Як Юрко купував косу

Калман Міксат

Переклад Івана Франка

Раз я був свідком, як Юрко Чомак зайшов до залізного склепу.

– Дай Боже добрий день! – промовив він.

– Чого вам треба?

– Та коси треба би.

Купчик скочив і поклав перед ним купу кіс. Кум Юрко поглянув на ті коси збоку, якось зизом і злобно.

– Ті мені покажіть, що на них вибита гармата, – промовив згірдно і відвернувся від кіс.

Купець забирає коси з «воловою головою» і приносить пару таких, що на них «вибита гармата».

– Та там їх є ще більше, – завважує Юрко через плече.

Купець двигає терпеливо всі коси з вибитою гарматою і розкладає перед ним.

Юрко окидає очима одну за одною, але борони Боже, щоб доторкнувся до котрої хоч одним пальцем. Далі починає чухатися в голову.

– Ну, яке ж там знов нещастя?

– Та хіба покажіть ще раз і ті з воловою головою.

Не було що діяти, треба було придвигати ще й ті коси, де вибита волова голова.

Наш господар тепер аж неначе трохи заклопотався і взяв немов навгад першу-ліпшу косу в руку. Насамперед зажмурив праве око і глипнув так на косу, потім затулив собі ліве око, а косу звісив униз, потім обернув її другим боком, нарешті підняв її понад голову і довго позирав на неї знизу вгору.

– Що за сю? – буркнув, мов знехотя.

– Два срібла.

– За отсю косу? – запитав з наругою. – Та не жартуйте! Скажіть, що дати за неї?

Він поклав її вподовж на прилавку і зробив руками нарис у повітрі там, де би мало бути кісся, щоби зміркувати, як їй се буде до лиця. Потім потягнув своїми довгими мозолистими пальцями здовж по обох боках леза від кінця до кінця, стукнув по ньому в чотирьох чи п’ятьох місцях загнутим сказівним пальцем, вкінці пустив її на поміст і попробував зігнути її на коліні.

– Гм… ну… та направду не відступите від двох срібних за се косеня?

Купець клянеться, що дешевше не може дати. Його самого стільки коштує.

– Але ж вона навіть не відгартована як слід, треба вам знати!

– Найліпша англійська сталь!

– Ну, слухайте! Що я вам за дурень такий удався! Адже ж се сяк-так переклепане із якоїсь старої коси!

– Найкращий матеріал! Ся коса віковічна.

– Коли тільки за першим разом не трісне, – перебив з насміхом Юрко.

– Такої коси ви ще не мали, відколи жиєте.

– Відколи? Та за кого ви мене маєте?

– Прошу вас, придивіться їй тільки докладно!

– Придивитися їй? І що я на ній побачу? Коса як коса. Одна така добра, як друга. І що тут ще придивлятися? Беру отсю, що мені перша впала в руку. Та ви не короводьте, говоріть відразу, що хочете за неї, бо мені спішно на ярмарок.

– Я вже сказав вам: два срібні.

– Та що ви, в Бога не вірите, чи що? Два срібні за таке не-знати-що? Та й ще якби чоловік знав, чи воно до чого придатне.

І знов почав общупувати та обстукувати косу, махнув нею раз у повітрі, потім забрався і поніс її на вулицю, щоби її оглянути до сонця. На порозі крикнув до склепу:

– Тут вам мій капелюх лишається!

Надворі обернув її лезом до сонця і замигав нею так, що проміння весело заграло по гладкій синявій площі. Він притулив її до уст, хухнув на неї і ждав набожно, чи далеко пара притьмить сталь і чи швидко щезне. Потім ударив нею об камінь.

– Дреньчить якось дуже немудро, – буркнув Юрко і почалапав знов до склепу, та й тут не перестав ще воркотіти:

– Щось мені той дренькіт не подобається. Дасте її за вісімнадцять шісток чи ні?

– Ну вже, Бог з вами! Шістку вам опущу. Беріть її за дев’ятнадцять.

– Ні, се не може бути. Вона стільки не варта. Мене б мої діти прокляли.

– Га, як собі хочете.

– Ну, дасте чи не дасте?

– За вісімнадцять не дам.

