2. Алкей

Іван Франко

Про життя й діяльність Алкея заховалося нам у старовинних грецьких письменників дуже мало звісток. Одну відомість подає про нього Геродот, дещо згадує Арістотель у своїй недавно віднайденій книзі про політичний устрій Афін, дуже мало подає також Діоген Лаертій у статті про його земляка та сучасника Піттака, а дещо заховав Афіней у своїй компіляції. Спеціальну монографію про нього написав Дікайарх, та з неї лиш дещо навів Афіней.

Алкей родився на острові Лесбі, в його головнім місті Мїтіленах, і належав до одної з найвизначніших родин того міста. Час його вродження можна принятй на рр. 640 – 630, коли в р. 612 він міг уже як дозрілий муж брати участь у домашній війні проти тирана Меланхра. Слід ненависті Алкея до Меланхра лишився в його вірші, що починалася словами (ур(ивок) 21):

Меланхре, наш володарю,

Закало міста рідного!

Сей Меланхр був убитий коло р. 612. Незабаром потім Алкей разом із своїм братом Антіменідом та з мудренем Піттаком воювали з афінянами на території Малої Азії в околиці давньої Трої. Про сей епізод у житті Алкея оповідає Геродот у своїй історії (кн. V, розділ 95 – 4) ось що: «Пісістрат кілька літ перед тим відібрав від мітіленейців півострів Сігейон і поставив у ньому начальником свого природного сина Гегесістрата. Із-за сього почалася між афінянами та мітіленейцями довголітня війна, бо мітіленейці домагалися своєї давньої посілості, а афіняни доказували їм, що еольці не мають ніякого права до троянського краю, бо не воювали в спілці з тими племенами, що помагали Менелаєві в Троянській війні.

В одній битві, в якій побідили афінці, трафилося мітіленейському поетові Алкеєві таке, що він сам утік живий, але його оружжя забрали афінці і повісили його у храмі Афіни на Сігейоні. Се описав Алкей у однім вірші і послав його до Мітілени, доносячи своєму приятелеві Меланіппові про свою пригоду». Сей вірш дійшов до нас ось у якій формі (уривок 32):

Донеси додому, гонче:

Спас життя своє Алкей,

Та щита не уберіг він.

Для потіхи лиш додай:

«Щит його повісять нині

Переможці-афіняни

В Сігейоні, в славнім храмі

Синьоокої богині».

Про закінчення сеї війни подає звістку Діоген Лаертій, що в ній начальником мітіленейців був Піттак, який провадив лесбійське військо від пригірка Ахілейтіди, проти Сігейона. Провідником афінян був Фрінон, знаменитий силач, що одержав побіду на олімпійських ігрищах. Противники умовилися рішити війну двобоєм, і в тім двобої Піттак переміг і вбив Фрінона і тим способом урятував честь свого краю [Diogenis Laertii de vitis philosophorum, libri X. Lipsiae, 1833. I, 34 – 35.]. Проте мітіленейці не здобули Сігеиону, а, здавшися на суд Періандра, як оповідає Геродот, мусили задоволитися таким присудом; «Нехай кождий держить те, що має» [Die Geschichten des Herodotos, Leipzig, Reclam, 2 204 – 2 206, ст. 52.].

Так і по тім у Мітіленах не було спокою. По смерті Меланхра обняв власть самозванець Мірзіл, про якого панування не знаємо нічого докладно. Відомо тільки, що його вбито і що Алкей по його смерті написав тріумфальний вірш, що починається словами (ур. 20):

Пить тепер треба і дещо для життя

Попрацювати, коли погиб Мірзіл!

Сей вірш наслідував римський поет Горацій у своїй оді, кн. І, ода 37, що починається словами: «Nunc est bibendum» [Тепер треба пити (лат.). – Ред.], та задля зовсім неполітичного характеру тої оди з неї не можна догадуватися змісту Алкеєвого вірша.

Маємо відомість іще про одного тирана в Мітіленах – Мегалатира, мабуть, наступника Мірзілевого, при якім аристократичне сторонництво було побите та прогнане з міста. Алкей і його брат Антіменід, що належали до проводирів аристократії, розійшлися в далекий світ. Алкей пустився на море, в воєнній службі невідомо в кого, і між іншими краями звідав також Єгипет. Його брат подався ще дальше, бо вступив у службу до вавілонського царя Небукаднецара і там визначився в війні проти єгипетського царя Нехона, в якій у двобою він здужав убити велетня-противника. За се вавілонський цар почтив його багатим дарунком, незвичайно дорогим мечем, який Антіменід привіз із собою додому. Сю радісну подію звеличав Алкей віршем (ур. 33):

Здалека, від сонця світу,

Меч приносиш ти додому

В гарній золотій оправі,

Рукоять – слонова кість.

