З нової чеської літератури

Іван Франко

«Magdalena», napsal І. S. Machar. V Praze, 1894

Й. С. Махар належить, без сумніву, до чільних поетів чеських новішої доби з погляду на свій талант. Та він займає в чеській літературі особливе місце ще й з іншого погляду, а власне яко провідник т[ак] зв[аного] наймолодшого покоління, що силкується йти слідом західноєвропейської нової школи, котра, по її власному поняттю, має замінити віджившийся реалізм. Ся нова школа, що у Франції виросла як один конар могучого дуба – натуралізму, та з часом, розвиваючи і поглиблюючи психологічний аналіз, доходила до спіритуалізму, неокатолицизму та містики, в Німеччині постала зразу під окликом натуралізму та соціалізму, та, розвиваючися під впливом росіян (Достоєвського та Толстого) і скандінавців (Ібсена, Гарборга, Драхмана), вдалася більше в філософію та підпала впливові талановитого філософа-індивідуаліста Ніцше, котрий своєю критикою дійшов до духового і суспільного нігілізму.

Отся поетична школа, котрої основною ціхою є нервове роздразнення, невдоволення з окружаючих обставин і почуття власної безсильності та безцільності існування, слабо якось приймається на чеськім грунті; чеський темперамент, сангвінічний, повнокровний та енергічний, склонний розвиватися радше вшир, ніж вглибину, нерадо забігає в темні лабіринти психологічних тонкостей, не любить ритися у власнім нутрі та філософствувати над «вічними» і нерозрішимими загадками буття, коли довкола кипить голосне, рухливе національне життя, йде на тисячних полях палка культурна робота. Оттим-то поняття «чеський декадент» являється нам якоюсь contradictio in adjecto, а коли сьогодні говорять, що Махар є не тільки сам «модерніст», але надто й голова та проводир чеських «модерністів», то мені завсігди ввижається тут тільки модна етикетка, під котрою треба шукати властивих, питомих прикмет таланту Махара і його талановитих або й безталанних молодших товаришів.

Розбір поеми «Magdalena», остатнього і, мабуть, найдозрілішого твору Махара, переконує нас о тім. Думаю, що й для нашої громади розбір сей буде не без інтересу, бо дасть їй пізнати, якими темами займаються сучасні чеські поети і в який спосіб їх оброблюють.

«Magdalena», як читаємо в заголовку, уперве нашкіцована була автором ще в р. 1887; без сумніву, до того часу відносяться ті політичні і полемічні уступи, що надають поемі ширше, історичне значення. Викінчена була «Magdalena» тільки в 1893 році; тоді ж автор почав було друкувати її в радикальнім журналі «Nove proudy», поки нагінка за так званою Омладіною, виїмковий стан у Празі і урядова круціата против радикальної преси не зробили кінця й «Novym proudom». Таким способом Махарова поема вийшла в світ тільки 1894 р.

Є се маленька, елегантна книжечка з рисунком на обложці, що показує елегантну молоду панночку з сигаретою в устах; сидячи вдивляється вона в труп’ячу голову, котру держить в руці прямо свого лиця. Отсе й є символічно змальована героїня поеми – Магдалена, що кається своїх гріхів і думає о смерті. Вже з сього рисунка, з пози панночки, з сигарети в її устах, з кокетливо зачесаного волосся і рук, голих повище ліктів, можна зміркувати, яких гріхів кається ота Магдалена, якого розбору ся героїня.

Поема розпочинається прекрасним описом літнього вечора в Празі. Опис сей, важний для характеристики автора, пробую передати тут нашою мовою, що заразом дасть мені змогу показати читачам віршову форму оригіналу.

День – субота. Місяць – май.

Час – чверть шостої години.

День жаркий на схилку сонця

Вперве з глибини мов дише.

Щось вогке пройшло в повітрі;

Різні запахи сильніше

Пронеслись по вулицях

Скривлених, вузьких, коротких.

Замкнені крами бідашні

Богомільних жидовинів,

Та кипить життя гаряче

Вколо них бурливим тактом.

