5. Нові театральні сцени
Іван Франко
По такім гарнім початку галицька Русь лишилась нараз зовсім без сцени, помимо того, що деякі люди, «чающие спасения от севера», говорили о великій, мабуть 17000 рублевій запомозі, котра має приплисти для галицько-руського театру в такім разі, коли той театр стане пропагатором об’єдинительної ідеї [«Sioło», zeszyt IV (1867), стор. 188]. Запомога однако ж була ілюзією, чи, як сказав о. Гушалевич, «обманом очей», і «Бесіда» виділась змушена оглядатися за іншим чоловіком, котрий би зумів краще провадити театральне діло. Зав’язалась кореспонденція зразу з п. Карпенком, а далі з п. Гулаком-Артемовським, уталантованим композитором музикальним, але ані з одним, ані з другим переговори не довели до пожаданого кінця [«Sioło», zeszyt III, стор. 188]. Недостачу театру живо почували всі галицькі русини, а аматорські представлення, устроєні 1868 року в залі «Народного дому» паном Нижанківським, тим більше оживили загальне бажання мати знов на галицькій Русі правильний театр.
Аж от в падолисті 1868 р. прийшло до виділу «Бесіди» письмо п. Моленцького із Росії, в котрім той звідувався, як стоїть діло з руським театром і чи «Бесіда» дала б йому яку поміч, коли б він взяв на себе устроєння нової сцени. «Бесіда» радо прийняла те предложения, але, не маючи настільки фондів, щоб устроїти театр на власну руку, обіцяла Моленцькому тільки всієї помочі, що свій інвентар театральний, застерігаючи собі за те вибір і цензуру штук і означення числа представлень. В доходи і видатки «Бесіда» зовсім не хотіла мішатися. Моленцький пристав на те і в марті 1869 р. приїхав з-за границі з своєю жінкою і з двома артистами, панами Стечинським і Гембицьким.
Але у Львові ждали його нові труднощі: хоч маленька трупа швидко почала скріплятися новими силами, між котрими особливо згадати треба панну Т. Романович, панів Коралевича і Вітошинського, то, однако ж, розгорівшіся тоді до крайності партійні спори омало в зароді не розбили й театру. Управляючий совіт «Народного дому» відмовив Моленцькому зали, а навіть виділ «Бесіди» (послідній її «твердий» виділ), хоч сам звабив Моленцького до Львова обіцянкою дати йому інвентар театральний, тепер, бачачи, що характер нової трупи буде чисто народний, зломив своє слово і відмовив Моленцькому всякої помочі.
Тільки случай вирятував його. Ще перед роком упала була в Перемишлі якась польська трупа, і по ній зосталися в заставі декорації, костюми і т. ін. Моленцький за невеликі гроші закупив той інвентар і переїхав до Перемишля, де через два місяці давав представлення з добрим поводженням. Запал околичних русинів до театру виразився ще краще тим, що зі складок зібрали досить значну суму і вручили її пану Моленцькому, котрий за ті гроші міг не тільки посправляти для театру деякі нові декорації і костюми, але мав за що переїхати в інші сторони краю. Об’їхавши Стрий, Дрогобич, Бережани і Тернопіль, Моленцький з кінцем жовтня 1870 р. заїхав до Львова.
Тут знову прийшлось йому переходити всякі митарства. Правда, що виділ «Руської бесіди» сим разом показався прихильнішим і не тільки відступив Моленцькому свій театральний інвентар, але устроїв ще своїм коштом сцену в залі «Народного дому», котрого управляючий совіт також відступив її безплатно. Але згода ся відбулась не без концесій – на кошт язика народного! А при тім показалося, що «твердий» виділ «Руської бесіди» забув відновити свою концесію на представлення у Львові, і Моленцькому прийшлось вироблювати нову концесію на своє ім’я.
Але представлення, давані ламаним язиком, не притягали руської публіки, особливо молодіжі, перенятої гарячим українофільським духом, а надто стягнули ще на театр крики польських газет, що театр пропагує московщину. Крики ті найшли відгомін в виділі крайовім, котрий в мисль ухвали соймової мав давати на руки «Руської бесіди» субвенцію для руського театру. Виділ краєвий почав отягатися, і, щоб справдити властиву донеслість тих криків, виделегував з-поміж себе т. зв. «надзираючий комітет», котрий мав бути на всіх представленнях і пильнувати чистоти руської мови. Та тільки ж воно не дійшло до того, бо театр, давши всього 18 представлень, виїхав зі Львова [«Русский народный театр…», стор. 26 – 27].