Там, воюючи у службі

Вавілонського народу,

Видержав ти бій геройський,

Що від згуби військо спас.

Велетня там повалив ти

Прездоровою рукою,

Що був ростом зависокий,

Без долоні п’ять локот.

Безпосередніми споминами морських подорожей Алкея можна вважати його описи морської бурі. В однім такім описі (ур. 26) читаємо:

Мов велетень, іде аж понад стерника

Горою хвиля і до помп усіх нас

Жене, бо вже палубу всю покрила.

О Посейдоне, що в тебе за сила!

Ніколи ще ти море те шумне

Так не бентежив, як в отсюю хвилю,

Аби втопить мене.

Як бувалий моряк він остерігає новака перед легкомисною охотою поплавати по морі (уривок 19):

На суші розваж собі добре,

Ще поки в плавбу ти пустився,

Чи матимеш сили доволі

І вправлених рук для підмоги.

Бо як корабель твій на морі,

Тоді міркувати вже годі,

А треба плисти та гуляти

При злій чи при добрій погоді.

На тлі опису морської бурі змалював Алкей також бурливий стан державного корабля в прекрасній вірші (ур.18):

Не розумію і не пойму ніяк

Спору отих супротивних вітрів.

Хвилі бушують то відси, то відти,

А ми між ними на судні державнім

Б’ємся непевно.

Боремся з трудом із бурі потугою,

Хвиля за хвилею б’є аж до маштів стіп…

Вітрила вже порвала буря

Так, що з них тільки у вітрі лопоче

Дране фалаття.

Линви всі рвуться, вали водянії

Пруться все вище один над другого…

Не дай же боже, щоб сей страшенний вал

Вперся в судно нам, а то би нам його

Вичерпать годі.

До тих бурливих літ його мужеського віку належать також уривки споминів про те, як він гонив у битвах своїх ворогів, які (ур. 27):

Схиляються, мов голуби,

Що врозтіч порхають ураз

Від яструба могутнього.

Спомином морської плавби можна вважати також уривок 84, в якім автор згадує про дивних птахів, що перелітали понад кораблем із одного краю виднокругу на другий:

Що се за птахи чудові

З-понад країн Океану.

Летом високим у блисках пурпури

Тягнуть, простягай барвистії шиї?

Вид морського слимака, здибаного на березі моря, пригадує йому дитячі літа (ур. 51).

Ти, дивний творе сірих скель

І сірих хвиль морських,

Водою виколисане дитя,

Якою ж розкішшю ти наповняв колись

Моє дитиняче життя!

Блукаючи по чужині, Алкей не забував про своє рідне місто та разом із іншими емігрантами готовився силою вибороти собі поворот. Тим часом у Мітіленах прийшло до нового перевороту. Тирана скинено, а загальним голосуванням вибрано мудрого Піттака не володарем, а тільки так званим айсимнетом, т(ак) зв(аним) верховним судією, що мав полюбовно полагоджувати всі партійні та політичні спори. На тім почеснім уряді він прожив 10 літ (590 – 580) і запровадив дуже добрі порядки в своїм ріднім місті.

По десяти літах правління Піттак зложив високий уряд і прожив решту свого віку спокійно в ріднім місті, не піддавшися намовам лідійського короля Креза, аби перейшов жити в його столицю. Алкей і його сторонники противилися зразу власті Піттака, і Алкей, окрім оружної ворожнечі, не щадив також писаних та співаних стріл, прозиваючи Піттака плосконогим, обжорою, череванем, скупарем та скнарою (Diogenes Laertius, op. cit., ст. 38). Якою ненавистю запалав Алкей проти Піттака, свого колишнього товариша та сопартійника, коли його вибрано начальником міста, хоч і не тираном, про се свідчить уривок 37, у якім читаємо:

Подумайте, отого байстрюка

Фракійського, Піттака, місто наше,

Немов загніване на власне щастя,

Поставило господарем у себе.

Посеред окликів утішних

Усеї глупої юрби!

