4. Мандрівний театр

Іван Франко

Супротивний вітер повіяв з півночі. Була се, як звісно, критична доба в історії нашої суспільності, доба, коли по смерті Яхимовича колишнє т. зв. святоюрське сторонництво, позбавлене свого сильного верховодника, почало увнутрі розпадатися, а переважна його частина почала рішуче перехилюватися на сторону прихильників т. зв. «объединения». Отже, ті люди, маючи в своїх руках всі важніші руські інституції і такий впливовий орган, як редаговане п. Дідицьким «Слово», напружили свої сили, щоб здобути під свій виключний вплив і молоденький театр.

З різних боків почали натискати на Лаврівського; дійшло навіть до того, що загрозили йому викиненням театру з зали «Народного дому». Таким способом доконано того, що П. Свій відступив від театру, Кс. Климкович виступив з театрального комітету, а його місце зайняв п. Дідицький. Вплив тої переміни швидко показався: з афішів поперед усього усунено фонетику, а дальше дійшло діло й до чищення мови в дусі звісного «В один час». Замість народних штук виведено на сцену такі «очищені» бездарності, як «Обман очей», «Голоден і влюблен», «Роксолана», писані та перероблювані страшенним язиком [«Sioło», ibidem, стор. 183 – 185].

Але все-таки ті пагубні впливи не відразу перемогли здорову народну струю, котра була головною струєю руського театру. Руські представлення у Львові широкою, радісною луною залунали по всім краї.

«Трудно і мислію вообразити той восторг, – писали до «Слова» з Коломийщини (ч. 28), – з яким ми тут, на крайнім усторонні руської Галичини читаємо кожну статейку, доносячу о успіхах нашого руського народного театру у Львові! Не мож би просто не повірити всьому напечатаному, если би «Слово» попри руських рецензіях не наводило толки чужих справоздателей, котрим відай пересади в хваленні русинів ніхто ще не закидав і не закине. То ж виділи ви уже щасливими очима і «Марусю» і «Москаля-чарівника», та ще «Адама і Єву». Бог же заплать вам, що описуєте нам їх досить подрібно, що і ми можемо видом їх, мов то призраком любезних знакомих, наслаждатися».

Вандруюча театральна трупа польська п. Лобойка в Станіславові, спекулюючи на ентузіазм русинів, і собі ж дала пару руських представлень, виводячи на сцену нужденні фабрикати Софрона Витвицького вроді «Два голуби воду пили, а два колотили» або «Милость і згода». Хоч і як мало міг вдоволити станіславських русинів зміст тих штук, то все же таки руська пісня, руські танці, руські костюми – все те тягло людей, приймалось з оплесками.

Се, однако ж, було причиною, що львівська руська трупа, по кількамісячнім побутті у Львові, під проводом п. Бачинського виїхала на провінцію: до Станіславова, Коломиї, Чернівець. Трупа була малочисленна; з мужчин були в ній: директор Бачинський й пани Сероїчковський, Бучацький, Нижанківський, Коблянський і Пожаковський, а з женщин: пані Бачинська, панни Контецька і Лукасевич. Так само невеличкий був і репертуар, зложений головно з народних штук українських писателів, як «» і «» Котляревського, «» і «» Квітки; «» Шевченка, «Гаркуша» Стороженка, «Чорноморці» Кухаренка, а обіч них свіжо виростаючі на галицькім грунті «Підгіряни» і «Сільські пленіпотенти» Гушалевича, до котрих гарну музику доробив колишній член семінарського театру о. Вербицький.

Крім Гушалевича і Павла Свого, збагачували репертуар театральний головно ще два писателі-галичани з українофільського табору: Кс. Климкович, перекладаючи з великоруського Квітчині комедії «» і «», і Остап Левицький [«Слово», 1864, ч. 27 і др.], котрий достарчив кілька гарних перекладів з німецького. Гарним придбанням для руської сцени був також переклад «Верховинців» і «Циганів» Коженьовського [«Русский народный театр во Львове…», стор. 9], з котрих особливо перша штука на руській сцені сталась ледве чи не більше звісною і популярною, як на польській.

Впрочім і між самими акторами найшлось з часом кілька людей, спосібних і освічених, котрі в міру розросту сил старались також поповнювати недостатки репертуару, перекладаючи такі капітальні штуки, як «Ревизор» і «Женитьба» Гоголя, «Французькі селяни» Сарду і т. ін. З тих тихих і заслужених тружеників назвемо тут тільки п[анів] Гембицького, Наторського і пізнішого Стечинського. А щоби вдоволити музикальні потреби публіки, перероблювано чужі опери на мелодрами, і в такій, хоч може варварській, але конечністю і силами трупи подиктованій формі представлено «Гальку» Монюшка і «Преціозу» Вебера. Але штуки з життя місцевого руського народу становили завсіди головну притягаючу силу того театру, і для того старалися чужі комедії на драми перероблювати, переливати в нашу народну форму, – розуміється, завсіди не дуже удачно. Так поставали мелодрами з етнографічними руськими титулами, а чужим змістом, як «Українці», «Бойки», котрих головна вартість лежала в музиці і виставі типів, строїв і танців народних руських.

