Матеріяльний стан Франка і Грушевський
Володимир Дорошенко
Так виглядала співпраця Франка в дійсності. Бо кому ми маємо більше вірити – заслуженому діячеві чи малій дівчинці, що мала ледве два роки, коли Грушевський прибув до Львова, шість, коли він притягнув до НТШ її батька, і п’ятнадцять, коли Франко вже тяжко захорував?
Кожний, хто хоч трохи ознайомлений з тодішніми обставинами і працею обох наших великих мужів, може тільки здвигнути плечима, читаючи наведені вище рядки з її «спогадів».
Гарні й правдиві, написані з справжнім літературним хистом у тій частині, де А. Ключко описує своє дитинство і дбайливе батькове ставлення до дітей, ці спогади в описах взаємин між Франком і Грушевським вражають – попри ворожість до останнього – хронологічною плутаниною фактів та подій і явним незнанням відносин у Науковому товаристві, Видавничій спілці та в «Літературно-науковому віснику».
Уже одне те, що говорить п. Ключко про хворобу батька, мимоволі викликає усміх.
Адже хвороба розвинулася не протягом кількох днів, як це вона твердить, а почалася далеко раніше перед катастрофою, яка сталася в 1908 році, коли Франка розбив параліч. І якби не та хвороба, в якій Грушевський ані трохи не завинив, то Франко жив би, мабуть, не 60, а 90 років, не зважаючи на всі прикрощі домашнього життя і «визиск» Грушевського. Не витримують критики і твердження п. Ключко про підкопування Грушевським матеріяльного становища Франка. Навпаки, від 1898 року, коли Франко завдяки саме Грушевському став редактором «ЛНВ» і постійним співробітником НТШ, матеріяльне становище його значно поправилося. А коли Франкові та його сім’ї зле велося, то не так через погані його заробітки, як через негосподарність дружини, на додаток тяжко хворої. Це стверджують всі, хто ближче знав Франка та його домашні відносини.
Покличуся хоч би на спогади Гр. Величка. Ось що він пише:
«В хаті у Франка панував нелад і хаос, не було вигоди, а був, нестаток, дарма що Франко заробляв досить добре, і галицька жінка могла б утримати рівновагу й дати своєму чоловікові та родині спокійне і вигідне життя. Такою жінкою була б Ольга Рошкевич і взагалі майже кожна інтеліґентна галичанка, що звикла змалку жити в тісних відносинах і мусіла вчитися хатнього господарювання. Хоружинська, панночка з заможної сім’ї, цього вміння з дому не винесла, а душевна недуга, що в неї виявилася вже в 1890-их роках, ще погіршувала відносини».
Оцінюючи Франкові матеріяльні умови, можна цілком погодитися з словами проф. Гр. Величка. Як на галицькі відносини, вони не були такі вже прикрі. Багато українських інтеліґентів у Галичині заробляли не краще від Франка, проте зводили кінці з кінцями. Досить згадати, напр., Вол. Гнатюка, генерального секретаря НТШ, який жив на платню та заробітки в товаристві і мав теж чималу сім’ю (трьох дітей). А втім сама А. Ключко каже, що батькового заробітку «при ощаднім господарстві могло б зовсім для нас вистачати. Але мама не була ощадна» [стор. 90; т. 57 – 58. В торонтському виданні А. Ключко висловлюється ще сильніше: «Але мама не була ні доброю господинею, ні ощадною» (стор. 58)]
Крім сталої платні за редагування «ЛНВ», Франко діставав гонорар за свої публіковані в виданнях НТШ праці та коректи за прийнятим у товаристві цінником. Отже не залежав від примхи Грушевського. Те саме треба сказати і про його заробітки в Українській видавничій спілці.
Грушевський, як ми це бачили, краще, ніж хто інший, оцінював Франка та його вагу для України і ніяких перешкод для його діяльности ні в НТШ, ні у Видавничій спілці не створював.
І тільки бажання на всякий випадок себе заасекурувати могло продиктувати Мих. Рудницькому наведені нижче слова в його статті «Творчі будні Івана Франка», вміщеній у 6-й книжці львівського журнала «Жовтень» за червень 1956 року:
«І не зважаючи на те, що всі ці видавництва («ЛНВ», НТШ, Укр. вид. спілка) жили головно завдяки його (Франка) праці в них, не було таємницею, що за їх кулісами діяли загребущі руки (sic!) М. Грушевського та його прислужників. Кар’єристи з набитими кишенями (sic!) не хотіли допустити Франка до керівництва, що дало б йому змогу добирати собі відповідних співробітників і спинити той літературний намул, який заливав цілі аркуші галицьких видань» (стор. 81).