Пестрий тлум людей вирує,

Гомонить, смієсь, жартує:

Ось робітники з виплати

Йдуть в забруканих убраннях,

Ось вояки, волоцюги,

Там – швачки – лице пожовкле,

Гривка зчесана над очі;

Слуги гуторять крикливо

Коло студні, старші жони –

На руках блідонькі діти –

Край дверей ось поставали,

Щось говорять острим тоном;

Із шинків приземних світла

Б’ють потоки, та тамують

Їх червонії заслони;

Десь гармоніка заграла –

Б’є, бурлить життя кипуче.

Осьма вибила… Гук дзвонів

Понад Прагою розлягся…

Гармонійні, повні тони

Западають в гамір той.

Миг врочистий. З гирл спіжевих

Над тим згаслим скварним днем,

Над тим морем криш червоних,

Над тим лісом різних веж,

Над тим змроком, що спливає

В лабіринт вулиць крутих,

Над тим всім, що в них клубиться,

Над утіхами марними,

Жалем, гордощами, горем,

Сваром, брехнями й любов’ю,

Над хитким тим і нікчемним,

Ефемерним людським «я»

Б’є кудись в небес склепіння

Розгук: Ave Maria!

Се не одинокий велично прекрасний, а при тім наскрізь реальний, далекий від утертої фразеології, реалістичний опис в поемі Махара. Я високо ціню ті описи: в них талант автора виблискує в цілій силі і мені здається, що власне вони, порозкидані в поемі як мильові стовпи, найліпше вказують дорогу, куди б його талантові далі прямувати.

Та після сеї прелюдії автор вводить нас в дім продажної любові, де герой поеми, зблязований чеський панич, пізнає героїню, одну з тих дівчат, котрі Махар характеризує ось якими вдатними словами:

Входять постаті дівочі

В пестрих, фантастичних строях;

Смілий зір очей блискучих,

Грудь білієсь незакрита,

Острі пахощі, пухкії

Голі рамена й литки –

Се банкротниці чуття,

Що в ігорні світа грають

О шмат хліба; усміх, жарти,

Молодість, краса є нині –

Завтра інша карта впаде

І все програно навіки…

Люсі одна не подібна до них, одна між тими Венерами пригадує гетівську Гретхен. Панич вдається з нею в розмову зразу о байдужних предметах, а далі починає її моралізувати:

«Ну, скажіте, як се сталось,

Що з так чистою душею,

З тими ясними очима

Ви запали в сюю яму?

Чи ж не було вам де в світі

Місця іншого?» –

«Мій боже! –

Усміхнулась. – Ви не перший,

Що мене про се питає.

Легко нам тут очутиться:

І сама не знаєш, як.

Гарне личко, трохи горя –

А сей світ для нас неначе

Та похилена площінь:

Крок один – і вже ти в ямі.

І не раз я так міркую,

Що, мабуть, закон се вічний,

Що для декого немає

Місця, лиш ось тут внизу».

На упімнення панича, щоб подумала про своє будуще, Люсі відповідає, що про се не стоїть думати. Коли їй все обридне, для неї один кінець.

Думається, що колись

У таку важку хвилину

Мушу вийти з сього дому,

Мушу шибнуть як стріла

Геть по вулицях відлюдних

Вниз до річки… Се та точка,

Відки на життя своє,

На будуще я дивлюся.

Коб лиш не той страх, що завше

На сю мисль мене проймає!

Та вода страшна, холодна,

Зеленава, гу!..

Звільна панич почуває для Люсі якесь живіше чуття. Він не то, щоб любив її; він любить в ній предмет, на котрім виявляється його моральна вищість, і він постановляє вирвати її з того огидного життя. Знає її історію. Батько був народним учителем, мати відумерла її вчасно, батько розпився, грав в карти, його прогнали і обоє пішли до Праги. Тут Люсі пробувала жити чесним заробітком: була гувернанткою, склеповою панною, та батько відбирав від неї все зароблене, аж вкінці сам нараяв їй отсей рід заробітку. Се ще утверджує Юрія – так зветься панич – в його постанові. У нього є стара тітка, котрій хоче віддати Люсі в опіку. Вона прийме її як свою дитину. На се Люсі не находить слів подяки, тільки з слізьми цілує руку Юрія. Сей платить за неї якусь суму хазяйці, котра бажає дівчині всього доброго.

Ну, так з богом, серце Люсі,

З богом, милая голубко!

