Глухі вісті

Іван Франко

Від давен-давна констатують і показують руські газети, опираючись на совісній і ненастанній аналізі всіх польських праць і починань в Галичині, що браття наші поляки помимо так многих і так тяжких досвідів, які досі зібрали на полі «високої» політики, не вилічилися ще зі своєї тяжкої недуги – мрій о політичній реставрації Польщі в давніх границях. Та не в мріях, не в тихих бажаннях тут діло. Всі їх заходи, вся т[ак] зв[ана] «praca organiczna», вся їх робота на полі просвіти, на полі інтересів економічних, ба навіть на полі строгої науки хворіє іменно на ту саму слабість на – «політиканство».

Все, що вони роблять, роблять з цілями реставраційно-політичними і в тім лежить, по нашій думці і після нашого щирого переконання, причина неудачності всієї їх роботи. Чому наша автономія крайова in capite et membris сталася пародією автономії і приміром того, якою автономія не повинна бути? В першій лінії тому, що польські шовіністи, замість уважати сойм крайовий органом крайових потреб, що мав би займатися по щирості справами економічними та просвітними нашого селянства і міщанства, уважають його якимсь «sejmem polskim», що має грати ролю політичну і до тої ролі примірювати свою роботу.

То саме приписують і прочим автономічним властям. Виділ крайовий в очах шовіністів – не завідатель справ автономічних, але щось вроді якогось сенату; крайова рада шкільна, по їх поглядові, повинна прикроювати нашу крайову просвіту на копито мрій політичних і, занедбуючи рахунки та надзір над поступом наук, полонізувати руські школи. Ба і виділи чи ради повітові мають після погляду шовіністів замість дбати о дороги і мости, пильнувати громади перед надужиттями писарів та екзекуторів податкових, мають бавитися в якусь репрезентацію, грати якусь політичну ролю. Ну, а в крайніх наслідках вийшло те, що навіть війти та писарі громадські, чуючи той шовіністичний вітер, пізнавши, що політична декорація єсть слабою стороною польських шовіністів, почали і собі строїтись в патріотичне шмаття, закриваючи ним брудні свої надужиття. Політична манія в нашій автономії породила таких Диновських, котрі для відведення очей вищих властей від своїх надужить, забавляються в політичні доноси на темат: «żeby Kulikow nie oddał Galicyi Rossyi».

Ми мусимо тут ще раз (після наших давніших статей о польській справі) пояснити, як ми задивляємось на політичні змагання поляків. Цінячи свою народну самостійність і важко почуваючи розрубання свого власного народу між три держави, ми понимаємо дуже добре чуття поляків, находящихся в такім самім положенні. Бажаючи власному народові неспиненого і свобідного розвою, ми не можемо за зле брати того самого бажання полякам, хоч вони вже і тепер стоять далеко лучше в тім взгляді, ніж ми. Але іменно те почуття своєї національної самостійності і бажання свободи, єдності і розвою для свого власного народу каже нам жадати, щоб поляки ушанували наші чуття, щоб вони вже раз твердо порозуміли, що Польша єсть – польський люд, і що де того люду нема, там і Польщі нема, а де її нема, там її ніякі заходи воскресити не зможуть.

Але не в тім ще головне діло. Кождий народ, добиваючийся політичної свободи і самостійності, будить для себе нашу симпатію; наша історія підтверджує це многими примірами. Навіть в Чехах, в Чорногорії і в Сербії лилась у великих боях за народну самостійність також кров наших борців, а кров тая до нині не виродилась в наших жилах. Та тільки ж, симпатизуючи з всяким змаганням до народної волі і самостійності, ми завсігди були і єсьмо ворогами всяких змагань до вивищення одного народу з поневоленням другого. А реставрація Польщі, так як її понимають наші поляки-шовіністи, опирається іменно на такім поневоленні других племен: малоруського, білоруського і литовського. З тої причини ми єсьмо і мусимо бути її ворогами, під загрозою зради головної на нашій власній народності.

Ми вважали конечним – зазначити ясно і недвозначно те наше становище до польських реставраційних змагань в виду свіжих голосів польських газет, котрі починають чимраз ясніше погомонювати, о тім що під російським забором, в Конгресівці і Литві приготовлюється нове повстання польське. Кождому, хто пильно прислуховувався до голосів польських в послідних роках о утворенні крайового посполитого рушення а також о тім, вийшовшім первісно від німецьких газет проекті, що в разі сподіваної війни між Росією і Німеччиною перший крок повинні зробити поляки, підносячи повстання в краю Привіслянськім і в Литві, для спаралізування акції військ російських; кождому, хто уважав, як охотно більшість поляків-шовіністів підхапувала такі проекти, хоч про око ніби відтріпуючись від них, буде ясно, що можливість такої несподіванки при живім темпераменті і вічно на одну і ту саму нуту настроєній фантазії поляків зовсім не є виключеним.

