З 1848 року

Іван Франко

Давні матеріали до оцінення нових заходів
около польсько-руської угоди

По «щасливім» переведенні виборів до сойму крайового, шляхта польська в Галичині приготовується до дальшого і запевне іще «успішнішого», ніж досі, ведення нашої господарки крайової через слідуючих шість літ. Многі «пекучі» питання мають бути в тім часі полагоджені, а передовсім проклятуще «питання руське». Газети польські віддавна вже поговорюють о тім і зовсім недвозначно ставлять одною з перших задач нового сойму «переведення угоди між поляками і русинами в Галичині».

Що питання справді дуже пекуче, о тім запевно ніхто не сумнівається, так само русини не сумніваються о тім, що між поляками, особливо в «немиродайних сферах», находиться багато і зароджуються чимраз більше людей, котрі бажали би те питання полагодити на підставі строгої справедливості т. є. на підставі повної самостійності і рівноправності обох спорячих сторін; але «миродайні сфери» польські своїм поступуванням і своїми голосно виказуваними поглядами наповняють русинів не надією і не вірою в ліпшу будучність, а тільки чимраз більшою тривогою.

Бо, припускаючи, що поговірки польської преси о польсько-руській угоді мають основу в якихсь серйозних заходах і намірах, спитаймо себе самі: яка може бути та угода, до котрої заключения шляхта польська з такою завзятостею, з такими грошовими видатками і з таким явним нарушенням прав конституційних постаралася не допустити якраз тих, о котрих в цілім ділі найбільше ходить – русинів? Оскільки сягають наші інформації в зв’язку з деякими висказами польських газет і брошур, поляки хотіли би збути «руське питання» хитро-мудро, а невеликим коштом і за ціну звісного віддавна zrzeczenia się cyrylicy i juliańskiego kalendarzą» ущасливити нас деякими більше блискотливими, ніж реальними, більше обіцянками, ніж щиро поданими уступками.

Розуміється, що ми згори уважаємо всі панські забіги до заключения такої «угоди поляків з русинами», при котрій властиво русинів не буде, пустою і безцільною забавкою. Угода може заключатись тільки між рівноправними, а не між поваленими на землю з одної, а сидячими йому на грудях з другої сторони. Вже з тої самої очевидної правди випливає, що результатом такої угоди не можуть бути які-небудь ближче або дальше сягаючі уступки та ласкаві датки, але признання повної рівноправності обох народів в школі, уряді і парламенті, тай то не признання на папері, але запоручення її на ділі. Доперва на тій необходимій підставі можуть показатися овочі угоди – згідне ділання обох народів в справах, дотикаючих обопільних інтересів, в справах економічних, політичних і культурних. Доки поляки вповні і одверто не стануть на тій підставі, доти – се ж предсі для кожного ясне і конечне – русини не можуть успокоїтися, мусять уважати себе покривдженими і упослідженими.

Дивна річ! Був час, коли і полякам – особливо передовим і щиро мислячим, – зачинало світати в голові, коли они понимали справедливість жадань русинів, і хоч з невеликою охотою, а все-таки приставали на ті жадання. Ми подаємо нашим читателям два дуже цікаві і важні документи з 1848 року, котрі, кидаючи світло на праці і змагання слов’янського з’їзду в Празі, іще цікавіше світло кидають на мало висвічені досі відношення між русинами і польськими членами празького з’їзду. Між тим, коли в Галичині, а особливо ві Львові, під проводом головно бувших демократів-конспіраторів та емігрантів в 1832 – 1846 рр. чимраз дужча і пагубніша розгоралася братня ненависть і незгода між поляками а русинами, в Празі, на нейтральнім полі, серед загального ентузіазму і серед того високого настрою духового, який породила у всіх свіжо надана свобода і перший живий вибух почуття широкого слов’янського братерства, велися оживлені, але щирі, дружні і щирослов’янським та демократичним духом навіяні переговори о уладженню всяких межиплемінних усобиць.

Правда, переговори ті не довели до пожаданої цілі. З’їзд празький, не докінчивши своїх нарад і не затвердивши печатаних нижче точок угоди поляків з русинами, зістав розігнаний князем Віндішгрецом по збомбардуванню Праги. Але «точки» самі, доховані до нашого часу в рукописі, остаються все-таки цінною пам’яткою змагань і поглядів тодішніх діячів, як русинів (Гинилевича, Борисикевича і др.), так і поляків (Юрія Любомирського і кн. Льва Сапєги).