Та тямуйте: як в сім світі

Зробиться вам якось дивно –

Мій дім все для вас отвертий.

Під сими зловіщими словами Люсі рука об руку з Юрієм покидає поганий дім.

Отсе зав’язка поеми. Те, що йде, се звичайна та глибоко трагічна історія бідної упавшої дівчини, котра силкується вернути назад, до чесного життя, та котру безсердечно, немилосердно спихає з неї те буржуазне товариство, до котрого вона замішалася, хоча само се товариство наскрізь, мов старе залізо ржею, прожерте фарисейством, брехнею, гіпокризією та розпустою. Махар малює нам широкими розмахами пензля се товариство, і малюнок його подобає на гірку, кроваву сатиру. Та будемо держатися порядку оповідання.

Стара Юрієва тітка, щира людина, приймає Люсі як своє дитя. Всі зостанки невигаслого чуття вона переносить на ту скромну, тиху дівчину, що, покинувши поганий дім, відразу немов переродилася. Може, се й не зовсім правдоподібно; автор, в усякім разі, облегшив собі тут задачу, так що його Люсі похожа трохи на Соню в романі Достоєвського «Преступление и наказание», тільки без того глибокого трагізму, яким обілляв Достоєвський свій високий твір. Люсі натомість швидко переконується, що Юрій не то що далеко не ідеальний чоловік, а звичайнісінький панич, у котрого в голові досить пусто, а в серці холодно.

Лиш одно її бентежить:

Юрій. Бачиться з ним рідко,

Хвильку вранці, при обіді,

Часом ввечір. Все при ньому

Чуєсь якось несвобідна,

Чимраз ліпше зна його

Ту сухую порожнечу.

Прикрий їй його той дотеп,

Що так гордо ним пишавсь;

Зближуючись к ньому, чує

Пахощі, котрі чувала

В своїм давнім гидкім стані.

Але аж кипить в ній все,

Скоро він беззглядним тоном

Мовить до старої тітки.

В злості верглась би на нього,

Била б люто п’ястуками,

Задушила б, мов кота.

Здавалось би, що життя Люсі в тій тихій і будь-що-будь зносній атмосфері уложиться добре, минуле забудеться. Так ні. Батько її, довідавшися від хазяйки поганого дому, де поділася його дочка, добирається до неї. Дарма сторож відправляє його три рази; старий п’яниця розповідає сторожеві все про свою дочку. Сторож з великим моральним обуренням іде до старої тітки, що разом з Люсі сидить занята ручною роботою. Оповідає про свою стрічу.

«Прошу пані!

Гарних речей я сьогодні

Тут довідавсь! Ганьба, підступ,

Непростимий гріх, якого

Допустивсь на ясній пані

Наш панич! Такого гостя

В чесний дім ввести! Все знаю!»

Від сих слів стара поблідла.

«Годі, годі вже! Ні слова!» –

«Се ж непотрібка!» – рік сторож.

«Годі! Годі! Ні словечка!» –

«Я о пані честь лиш дбаю». –

«Геть!» – і вся тремтячи з гніву,

Як ні раз її не бачив,

Тупнула стара о землю.

«Та мені байдуже», – буркнув

Ображений сторож дому

За дверима.

Та в відплату за те він за хвильку впустив до покою батька Люсі.

Озирнувсь, в очах мутних

Блисла радість, і на Люсі

Зір спинився. Він вклонився

Тітці. «Вибач, ясна пані.

Зве мя тут святеє право,

Право батька сеї панни!»

І на Люсі театрально

Показав: «Моя дитина!»

Входить Юрій. П’яниця ставиться до нього остро.

«Я отець є сеї панни,

А ви, пане, певно є

Той велико смілий лицар,

Що її відваживсь вирвать

З-під батьківської опіки!..» –

«Ну, опіка!» – буркнув люто

Юрій.

«Так, опіка! – мовив

Патетично пиячина. –

Не однакий, панцю, погляд

На життя в нас. Що є честь?

Слово, вітер. Та до речі!

Я колись бував учитель –

Так, учитель, панцю! Вам

Дивно се? А що я нині?

Часто доля потолочить

Чоловіка… Та прав своїх

Я столочити не дам!