Ту що не слово, то неправда. Досить переглянути списки членів Української видавничої спілки, щоб побачити, що взагалі ніхто з них не мав набитих кишень, крім дійсно матеріально добре забезпеченого Грушевського. А в дирекції спілки завжди були якщо не особисті Франкові приятелі, то дуже до нього прихильні особи: Вол. Гнатюк, Ів. Кревецький, Д. Лук’янович, М. Мочульський, О. Роздольський та інші. Франко аж до 1907 р. мав рішальний голос у редакції «ЛНВ», отже не від Грушевського, а від нього залежав добір співробітників журнала, а за літературний намул по інших галицьких видавництвах Грушевський не відповідав так само, як і Франко.
Так само і в НТШ мав Франко великий голос. Ніякого особистого інтересу не допускати Франкових творів до друку Грушевський не міг мати вже з тієї однієї причини, що гонорари, як я вже згадував, він не виплачував по своїй уподобі і з власної кишені: кожний автор одержував їх з каси НТШ згідно з затвердженим виділом цінником. «Загребущі руки» Грушевського на це впливу не мали, а заробляв Франко зовсім непогано – власне тому, що його праць друковано найбільше. А що він робив багато корект, то це не диво, бо ж і сам писав багато і в «ЛНВ» мусів їх читати. А втім це робили тоді всі автори в НТШ, бо окремого коректора, не кажу вже про редактора мови, в товаристві не було та й перший-ліпший і не міг робити коректи.
І сам Грушевський робив багато коректи і, навіть редагуючи «ЛНВ» вже без Франка, одну коректу правив сам, хоч і був завалений науковою та громадською роботою.
Працював Грушевський не менше, ніж Франко і, працюючи не за страх, а за совість, пильнував, щоб і інші працювали – не на нього, а на НТШ, себто на добро української науки й культури. Сам Франко згадує в своєму листі до Хведора Вовка з 17. XII. 1907 року про те, що він завжди ставився до Грушевського з довір’ям [Див. «Літературна спадщина», вид. Академії наук УРСР, том І, Київ, 1956, стор. 490].
Отже є очевидною неправдою, що Грушевський «замучував» Франка. Обидва працювали дуже інтенсивно. Обидва були стовпами НТШ, і Грушевський завжди цінив Франка і за його талановитість, і за невсипущу працю. І навпаки – Франко цінив за те саме Грушевського.
В Науковому товаристві Франко був одним із найближчих до Грушевського працівників і завжди його підтримував, цінячи його організаційний хист та працю і вибачаючи йому за це деякі прикрі риси його вдачі.
«Він не жив, а горів, – характеризує працю Грушевського один із його сучасників, – і се не тимчасовий був спосіб його життя, а постійний» [Див. О. Лотоцький, «Сторінки минулого», ч. 2, Варшава-Львів, 1933, стор. 155].
Грушевський від природи був автократ, а в Галичині ця сторона його вдачі ще більше розвинулася завдяки його передовому становищу в НТШ і в українському громадянстві, що звикло з шанобою схилятися перед заможною, незалежною і впливовою людиною.
То ж Грушевський почував себе в НТШ як «хазяїн», якого повинні всі слухатися. Міг часом різко дати відчути свою волю співробітникам, як про це згадують, напр., О. Маковей і В. Стефаник. Але ця його риса не мала шкідливого впливу на ведення товариства. Грушевський керував НТШ міцною рукою, твердо зберігаючи його соборницький характер і не даючи йому стати знаряддям у руках політиканів. І на цьому ґрунті бували в нього сутички з представниками того чи іншого табору – «барвінчуками» чи націонал-демократами, а це могло відбиватись і на його особистих взаєминах з деякими членами НТШ, що були симпатиками котрогось із політичних угрупувань, до Грушевського неприхильних. Про такі антагонізми, що створювали важку атмосферу в НТШ, згадує у своїх спогадах Мих. Яцків [Пор. сторінку 362 львівського збірника спогадів про Франка].