– Ну, то бувайте здорові.

І він виходить, але тільки на середину вулиці. Відтак вертає назад і ще раз кричить крізь двері до склепу:

– Дасте чи не дасте?

– Не можу.

Юрко стоїть вагаючись, хитає головою і мне в руках свій засмальцьований капелюх.

– Їй-богу, відколи мене свята земля носить, ще я не мав діла з таким кам’яним чоловіком, як ви. Ну, знаєте що? Нехай мені отся коса стоїть окремо, ось тут у куті. Я ще собі трошки роздумаю ось тут – надворі.

Минула добра година, аж іде Юрко ще з якимось сусідом.

– Ось і я, – промовив він, задихавшись і обтираючи собі чоло з поту, – а отсе мій кум із Доросми, Степан Хомут. Ми собі роздумали, що й він купить одну косу, коли вже на те пішло, то вже в такім разі по-божому і по-людськи так випадає, що як два нас купує дві коси, то кождому дасте дешевше.

– Я вам сто раз – не раз казав, що дешевше не дам.

– Пане, застановіться, що говорите! Не зарікайтеся!

– Зарік не зарік, а я від свого слова не відступлю.

– І не опустите нічого? – люто вибухає Юрко.

– Ані одного крейцара, – рішуче відмовляє купець.

– Ну, а я – що ж я маю сказати? – зацукався Юрко.

– Кажіть, що хочете. Я з вами ані слова більше не говорю.

– Ну, ну, та не маєте ще чого гніватися. Коли вам уже так жаль пару слів зо мною проговорити, то давайте руку.

І Юрко луснув щосили по долоні купцевій.

– Гунцвот, хто своє слово ламає. Сторгували – і амінь.

Повагом, з розмислом, він починає розщіпати сердак, та при тім не дай Господи хоч на хвилину відвернути око від купи, де стоїть оперта о стіну сторгована коса.

– Але ба! – блиснуло нараз у його голові. – Невже отся коса кривіша і менша від тамтої?

Недовірчивим зором він окидає всіх, хто є в склепі. Потім бере косу в руку і важить її в пальцях.

– Се не та коса! – скрикує він грубо. – Нехай я буду Іван, а не Юрко, коли се та коса, яку я вибрав!

І зараз почав знов защіпати олов’яні кульки, що служили замість пуївок його сердака.

– Але яким же способом се не ваша коса? Не завертайте ж бо мені голову, куме Юрку, бо далі й терпцю мойого не стане!

– Ну, та нехай уже, нехай!.. Гай-гай! І якого чорта я поволікся кудись відси! Сам собі винен. Тепер на тобі, небоже, що мені не гоже. І що ж тепер робитоньки?

– Але кажу ж вам, що се ваша коса!

– Отсе о? Ну, я ж також не сліпий на обі оці.

І він знов потягає пальцями по вістрю, перегинає косу на коліні, стукає по ній щиколонком, виносить її на вулицю, б’є нею об камінь, хухає на неї, махає нею, а потім влазить до склепу, мов прибитий.

– Се не та коса. За сю не можу дати більше, як штири римські шайні (1 злотий ринський 60 крейцарів).

– Не робіть мені тут комедії! Коли вам ся коса не до вподоби, он там вам усі вони вкупі, виберіть собі, яку хочете.

– Еге! Чей же я ще не здурів, щоби з нею починати всю оту тяганину ще раз наново. Нехай уже буде отся, але за таку ціну, як вона варта.

– Ані слова більше!

– Що? Значить, конче має бути моя шкода? Добре. І ви направду візьмете се на своє сумління, щоб я вам переплачував? І не боїтеся гріха?

– Платіть швидко і не торочте нам тут казання!

– Добре! – з огірченням крикнув Юрко. – Нехай буде по-вашому. Але перекріймо по половині, щоби й моєї кривди не було. Розірвімо той один римський шайний.

– Нічого не розриваю.

– Ну, про мене. Ось вам ваші гроші. Нате!

І він знов почав розщіпати сердак, а з його нагрудної кишені випорпав з великим трудом скручену панчоху, а з неї з найглибшого куточка видобув паперового ринського і подав його купцеві.

– Решту зараз вам доплачу.