Жаль сказати, нині кожний безсторонній мусить признати правду того суду, котрий видав о галицьких поляках варшавський учений Володимир Спасович:

«Кривава різанина не так в руських округах, як в Тарнівськім, замешканім виключно польським людом, була грізною, хоч зовсім безхосенною пересторогою для інтелігенції польської, свідчачою, що она пішла на манівці. Не на хосен тій інтелігенції вийшли й загальноєвропейські розрухи 1848 року: обі ті страшні науки нікого не спинили і нічого не навчили» [Wł. Spasowicz. Dzieje literatury polskie. Warszawa, 1882, с 547.].

Адже ж нині – сміх сказати! – навіть найліберальніші між поляками (як напр. д-р Червінський, автор брошури «Polityka nerwów», по-майстерськи розібраної минувшого року покі[йним] Вол. Барвінським в статтях п[ід] н[азвою] «Політика шовінізму»), коли заговорять о русько-польській згоді, зупиняються на таких річах, як календар і азбука, до котрих щиро мислячі сусіди, яко до наших чисто домашніх справ, і зовсім не повинні б мішатися!

А що сказати о множестві тих нижчих, сліпіших, «пресмикающихся» представителях польської «опінії публічної», котрі навіть за такі далеко не радикальні і русинів не вдоволяючі уступки, як були пропоновані д-ром Червінським, уважають себе в праві і обов’язку зривати з ним всякі зношення і контакти, навіть з його кривдою! Сумно стає нам, коли перечитуємо ті пам’ятки з 1848 року і порівнюємо їх з нинішньою хвилею! Кілько-то горя моглось би було обминути, кілько-то дорогих потрачених сил ощадити і на кращі діла повернути, кілько стародавніх, віковічних ран загоїти, коли б поляки галицькі пішли були за слідом і за думками празького русько-польського комітету! Та, мабуть, не судилося!

Уваги ті насунули нам слідуючі два документи з 1848 р., прислані до ужитку нашої редакції в[исоко]пов[ажаним] ветераном нашого літературного відродження о. Йосифом Лозинським з Яворова враз з слідуючим його листом.

«Посилаю в[исоко]п[оважаній] редакції письмо б[лаженної] п[ам’яті] Григорія Гинилевича, бувшого схоластика і совітника консисторії перемиської і пр., писаний з Праги 9 червня 1848 р. [де він був на слов’янськім зборі] до ради русько-народної яворівської, а адресований на ім’я вс[е]ч[есного] о. Стефана Добрянського, тодішнього сотрудника в Яворові, а нинішнього приходника в Рогізні. Понеже содержаніє сеї грамоти єсть дуже важне для нашої історії і цікаве для кождого русина, то треба її печатею обнародувати. До того листа була прилучена також карточка в польськім язиці, заключаюча в собі точки тодішньої угоди, заключеної межи русинами і поляками, котру також посилаю. Отже, просивбим, щоби в[исоко] п[оважана] редакція обі ті грамоти в «Ділі» випечатала, по чім прошу оба подлинники доручити бібліотеці «Народного дому» для заховання. Письмо се диктував д-р Гинилевич, а писав віденський академік Попель; однак, підписав його власноручно д-р Гинилевич і також дописав іще власноручний додаток». Лозинський.

Письмо Григорія Гинилевича

[Письмо Григ. Гинилевича наводим дослівно, зміняючи лиш правопис і деякі разячі полонізми. – Прим. І. Ф.]

Чесні браття!

Хотя й випадало би перед вами витолкуватися, що я не устоявся в слові щодо мого писання до вас, однако ж, зіставляючи тоє до усної бесіди, поспішаю вам донести о найважнішій речі, якую власне нині з великою трудностею до скутку припровадилисьмо. Ото зав’язалисьмо з поляками найстислішую федерацію на засаді наступуючих пунктів залучених:

Угода русинів з поляками (Копія)

[Текст угоди подається в перекладі з польської. – Ред.]

§ 1. Відповідно до більшості населення польського або руського в кождому окрузі офіціальною мовою має бути мова польська або руська. Проте для всіх сільських і міських управлінь застерігається право на вживання тієї мови, якою говорить більшість місцевого населення, а для кожного місцевого жителя застерігається право на вільне вживання при кождому зіткненні з владою мови польської або руської і на одержання відповіді цією ж мовою. Кожен житель краю незалежно від національності має право на посаду. Але при заміщенні невиборних посад вимагаємо врахування співвідношення національностей. В місцевостях з мішаним населенням службовець повинен вільно володіти обома мовами.