Від 1864 до 1866 р. давав театр руський представлення по всіх майже значніших містах східної Галичини. Трупа зміцнювалась чим раз новими силами, предприємство приносило пану Бачинському значний дохід, але з його ж вини, а також і з вини тих супротивних елементів, що засіли в комітеті, почало розлазитися і упадати.

«Можучи з охотників уорганізувати сцену, відзначаючуся молодими талантами, котрих вибор був великий, бо до сцени горнулася переважно молодіж університетська, п. Б[ачинський] згрупував довкола себе людей мало освічених і бездарних; спосібніших, як Лозовський, Санковський і Сероїчковський, вразив собі так, що відсунулись від сцени, дбаючи о те, щоб не було на ній ліпшого актора від нього і ліпшої акторки від його жінки» [«Sioło», ibidem, стор. 185].

А з другого боку, і комітет театральний прикинув свою лепту до того розстрою. Два роки ожидано висліду розписаного конкурсу за 4 найліпші драматичні твори; по двох роках комітет признав усього лиш одну нагороду і то творові, о котрім навіть «Слово» не могло нічого похвального сказати [«Sioło», ibidem], а то, мабуть, для того, що прочі твори, надіслані на конкурс, числом около 20, писані були більше або менше чистим народним язиком.

Ті причини, а також всякі адміністраційні і фінансові клопоти [О тім гл[яди], «Русский нар[одный] театр…», стор. 10 – 20.] довели молоду сцену до упадку. В жовтні 1867 р. в Стрию заявив п. Б[ачинський] акторам, що трупу розв’язує і сам вертає до Львова, відки з деякими акторами виїде до Росії, до Кам’янця-Подільського. Дарма виділ «Бесіди» у Львові налягав на Б[ачинського] не доводити діла до такого сумного кінця, дарма тодішній предсідатель «Бесіди» п. Сінкевич сам від себе жертвував значну суму, яко підмогу для упадаючої сцени. П. Бачинський уперто стояв при своїм, говорячи, що в Кам’янці для нього условини корисніші, і в падолисті 1867 р. враз з своєю жінкою, актором Моленцьким і чотирма початкуючими акторками виїхав до Росії, забравши з собою деякі ліпші декорації, майже весь репертуар і музикалію, хоч се була не його власність, але театру, взглядно «Бесіди».

Примітки

«Обман очей» – лібретто оперети І. Гушалевича.

«Голоден і влюблен» – переробка французького водевіля невідомого автора.

«Роксолана» – історична драма в п’яти діях Гната Якимовича (1831 – 1878), поставлена в галицькому театрі в 1865 р., опублікована 1869 р. в Коломиї.

«Адам і Єва» – переробка з французького, виконана О. Бачинським.

…трупа польська п. Лобойка… – одна з мандрівних польських театральних труп, які діяли в 1860-70-х роках в Галичині, очолювана провінціальним актором і режисером Костянтином Лобойком (бл. 1832 – 1904). Трупа Лобойка виступала і з українськими виставами.

Витвицький Софрон (1819 – 1879) – священик, автор низькопробних п’єс.

Нижанківський Амвросій (1873 – 1943) – український актор.

Левицький Остап Михайлович (1839 – 1903) – український письменник народовського напряму, в 1860-х роках перекладав для українського театру п’єси німецьких і польських письменників.

Переклад «Верховинців» і «Циганів» Коженьовського… – тобто переклади п’єс польського письменника-реаліста Юзефа Коженьовського (1797 – 1863) «Karpaccy górale» i «Cyganie», здійснені К. Климковичем.

Сарду Віктор’єн (1831 – 1908) – французький драматург.

Наторський Леон (1827 – 1882) – актор і режисер українського театру в Галичині, згодом актор польського театру.

«Українці, або Сватання на вечорницях» – оперета, перероблена з французького, поставлена в 1860-х роках на сцені українського театру в Галичині.

«Бойки» – переробка Т. Гембицьким п’єси німецького драматурга С. Мозенталя.

Моленцький Антін (1843 – 1873) – актор українського театру в Галичині у 1870 – 1873 рр. – директор театру товариства «Руська бесіда».