1. Семінарський театр
Іван Франко
Перших початків руських представлень театральних в Галичині шукати треба майже рівночасно з першим розбудженням народної літератури під кінець четвертого десятка літ сього століття – в гр[еко]-к[атолицькій] семінарії духовній.
Чи і які зачатки представлень театральних були давніше між нашим галицько-руським народом, напевно не знаю. Про «вертеп», з котрим ходжено колядувати на різдвяні свята, я чував по наших селах і з оповідань мого пок[ійного] батька (умер в р. 1864), можу догадуватися, що до тих вертепів нав’язувались якісь зав’язки драми, якісь розмови та гри. Вертеп той містив в собі подвижні фігурки, котрі по переколядуванні релігійної пісні один з колядників виводив по парі на стіл, де вони «танцювали», а він «приговорював».
І тепер ще по наших селах ходять інколи з вертепом, але вертеп той, виліплений з кольорового паперу на подобу шопи і освітлений маленькою свічкою, містить в собі недвижні, поприклеювані до дна фігури, чи радше наліплені на тектурку малюнки пресв. діви з дитятем, св. Осипа, вола і осла, пастирів, трьох царів і т. ін.
Далеко більше слідів різдвянської драми, хоч виключно майже польської, осталось по наших містечках. В різдвяні свята збирається партія молодих людей, звичайно ремісників, «ходити з Геродами». Перебираються один за Ірода-царя, другий за ангела, за чорта, за смерть, за трьох волхвів; однако ж головною фігурою єсть Берда, фігура гумористична, представляюча лінивого, оспалого, ласого на їду та напитки блазня, котрий при нагоді так великого свята тільки хіба користає, що (крім їди і напою) дістає в кожній хаті значне число штурханців. Одіваєсь він в кожух, волосом наверх, в руках у нього величезна палка. Крім тих перебраних, ходить ще кілька неперебраних, котрі співають пісні релігійного змісту. По вході у хату звичайно співається пісня (польська), по чім починається гра. Ходу діалогів (подекуди віршованих) не тямлю, хоч думаю, що можна би ще записати їх де-небудь по наших містечках. Тямлю тільки, що під час бесіди Ірода, котрого починається драма, Берда завалюється в кут і починає хропти; котрийсь з граючих підходить до нього і його власною палкою лупить його голосно по кожусі, приговорюючи:
Wstawaj, Berdo, bóg się narodził!
Берда
Nie wstaję, bo się boga boję!
Жид (також гумористична і штурханці відбираюча фігура) розмовляє з Іродом; той згадує йому про трьох царів, що їхали шукати новонародженого царя жидівського.
Жид
Aches mir, aches mir, wuni wu mnie byli,
Złote, miry i kadzidły trzy funty kupili.
Виступає ангел і віщує Іродові, що Христос народився; Ірод в страху, каже різати дітей Віфліємських. Виступає чорт і віщує йому за те пекельну кару; Ірод починає страшно дрижати і кричати. Входить смерть з косою; Ірод зразу хоче з нею боротися, відтак просить її о помилування, обіцяє їй всі свої скарби, але вкінці таки погибає. Чорти виволікають його в кут. Аж тепер ободрюєсь Берда, котрий досі весь час тремтів зі страху і показував найдивовижніші гримаси. По відході чортів хапле він свою палицю і, розмахуючи нею, грозить чортам:
Jak was zacznę moim kijem łatać,
To będziecie od ziemi aż do nieba skakać.
Цілу ту гру закінчує знов хоровий спів релігійної пісні і учта колядників. «Героди» ходять від хати до хати, звичайно поряд кілька ночей і днів, поки не обійдуть ціле передмістя, в кожній хаті радо принимані, угощувані і обдаровувані. Отсе і все, що я затямив про останки різдвянської драми в Дрогобичі з літ 1864 – 68, коли я, ученик нормальної школи, жив там у столяра Гучинського.
Але тоді вже ходження з «Геродами» було доволі рідке, і мені не лучалось самому бачити «Геродів» в акції, так що повищі уривки знаю тільки з оповідання. Знаю також, що і по містечках був звичай ходити з вертепом, котрий тут звався «бетлєй»; був се рід маріонеткового театру, але представлень тих маріонеток мені також не лучилось бачити.
В році, мабуть, 1838 ректором тої семінарії зістав чоловік, котрого ім’я незатертими буквами записане в історії народного відродження галицької Русі – о. Григорій Яхимович. Семінарія містила в своїх мурах під той час найліпші сили духові. Відти іно що вийшли Шашкевич і Вагилевич, тут були ще Головацький, Могильницький, Козанович, Мох, Устиянович, Вербицький, Шухевич, Скоморовський і багато других, що опісля позанимали більше або менше видні становища чи то в руській літературі, чи то в житті публічнім. Було між ними кілька непослідніх талантів акторських, котрі з-поміж тісних мурів силою рвалися на прилюдне видовисько. Особливо відзначалися Мох, Кашубинський і Твардієвич. Талант їх, стіснений строгою семінарською, майже монастирською дисципліною, проявлявся тільки случайно, в імпровізованих діалогах характеристичних, котрі попросту очаровували цілу семінарію і становили на цілі тижні зміст розговорів. Але давнішому ректорові о. Теліховському і того було забагато, то ж старався по можності і в тім взгляді стісняти питомців.
Аж коли на ту гідність іменовано Яхимовича, чоловіка з непослідньою світською наукою (обіч доктора теології, був він також доктором філософії), заблисли в семінарії кращі хвилі. Бо не тільки що не заборонював такої невинної розривки, як ті імпровізовані діалоги (напр., між хлопом і жидом, між торговцем і хлопом на ярмарку), але сам з свого боку дав товчок до устроювання правдивих представлень театральних. Грано штуки переважно польські, бо мовою товариською в семінарії, а навіть на казальницях, була польська. Доперва Яхимович запровадив виклад церковного язика і обряду і заохочував питомців читати книги церковні [Стефан Качала. Згадка за бл[аженної] п[ам’яті] Григорія Яхимовича, митрополита Галицької Русі, виголошена в Тернополі 1865. Львів, 1868, стор. 5.].
Під впливом тої реформи дуже природним способом впав хтось на думку представити в живих типах і образах народне весілля руське з його безчисленними обрядами і чудовими піснями. Се видовище зробило дуже сильне враження на молодих питомців, хоч була се ледве чи не послідня проба семінарського «театру». По чотирилітнім ректораті, д[ня] 21 падолиста 1841 р., Яхимович уступив, зіставши єпископом помпейополітанським in partibus і суфраганом львівським, а разом з ним уступив також той свобідніший, ліберальний дух з семінарських мурів; давні переслідування за курення люльки і «перебирання» почались наново [Уступ сей про театральні представлення в руській семінарії оснований на оповіданнях свідків-очевидців: о. Варанучинського з Прошви і покійного о. Чапельського з Добрівлян.].
Примітки
Яхимович Григорій (1792 – 1863) – церковний діяч, ректор Львівської духовної семінарії, у 1860 – 1863 рр. – львівський митрополит.
Козанович Михайло – автор публіцистичних нарисів і статей, близький до групи М. Шашкевича.