§2. В селах школи парафіальні, тривіальні і нормальні будуть вестись мовою більшості населення, проте меншість має право мати й свої національні школи. В цілому краї у третьому класі нормальної школи мають викладатися мови: польська в руських школах і руська – в польських. Гімназії для руської і польської національності будуть окремі. Заснування їх і кількість залежатиме від потреби молоді тієї, чи іншої національності, що зголошуватиметься на навчання. В кождій гімназії викладатимуться обидві мови. В ліцеях і університетах дозволяється викладання кождою мовою.

§ 3. Галицька національна гвардія, яка буде де-небудь організована, обирає своїх командирів більшістю голосів і так же вирішує про вживання руської або польської команди, її відзнакою будуть герби обох національностей, розміщені поруч себе.

§ 4. Цілий край має спільну центральну владу, яка листуватиметься з руськими властями по-руськи, а з польськими – по-польськи; спільний сейм, що складається з депутатів, вибраних згідно правил, які будуть встановлені. Застерігається право на вільне вживання в сеймі мови руської чи польської. Постанови сейму та розпорядження властей публікуватимуться обома мовами.

§ 5. Урівноправнення в краї усіх віровизнань, а також духівництва як щодо сану, так і щодо конгруї.

§ 6. Конституція має якнайвиразніше ухвалити повне людське, політичне і віровизнаннєве рівноправ’я між поляками і русинами, яке випливає з святості і недоторканості кожної з представлених в Галичині національностей.

§ 7. Визнання потреби і встановлення терміну поділу Галичини на два окремі адміністративні округи є справою законодавчого сейму.

Прага, дня 7 червня 1848.

Леон Сапєга,

Григорій Гинилевич, Іван Борисикевич,

Антоній-Зигмунт Гельцель, Кс. Щенсни Бухвальд, Юзеф Мідович,

Кароль Маліш, Заклинський Олекса, Зенон Поглодовський,

Людвік Стецький, Маурикій Країнський.

Єжи Любомирський, голова комісії.

Увідомивши вас о тім, що нас найбільше обходить, мушу вам в короткості вспімнути о натурі тутешнього слов’янського збору.

Наміренням його єсть: загварантувавши собі обопільно народовість, получитися в союз відпорний і зачіпний. По-друге, получитися до утримання держави ракуської. По-третє, уложити засади стосунку, в якім маємо ми, слов’яне, так до інших народів ракуських, як до заграничних слов’ян стояти.

Цілий збір поділився на три секції. Першу становлять русини і поляки, другую: словенці, хорвати, серби і дал-мати, третю: чехи, моравці, шлезаки і словаки. Кожда з тих секцій вибирає до так званого «збору великого» 16 членів, котрі-то нараджатися мають над справами відносячимися в огульності до слов’ян. Опріч того належать до того «великого збору» три урядники кождої секції, так що «великий збір» складається в 57 членів, опріч старости і двох секретарів.

Щодо нашої секції, тая складається з 63 членів: з тих 20 русинів, 20 заграничних поляків, один росіянин, а один прусський шлезак, решта поляки з нашого краю. Президентом – доктор Лібельт з Познаня, віце-президентом і секретарем Залеський першим, а другим Семенський, підсекретарем Заклинський.

Секція тая наша поділилася на дві комісії: руську і польську. До комісії руської належать: Борисикевич, Дзедушицький, Гинилевич, Стецький, Сапєга і Заклинський; до комісії польської: Бухвальд, Гельцель, Країнський, Любомирський Юрій, Маліш і Мідович.

В тих комісіях пертрактуються речі кождої народовості, а так розбирані в поєдинчих комісіях, приходять до комісії так званої «галицької», складаючоїся з членів комісії польської і руської.

Опріч тих двох комісій єсть ще третя в нашій секції, складаючаяся так же з 6 членів, найбільше заграничних, а тії всі три комісії разом становлять одну комісію для квестій загальнослов’янських.