Поголоски о тім, що така несподіванка в Конгресівці приготовляється, доходили до нас вже від двох місяців. Ми не те, що не давали їм віри – бо ж неісповідимі суть путі людей, живучих фантазіями, а не насущним хлібом – але бажали, щоб ті поголоски були безпідставні, уважаючи такий крок поляків смілим і рішучим кроком до їх власної згуби. Для того ми не говорили о тім нічого. Але ось дня 1 грудня вість тая загомоніла, хоч дуже несміло, в краківській «Now-ій Reform-i». Її варшавський кореспондент доносить, що тамошні власті одержали денунціації, будьто би під покривкою конспірацій соціалістичних в Конгресівці і на Литві приготувалось повстання, що єсть, додає він, цілковитою неправдою. Конспірація – після того доносу – мала обняти широкими кругами всі (?) верстви людності, а іменно студентів і робітників. Дальше має конспірація тая видавати відозву в таємних друкарнях і посідає значні склади нагромадженого оружія. Вкінці, після сеї денунціації, головними агітаторами суть чотири емігранти, котрі раз в раз крутяться по Конгресівці і по «забраних провінціях» (т. є. по Волині, Поділлі і Україні), котрих назви дописуватель не подає, не будучи певним, чи добре їх собі затямив (?).

Як бачимо, допись тая єсть трохи двоязична. Дописуватель згори запевнює, що ціла вість єсть безпідставна, але при тім знає назви людей, котрі – після того доносу – занимаються організацією повстання. Але коли допись «Now-ої Reform-и» лишає нас все-таки в непевності і остаточно силуєсь представити цілу справу, яко «московську інтригу», служачу тільки за претекст до побільшення гніту правительственного на поляках, то зовсім інше враження робить репліка на тую допись львовської «Gazet-и Narodow-ої», поміщена в вчерашнім н-рі, т. є. звиш в тиждень пізніше, отже, очевидно, по довгій розвазі.

«Gaz. Nar.» трактує тую допись попросту як «наївну денунціацію», котра мало-мало чим різниться від знаної станьчиковської «szlachetnej denuncyacyi». І з якої ж то причини так накинулась львівська часопись на свою краківську посестру? А от для того, що бачить в тій відомості «tropienie і zwalczanie stronnictwa patryotycznego». Світ – після «Gaz. Nar.» – складається з відважних і боязливих, з далеко- і вузькоглядних політиків. Смілі і далекоглядні політики «Gaz. Nar.» для святого спокою не виступали проти «Now-ої Reform-и», коли тая висказалась була неприхильно о проекті – викликання повстання в Конгресівці в случаю війни між Росією з Німеччиною, ані тогди, коли виступила проти петиції о заведенні «оборони крайової». Але тепер, коли «Nowa Reforma», хоч і як несміло регіструє слухи о готуючімся повстанні, «відважні і далекоглядні політики «Gaz. Nar.-ої» не можуть довше видержати і кричать з цілого горла: «Цить, мовчи, бо сусід побудиш!»

Цікава річ, в який спосіб «Gaz. Nar.» маскує свої правдиві мислі слідуючими словами: «Дивує нас то, що редакція «N. Reform-и» так мало ознакомлена з правдивим успосібленням народу як може на серіо повторяти сплетні поліціанта російського, всюди і на кождім кроці нюхаючого конспірацію та повстання в Польщі?»

Тут перед всього цікаво було би знати, що розуміє «Gaz. Nar.» під словом «народ», котрого правдиві приспосіблення так добре мають бути звісні «N. Reform-i»? Єсли під народом розуміти простий люд, мужицтво, то єсть це зовсім природно, що ані «Nowa Reforma», ані «Gazeta Narodowa» о його правдивім успосібленню майже нічогісінько не знають. Бо як можна знати щось, на що ніколи не зверталося уваги, над чим не робилося серйозних студій?

