Ману і потопа світу

Із «Махабхарати»

Переклад Івана Франка

Цар Ману, син Вівасвана, могучий, світлий був мудрець,

Серед мужів правдивий лев, блискучий, мов всіх творів пан.

Красою, блиском, силою і строгим опануванням

Всіх похотей перевершив Ману вітця і предків геть.

З руками, вверх піднятими, стояв він на одній нозі,

Важку покуту діючи в безлюднім, дикім пралісі.

Лицем на південь звернений, очима не змигаючи,

Страшну покуту діяв він не більш, не менш сто тисяч літ.

Аж ось на морськім березі побачила покутника

У ковтунах, обмоклого раз рибка й так промовила:

«Я, старче божий, рибочка дрібна, великих страх боюсь.

Будь ласкав, захисти мене! Прошу тебе, покутниче!

Міцнії риби все їдять малих рибок – від правіку

Така сумная доля нам призначенням судилася.

Рятуй мене, сирітоньку, із сього моря лютого,

Великого! Ще раз прошу! Я щедро відплачусь тобі».

Почувши рибки бесіду, князь Ману, син Вівасвана,

Змилосердивсь і власною рукою рибку з моря взяв.

Приніс її на край води, вложив її в посудину

Всю срібну, що світилася, неначе повний місяць той,

Там щиро доглядав її, аж рибка добре виросла;

Неначе сина власного, так Ману рибу ту любив;

Літа минули, з рибки вже велика риба сталася –

Великій рибі місця вже замало в тій посудині.

І, вздрівши раз покутника, знов риба мовила йому:

«Ой, старче божий, добрий мій, деінде ти спровадь мене!»

Тоді побожний Ману взяв ту рибу із посудини,

Заніс її блаженний муж в широке синє озеро.

Цар Ману, пострах ворогів, укинув рибу в озеро:

Роки минали, риба та росла й росла в його воді.

Три милі завдовжки була, а милю завширшки вода,

Та й там не стало місця вже, і тісно стало рибі тій.

Вже й ворухнутись їй не мож у тім великім озері.

Тож, Ману знов побачивши, так риба мовила йому:

«О старче божий, добрий мій, спровадь мене в святу ріку,

У Гангес, щоб я там жила, або де сам міркуєш ти.

Бо ж,певно, без сперечки я повинна підлягать тобі:

Адже ж і зріст чудовий сей лиш через тебе давсь мені».

Так мовила, а Ману взяв – могучий муж, блаженний муж –

До Гангу рибу ту заніс і вкинув у святу ріку.

Та слухайте, що сталося! Час плив, а риба все росла,

Аж Ману знов побачила і так до нього прорекла:

«Не можу в водах Гангесу ні плавати, ні рушатись,

Тож, старче божий, зволь тепер мене до моря занести».

І зараз Ману рибу взяв із хвиль святого Гангесу,

І в море упустив її – заграла риба весело.

Безмірно вже великая була, як в морі бовтнулась,

Та йшла до рук покутника і пахла, як діткнувсь її.

А Ману, як її пустив, хтів зараз геть іти собі,

Та риба знов промовила – і був мов сміх в її словах:

«Ти, старче, захищав мене, кормив мене, беріг мене;

Тепер же ось що ти вчини, бо врем’я надійде грізне.

Невдовзі весь округ землі, все, що живе і що мертве,

Все, що вгорі, все, що внизу, вода потопи вкриє геть.

Вся нечисть змиється з землі; той час почнеться швидко вже.

Тебе ж готова я спасти, ти сам лиш лишишся живий.

Рухливе все й недвижнеє, що в міць стоїть, що хилиться, –

Всьому настане швидко час страшливий і остаточний,

Тож ти збудуй собі судно, міцними линвами скріпи,

Що треба, набери туди, і іших мудрих ще поклич

В судно, й насіння набери усього, що є корисне,

Яке брахманцям звісне є, окремо кожне добре зсип.

Тоді за мною озирнись з судна, кринице мудрості!

Я к тобі зараз надпливу – пізнаєш мій великий ріг.

Бувай здоров! Привіт тобі! Я вірно збережу тебе;

Бо знай, без мене ще ніхто по морі бурному не плив.