Такий в загальності єсть склад тутешнього слов’янського збору. Що поєдинчі комісії обрадять, приходить доперва на секцію, де новая дискусія буває. Тим способом прийдуть і наші уклади з поляками до обрад секції русько-польської, де не обійдеться без многоговорення. Немало маємо тут трудів з поляками, особливо з познанськими і з кількома так званими «rusynamy», як наприклад з Cięglewyczom і з Puzynów, котрого остатнього, однак, не хочемо за русина узнавати, бо на русинів як найбільший враг повстає. Найуміркованішим з тих, котрі тепер признаються за русинів, здає ми ся має бути князь Сапєга. Однак, крім нього і всі решта русини власну носимо кокарду, то єсть «золоте на синім полі», крім того слов’янськую трикольорову: синю, червону і білу. Ведля укладу нашого будеться на будуще кокарда руська і польська носити, як такую вже тепер граф Стецький, Поглодовський, Маліш, кн. Любомирський і т. п. носять.

Чехи здаються досить нашій справі прихильні бути, як-єм тоє міг повзяти з уст Палацького, Шафарика і інших знакомитших мужів того народу; также і з того, що на обіді, який дав тутешній губернатор гр. Тун (Thun), для слов’ян, межи 20 гостями, котрії властивим білетом запрошені були, з нашої секції тільки чотирьох запрошених було, то єсть: один поляк з Галичини, Волевський; один поляк з Познанського, Цибульський, літерат; а нас двох: я і Борисикевич.

Довго в нас чекати треба, аби ся розвинув так, як ту, народовий патріотизм. Гвардистів вже коло десять тисяч, пісні патріотичні в устах навіть дітей. Гвардисти, особливо студенти, машеруючи, опріч музики, співають хором. Рада народова, котрої предсідателем сам губернатор Тун, нараджується над важнішими речами краю; а що чехи по віддаленні ся цісаря з Відня до Інсбрука цілком зірвали комунікацію з міністерством віденським, отож з ради обирають секції для справ таких, котрії властиво до різних міністрів належать. Бюрократія тут зовсім знесена. На німців поукладали найзабавніші пісні. Словом, чехи зовсім ся зачали самі радити, і тільки тримаючися династії Габсбурзької, цісаря Фердінанда на короля свого узнають.

Нас всіх досить ґречно прияли, а так нам, як і академікам нашим, котрії з Відня тут поприїжджали, а котрих-сьмо для нашої помочі в Празі затримали, повизначали мешкання по приватних домах. Я, однако ж і Борисикевич зістали-сьмо таки в гостиннім домі «Zum schwarzen Ross», а то найбільше для того, що і самим сходитися часто випадає до обрадження і близько нам єсть до музеум, де ся секції збору відбувають; але праця така велика, що мало коли перед другов годинов ідеться спати. Доказательством того єсть, що перший лист доперва від мене читаєте, і то, як видите, за писаря просив-єм си академіка нашого Попеля.

Тепер укладаємо разом з поляками петицію до монарха, де межи іншими просимо, щоби якнайборше був скликаний сойм во Львові, складаючийся з післанників, вибраних через наш люд на засаді найліберальнішій. В Відні трудно, щоби перед нашим соймом прийшов вальний сойм (Reichslandtag) до скутку, бо і чехи не мислять перед своїм соймом посилати депутатів на сойм вальний до Відня, если би в самій речі був такий там скликаний. На випадок, однако ж, если би в нашім краї депутатів на такий вальний сойм обирали, завше мислю виступити яко кандидат на виборця і на депутата; в тій цілі поручаюся вам, чесні браття!

Як довго ще тутка забавимо, залежить від залагодження спільних наших слов’янських інтересів. Серби і кроати вже на другий тиждень хочуть до своєї землі вертати, бо ся боять, чи і так вже мадяри не почали війни з ними; бо серби відірвалися зовсім від мадярів, установили собі войводу і патріарха, і власне має за пару днів відти вийти депутація до Інсбрука до монарха, з котров ся і наша получить, аби ся домагати від найяснішого пана затвердження войводи, а решта народів, межи котрими і ми, правдивої свободи.

Не виставите собі, як тут, в Празі все пстро і мальовничо виглядає. Опріч різних уніформів гвардій тутешніх додайте народні убори різних слов’ян: сербів, кроатів, далматів, словенців, моравців, поляків – яко русин в уборі сарматськім виступив гр. Стецький, – а будете мати образ слов’янського колориту. Кождий слов’янин один до другого в своїм язиці промовляє і якось ся розумієм; а най-но рік, два, а в зрозумлінню одного слов’янина з другим, здає ми ся, не буде вже жадної трудності.