До дочки я маю право,

Параграфи всі за мною»…

«Ну, ну, годі!» – супокійно

Усміхаючись з докором

Перебив його річ Юрій.

Виняв портмоне і щось там

Пиячині в руку втис.

Подобрівши, посмирнівши

Сей аж цмок його у руку.

«Пане, ви є чесний муж,

Спочуваєте нам, бідним!»

Бас його тремтить у горлі,

Щоб подяки тон прибрати.

«Вам я ввірюю дочку,

Моє щастя, Антігону,

В моїм горі. Ви, мій пане,

Вміли оцінить її…

Люсі, пам’ятай, дитино,

Сю батьківську добру раду:

Сих добродіїв шануй!..

А позвольте (знов до Юр’я),

Щоб я смів часом прийти».

З хитрим півшептом до нього

Голову він нахилив:

«Кров буйна в моєї доні,

Та вітцівськая повага

Удержить її в границях…»

Юрій двері відчинив;

Ще струснув його рукою.

Добрий батько поклонився

Старшій пані, жартобливо

Погрозив дочці – і вийшов.

Такі сцени вичерпали терпливість Юрія. Власне перед тим у клубі він із-за Люсі розсварився зі своїми знайомими, назвав їх дармоїдами, дурнями, людьми без честі і рішився покинути Прагу та разом з тіткою і Люсі виїхати до свого маєтку, до невеличкого провінціального місточка. Сю постанову він і виконує як стій. Тут знов автор малює гарний пейзаж, надиханий лірикою власних споминів.

Вколо мене гомін Відня,

Гук коліс, розмови, тупіт,

Гуркотить трамвай та дзенька, –

А я бачу ген далеко

Шлях один. Веде він з Праги.

Пас широкий, повний пилу

Тягнесь морем піль зелених,

Раз пнесь в гору, то йде вниз,

Тут колує, там прямує,

Мов шмат полотна довжезний

Тягнесь, тягнесь, аж на краю

Обрію очам являвсь

Мов вузенька сіра стяжка…

Ось стовпи телеграфічні

Монотонно так бренять…

Хруск возів, що тут по шутрі

Важко котяться поволі,

Роздається геть широко…

Бачу, як спішить тим шляхом

Хлопчик – от щасливий хлопець,

Йде додому на вакації!

Ряд тужливих днів за ним.

Перед ним сім неділь втіхи!

Хлопець з радості аж сплакав,

Бачачи блискучі бані

На церковних звісних вежах…

Знаю се лице! Ах, бачу

На блідій сій фотографії –

Се мої шістнадцять літ!

Жаль, що не можу подати читачам цілого, дуже гарного опису дороги, котру проїжджають Махарові герої. Та ось вони заїхали до місточка, цілі їх подорожі. Приїзд молодого панича, його тітки і незнайомої панни зробив у місточку незвичайне враження.

Мій читатель, чи дививсь ти

На життя у муравлиську?

Ся філістерська голота –

Справжнії маломіщане.

Всі знайомі між собою,

Кождий має труд свій денний.

Вийде вранці, стріне друга,

Вусами мац-мац по собі,

Один другому мов шепче,

Що йому сю ніч приснилось,

Дрібні сплетні, новинки.

І всяк далі своїм шляхом,

А там з іншим знов спіткаєсь,

Знов постоїть, побалака.

І знов далі! Всі вже знають

Кождий карб на тілі друга,

Кождий кут його нутра.

Все минулеє його, –

А все ж звичка якась люба

Пре їх знов балакать разом

Все о тім, о тім самім

Нині, що і вчора й завтра.

А при тім і діло роблять

Якось мляво, наче щось

Маловажне; вечором

Знов вертають в муравлисько,

І знов в кождій клітці, ямці

В купі по два, три, чотири

Аж під темну ніч стоять

В безконечнім розговорі.

А той рух, як щось нове,

Між них впаде!.. Мов безумні

Підбігають, зазирають

Та лишають денну працю…

Судорожная цікавість

У їх вусиках тремтить.