Та лиш одно: не сумнівайсь, святий, про правду моїх слів!»

І мудрий Ману відповів: «Я рад послухати тебе».

Ось так вони розсталися, і кожний у свою пішов.

Все чисто Ману так зробив, як риба мовила йому.

Тоді премудрий муж отой в судно вступив величнеє

І на судні спустився він у море безграничнеє.

Тут пригадалося йому все те, що риба мовила –

І глянь, мов знавши мисль його, якраз і риба надплила,

Немов гора довжезная, що з хвиль широко вистирча, –

Отак покутника очам та риба появилася.

Та напереді голови – таке чи чули диво ви? –

Ся риба – хто б се збагнуть міг! – великий, довгий мала ріг.

По розі Ману взнав її і зараз впорав те одно:

За ріг міцною линвою він прив’язав своє судно.

Отак в судно запряжена на море риба попливла

І прудко та обачливо по хвилях геть його тягла.

Пливла по морі вдовж і вшир, аж море ізлякалося,

І заревіло хвилями, і страшно розігралося.

І в диких підскоках судно хиталося, металося,

Немов бабуся шпотаєсь, заточуєсь п’яненькая.

Земля ж немов ізслизла вся, весь шум її замовк, як гріб;

Кругом повітря лиш видать, і води, і небесний стріп.

На водах тільки Ману був і з ним ще наймудріших сім,

Що позад риби плавали по морі на судні своїм.

І много-много літ тягла без втоми риба те судно,

У бистрім леті без ліку минало скал і лав воно.

Та ось роки минулися, по довгім-довгім плаванні

Судно причалило на сам найвищий шпиль Гімавану.

Тут мудрим знов приказує риба, мов усміхається:

«Візьміть, премудрі, прив’яжіть судно за шпиль Гімавану!»

Зробили зараз те вони, що дивна риба мовила,

І прив’язали радісно судно своє за шпиль гори.

Отим-то здавен-давна шпиль сей «Прив’яз корабельний» звесь

До нинішнього дня. Се ж є пояснення сього ім’я.

І далі, не змигаючи, до мудрих риба мовила:

«Я Брахма, пан незрівяний, що любить все існуюче.

Мені в подобі риби ви за свій рятунок дякуйте.

Та, Ману, ще я призначив тебе – будь творцем всіх істот.

Весь земний круг ти оживи, твори недвижне й движне все!

Та тільки – се кажу тобі – покути сила вдіє се.

Не баламуться, творячи, я ж ласкаво попру тебе».

Се слово мовивши, нараз велика риба щезла десь.

Не слухав Ману риби слів і зараз забажав творить,

Та зараз збаламутився, пізнав всю трудність творчества.

Тоді страшну, великую покуту він завдав собі,

Аж обновившись каяттям, він обновив життя землі.

[Гляди: Albert Hoefer, Indische Gedichte in deutschen Nachbildungen, Leipzig, 1844, Erster Theil, S. 31 – 43]

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Жите і слово», 1896, кн. 4, с. 295 – 298. Передруковано з незначними мовними поправками в додатку до журн. «Жите і слово», 1897, т. 6, с. 3 – 6, за яким і подається.

Цей розділ із третьої книги «Махабхарати» – «Ванапарван» («Книга лісу»). І. Франко переклав восьмистопним ямбом, що нагадує віршовий розмір оригіналу (шьлока).

Ману – міфічний прапредок людства, у «Ведах» фігурує як син Вівасванта (а тому Вайвасвата) і засновник релігійних ритуалів.

Гангес, Ганга – велика річка північної Індії, відома під еллінізованою назвою Ганг; індійська назва – Ганга.

Гімаван, Гімалая – Гімалайське пасмо гір, у множині – Гімалаї. Індійські його назви: Гімалая – оселя снігу, зими, холоду; Гімавант – сніжний, сніговий; Гімагірі – холодна гора.

Брахма, Брагма (Брахман) – в індуїзмі, чи брахманізмі найвище божество, творча сила всесвіту. Від його імені утворено «брахмарши» – жрець-мудрець, «брахмаведін» – знавець божественної науки. Ці похідні слова І. Франко намагався передати українськими «Брахмомудрий», «Брахмовидючий».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с.69 – 72.