Індійські легенди

Переклад Івана Франка

Примітки

Під назвою «Індійські легенди» в журн. «Житє і слово» (1896, кн. 4) І. Франко розпочав публікацію циклу своїх перекладів з епічних пам’яток давньоіндійської літератури – «Махабхарати», «Маркандеї-пурани» і «Сутта-Ніпати». Протягом усього творчого шляху поет виявляв постійний інтерес до літератури давньої Індії. Крім перекладів, І. Франкові належать вільні переробки легенди «Цар і аскет», «Пісні про високе змагання» з буддійської книги «Сутта-Ніпата» (друкується в тексті розвідки «Пісня про Правду і Неправду»), твору під назвою «Притча про життя» (ввійшла до збірки «Мій «Ізмарагд»; в інших публікаціях відома під назвою «Чоловік у балці»), а також «Короткий нарис історії староіндійського (санскритського) письменства».

Під давньоіндійською літературою розуміють тепер не лише літературу, що вкладається в цілком певні хронологічні рамки. Йдеться про літературу, що досить пізно в історії людства одержала свою письмову форму, але усна традиція якої сягає у третє тисячоліття до нашої ери. Більшість творів цієї літератури або зовсім не датується, або має дуже приблизне датування. Написані вони мовою санскрит («санскрита бхаша» – досконала, вдосконалена, опрацьована мова), що має ще назви «санскритська», або «давньоіндійська мова». Санскрит – це давня індоарійська, або індоєвропейська мова Індії (в географічному розумінні цієї назви). Порівнюючи санскрит щодо його значення для народів Індії із значенням грецької мови і латині для народів Європи, слід підкреслити, що в Індії санскрит – не просто мова творів давньої літератури, священних текстів, мова релігії (брахманізму, або індуїзму), але й певною мірою і жива мова, що об’єднує освічених людей різних національностей сучасної Республіки Індії.

Деякі твори, що їх також відносять до давньоіндійської літератури, написано не санскритом, а мовою палі (зокрема, належні до буддизму). В драматичних творах (театр в Індії виник під впливом греків епохи еллінізму) представники різних каст часто розмовляють різними мовами: брахмани і кшатрії – санскритом (ознака освічених людей, верхівки суспільства), вайшья і шюдри – пракритами, тобто різними місцевими мовами (ознака простого люду, низів суспільства). Хронологічні межі давньоіндійської літератури можна окреслити від другого тисячоліття до нашої ери (усна творчість) до сьомого сторіччя нашої ери.

Переклади творів з давньоіндійської літератури зроблені І. Франком не з оригіналів (санскрит, мова палі), а з західноєвропейських мов (переважно німецької). Слід зважити, що це були перші переклади з індійської літератури українською мовою, перші спроби познайомити українських читачів із перлинами літературної скарбниці народів Індії. Продовжив їх у наш час, зокрема, український індолог професор П. Г. Ріттер, який переклав з оригіналу і видав ряд творів індійської літератури (див,: «Антологія літератур Сходу». Харків, Вид-во Харків, ун-ту, 1961, с. 299 – 316).

«Махабхарата» (або «Магабгарата») – давньоіндійський епос, що в остаточній його формі складається з 200 000 віршованих рядків (шятасахасрі самхіта), поділених на 18 різного розміру частин, або книг (парвані). В ньому йдеться про братовбивчу війну членів двох відгалужень міфічиото царського роду Бхаратів – нащадків Бхарати (від імені якого і сучасна Республіка Індія має назву Бхарат). Текст епосу, що нам відомий тепер, складено приблизно наприкінці першого тисячоліття до нашої ери. Критичне видання його було завершено індійськими вченими лише 1967 р. «Махабхарата», а також інший епічний твір – «Рамаяна» – становлять дорогоцінний внесок народів Індії в скарбницю світової культури.

Найдавніший варіант «Махабхарати» мав лише 8000 двовіршів (шьлока). За складача цього епосу вважали В’ясу, про якого невідомо, чи був він історичною, чи міфічною особою.

Пурани – оповідання про давні часи, один із жанрів давньоіндійської літератури. Найдавніший серед творів цього жанру – «Маркандея-пурана» – виник не раніше VIII ст. н. е.

В «Короткому нарисі історії староіндійського (санскритського) письменства» І. Франко так характеризує цей твір:

«Маркандея-пурана» – одна з найважніших, найкращих, а, правдоподібно, також найстарших пуран. Найцінніші в ній ті часті, де вічно молодий мудрець Маркандея виступає як оповідач… До оповідань, вложених в уста Маркандеї, належать два найінтересніші: про Гарісчандру (ясний місяць) і короля Випащита…» [І. Франко. Цар і аскет. Індійська легенда. Львів, 1910, с. 14].

Всього налічується 18 пуран. Пурани базуються на матеріалі «Махабхарати» і «Законів Ману» («Манавадхармашястра»). В них оповідається про створення світу Брахмою, а людей – божеством Праджяпаті і синами Брахми, про давні династії Індії, про царювання різних Ману («Манава»). В «Маркандеї-пурані» коментуються деякі частини «Махабхарати».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 69 – 110.