Тут збіжаться, дебатують,

Відважніші на той предмет

Кидаються, оглядають,

Обстукочуть з всіх боків,

І спішать назад до гурту,

Аж трясуться головки…

Такою відважнішою мурашкою є пані бурмістрова місточка. Вона перша робить візиту тітці Юрія, розповідає їй усякії, звісно, самі огидливі новинки про своїх знайомих сусідів, але не може вивідатися, хто така ота Люсі. «Товариство» в місточку, бажаючи придивитися ближче незнайомій панночці, устроює прогулку до поблизького ліска над Лабою. Автор в довшій та вельми гарній дегресії характеризує життя маломіських панночок.

Жовтокосі, синьоокі

Донечки патриціїв

Йдуть щасливі. Ся прогулка –

Для них празник. Кождий дотеп,

Кождий найглупіший висказ

Їх кавалерів приємних

Покрива їх вдячний сміх.

В їх пустім, мілкім житті

День отсей – нова епоха;

Будуть згадувать про нього

Ось як: То було в два тижні

Після тої-то прогулки –

І так далі. Бідні ви,

Наші панночки-міщанки!

До штирнадцятого року

В коротеньких спідничках,

З чесаним назад волоссям

Сидите в шкільних лавках

Свого міста. Потім шлють вас

По-старому десь до Закуп

До якихсь сестер набожних…

Вже к різдву матуся ваша

Всім показує чистенько

Писане «благожеланіє»

Чистою німеччиною,

А сама з утіх аж плаче.

Там живе два роки доня,

Відтам вже вертає в довгій

Старомодній сукні, волос

Розчесаний над чолом,

А дві коси ззаду висять.

Очі все у землю клонить, –

Є й знання в головці дрібка…

Зараз їх щаслива мати

В світ веде. Йдуть до старости,

До бурмістра, до всіх радних,

До всіх тузів містових,

Донечка так тиха, скромна,

Мов фіалка. Мамця сяє:

Висловляється без хиби

Донечка в розмові з панством;

Від монахинь привезла

Образків святих копицю

За пильність і обичайність;

Дома все їй помагає

Прать, варить і прасувати,

Таткові на іменини

Потаємно вишиває

Різнобарвні пантофлі:

Пополудні так о п’ятій

З молитовником іде

Там за міст, до тої церкви,

І клячить у божім храмі

Все аж геть по всій відправі

Перед образом чудовним.

За чверть року, за півроку

Все те зміниться помалу:

Коси зникли; над чолом

Волос спереду підтятий,

Сукні шиті після моди;

Образки святі роздасть

Своячкам якимсь молодшим;

В храм лише в неділю ходить,

Та й і то лиш для звичаю;

Винайде приятельок,

Що то з ними до двох неділь

Заприсягне вічну приязнь,

А за місяць їх покине;

Має пам’ятник, де мусить

Все вписать, що їй лучиться.

Та ось чемний вчитель танців

Посвятив її в сю штуку,

І раз в рік вона до Праги

Іде з мамою в запусти

На студентський бал. Читає

Радо; щоб не призабути

Монастирськую науку,

Мама випише для неї

«Gartenlaube»; при лектурі

Часто плаче; Вернерову,

Гаймбургову пожирає,

Так як мамочка колись

Пожирала Марліттову,

Із поетів рідних любить

Тих, що зна… Яблонський, Галєк –

Їх любовні вірші часто

Переписує в альбом

В золоченім переплеті.

Дві години денно шиє

Шлюбную свою виправу,

Повна мрій і почуття;

А надвечір спацерує

Ринком враз з приятельками,

Вилива свої бажання,

Свої мрії – та не всі;

Там на дні душі лежить

Все герой якийсь: барон,

Граф, вельможа, най хоч доктор.

Платонічно покохає

Сього, другого студента;

Від залицянок та штурмів

Маломіських донжуанів

Береже її – не мати,

Хоч як пильно ця пантрує –

Але вроджена її

Хитрість… Так літа минають.

В двадцятім четвертім році

Наші панночки-міщанки

В’януть. Знають се самі,

Сторонять від шуму, втіхи

В резигнації отрутій;

Ходять знов на набоженства;

Мов гадюки ті не люблять

Тих подруг своїх молодших,

Що цвітуть іще красою;

Їх язик, то пострах всьому

Місту… А коли матуся

Прозорлива і сама їм

Мужа винайде – пристануть,

Доня скромна проміняє

Всіх героїв своїх мрій

На простенького якогось,

Буденного буржуа,

Ще й щаслива, що минула

Зла судьба старої панни.