Вони спричинили були навіть кризу в товаристві. Грушевський хотів був навіть резиґнувати з головства. З теперішньої перспективи мусимо признати рацію Грушевському, не його антагоністам. Франко це розумів і підтримував Грушевського. Він бачив, що Грушевський непохитно обороняв інтереси НТШ – наукові й матеріяльні. В цьому напрямі переводив Грушевський і відповідні зміни статуту товариства, завжди при всебічній підтримці Франка, який – і як автор нового статуту, і як його референт – виступав у його обороні на загальних зборах товариства.
Так було ввесь час, поки Франко не занедужав. Не зважаючи на інтриґи та підшепти неприхильних до Грушевського людців, Франко твердо його підтримував. Про це згадує не тільки Грушевський, але й сама А. Ключко, яка в своїх спогадах пише, що Франко не слухався наговорів Ольги Федорівни на Грушевського і не раз на неї за них сердився [див. стор. 91; т. 51].
Я сам був очевидцем, як Франко палко виступав в обороні політики Грушевського в НТШ на загальних зборах товариства влітку 1904 року, себто вже після італійської подорожі, яка мала нібито настроїти Франка неприхильно до Михайла Сергійовича. Я перебував тоді у Львові, приїхавши на курси українознавства, що їх улаштував М. Грушевський при допомозі Франка, і, довідавшися про збори т-ва, з цікавости пішов на них разом із покійним Дм. Ів. Дорошенком. І тут я на власні вуха чув, як Франко обстоював і зміни статуту, і внесок не друкувати в друкарні товариства політичних газет.
Цей внесок був спрямований проти «Діла», яке спричиняло багато матеріальних труднощів товариству повсякчасною заборгованістю в друкарні. Щоб позбутися «злісного» боржника, рішено не друкувати політичних газет. Проти цього палко виступали члени «Народного комітету», тобто головної управи націонал-демократичної партії, під проводом о. Олександра Стефановича. Покійний о. Стефанович, людина особисто дуже гарна і палкий патріот, уважав, що є національним обов’язком НТШ підтримувати рідну пресу, а передусім «Діло».
Стало свого роду традицією від самого заснування Наукового товариства ім. Шевченка, що народовці визискували його, друкуючи в його друкарні свої політичні, популярні та літературні видання якщо не задурно, то у всякому разі запівдурно. Це, розуміється, фатально відбивалося на науковій продукції т-ва, і його управа вирішила покласти край цій практиці. Із Стефановичем солідаризувалися його прихильники з-поміж націонал-демократів, головно звичайні члени НТШ, не науковці.
Тягнув за ними й Мих. Павлик, що не любив Грушевського, а з Франком завжди воював. Тільки прихильники Барвінського підтримували внесок – з опозиції до націонал-демократів.
На цих зборах Франко боронив проект статуту, що його сам склав, проти іншого проекту неприхильної Грушевському трійці: Ст. Дністрянського, М. Павлика та Вол. Шухевича.
[Франків проект був видрукуваний у 1903 році під заголовком «Проект статута Наукового товариства ім. Шевченка» і складався з двох частин: 1) статут, підписаний внескодавцями: д-р Ів. Франком і товаришами і 2) мотиви до проектованої зміни, з підписом – Ів. Франко]
Франко, бувши аж до самої хвороби чи, краще сказати, до її кризи, постійним членом виділу (управи) НТШ від філологічної секції, що її очолював до 1913 р., брав діяльну участь у житті НТШ і йшов рука-в-руку з Грушевським.
Грушевський з свого боку платив Франкові тією самою монетою. Тож закиди А. Ключко, що Грушевський нібито вмисне робив йому різні прикрощі, в тім числі і матеріальні, ні на чому не засновані. А більшовики ці закиди використовують, щоб ударити по Грушевському, а заодно й по інших «українських націоналістах», що нібито заприсяглися нищити нелюбого їм «революціонера-демократа».
У своїх намаганнях за всяку ціну змалювати Грушевського як Франкового ворога вони доходять до курйозів. Напр., добачають вороже ставлення Франка до Грушевського навіть у тому, що вони не бували один в одного. Мовляв, Ів. Франко цурався товаришувати з Грушевським. Хоч вони й мешкали поруч, хоч і працювали в одних і тих самих редакціях, І. Франко не приятелював з ним.
«Ми зі собою не буваємо, – сказав він одному з своїх знайомих, Й. Застирцеві, коли той запитав про його взаємини з М. Грушевським, – я лише приходжу сюди в справі Товариства Шевченка» [Див. О. Дей, Живий Франко. Передмова до згадуваного вже збірника спогадів про Франка, стор. 29].
