Конкурс «Зорі»

Іван Франко

Розвій новелістики у сусідніх народів, де вона раз у раз шукає нових форм, захапує нові сфери життя, опановує нові теми, пробує всяких тонів і ставить собі щораз то вищі цілі, дуже слабо відбивається в нашій новішій новелістиці. Продукція новелістична у нас слаба та в додатку порушується утертими дорогами, творить після даних взірців, звичайно не досягаючи артистичного викінчення і ширини погляду тих взірців. Бажання оживити сю продукцію, попхнути її до ширшого розвою спонукало виділ Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка і редакцію «Зорі» розписати конкурс літературний і визначити три премії за найкращі оригінальні новели. Хоч і як скромні були ті премії, то все-таки можна сказати, що вони хоч в одній часті відповіли намірам виділу: на конкурс надіслано десять творів, між котрими находяться речі замітні, що подають гарну надію на дальший розвій сього роду літератури на нашім грунті.

Комісія, упрошена виділом Наукового тов[ариства] ім. Шевченка і редакцією «Зорі» до оцінки творів, надісланих на конкурс, складалася первісно з проф. Білецького, д-ра Ол. Колесси і д-ра Ів. Франка. Та коли д-р Колесса задля браку часу не міг прийняти порученої йому функції, на його місце упрошено членом комісії директора К. Паньківського. Члени комісії, прочитавши твори, надіслані на конкурс, поперед усього виділили з них три, котрі з таких чи інших причин не відповідали вимогам конкурсу, а іменно повість «Олюньку» і повість «Князь Роман Галицький» задля їх об’єму і задля того, що яко повісті, значить – малюнки ширшого закрою, вони не відповідали першому услів’ю конкурсу, що о премію убігатися можуть тільки новели. З тої самої причини не підходила під услів’я конкурсу також поема «Сирота Оксана». Перед рішенням конкурсу цофнув інший автор, д. Лукіянович, дві свої новели, прислані на конкурс: «З її дневника» і «Перша заповідь церковна», котрі ввійшли в опубліковану вже збірку його оповідань. Крім тих трьох творів, комісія прочитала всі інші і по кількаразових нарадах, на котрих пильно розбирано добрі прикмети і хиби конкурсових творів, згодилася ось на який осуд.

За найліпший з надісланих творів признано повість «». Є се обширне оповідання, взяте з життя нашої ходачкової шляхти Самбірського повіту. Зміст його – сумна історія дівчини-сироти, дідички гарного селянського маєтку, котра, проте, під опікою шляхетських традицій, фамілійних і інших зглядів пропадає марно після життя, повного горя і занедбання. Хоча тема повісті не нова, то все-таки суспільна сфера, в котрій відбувається дія повісті, змальована уперше в нашій белетристиці так докладно і всесторонньо. Автор знає добре те життя і тих людей, про котрих пише, не таїть ані їх добрих, ані лихих боків, і коли де можна би йому закинути певну присторонність, то хіба в малюванні жінок-шляхтянок, котрі у нього виходять енергічними, та без серця, а то й просто без совісті.

З головною дією повісті в’яжуться більше або менше тісно поодинокі епізоди, з котрих деякі, як, напр., «шляхетська комісія» над конокрадом, зловленим на гарячім учинку, як повінь і розлив Дністра і т. і., змальовані справді по-майстерськи. Коли ще додати, що мова повісті – чиста і добірна, та без афектації, без вишуканих провінціалізмів та неологізмів, і коли зважити, що автор її, д-р Андрій Чайковський, тільки недавно виступив на поле літературне і дав уже пізнатися кількома замітними оповіданнями, друкованими в фейлетонах «Діла» і в виданнях «Просвіти», то буде ясно, для чого комісія згодилася, ставлячи сю повість поза конкурсом, признати її найціннішим надбанням теперішнього конкурсу і поручити не тільки надрукувати її в «Зорі», але по можності наділити її премією, рівнозначною з першою премією сього конкурсу.

З-поміж новел, присланих на конкурс, комісія признала найкращою новелу «Хатка в балці». Є се оповідання, котре вповні підходить під вимоги конкурсу як по своєму об’єму, так і по своїй формі літературній. Зміст його взятий із життя селян Лівобережної, степової України і виявляє в тісній рамці новели антагонізм між багатим хуторянином і вбогим халупником, з одного боку, між кастовою заскорузлістю та егоїзмом а силою молодої любові та гуманності – з другого боку, даючи побіду тій остатній над усіма підходами першої і мотивуючи ту побіду не тільки припадковим випливом елементарної катастрофи, але й глибоким поворотом в душі самого героя.