І жиє… Замовкло серце,

Та нараз почне стогнати.

Хвилю ще його гамує,

А відтак у першу стрічну

Западню впада. Сумління

Не гризе її – всі інші

Поступають, бач, так самої

Впрочім, є вона прилична,

Взірцева хазяйка дому,

Лад держить, про мужа дбає

І діток хова так добре,

Як її ховала мати;

Звільна жиє, і все місто

Чтить її…

Ой, бідні ви,

Наші панночки-міщанки,

Давні любощі моєї

Молодечої весни,

Мої спомини поблідлі!

На тій прогулці Люсі в ліску стрічає бідного сухотника, студента, що живе в місточку, дожидаючи певної смерті. Кожде його слово дихає озлобленням на те «порядне» товариство, котре він знає наскрізь. Люсі зразу боїться слухати його, та пізніше, здибавши його в міськім саду, вдається з ним у розмову і чує в серці щиру симпатію до сього бідного, пропащого чоловіка.

Тим часом зла доля настигає її в особі батька, що, довідавшися про місце її пробування, приходить сюди пішки, голосно розповідає всім, хто така його дочка, і, розуміється, відразу піднімає против бідної дівчини цілу ватагу маломіських моралістів і моралісток – тих самих, що в інтимних розмовах між собою уміють розповідати одні про других сотки найбрудніших історій. Особливо жінки і панни не находять слів обурення. Клекіт його йде по цілім місті. Юрій, що досі держав з партією пануючою, через се мусить перейти до опозиційної партії, що в ту пору власне почала піднімати голову під назвою партії молодочеської.

Доктор Махар обширно і їдко малює боротьбу партії старочеської і молодочеської в 1870-х роках на тлі того гнилого буржуазного життя в малім місточку. Коли маємо вірити поетові, то складові елементи обох партій майже нічим не різняться між собою. Особисті амбіції, криклива бляга – ось чого у молодочехів більше, ніж у старих: щирого дбання про народні інтереси, правдивої гуманності і чистоти у одних так само мало, як і у других. Що думка така не дуже далеко відбігла від правди, се доказують знамениті публіцистичні праці професора Масарика, про котрі може нам ще прийдеться говорити. Широкий малюнок виборчої боротьби, агітації, зборів, промов на політичні теми заповнює другу половину поеми. Юрій кандидує на посла та рівночасно сватається на одній панночці з типу тих, які так їдко змалював поет в вищенаведенім уступі.

Положення Люсі стається чимраз прикріше, особливо коли Юрієві провідники його власної, опозиційної партії ставлять яко умову – віддалити від себе оту дівчину, що компромітує його дім. Правда, він зразу гордо відповідає, що ніхто не має права вмішуватися в його хатні справи, але цинічні натяки і догадки його сопартійників, котрі ні за що не хочуть вірити, щоб він держав її дома як сестру, а не як щось інше, наводять його на думку справді поставити її в інше, понижуюче положення.

Він хоче виконати сю думку, та чинить се в хвилі, коли Люсі вернула з похорону бідного студента-сухотника і була до глибини душі розворушена тим, що бачила. Вона відтручує його, та один погляд в лице Юрієві, опоганене гидкою жагою, показує їй, що в тім домі нема для неї більше місця. Вона як стій, не прощаючися ні з ким, виходить, покидає дім і місто і вертає до Праги тою самою дорогою, куди недавно їхала в таких рожевих надіях на нове, чисте життя. Ся піша подорож Люсі до Праги описана автором прекрасно. Доволікшися під ніч до Праги, Люсі спішить над Влтаву, щоби в її хвилях закінчити життя, та не находить відваги кинутись у воду і вертає назад до того поганого дому, з котрого не так давно була вийшла.