На секції, як і в інших наших бесідах, так з собов, як і з іншими слов’янами, навіть і з поляками, говоримо по-руськи, яко ж і нашії новії чи поверненії русини, яко то: Дзедушицький, Стецький, Поглодовський з нами принаймні тільки бесідують по-руськи. На запровадження збору що ся з великою торжественностею учинило, кождий зо щепів слов’янських в власнім язиці мав мову. В нашій русько-польській секції вибрані були на мовців з сторони поляків князь Любомирський, з сторони нашої я; але що вдень запровадження 2-го червенця, запевне що-м цілу ніч не спав – раптом-єм заслаб, промовив за мене коротко Борисикевич.

Дякувати то богу, що-сьмо тут приїхали, бо доперва тепер неяко пізнали своїх братей-русинів слов’яне і чей борше буде і світ о нас знати. Для того теж, хоть би-сьмо нічого навіть більше тут не зискали, то вже той великий для нас пожиток, що стали-сьмо яко нарід самоістний.

Много нам, однако ж, ще потреба працювати, аби нашая милая руськая народовість так ся розвинула і вздвигла, як ту чеськая. Тому прошу і взиваю вас, вправляйться, кілько лиш можете, в руськім; бесідуйте межи собов по-руськи, призвичайте діти ваші до так милого і від слов’ян улюбленого язика; таже то не тільки вимагає від нас милість до народовості, але і власний пожиток, бо, як видите з укладів наших, урядники мусять по-руськи говорити і писати, але теж і повноє для ваших дітей отворилося поле, де нам вже не будуть на заваді чужії насланники.

Я тут через короткий час так-єм привик до нашої миленької мови, що коли де приходить часом по-польськи говорити, руські ми ся слова мішають, і в самій речі встидатися мусимо, і з трудностей) приходило нам відповідати, коли нам нашії противники закидали, що як ми можемо признаватися до руської народовості, коли навіть власного язика не вміємо і в власних домах, особливо у священиків, по-польськи говорити звиклисьмо. Для того іще раз взиваю, так для нашої народовості згубний і для нашого власного добра шкідливий, і най в ваших домах іншая мова не постане, як наша руська, най ваші діти з матернім молоком висисають замилування до любої нашої народовості і нашого над всі слов’янські краснішого язика.

Не виставите собі, що нас ту праці коштує в бороненні народності. Взбудили-сьмо ю тутка зо сну п’ятьсотлітнього, най же она ся з силов взмагає, живіть і управляйте єю, усуваючи, хоть би з трудностею приходило, завади і перешкоди, которії на дорозі народовості нашої стоять. Най жаден день не мине, в котрім би ваші діти поступку в язиці руськім не учинили; не говоріть інакше до них, як лиш по-руськи, аби ся до того язика призвичаїли; прецінь і на научення ся інних язиків досить їм ще часу зістане. Не тільки поляки нам закидали, але і чехи ся нам дивують, що так наш язик занедбали-сьмо.

Жичив-бим собі, щоби всі наші, особливо священики, в Празі були, аби ся навчили шанувати і любити свою народовість, як ту кождий з слов’янських народів, хоть ані так історичних, ані так великих – п’ятнадцять мільйонів – свою народовість любить. Серб, кроат, словенчик і т. п. не питає, чи го чех або русин розуміє, він тільки своїм язиком мовить, хоть має спосібність і іншим язиком з другим ся порозуміти. Для чого ж тільки наші русини не тільки з поляком, але навіть самі з собою по-польськи або по-німецьки бесідують.

На зелені свята мислимо нашу службу божу целебрувати в старожитній чеській церкві Кирила і Мефодія. Академіки приготовуються со співом і чехи ся самі тішать, що по-слов’янськи по кількасот літ знов чути будуть літургію.

Я хоть недавно віддалений від вас, чую велику тугу за краєм нашим, і щоби бог дав, аби якнайборше наші тут інтереси залагодити і відси виїхати; до того так ту дорого, що ся міцно обавляю, аби мої запаси ще на місці не вичерпалися. Що теж там моє Шкло [В Шклі під Яворовом Гр. Гинилевич був тоді приходником. – Прим. І. Ф.] робить; що там наша рада народова Яворівська? Бійтеся бога, утримуйте єю, ніж сам приїду, що, сподіваюся, за сім, вісім днів наступити повинно. Сподіваюся также ще до вас хоть один лист написати. Єсли би ви хтіли ми відплатити вет-за-вет, то пишіть під адресов: «Gasthaus zum schwarzen Ross». До боршого взбудження патріотизму руського залучаю вам пару пісень чеських [Ті пісні десь загинули. – Прим. І. Ф.].