Оповідання написане по-майстерськи, прекрасною мовою, з повним опануванням предмета, гармонійно з погляду на рівномірність і тісний зв’язок поодиноких епізодів. Хибами його можна вважати пересадну ідеалізацію в деяких сценах (сон парубка і дівчини в самотній хатці) та мелодраматичність головного ефекту (повінь, справлена розривом греблі, і плавання молодят на вербовій колоді), та хиби ті викупляються майстерством композиції і стилю, так що оповідання се (автором його є д. Василь Чайченко) комісія признала згідно вартим першої нагороди.

На другім місці комісія признала можливим поставити дві новели, а іменно: «Задля загального добра» і «Весняні бурі». Обі сі новели майже рівні собі щодо загальної стійності, вирівнюються з погляду на свої добрі боки і на свої хиби. Та з причин, котрі зараз будуть вияснені, комісія признала відповідним присудити другу премію новелі «Весняні бурі» (автор О. Маковей), а третю – «Задля загального добра» (автор М.Коцюбинський).

Тема новели «Весняні бурі» взята з життя галицько-руської гімназіальної молодежі і доторкається справи вельми живої і важної – національного виховання тої молодежі, котре при пануючій тепер шкільній системі не може найти собі місця в рамках обов’язуючої програми і мусить від часу до часу прибігати до форм так примітивних та недогідних, як тайні зв’язки, сходини і товариства.

На головнім герої своєї новели автор показує, як бідний мужицький син, добиваючись вищої освіти, веде перед і в тих позашкільних змаганнях кращої часті молодежі. Він показує нам свого героя в хвилі, коли всі сили душі розбуджуються, коли особливо молода розумова сила, заким заговорить ще сила чуття, домагається для себе простору і волі. Відносини вчительства до учеників змальовані дуже рельєфно на трьох репрезентантах шкільництва: професорі математики, котрий бачить в учениках тільки більше або менше податливий матеріал для своїх експериментів, далі професорі руської мови і літератури, в котрого особі немногими та майстерними рисами автор змалював нам вельми симпатичний образ учителя-батька, приятеля і опікуна молодежі, і вкінці директорі, чоловіці добрім та змушенім підлягати різнорідним впливам, що каламутять тихе плесо нашого шкільництва.

При такім багатстві змісту, сконцентрованого в тісній рамці новели, «Весняні бурі» відзначуються мовою гарною і чистою, простотою композиції, легким та невимушеним стилем. До хиб сього твору треба зачислити певну сухість в представленні, певну тісноту горизонту, так що оповідання в цілості не робить такого враження, яке би повинно робити при такій живій темі.

Оповідання «Задля загального добра» свідчить про талант ширший, міцніший і свобідніше розвитий, ніж у д. Маковея. Темою його є війна з філоксерою, яку отсе звиш 15 літ веде російське правління в Бессарабії і в котрій видну участь від самого початку взяли деякі українці (проф. Погибка з Одеси, а в остатніх роках і сам автор оповідання – М. Коцюбинський).

Оповідання се веде нас на грунт новий і досі неторканий нашою белетристикою, малює (і додамо, малює розкішними фарбами) життя селян-молдаван бессарабських, малює далі, може, трохи пересадно чорно, ту катастрофу, якою для тих селян являється урядова війна з філоксерою, т. є. вирубування і палення виноградників і затруювання їх коріння, зараженого філоксерою. Сцени з життя молдаван в оповіданні змальовані дуже гарно, а такі малюнки, як поїздка хазяїна з жінкою і дітьми на виноградник, як палення вирубаних виноградників і розпука жінки хазяїна, назавсігди врізуються в пам’ять читача – так вони ярко і пластично змальовані автором.

Та зате оповідання має деякі важні хиби. Воно трохи розтягнене; кінець його (смерть хазяйки) являється припадковим і неумотивованим; тенденція трохи занадто публіцистична і до повісті слабо пришпилена, група інтелігентів «докторів від виноградників» (трохи чи не українців?) змальована дуже слабо і блідо, а то й зовсім несимпатично. Мова у Коцюбинського гарна, техніка писательська вироблена більше, ніж у д. Маковея, і комісія тільки з огляду на те, що основа новели д. Маковея ближча нам і більш займаюча для наших читачів, ухвалила поставити оповідання д. Коцюбинського на третім місці.