Отсе зміст Махарової поеми. Як бачимо, зміст простий, фабула не так-то й нова, та проте треба признати, що локальний колорит схоплений прекрасно і оповідання робить враження повної правдивості. Головна краса поеми – то пейзажі, в їх описуванні Махар завсігди находить нові, схожі і яркі фарби, малює наглядно, без пересади і без шаблоновості. Не менше гарні є й ті уступи, де Махар характеризує загальними рисами товариське і суспільне життя; ми подали в перекладі один такий уступ як наглядну пробу його таланту. Можна сказати, що ті уступи надають його поемі певне культурно-історичне значення, бо в ній маємо змальований дуже бистрим обсерватором певний важкий момент в розвою чеської суспільності, розпал партійної боротьби між старочехами і молодочехами, боротьби, що швидко по тому закінчилася такою великою побідою молодочехів. Автор сам зі своїми ідеалами і симпатіями стоїть осторонь від обох партій, та хоч не відноситься до них з холодним супокоєм історика, а радше з обуренням ідеаліста, то проте в його малюнках стільки живої правди, стільки тонкого почуття такту і щирості, що, певно, ніхто не посміє бачити в них карикатури.

Як бачимо, Махар вповні оправдує вимоги новочасного натуралізму, що жадає від поета докладного і вірного обмалювання тла (milieu), т. є. природи і людей, серед котрих жиють і обертаються його герої. Та зате друга часть вимогів тої школи – глибокий і вірний аналіз психології поступків і конфліктів тих героїв, їх характерів, вдач і привичок, виповнена доктором Махаром досить – можна сказати навіть дуже – слабо. Його героїня Люсі – натура зовсім пасивна і, здається, страшно хитка; ми зрештою майже ані разу не маємо можливості заглянути глибше в її душу. Навіть її рішення покинути дім Юрія приходить так якось нагло, вона піддається йому так моментально, без боротьби, без найменшої проби остоятися на місці (в чім Юрієва тітка була б їй вельми помічною), що ми могли б бачити в тій постанові каприз або утаєну охоту – вернути до давнього життя.

В Юрію хотів, мабуть, автор показати тип зблязованого чеського панича. Ми не сумніваємося, що такий тип є серед чеської молодежі, та все-таки мусимо сказати, що у Махара він вийшов доволі блідий, а подекуди навіть ненатуральний. Особливо не до лиця йому з тою нібито їдкою, скептичною іронією, котру каже йому автор щохвиля проявляти, а котрої, проте, ми ніде не бачимо. Махар, очевидно, пробував удати з нього щось подібне до Пушкінового Онегіна, та, звісно, не вдав, бо Онегінів серед сучасної чеської суспільності нема. Так само батько Люсі, той пияк, бувший учитель, що сам навмисно пхає свою дочку в пропасть, дуже живо нагадує Мармеладова в знаменитій повісті Достоєвського «Преступление и наказание», тільки без того глибоко трагічного підкладу, котрий так сильно потрясає душу читача у Достоєвського.

Люсин батько у Махара – се попросту якась огидна почвара, що в душі читача будить тільки обридження. Так само тільки обридження будять і ті репрезентантки жіночої аристократії малого місточка, котрих спліткам та балаканням Махар посвятив чимало місця в своїй поемі. Ми не будемо сперечатися з автором, чи так воно буває дійсно – чого в світі не буває! – та проте нам здається, що малюнок його в тій точці односторонній, замало артистичний, бо замало бере людей як людей, в цілості, а занадто різко судить їх з погляду партійного. Найсимпатичнішою вийшла фігура старушки – тітки Юрія, тай вона тільки легенько нашкіцована, хоча нашкіцована майстерно.

Ще одна увага. Автор силувався надати своїй поемі «модерний вигляд», суб’єктивну закраску. В тій цілі він в частих дегресіях обертається особисто до читача, балакає з ним про різні речі, висказує свої рефлексії по поводу таких чи інших слів та поступків дійових осіб. Не знаю, як се кому подобається, і, напр., критик Махарових творів у віденській «Zeit», д-р Крейчі, бачить в тім якусь особливу тонкість і фінезію. Мені ті розмови з читачем видалися попросту незносними, псували враження цілості.