Але, але, єсли би там зачали формувати гвардію, уважайте, прошу вас, щоби тая була чисто руська; команду руську має уложити Стецький, давній полковник козацький, Дзедушицький повідає, що як тільки приїде додому, запровадить зараз у себе гвардію руську, козацькую.

Кінчу мій лист, бо так мені, як мому академікові, вже ся хоче спати, бо то вже третя година по опівночі, а вчора оно также ся борше не пішло спати.

Чесний Стефане. Той лист перечитавши на раді, если ще екзистує, также іншим священикам, а іменно брату мому, відішліть умисним чоловіком до Старич або до Курник до кс[ьондза] Кечури.

Поздравляючи вас найсердечній, поручаюся вашій пам’яті і вашій молитві – Ваш щирий приятель Гр. Г. – Прага, 9-го червенця 1848. (Підпис і дата власноручні).

Р. S. (написане власноручно): «Наших професорів» [Мова тут о професорах головної 4-класної школи (Hauptschule) в Яворові, де тогді, з винятком директора Скурського, всі прочі учителі були русини (Красицький, Муссаковський і Лещинський). – Прим. І. Ф.] взиваю, аби всеї сили приложили до научення ся язика нашого, бо по вакаціях напевне наступить вже регулямин на засаді наших обопільних укладів щодо шкіл. Німчизна запевне візьме в лоб і тільки буде для тих, котрі хочуть ся того вчити; затоє кілько ся лиш дасть, будуть ся запроваджувати науки язиків слов’янських, розуміється, при язиках наших головних: руськім і польськім. Зараз по моїм повороті до нашого краю запроектую во Львові комісію до організування шкіл народних і до уложення книжок в народовім язиці.

Ми тепер власне радимо, який би спосіб найлегший був, аби усунути вплив бюрократії на вибори нашії до сойму в Львові, о котрий, як-єм вище сказав, маємо монарха нашого як в найкоротшім часі скликати, а котрого завданням буде уложити право виборове. Добре би було, мої любимії браття, абисьте вже тепер остерігали людей від бюрократів, бо відомо вам, як дуже наш люд по селах звик вірити урядникам циркуловим. Боже заховай, аби люд ся бунтував, але аби ся освітив, як ділати має, аби наша народовість ся взнесла і аби нашії колись були щасливії.

Єще раз будьте правдивими русинами! Гр. Г.»

«Зав’язали-сьмо з поляками найстислішу федерацію на підставі рівноправності руської мови з польською в уряді (§1), школі (§ 2), в гвардії народній (§ 3), на підставі цілковитої рівності обох обрядів і рівного упосадження духовенства (§ 5) і лишаючи до рішення будущому соймові, чи і коли треба буде поділити Галичину на два окремі округи адміністраційні (§ 7)». О всіх тих річах писав в 1848 році по[кійний] Гинилевич, як о факті доконанім, запевно не прочуваючи, що і по 35 літах всі ті точки які були, так і будуть, цілею домагання русинів, але що по 35 літах не найдеться вже таких Юріїв Любомирських, ані Львів Сапєгів, котрі могли би допуститися подібного «нетакту політичного», щоби підписати подібну угоду.

Не знав покі[йний] Гинилевич, пишучи своє письмо до своїх братів, що, може, в тій хвилі, коли брати його будуть читати те письмо, погаснуть вже зорі Любомирських і всіх тих «уміркованих, котрі до русинів признаються», а піднесуться вгору зорі панів-шляхтичів вроді Пузини, «котрого ми не хочемо за русина узнавати» і панів-демократів, вроді Ценглевича, котрі, бажаючи ущасливити народ своїм демократизмом, рівночасно бажають видіти його щасливим тільки під дахом історичної і нероздільної Польщі, а в кождій рішучій хвилі готові викинути за пліт демократизм, коли їм з ним під тим дахом не вигідно.

Правда, і угодовість панів Любомирських і Сапєгів, так як она показується з вище заміщених точок, не була надто великою і надто щирою. Они не давали русинам нічого позитивного; що найбільше допускали їм тільки свободу ділання, не замикаючи для себе або для яких-небудь ворожих русинам елементів свободи противділання, т. є. не даючи русинам ніяких гарантій, що свобода тая справді розростеться в пишне і здорове дерево самоуправи громадської, повітової і народної.