З інших оповідань, що були предметом нарад комісії, вирізняється особливо оповідання «Градобур» (автор Мокій Євдокієвич – псевдонім). З огляду на оригінальність теми, бистроту обсервації народного життя, пластику представлення деяких подробиць і яркість малюнка оповідання се вирізнюється між усіма творами сього конкурсу. Автор – талант незвичайний і сильний, жаль тільки, що невироблений. В його оповіданні нема нічого шаблонового, конвенціонального, перейнятого від других – усе своє в добрім і лихім напрямі. Показано тут мужика, побитого, кривдженого і не находячого правди. Горівка, домашні і сусідські гризоти, вкінці вплив читання всяких божественних та апокрифічних творів і загальна темнота окруження доводять його до божевілля.

Сцена, як мужики з усього села збігаються дивитися на божевільного і «давати йому раду», описана дуже гарно, хоч, може, трохи пересадно ярко. Одужавши трохи з нападу божевілля, сей мужик в часі надходячої градової бурі почуває в собі надприродну силу, біжить на горб за селом, кидається під хрест і «бореться» з бурею, поки вкінці не удається йому прогнати її. І відтепер він стає справжнім, фаховим градобуром. Коли б не сей кінець, котрий може насунути думку, що автор пише се на серйо, і коли б взагалі писательська техніка і почуття міри естетичної у автора були більше вироблені, оповідання се можна б було признати одним з найліпших із усього, що надіслано на сей конкурс. Так як є, воно не надається до друку, та комісія згідно признала, що в авторі його ми маємо чималий талант, котрий повинен всіх сил доложити, щоби розвитися якнайкраще.

В оповіданні «Бобо» (автор Мирон Кордуба) комісія бачить гарну як на початкуючого автора працю. Видно там добру знайомість життя, а тип сім’ї «попа-аристократа» виведений досить вірно і пластично. Оповідання се, з деякими поправками, може бути надруковане.

Менше вдоволило комісію оповідання «Золоте серце» (автор Євгенія Ярошинська). Помимо певної вправи писательської оповідання робить враження твору шаблонового, писаного після взірців німецьких новел з кримінальною підкладкою. Впрочім написане воно безпретенсіонально і гарною мовою і не являє таких хиб, котрі б були перешкодою до його опублікування.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1895, № 11, с. 218 – 219, за підписом Іменем комісії конкурсової д-р Іван Франко. Зберігся автограф статті (ф. 3, № 587). Між автографом і першодруком суттєвих різночитань немає.

Подається за першодруком.

Паньківський Кость Федорович (1855 – 1915) – український громадський та кооперативний діяч, редактор «Зорі» у 1895 – 1896 рр.

Лукіянович Денис Якович (1873 – 1965) – український письменник, літературознавець, публіцист, автор зб. «Новелі» (1895), ряду повістей і літературознавчих праць про Т. Шевченка, І. Франка, О. Кобилянську та ін.

Чайковський Андрій Якович (1857 – 1935) – український письменник.

«Просвіта» – культурно-освітня громадська організація, заснована 1868 р. у Львові. «Просвіта» засновувала хати-читальні, видавала календарі, популярні брошури на різні теми.

З-поміж новел, присланих на конкурс… – З творів, присланих на конкурс, в «Зорі» були надруковані: О. Маковея «Весняні бурі» («Зоря», 1895, № 17, с 321 – 326; № 18, с. 341 – 344; № 19, с. 361 – 364), Є. Ярошинської «Золоте серце» («Зоря», 1895, № 20, с 381 – 386; № 21, с. 401 – 406), М. Коцюбинського «Для загального добра» («Зоря», 1896, № 1, с. 2 – 7, 22; № 2, с. 30, 42 – 47; № 3, с. 62 – 67; № 4, с. 102 – 104), Грінченка Б. «Хатка в балці» («Зоря», 1896, № 8, с. 141 – 144; № 9, с. 161 – 166; № 10, с. 181 – 187), Михайла Петрушевича «Градобур» («Зоря», 1896, № 16, с. 307 – 311; № 17, с. 326 – 331), Мирона Кордуби «Бобо» («Зоря», 1896, № 17, с. 347 – 352, № 18, с. 367 – 372).

Погибка Панас Іванович – громадсько-культурний діяч.

Мокій Євдокієвич – псевдонім українського письменника Петрушевича Михайла (1869 – 1895).

Кордуба Мирон Михайлович (1876 – 1947) – український історик.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 470 – 474.