Двома пальцями він сягнув у кишеню камізельки і видобув із неї одну шістку, потім другу, а з другої кишені вишпортав галагана (4-крейцерову мідяну монету).

– Скільки ж тут того є? Ага, сороковець!

Сягнув до глибочезної кишені в холошнях і виніс із неї тридцять і три крейцери.

– Двадцять чотири і тридцять три, то разом три шістки, чотири шістки, п’ять шісток і сім крейцерів. А кілько там єще не стає?

– Ще тридцять і три крейцери.

– Така сума! – ахнув Юрко з побожним переляком. – Ледве, щоби в мене знайшлося ще стільки грошей!

А тим часом своїми побожними, невинними оченятами він зорить пильно, чи купець усе ще твердий, чи, може, готов податися.

– От тобі й на!.. Що за публіка… Чекайте ж бо, а! Де я міг їх подіти? Як міркуєте, куме? Ага, то певно тут, у хустині в розі зав’язано!

В однім розі білої хустини були справді зав’язані ще дві шісточки.

– От вам і закавика, пане купче, – солоденько промовляє Юрко, – усі мої гроші. Робіть зо мною, що хочете, я більше не маю.

– Ще тринадцять крейцерів! – немилосердно налягав купець.

– Але ж не робіть гармидеру, пане купче! Бо й за що? Адже сяк чи так я дістав гіршу косу, ніж би належалося за такі гроші. А крім того, не маю вже ані одного крейцерика при душі. Ще там щось було пару крейцерів, та вони лишилися на фірі, в рукаві моєї гуги [Гуга – мадярський короткий кожух з косматих баранів. Мадяри носять його зимою і літом: зимою космами досередини, а літом – наверх. – [Іван Франко]]. Та чей же не захочете, щоби я за тих пару крейцерів бігав відси аж там, а відтам сюди, я вже вам се надолужу іншим разом.

– Я інакше не дам, тільки як усе заплатите. Ідіть, принесіть решту грошей, а ваша коса тим часом не втече.

Та тут уже Юрка розібрала злість.

– Що? Навіть настільки віри не маю у вас? Мій тато був війтом, і мій дід був війтом! Розумієте ви тото, пане? Я нічиєї ласки не потребую. Мене також на смітті не знайшли. Куме, киньте йому там тих паршивих 13 крейцарів!

І за сим словом сердито взяв косу.

– Ходімо, куме!

Та на порозі склепу він обернувся зі злорадним насмішкуватим виразом лиця, замахнув велично вгору рукою, в котрій держав косу, так, що вістря блиснуло до сонця, і гукнув до склепу:

– Се одно можу вам сказати, паночку: отся коса була найліпша з усіх, які є в вашім склепі. З тамтих інших жодна не варта й вербової тріски!..

Примітки

Вперше надруковано в журн.: Неділя. – 1911. – № 7. – 11. II. – С 3 – 5. Автора твору зазначено: Коломан Міксат. Підп. перекладача: 3 німецького переклав Іван Франко.

Переклад друкувався також у вид.: Новий край [Ростерн, Саскачеван, Канада]. – 1911. – № 6. – 1. III. – С. 6. Підп.: Переклав Іван Франко. Прізвище автора оригіналу не вказано.

Подається за першодруком.

«Неділя» (1911 – 1912) – літературно-науковий і громадський ілюстрований тижневик; виходив у Львові як додаток до «Діла». Редакторами були В. Щурат (1911) та Я. Весоловський (1912).

«Новий край» – газета, що виходила протягом 1911 р. з підзаголовком «Часопись товариства руських фермерів в Канаді. Вістник господарства і науки».

Міксат (Mikszath) Калман (1847 – 1910) – угорський письменник, почесний член Угорської академії наук з 1889 р., автор збірок оповідань «Краяни-словаки» (1881), «Добрі половці» (1882), романів і повістей «Парасолька святого Петра» (1895), «Облога Бестерце» (1896), «Вибори в Угорщині» (1897), «Кавалери» (1897), «Нова Ерініада» (1898), «Дивний шлюб» (1900), «Чорне місто» (1911), інших творів.

Микола Легкий

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 774 – 779.