Куліш Олелькович Панько. Дзвін, староруські думи і співи
Іван Франко
Женева, Українська друкарня, 1893.
Нова книжка віршів Куліша! Моторошно робиться, коли береш її у руки; на сльози збирається, коли читаєш. Та не того сльози навертаються, що автор уміє нас зворушувати, на серце наше могучим чуттям впливати, а над самим автором плакати хочеться. Талант великий, вірші, мов зі сталі ковані, з їх важких ритмів чути розмах могучих орлиних крил, та проте – яке ж убожество думки, яка безпомічність, яке жалюгідне крутіння в зачарованім колесі старечих ілюзій, безсильної, а часто прямо безпредметної ненависті й злоби!
Більша часть нової книжки Кулішевої – се немов друга часть звісної «Хуторної поезії», се політичний памфлет, віршована проповідь тих самих симпатій і антипатій Кулішевих, котрих канон зведений у «Истории воссоединения» та «Крашанці». Канон сей – витвір поета, котрий забажав бути істориком, та не приніс до сього діла ані крихти історичної об’єктивності, а до історичних персонажів відноситься як до своїх особистих ворогів або панібратів; витвір діяча, котрий виріс у традиціях козацько-демократичних, а думкою і наукою дійшов до поступових думок та, не переваривши їх, в ім’я поступу відвернувся від своєї родової традиції, зненавидів її і силою реакції дійшов до величання насилля, і деспотизму, і державної централізації.
Із отсього канону пливуть різні Кулішеві парадокси, котрими аж до переситу повні його вірші, пливе його містична «культурність», погорда до мас людових, погорда до козацтва і ненависть до гайдамаччини, його прихильність до польської шляхти та московських владників Петра В[еликого] і Катерини II та дивна, завзята, майже безумна ненависть до новішої української науки і літератури і її головних репрезентантів: Костомарова, Бодянського, Мордовця і др. Чи маємо додавати, що власне ті вірші при читанні робили на нас найтяжче вражіння?
Та є в «Дзвоні» дещо й інше, є низка віршів ліричних, особистих, тихих, як далекий гук вечірнього дзвона, а жалібних, як гірська трембіта. Небагато тих віршів – не знаю, чи набереться їх 10 – 15 на 99 п’єс, поміщених у книжці, та вони становлять її головну вартість, їх сміло можемо і з погляду на форму, і з погляду на мову і на зміст зачислити до перлів нашої поезії. Ніколи Куліш не написав нічого кращого над отсю віршу, що має напис «Чолом доземний моїй же таки знаній» – мабуть, його дружині, Ганні Барвінок:
Я знав тебе маленькою, різвою,
І буде вже тому з півсотні літ.
Ми бачили багацько див з тобою,
Ми бачили і взнали добре світ.
Боролись ми не раз, не два з судьбою
І в боротьбі осипався наш цвіт.
Од світу ми прегордого одбились,
Да в старощах ще краще полюбились.
Скажи, коли б вернувсь ізнов той день,
Як бачились уперве ми з тобою,
Чи знов би ти співала тих пісень,
Що по світах летять було за мною?
Чи знов би ти, зачувши дзень-дзелень,
На мурозі лягала головою
І слухала музику тих копит,
Що до твоїх несли мене воріт?
О знаю, що коли б єси із Раю,
Кінця й вінця усіх земних розлук,
Почула, що доріженьку верстаю
До тебе крізь дими пекельних мук
І серденьком на силах знемагаю,
І падає знеможений мій дух, –
Позичила б ти крил у серафима
І ринулась к мені світ за очима.
Від часів Шевченка поезія українська не промовляла такою чудовою енергічною мовою, яку отсе на старості літ віднайшов Куліш. За отсих кільканадцять суб’єктивних ліричних та епічних п’єс (гляди вельми інтересну казку про курку з курчатами) ми готові простити Кулішеві цілу купу його псевдополітичного і псевдокультурного, непоетичного, а то прямо несмачного блекотання (н[а]пр[иклад], називання Хмельницького псом), котрим наповнена решта його «Дзвону».
А читаючи оті немногі тихі та гармонійні п’єси, подвійно жаль робиться автора, котрий затроює остатні дні свого життя такою дикою і безпредметною злостю замість закінчити їх такими гарними акордами, які він уміє видобувати зі своєї кобзи. Адже ж тою лайкою, котру він сипле направо і наліво, він нікого не переконає про слушність своїх поглядів, коли не переконав нікого товстими томами своїх «Воссоединений». Ми певні, що «Дзвін» його залунав би широкою луною по всій Україні і по Слов’янщині, коли б автор помістив у нім сотню таких п’єс, як наведена вище, і, певно, сто раз більше прислужився б і справі поступу культури на Україні, ніж тепер, коли мало хто й здобудеться на терпливість, щоби крізь гущавину сухого доктринерства та гидкої лайки добратися до отих перлин нашого слова й нашої поезії. В одній своїй вірші, «До Тараса на небеса», Куліш вкладає в уста Шевченкові слова:
О, найлюбіше той мене похвалить,
Хто дещо марне у печі попалить.
Ex, якби то сам Куліш послухав сеї своєї ради і ще за життя попалив такі свої речі, як «Крашанку», «Хуторну поезію», три чверті всього «Дзвона», цілу поему «Куліш у пеклі» враз з приписками до неї! Та, мабуть, не послухає.
Примітки
Вперше надруковано в журн. Житє і слово, 1894 р., т. 2, кн. 5, с. 321 – 322, за підп.: Ів. Фр. Уривок з рецензії друкувався у журн.: Народ, 1894 р., № 16, 15 серпня, с. 254.
Подається за першодруком.
«Хуторна поезія» – збірка віршів і прози П. Куліша, видана у Львові 1882 р. У рецензії (Світ, 1882, № 15, С. 267 – 273) I. Франко гостро критикував переважну більшість її творів за ідейне спрямування, водночас відзначаючи довершеність віршової форми усіх поезій.
…у «Истории воссоединения» та «Крашанці». – Йдеться про монографію П. Куліша «История воссоединения Руси» (СПб., т. 1 – 2, 1874; т. 3, 1877) та його публіцистичну брошуру «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року» (Львів, 1882).
Андрій Франко
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 454 – 457.