Називаючи Піттака фракійським байстрюком, Алкей натякав на те, що його отець Гіррадій був із роду фракійцем, а в Мітіленах оженився з панною високого роду. Та Піттак кінець кінців здужав своєю правотою та вирозумілістю приєднати Алкея до себе, простив йому всі провини та зневаги на основі своєї приказки «Прощення ліпше від помсти», і Алкей від року більше-менше 590 міг провести решту свого життя в спокої та достатку в своїм ріднім місті.

Тут розвинувся також його незвичайний поетичний талант. Він полишив по собі 10 томиків ліричних поезій, упорядкованих відповідно до їх змісту. Були між ними гімни до богів, пісні воєнні, пісні при питті, пісні любовні та описи природи. Не багато з того цінного скарбу дійшло до нас. Не відомо напевно, чи дійшла до нас у цілості хоч одна його поезія, та й і більших або менших уривків, іноді зовсім незначних, заховалася ледве сотня. Вони опубліковані критично в відомій збірці Bergk’a «Lyrici graeci», т. I. Подаю тут із них усе найважніше в перекладі на нашу мову. Перекладаючи Алкеєві уривки, я старався передавати якнайдокладніше їх зміст, свобідніше поводячися з розміром.

Із релігійних гімнів Алкея дійшло до нас дуже мало. Знаємо, що його гімн до Аполлона, в якім оспівано похід того бога до краю гіпербореїв на возі, тягненім лебедями, переповів пізніший ретор Гімерій прозою [Wilhelm Christ, Geschichte der griechischen Literatur, vierte Ausgabe. München, 1905, ст. 153.], а гімн до Гермеса переклав на латинську мову Горацій у своїй молодості. Не зайвим буде для доіювнення поетичної спадщини Алкея передати сей гімн нашою мовою:

Гермесе, проречистий внуче Атланта,

Що людей первісних дикі звичаї

Перемінив ти словом премудрим

Та штукою гарних вправ тілесних!

Тобі заспіваю, Зевеса великого

Та всіх богів гонцеві,

Творцеві ліри кривобокої,

Хитрому, що все, що лиш захочеться,

Вміє зробити підступом жартливим.

Хлопцем іще ти колись в Аполлона

Волики вкрав, та він, крикнувши грізно,

Звороту їх зажадав і готов був

Вбити тебе, та почувши,

Що йому вкрадено тулу із стрілами,

Він розсміявся.

Так і Пріама багатого строї

Перепровадив ти через ворожий

Табір ахайців, попри фессалійські

Сторожовії огні, і ніхто з них

Його не здибав.

Душі побожні ти до щасливих осель

Вводиш і золотим ти кермуєш ціпком

Душ неспокійних юрбу, всім небесним

І всім підземним однаково милий [Q. Horatii Flacci Carmina selecta. Vindobonae et Pragae, 1888, IIb. I’."Carmen X, ст. 9.].

Із гімну до Ероса лишився тільки маленький уривок (13), у якім маємо відомість про вродження Ероса, зовсім не подібну до інших міфологічних концепцій!

Ероса, наймогутнішого бога,

Вродила після обійм

Зефіра злотоволосого

В давні часи бистрокрила богів

Посланниця Іріс.

Нерозлучною з войовничим настроєм прикметою можна вважати охоту до оп’яняючого напою; тому й не диво, що І в Алкеєвій поезії вино та його вплив на душу чоловіка грає немалу роль. В однім уривку (45) читаємо поучения приятелеві:

Жадного іншого дерева, друже,

Ти не сади, поки в своїм саду

Не посадиш виноград!

На його думку, випити треба на радощах по смерті тирана. Вино – найліпший лік на життєву турботу, і Алкей повчає свого друга, а може, й слугу Бикха (ур. 35):

Не піддавайся гризучій журі!

Нічого жура не поможе.

Один лише спосіб, мій Бикху, на неї!

Черпни на потіху живиці тієї,

Бо се медицина найліпша, небоже!

Та вино має також глибше значення в людськім житті: на думку Алкея, справджену вже далеко давнішим досвідом (ур. 53):

І се слова не ледачі:

Вино – найліпше дзеркало

Людської вдачі.

Як високо цінив поет добрий вплив вина, бачимо з його слів (ур. 57):

Вино й правдиве слово –

Найліпша другів пара.