Але Дей тут дуже наплутав. Справді, в гості до Грушевського Франко не ходив, як і Грушевський не ходив до Франка; але не з якоїсь взаємної ворожости, а просто тому, що на це обидва вони не мали часу. Та Франко й не любив ходити в гості. «У гостях бував наш поет рідко, – каже М. Мочульський, – не ставало у нього часу» [Там же, стор. 433]. Та й треба знати домашні відносини Франка, щоб належно зрозуміти Франкову фразу: «Ми зі собою не буваємо».
Грушевські не могли ходити до Франків у гості вже через одне те, що Ольга Федорівна ненавиділа жінок і самого Грушевського, і очевидно, їх уникала. Але в ділових справах Франко, як знаємо і з спогадів А. Ключко, і з спогадів Грушевського, заходив до останнього щодня, поки був здоровий. Взагалі в Галичині, як і скрізь у Західній Європі, не прийнято було ходити до хати, що є звичаєм у росіян. Ділові люди зустрічаються в місцях своєї праці або в певні години в каварнях, де їх і міг здибати кожний, хто мав до них якесь діло.
В означені години можна було зустріти в каварні і Франка в товаристві Грушевського та Гнатюка. Бувши в 1904 р. у Львові, я сам бачив їх у каварні «Метрополь» у пообідній порі, де вони мали свій столик. Вони пили каву, переглядали часописи і дружньо між собою розмовляли.
Отже, якби були правдиві вістки, що Франко з Грушевським уже тоді не любилися, то не сиділи б вони разом щодня при одному столі і не розмовляли б по-приятельськи. Про якесь напруження між ними ніхто нам тоді не говорив, і взагалі ніхто, крім Павлика, не нарікав на поведінку Грушевського. Пізніші недруги Грушевського – Ст. Томашівський, Труш, Гнатюк та інші – були тоді його приятелями і хвалителями. Міг бути тоді неприхильним до Грушевського хіба що В’ячеслав Будзиновський. Він належав до засновників та перших членів дирекції «Українсько-руської видавничої спілки» і міг разом із Павликом творити групку мальконтентів, про яких згадує М. Яцків у своїх спогадах (пор. стор. 362 згаданого вище львівського збірника).
А втім Яцків просто називає його «найбільшим інтриґантом». Імпульсивний і темпераментний «Ваць» (так всюди звали Будзиновського) мав задиркувату вдачу і був «необчислимий» у своїй поведінці. В клюбі українських депутатів віденського парляменту він був справжнім enfant terrible. Його товариші завжди боялися, що він може викинути якийсь «фортель». Отже він міг каламутити і в спілці і нарікати на Грушевського, бо жалівся мені перед смертю, що він, мовляв, був ініціятором заснування видавничої спілки, а Грушевський цю заслугу приписав собі і забрав спілку в свої руки. Але, якби це була правда, то Грушевський добре зробив, бо «Ваць» занапастив би спілку цілком.
Але, як би там не було, до 1907 року Франко публічно на Грушевського не скаржився, та й ніхто інший про якусь ворожнечу між ними не згадує, крім А. Ключко, тому до її спогадів про взаємини між Франком і Грушевським треба ставитися з великими застереженнями: молода дівчина не могла розбиратися в їхніх стосунках і не одне почуте слово, часом сказане в роздратуванні, брала за чисту монету, а вона особливо покликається саме на слова своєї тяжко хворої матері [Спогади пані Ключко про хворобливий душевний стан її матері, вміщені в 4-му розділі торонтського видання, проречисто свідчать, що висловлюванням Ольги Федорівни ніяк не можна давати віру. Інакше треба було б допустити, що й А. Ключко не її дитина, як вона не раз твердила].
Не можна не усміхнутися, читаючи її нарікання на Грушевського, що він подорожував до Італії другою клясою, а Франко третьою. Грушевський подорожував з дружиною і дбав про вигоду для неї. А Франко, хоч би й мав гроші, то однаково їхав би третьою клясою, бо 2-ою, не кажу вже про 1-шу, ніколи не любив їздити. Навіть коли був уже тяжко хворий, то не схотів, щоб його супровідник, Іван Лизанівський, купив квиток другої кляси до Золочева, куди він їхав читати свого «Мойсея» [Див. спогади Ів. Лизанівського, «Україна», Київ, 1926, кн. 6, стор. 178].