По-моєму – се манера і то манера не нова і нещаслива. Се манера романтична. Що можна було зробити великого і сильного в тім напрямі, се зробив Байрон у своїм «Дон-Жуані». Та не забуваймо, що Байрон в дегресії свого Дон-Жуана вложив усю свою душу, свою гігантську особистість і огнистий протест усього його покоління супротив гніту реакції. Ані Пушкін у «Онегіні», ані Словацький у «Беньовськім» не здужали дорівняти тут Байронові, а Махар не може в тих дегресіях дорівняти навіть тим двом майстрам слов’янської поезії: ані його філософічні, ані суспільні, ані естетичні уваги, зложені в тих відскоках і промовах до читача, не мають того революційного розгону, тої елементарної сили виразу, щоб могли пірвати нас за собою і заставити нас забути про покинуте на хвилю пасмо оповідання.

Суб’єктивна закраска тільки там робить враження, де є виразом дійсно великої, огнистої і сильної особистості, де та особистість проривається сама, мимо волі автора; де автор чинить се сам, сваволячи, там такі відскоки тільки псують цілість і лишають несмак.

Та про все те «Магдалена» заслугує на повну увагу не самої тільки чеської, а й загалом слов’янської публіки як одна з нечисленних в теперішній чеській поезії проб – малювати сучасне життя, як проба сміла з погляду на сюжет і на опозиційного духа, що ним наскрізь пройнята. Щиро бажаємо авторові йти далі сею дорогою; вона і тільки вона, занехання всякої манери і психологічне поглиблення типів можуть запевнити йому безсмертне місце в історії чеської літератури.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Житє і слово», 1895, т. 4, кн. 5, с. 306 – 312, кн. 6, с. 463 – 471.

Подається за першодруком.

Махар Йозеф Сватоплук (1864 – 1942) – чеський поет. Раннім творам Махара, зокрема розглядуваному І. Франком віршованому роману «Магдалена», властиві елементи романтизму, в основі яких лежать індивідуалістичні настрої інтелігенції. На це справедливо звертає увагу І. Франко, підкреслюючи разом з тим тяжіння Махара до реалізму.

Гарборг Арне (1851 – 1924) – норвезький письменник. Творчість Гарборга зазнала впливу натуралізму, а в пізньому періоді – декадентства і містицизму.

Драхман Хольгер (1846 – 1908) – датський письменник буржуазно-радикального спрямування. Для творчості Драхмана 1890-х років характерне поєднання реалістичних і романтичних елементів (роман «Той, хто запродав душу», 1890), тяжіння до ніцшеанської філософії.

…нагінка за так званою Омладіною… – Йдеться про урядову розправу з членами національної молодіжної організації «Омладіна», студентами і молодими робітниками. Приводом до цієї розправи стали антиурядові демонстрації і вуличні сутички, що відбулися у Празі влітку 1893 р.

Антігона – за грецькою міфологією вірна донька царя Едіпа, яка пішла в полон за осліпленим батьком.

«Gartenlaube» («Садова альтанка») – німецький журнал для сімейного читання.

Яблонський Болеслав – псевдонім чеського поета-лірика Тупого Карла Євгенія (1823 – ?), автора книги віршів «Пісня любові» та ін.

Галєк Вітезслав (1835 – 1874) – прогресивний чеський поет, автор ліричних віршів.

Партія молодочеська – ліберально-буржуазна партія, яка виникла в результаті розколу чеської «Національної партії» у 1874 р. Младочехи, на відміну від старочехів, що опирались переважно на крупну промислову буржуазію, намагались знайти підтримку у дрібної промислової буржуазії та куркульства. Незважаючи на деякі відмінності поліпшеної програми (старочехи були за підтримку габсбурзького уряду, а младочехи представляли опозицію, вимагали деяких буржуазних свобод), обидві партії вели боротьбу з визвольним робітничим рухом. З 1918 р. з утворенням Чехословацької республіки і старочехи і младочехи влились у склад так званої Національно-демократичної партії.

Масарик Томаш Гарвіг (1850 – 1937) – чеський буржуазний політичний діяч (в 1918 – 1935 рр. президент Чехословацької республіки), філософ-позитивіст, популярний у 1880 – 90-х роках як критик клерикалізму та антисемітизму, у 1882 – 1914 р. – професор філософії Празького університету.

«Die Zeit» – громадсько-політичний і науково-мистецький тижневик ліберально-буржуазного напряму. Видавався у Відні у 1894 – 1904 рр.

Крейчі Вацлав Франтішек (1867 – ?) – чеський критик, співробітник соціал-демократичних видань.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 476 – 491.