Нехай ніхто не закидає нам на те, що ті щиромислячі поляки не предвиджували будущих трудностей, випливаючих з широкого і неясного поняття свободи; вище наведені точки угодові свідчать ясно, що они коли й не зовсім предвиджували, то дуже добре прочували, «wo der Hund begraben liegt». Они так радо і охоче дарували русинам такі блискучі а пусті невидальця, як «позволения носити кокарди в народно-руських барвах» (позволения, котре русини, впрочім, і без них силою наданої в марті конституції мали), але зате єдину позитивну уступку, котра могла б була загварантувати русинам всі вольності, – поділ Галичини на дві окремі часті після народності, причім сойм східної часті мусив би мати руську більшість і руський заряд, – тую позитивну уступку таки не рішилися зробити русинам, але, відкладаючи її аж до рішення будущого, з цілої Галичини разом зібраного сойму" (в котрім згори можна було надіятися пансько-польської більшості), зробили сьому точку празького укладу ілюзоричною.

Швидко за тим, по розігнанні празького з’їзду, пізнали і русини добре, що слова «wolność, równość, braterstwo», котрими так щедро сипали тогдішні поляки, мають в їх устах дуже взглядне значення, і для того в своїх меморандах до правительства і до німецького народу [«Denkschrift der ruthenischen Nation in Galizien zur Aufklärung ihrer Verhältnisse»; 2. «Darstellung der gegenwärtigen Zustände in Galizien» і 3. відозва «Deutsche Bruder!» – всі три видані Головною радою руською во Львові в липні – серпні 1848 р. – Прим. І. Ф.], а опісля в розговорах з послами-поляками в конституційнім соймі віденськім рішучо налягали на запоручення їм гарантій конституційних свобод через розділ Галичини на окремі адміністративні часті – польську і руську.

Вже вибори до того сойму (в червні 1848 р.) переконали русинів о щирості польських демократів: з безпам’ятною завзятостею кидались ті панове на руських кандидатів, чорнили людей інтелігентних, тероризували, підкуплювали і деморалізували селян, а руських послів-селян, засідаючих в віденськім соймі, силувались заганяти під свій прапор, так як худобу. Русини могли вже й давніше переконатися, а тепер переконалися тим паче, що поляки під рівноправністю русинів розуміють не їх національну і громадську самоуправу, але службу інтересам Польщі. А коли русини, як мужики, так і інтелігентні – відвернулися від такої кар’єри і звернули свої сили на працю, хоч і тяжку та довголітню, для свого власного народу, тоді поляки кинулись на них, прозиваючи їх «świętojurcami», а то і «piekłojurcami» [Гл. часопис «Urzędnik prywatny». Lwów, 1848, Nr. 4, z d. 7 września під епіграфом «Wolność, równość, braterstwo». – Прим. І. Ф.], виставляючи їх на наругу всьому світові, яко куплених слуг уряду, бюрократії, яко знаряд реакції.

Від того часу розійшлись дороги русинів і поляків в Галичині. Сойм конституційний, не ухваливши нічого позитивного, зістав 1849 р. розігнаний, правительство само накинуло (октроювало) конституцію, основану на досить обширній (обширнішій від теперішньої) автономії громадській. Але по переламанню угорського бунту і тая конституція зістала знесена, – абсолютне правління вернулося. Рівно поляки, як і русини, терпіли під його гнітом, спори затихли, хоч не замерли польські аспірації до овладнення русинами.

При кінці 1850-х років розпочинається пам’ятний спір о руську азбуку, спір зі сторони поляків зовсім не впору викликаний, немовби навмисно для роздражнення русинів, і, завважте, викликаний також під окликом «згоди». Ми не будемо говорити о тім, як багато шкоди приніс і нам, і цілому крайові той спір, особливо через те, що розбентеживши мислі і нам’єтності нашої інтелігенції в сам початок конституційного життя, відвернув їх від праці над питаннями більше серйозними і практично важними і дав полякам вільну руку порядкувати по своїй уподобі наші громадські і економічні обставини.