В січні 1870 р. покинув Моленцький Львів, заключивши з «Бесідою» контракт, силою котрого мав побирати уділену сеймом субвенцію, а за те адміністрація театру, репертуар і т. і. підлягали контролю «Бесіди», і трупа обов’язувалась щороку давати по кільканадцять представлень у Львові. В рік пізніше повернув і Бачинський з Росії з своєю трупою, так від того часу галицька Русь має два вандруючі театри: один під зарядом «Руської бесіди» і на крайовій підмозі, а другий приватний. П. Бачинський, чоловік практичний і промисловий, їздить по малих і більших містечках, дає представлення в язиці руськім і польськім і заїздить не раз і в західні повіти Галичини. В р. 1873 – 1874 працював і пишучий ті слова, тоді ще ученик дрогобицької гімназії, для його театру, перекладаючи Раймундового «Марнотратника», перероблюючи на мелодраму «Прекрасну Єлену» і іншу оперу – «Моряки в пристані» на оперету, поправляючи давніші самородні переклади та переводячи драму Гуцкова «Уріель Акоста», котра, однако ж, осталась недокінченою.
Театр Моленцького якийсь час добре додержував поля Бачинському, але по кількох літах задля недуги свого керівника дійшов майже до упадку. П. Бачинський, користаючи з того, заключив контракт з «Руською бесідою» і побирав крайову запомогу, а останки трупи Моленцького під дирекцією пані Т. Романович виїхали до Росії. Але контракт Бачинського з «Бесідою» недовго тривав; по повороті пані Романович «Бесіда» повірила їй зорганізування нової трупи і дирекцію театру, котре то становище та енергічна і многозаслужена женщина кілька літ, на загальне вдоволення, займала.
Головними підпорами її трупи були пани Стечинський, Наторський і Коралевич і панни Марія Романович і Подлевська. Тут також розпочали свій завід артистичний пп. Біберович і Лясковський і пані Біберовичева (Ляновська), Попель (Танська) і др., котрі тепер займають видні місця на нашій сцені. Коли вкінці пані Романович, одружившись з п. Коралевичем, ураз із своєю сестрою покинули сцену, «Руська бесіда» повірила дирекцію панам Біберовичу і Гриневецькому, котрі і досі її провадять.
Репертуар того театру, особливо на тлі убогої кількісно і якісно української (галицької) книжкової літератури, можна взагалі назвати багатим. Найвизначніше місце займають у ньому, безперечно, оригінальні історичні драми, а саме: «Олег» і «Ярополк» К. Устияновича, «Федько Острозький» О. Огоновського і «Настася» о. Ільницького. Особливо дві перші відзначаються непересічною силою дикції і зручною сценічною композицією. Далі йдуть народні комедії зі співами; в тій ділянці найбільше працює о. Сидір Воробкевич, буковинський поет і композитор, знаний в українській літературі під псевдонімом Данила Млаки. Великим успіхом користуються його народні штуки «» і «Убога Марта», менш задовольнив критику «»; в одноактових, проте дотепних оперетках «Янош Іштенгази» і «Золотий мопс» автор спробував дати образки з життя різнобарвної буковинської інтелігенції.
Поруч з Воробкевичем працює на тому полі п. Мидловський, колись здібний актор, а тепер судовий ад’юнкт, народна мелодрама якого «Капрал Тимко» з музикою молодого композитора о. Віктора Матюка належить до найвідоміших оздоб української народної сцени. Врешті на згадку заслуговує спроба оригінальної опери п[ід] з[аголовком] «Олеся», до котрої лібретто і музику створив о. Бажанський і котра, хоч була прийнята публікою досить холодно, заслуговує на увагу.
Напівісторичною драмою є «Довбуш» – твір шановного буковинського поета й новеліста Юрія Федьковича, котрий до того часу кілька разів ставився і завжди з симпатією приймався публікою, незважаючи на ненатуральність головних постатей. Зараз Федькович написав нову драму «Стріляний хрест».
Врешті згадати треба і про оригінальні комедії п. Цеглинського (1883 – 1885), почерпнуті з міського урядницького життя, а отже ще подекуди досить чужого руській суспільності. Фабула в усіх трьох комедіях дуже пересічна, сотні раз пережовувана, характери буденні, плиткі, намальовані блідо, однак усі ті хиби надолужує надзвичайно вдала сценічна будова, живий діалог, дотеп і достаток справді забавних ситуацій. Нема там ані делікатного тінювання характерів, ані глибшого проникнення в їх психологію і суспільне становище, але є те, що для публіки із слабо розвинутим естетичним смаком, мабуть, чи не важніше – легка жвава і прозора акція, вдале висміювання деяких, зрештою неглибоких, вад і вдале висловлювання деяких також зрештою не недосяжних істин. З тим усім в п. Цеглинському українська сцена набуває загалом корисного працівника, котрий повинен мати на неї значніший вплив ще й тому, що йому як членові «Руської бесіди» доручено театральне референтство.
З перекладених чи присвоєних чужих драматичних творів називаємо насамперед безсмертну комедію Гоголя «Ревізор». З російських драм новішої школи – одну тільки «Бурю» Островського, котра була кілька раз відіграна, однак була прийнята досить холодно.