А нехай панове-поляки покажуть нам хоч одну працю, котра свідчила б о їх серйозних студіях над їх власним народом, а особливо над його політичними та громадськими поглядами і успосібленнями! Але ні, ми знаємо спосіб говоріння «Gaz. Narodow-ої» і знаємо, що вона під народом розуміє не то, а тільки себе і собі подібних «obywateli» і «uobywatelonych» патріотів та шовіністів. А в такім случаю можемо сміло сказати, що «Nowa Reforma» дуже добре знає успосіблення того «narodu» і тільки знаючи його, могла припустити і допевнитися, що звістка подана її варшавським кореспондентом може містити в собі аж надто багато правди.

Та й ще одне візьмім на увагу. Последними роками поляки і в Конгресівці, і навіть (велика часть) в Галичині так часто і з таким ніби розкаянням голосили, що «на тепер» нема в них ніяких аспірацій політичних, що ціль їх – «praca organiczna» і т. д., що в російській суспільності утвердилась поволі віра в їх мирні намірення. О винюхуванні повстанських конспірацій послідними часами ми нічого не чували і навіть в кореспонденціях самих шовіністичних польських дневників не читали.

Звідки ж і в якій цілі впало би тепер російське правительство на той концепт – ширити такі слухи серед самих поляків, викликувати між ними неспокій і то в тій гадці, щоб опісля тим дужче їх придавити? Нащо придавсь би такий недоречний маневр, котрий в крайнім разі міг би довести і до розливу крові, коли абсолютне правительство російське і тепер, без всяких провокацій, поступає в «Привіслянськім краю» так як йому сподобаєсь? Можемо сміло сказати, що такі вимовки «Gaz. Narodow-ої» не видержують критики. Пригадаймо собі, що майже в такий самий спосіб уцитькували польські патріотники опінію публічну і тоді, коли приготовувалось повстання 1863 року і що перед вела і тоді в тім уцитькуванні та ж сама «Gazeta Narodowa»!

Регіструємо і коментуємо голоси польських газет в тій справі для того, бо вони інтересують і нас тим, що поляки, звичайно, не просивши ні в кого на те дозволу, стараються втягти і наш народ в свої плани. Конечно, ми не думаємо, щоб вони в тих своїх планах могли спуститися на співділання нашого, або хоч би і свого простого, сільського люду; надіємося, що тяжкі досвіди з 1846, 1848 і 1863 – 4 протверезили їх трохи в тім взгляді. А при таких обставинах не зле було би роздумати, що – чи то для викликання чи евентуального використання загальноєвропейського конфлікту по приміру Боснії і Болгарії – шанси поляків в Польщі, а тим паче в Литві, в Білій Русі і Україні зовсім відмінні від шансів боснійських та болгарських «усташів». Там рухи народні корінилися в самім простім народі, в масах, і для того могли так довго держатися, могли перенести навіть страшну болгарську різню. А в якім грунті буде коренитися і на яких підвалинах мав би стояти рух польський? Над тим варто задуматись!

Примітки

Вперше без підпису надруковано в газ. «Діло», 1883, 1 (13) січня.

Подається за першодруком.

«Praca organiczna» – гучно пропагований консервативно-шляхетськими колами лозунг, що був висунутий краківськими консерваторами, які після утворення в 1867 р. дуалістичної Австро-Угорської монархії відмовилися від програми федералізму. Лозунг «органічна праця» передбачав розвиток економіки і культури краю, але в інтересах панівних верхів. Галицькі консерватори виступали проти радикалізації визвольного руху і росту впливу лівих елементів, за співробітництво з монархією.

Польські реставраційні змагання. – Йдеться про відновлення так званої «історичної Польщі», тобто Речі Посполитої до її поділів 1772 – 1795 рр., коли під її владою були Литва, Україна, Білорусія і частина російських земель.

Привіслянський край – вживана царською адміністрацією з 1888 р. офіційна назва тієї частини Польщі, що входила до складу Російської імперії.

«Nowa Reforma» – польська щоденна газета ліберально-демократичного напряму, виходила в Кракові у 1882 – 1928 рр.

«Gazeta Narodowa» («Національна газета») – щоденна польська газета, виходила у Львові з 1862 до 1915 р. Заснована ліберальним польським громадським і політичним діячем Я. Добжанським. Після його смерті (1886) стала органом крайніх консерваторів-реакціонерів «подоляків».

Усташі – так називалися південнослов’янські борці проти турецького ярма в XVI – XVII ст. і саме в такому значенні вживає це слово І. Я. Франко.

Страшну болгарську різню… – Йдеться про криваве придушення турецькими властями квітневого повстання 1876 р. в Болгарії.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 341 – 346.