Пуджаючи нашу інтелігенцію пустими прозвищами вроді «москалофілів», «панславістів», «комуністів» (в часі народних розрухів за ліси і пасовиська), польські шляхтичі завсігди таким дешевим способом уміли відвернути її увагу від насущних інтересів народу, а кидаючи між русинів чимраз нові камінці під девізою «згоди», вони зуміли чимраз більше роз’ярувати їх одних напротив других, роз’єднувати і ослабляти їх сили, щоб тим легше могли самі притискати і витискувати для себе і інтелігенцію, і народ. Чи ж диво, що видячи цілу сумну історію тої польсько-руської згоди в Галичині, до котрої поляки приступали без щирості, русини без довір’я, а обі сторони без ясних демократичних принципів і без докладного знання народних потреб і інтересів, що видячи всі ті довголітні маневри, котрі в здобутках своїх не принесли зовсім нічого, русини і сим разом не можуть прив’язувати серйозної ваги до польських угодових замислів?

Та тільки ж довголітнє маневрування угодове не осталось так зовсім безхосенне для русинів. Воно навчило їх раз назавсігди, що опори для себе треба їм шукати не в польсько-руській угоді, заключеній парламентарно, описаній і припечатаній, а хоч би і заприсяженій, але тільки в собі самих, в своїм власнім народі, його розвою і піднесенні. Русини пізнали, що, маючи народ по своїй стороні, вони не будуть потребували давати руку полякам до ніяких фантастичних експериментів, ба навіть не будуть потребували слухати, що там які-небудь панове-шляхтичі гербові і негербові балакають їм о згоді.

Тоді вони, обминаючи зовсім тих фальшивих пророків, будуть могли прямо звернутися до польського люду, до польського мужицтва, і в ім’я спільних, ясно понятих інтересів подати йому руку до спільної національної і культурної праці. Се буде така польсько-руська згода, котру нелегко яка «рука-інтрига» здужає розірвати, і ми чуємо вже її недалеке приближения. А панове-аристократи і панове-демократи, і всякі другі панове, котрі під окликом тої згоди експериментують з нами від 1848 року дотепер, остануться тоді зовсім набоці, як всохлий конар, і самі собі припишуть вину, що не уміли повести діла по щирості, на користь обох народів, а затим і на свою власну.

Примітки

Вперше надруковано в газ. «Діло», 1883, № 61 – 63.

Подається за першодруком.

Стаття написана у відповідь на знятий польською буржуазною пресою після виборів до Галицького крайового сейму в травні 1883 р. галас навколо питання про необхідність досягнення «польсько-української угоди».

Цінними додатками до статті є лист керівника української делегації з Галичини на Слов’янському з’їзді у Празі 1848 р. Г. Гинилевича та текст досягнутої тоді між українською і польською делегаціями угоди про зрівняння в правах українського і польського населення Галичини, які розкривають маловідомі сторінки суспільно-політичного руху та українсько-польських взаємин періоду революції 1848 р.

По «щасливім переведенні виборів»… – Йдеться про вибори до Галицького крайового сейму в травні 1883 р., на яких здобули перемогу представники польської шляхти і буржуазії.

Гинилевич Григорій (1809 – 1871) – український громадсько-політичний і освітній діяч в Галичині. Під час революції 1848 р. очолював делегацію Головної руської ради на Слов’янському з’їзді в Празі, де добився укладення угоди про фактичне зрівняння політичних і національних прав галицьких поляків і українців. Заснував у м. Яворові місцеву руську раду і українську національну гвардію.

Борисикевич Іван (1815 – 1892) – український громадсько-політичний діяч в Галичині демократичного, а згодом ліберально-буржуазного напряму. Під час революції 1848 р. був заступником голови Головної руської ради, в якій належав до лівого, демократичного крила, та її делегатом на Слов’янському з’їзді в Празі, де познайомився з М. Бакуніним.

Любомирський Єжи (1817 – 1872) – польський громадсько-політичний діяч в Галичині, представник шляхетської верхівки, прихильник австрославізму.

Червінський Ян – польський буржуазний політичний діяч, публіцист, власник газети «Реформа» (Краків, 1882 – 1884). Був автором брошури «Політика нервів» (Краків, 1882), в якій виступав за часткові поступки польської шляхти і буржуазії українському населенню Східної Галичини в питаннях культури при умові відречення його від юліанського календаря і кириличної азбуки.

Попель Михайло – польський діяч у Галичині, українець за походженням, член таємного революційного товариства в Самборі, автор агітаційної поеми «Русин на празнику», написаної українською мовою.

Шафарик Павел Йосиф (1795 – J.861) – чеський і словацький філолог, історик, діяч чеського і словацького відродження.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 323 – 337.