Далеко більше тримається на українській сцені польських драматичних творів. Я вже згадував про праці Коженьовського; поруч нього заслуговують на згадку «Мужики-аристократи» Анчица. В грунтовній переробці утримується також «Чортівська лава», драма Анценгрубера, перероблена з німецької Галасевичем, а з польської перенесена в чарівну країну гуцулів. З польських салонових п’єс чималим успіхом користуються особливо комедії Балуцького «Гуси і гусочки» та «Грубі риби».
Театр руський панів Гриневецького і Біберовича в теперішнім стані сміло може рівнятися з найліпшими провінціальними театрами, які коли-небудь у нас були. Режисером єсть п. Гриневецький, чоловік не тільки талановитий, але посідаючий зовсім поважне фахове образування. За його старанням кожна штука появляєсь на сцені добре вистудіювана і старанно виконана, що з похвалою підносить навіть львівська польська печать, котра послідніми часами – треба признати – ніколи вже не виступала ворожо проти жодного з руських театрів. Декорації, хоч не дуже багаті і пишні, вистарчають аж надто для маленької сцени і неперебірчивої публіки провінціональної; костюми, особливо народні, переважно добрі і вірні; мова чиста і поправна, не виключаючи й акценту, котрий кожному нерусинові, звичайно, дуже великі чинить трудності. Працю ту признав сойм крайовий, підвищаючи перед роком запомогу о 1000 зр. Дальшим кроком в розвої театрального діла у нас єсть відновлена перед роком думка Лавровського – оснувати у Львові постійну руську сцену. Чи і коли-то ми її діждемся?
На тім кінчу свій короткий історичний огляд. Чи і скільки сповняє наш театр свою культурну задачу і яку іменно задачу він може і повинен у нас сповнити – про те, як також докладніше про теперішній репертуар і гру артистів, надіюсь обширніше поговорити в слідуючім році. Замічу надто, що і поданий тут історичний очерк далекий від повноти і докладності. Багато подробиць з давніших газет, листів і усних переказів прийдесь ще громадити; на деякі вже звернено мою увагу по випечатанні першої частини мого огляду. І так, п. М. Подолинський звернув мою увагу, що автором водевіля «Козак і охотник» був не Кобринський, а Вітошинський, і що водевіль той 1849 р. граний був аматорами в Перемишлі.
А п. Є. Грушкевич з Ниська був ласкав звернути мою увагу на замітку Ант. Добрянського в «Перемишлянині» з р. 1856, де знаходиться згадка про устроювання польських театральних представлень у львівській генеральній семінарії ще при кінці 18 віку! Виражаючи тим добродіям за їх замітки прилюдну подяку, я звертаюсь до всіх вп. патріотів наших, котрим відомо що-небудь про давніші або новіші факти з історії нашого театру, або котрі мали би можність підглянути та записати які-небудь останки з народних представлень театральних, руських чи польських, щоб були ласкаві всякі такі знадоби надсилати до ред[акції] «Зорі» для опублікування.
Примітки
Карпенко – мається на увазі Степан Данилович Паливода-Карпенко (1817 – після 1886), актор, автор ряду низькопробних п’єс.
Романович Теофіла Федорівна (1842 – 1924) – актриса, директор українського театру в Галичині (1874 – 1880).
…Раймундового «Марнотратника» – тобто комедії німецького драматурга Фердінанда Раймунда (1790 – 1836) «Der Verschwender» («Марнотратник»).
…перероблюючи на мелодраму «Прекрасну Єлену…» – Тобто оперету французького композитора Ж. Оффенбаха (1819 – 1880).
«Моряки в пристані» – переробка І. Франком опери хорватського композитора І. Зайца (1832 – 1914) «Осада корабля».
…«Руська бесіда» повірила дирекцію п-м Біберовичу і Гриневецькому… – У 1881 – 1882 рр. український театр товариства «Руська бесіда» очолювали відомі театральні діячі Іван Біберович (1854 – 1920) та Іван Гриневецький (1850 – 1889).
Бажанський Порфирій Іванович (1836 – 1920) – український композитор, музикознавець і фольклорист.
…оригінальні комедії п. Цеглинського… – Тобто комедії «На добродійні цілі» (1884), «Соколики» (1885) і «Тато на заручинах» (1885).
«Буря» – назва драми О. Островського «Гроза» в перекладі М. Павлика, поставленої в 1879 р. в українському театрі в Галичині. Друком цей переклад з’явився в 1900 р.
Анчиц Владислав-Людвік (1823 – 1883) – польський поет, публіцист, драматург.
«Чортівська лава» – українська переробка Т. Гембицьким драми австрійського драматурга Людвіга Анценгрубера (1839 – 1889).
Гембицький Тит (1842 – 1908) – український актор і режисер, з 1869 р. працював в українському театрі в Галичині, переклав і переробив ряд п’єс для українського театру.
Балуцький Міхал (1837 – 1901) – польський письменник-реаліст, автор комедій, які виставлялися на сценах польського та українського театрів.