Митро Олелькович

Іван Франко

Видаючи окремою книжечкою всі українські писання Митра Олельковича, що 1861 – [18]62 р. появилися в петербурзькій «Основі», ми вважаємо потрібним попередити се видання згадкою про життя покійного писателя, що вийшла з-під пера його близького знайомого і приятеля, одного з чільних представників української науки, і надрукована була в «Зорі» 1886 р., стор. 76 під криптонімом В.

«Митрофан Миколайович Александрович родився в селі Калиті Остерського повіту Чернігівської губернії. Походив із старої козачої сім’ї; по матері був він правнуком київського козацького полковника Антона Танського і його жінки Параски Семеновни, дочки знаменитого «козацького батька» Семена Палія. Виховання отримав Митрофан у артилерійському кадетському корпусі в Петербурзі, відки вийшов з рангою офіцера. Але ж у воєнній службі оставався недовго; незабаром покинувши її, він осів на батьківській оселі в Калиті, де займався господарством і літературою.

Ще бувши в Петербурзі молодим офіцером, він познайомився з українською громадою, що скуплялася там біля редакції «Основи», і почав друкувати в сьому журналі свої талановиті повісті: «Антін Михайлович Танський», «Три пани», «Проскурка», «П’яниця», «Пожежа» і т. і. Живучи в селі, він склав собі чималу бібліотеку і, залишивши белетристику, взявся до історичної праці. Він зложив дуже докладно, простудіювавши всі відомі тоді джерела і освітивши їх здоровою історичною критикою, «Гетьманство Дорошенка» (властиве, чотири перші роки сього гетьманства) і надрукував сю працю в журналі «Вестник Западной России», що видавався тоді у Вільні.

Тим часом особисті діла М. Александровича зложились так, що він надовго мусив покинути літературу і зайнятися урядовою службою. Він прийняв місце мирового посередника в Мінській губернії і багато потрудився над урегулюванням викупу селянських фунтів, дуже щиро боронячи інтересів селянських. Вернувшись літ через шість додому, Александрович застав нову реформу: вводилось тоді в Чернігівщині земство (себто автономічний заряд місцевими господарськими відносинами). Він узяв гарячий уділ в організації земства, а депутати від селян та козаків вибрали його головою Остерського земства. Уряд сей він сповняв 6 чи 7 літ.

Публічна діяльність не завше обходилась йому спокійно і не завше удавалось йому здержатись на грунті зовсім легальнім; поволі загальна чутка про його діяльність ставала все більше і більше некорисною для нього. Сам Александрович, мабуть, почував, що не всякі діла свої може оправдати перед судом своїх давніх знайомих, і поволі став осторонятись від колишніх своїх приятелів. Накінець в р. 1880 внаслідку ревізії сенатора Половцева в Остерському земстві найшлись якісь чималі непорядки. Александрович мусив залишити свій уряд.

Він звернувся знов до літературної праці і видав дуже добре опрацьовану монографію «Остерский уезд», часть І, (історія Остерщини до 1669 року) в Києві 1881 р. Другої частини сієї праці йому не довелось уже докінчити. Нервовий розстрій від службової невдачі і сором перед опінією більше інтелігентної частини товариства не давали йому спокою – годі вже було заспокоїтись літературною або науковою працею. Він то кидався сердито, то попадав у апатію, то збирався їхати до Іспанїї шукати смерті в ворохобні. Найшов він її скорше як думав.

Приїхавши в Київ, під впливом суму і жалю він вискочив уночі з вікна свого номера з другого поверху і знайдений був на другий день з головою, розкроєною о якусь рільничу машину, що стояла на подвір’ї просто того вікна. Так сумно закінчив життя чоловік дуже талановитий, котрий увійшов у життя з великим запалом морального почуття. В іншому часі, при інших обставинах суспільних він став би був окрасою своєї літератури і науки, – тепер же приходиться спогадати про Митра Олельковича як про змарновану велику силу, що не мала простору, щоби розвинутись, і запоневірялась у мізерному щоденному житті.

Александрович володів немалим запасом знання. Він дуже добре знав літератури: російську, польську і французьку, багато читав і мав чимало спеціальних відомостей. Правда, трохи раптово кидався він від природничих наук до історії, від історії до белетристики і т. д. Найбільше часу посвятив він студіям над історією французької революції. Сей епізод новішої історії знав він так докладно, що не раз дивував своїх приятелів пам’яттю подробиць. Так, він міг розказати протоколи всіх засідань Народового зібрання і Конвенту і перелічити всі мови з їх змістом на кождому засіданні, міг дати докладні біографії всіх діячів французьких 1780-1799 років і т. д.»

Небагато написав Митро Олелькович по-українськи: отся книжечка містить усе, що досі звісно з його українських писань. Та проте його треба зачислити до наших ліпших прозаїстів. Мова його чиста, стиль простий і ясний, як хрусталь, далекий від усякої манерності та сентиментальності. Дуже правдоподібно, що між тими рукописними працями, котрих чимало лишилося по його смерті, найдеться ще не одно писане по-українськи. Щиро бажаємо, щоб отсе наше видання спонукало товаришів і знайомих покійника на Вкраїні переглянути і зберегти його рукописну спадщину і опублікувати з неї все, що тільки покажеться пригідним до друку.

Примітки

Вперше надруковано у кн.: Олелькович Митро. Українські писання. – Львів: Накладом Костя Паньківського, 1895. – С. 3 – 7, за підп.: І. Ф.

Подається за першодруком.

У передмові І. Франко широко цитує статтю В. Антоновича «До біографії Митрофана Александровича», опубліковану в «Зорі» (1886 р., № 10, за підп.: В.)

…вийшла з-під пера його близького знайомого і приятеля, одного з чільних представників української науки… – Йдеться про В. Антоновича.

Калита – село, тепер Броварського району Київської області.

Танський Антін (? – бл. 1737) – компанійський полковник (1706 – 1710), полковник білоцерківський (1710 – 1712) і київський (1712 – 1734), зять Семена Палія, брав участь у його визвольних акціях.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 518 – 520.