До пісень із військового життя належали, без сумніву, ті уривки, які наведено вище при життєписних подробицях із життя поета. До них належить також прегарний та з культурно-історичного погляду дуже цінний опис поетової зброївні (ур. 15), написаний, правдоподібно, в старшім віці, коли поет, спокійно жиючи у своїм домі, міг оглядати свою зброївню та любуватися нею. Се вірш, наведений у книзі Афінея, виглядає ось як:

Вся зброєю обставлена спижевою,

Блищить велика зала в мене,

Наповнена скрізь аж під стелю

Всім, що до служби Аресу потрібне.

Тут шоломи, як дзеркала, іскряться,

Там бунчуки з кінського волосіння

Звисають білими жмутами –

Оздоба лицарських голів.

На кобильницях, покритих килимами,

Висять наголінники спижеві

Довгими блискучими рядами –

Захист від мечів і спис колючих.

Попід стіни загортки льнянії

І щити блискучі, череваті,

А між ними вістря халькідійські,

Панцири й нагрудники дротяні.

Все те, друже, мати в тямці треба,

Раз ти взявся за воєнне діло.

Деякі уривки виглядають як афоризми на політичні теми. Одному знайомому докоряє поет (ур. 68):

Гордість у тебе чимала

Весь тобі ум відібрала.

Іншому, що грішив, мабуть, надмірною балакучістю, він говорить (ур. 82):

Хто раз у раз говорить,

Хоч знає чи не знає,

Той теж не раз почує

Те, чого й не бажає.

Велика хиба в чоловіка, що займається політичними справами – нерозвага, і Алкей говорить на сю тему (ур.25):

Муж той, що має силу велику,

Але в якого розум шаліє.

Швидко до згуби доведе місто

І булави удержать не зуміє.

Із уривків 23 і 24 можна догадуватися, що Алкей бачив запоруку правдивої свободи горожан у їх самодіяльності та самообороні. Читаємо там:

Нічого не варті муровані стіни

З дерев і каміння;

Найкращії мури, тривкі з роду в род –

Узброєний народ.

Із Алкеєвих поглядів на суспільні відносини можна вирозуміти хіба те, що він уважав бідність великою хибою чоловіка. Се й не диво для аристократа, що зріс і виховався в достатку, та аж у мужеських літах мусив зазнати не раз того, що висловив так просто та ясно в уривку 92, що виглядає як тихе зітхання:

Вбожество важкеє,

Ти, незносне лихо!

Ти найбільшу шкоду

Приносиш народу

З безрадністю в парі

У домашнім сварі.

Як їдкий дотеп спартанського героя Арістодема він наводить його слова про суспільне значення вбожества (ур.50):

Кажуть, що колись у Спарті

Арістодем, князь, прорік

Се небезпідставне слово:

«Хто багач, той чоловік;

Хто ж бідак між бідаками,

Той ніколи не доступить

Ані честі, ані шани».

Між поезіями Алкея не остатнє місце займали малюнки природи. Благословенний клімат Греції, а особливо грецьких островів, таких як Лесбос, позволяв людям більшу часть життя проводити під голим небом, на вільнім повітрі. Ліси давали можність забавитися ловами, і один уривок Алкея (97) натякає на погоню за оленем:

А олень нагло чує в груді,

Як серце стукає з тривоги.

Особливо радісне було наближення весни; тим радощам дав Алкей вираз у пісні, з якої має уривки 45, 46:

Виразно чую зближення весни,

Пахучої, вмаєної цвітами.

Тому поклич мені коханого

Товариша мойого Менона

І запитай, чи він готов уже

До бенкету засісти враз зо мною.

Ви ж, мої слуги, поспішіть, налийте

Великий збан до мішання вина

І наповніть його тим плином медовим

Аж до самого краю!

Приємності бенкету, обіду або вечері в любім товаристві описує ур. 36 ось якою строфою:

Ану викладайте нам вінки пахучі

З цвіток прекрасних на карки та шиї,

На груди нам накапайте по краплі

Мирри пахучої всім!

Гаряче літо вгонить усіх, мужчин і жінок, до холоде них кам’яних покоїв. Приємності та прикрості літа описує Алкей (ур. 39) ось як:

Відсвіжім свої легкі вином!

По небі кружить Собача звізда…

Душно і парно надворі…

Від спраги важкої все висихає.

З укриття зелені дзвенить щосили

Цвіркіт цикад;

Свій найрізкіший голос

Вони пускають з-під крил червоних.

Сивим туманом над краєм

Горить і сушить важкая жара.

Іскрами блиска будяк золотий,

І, мов безумне, снується в поті жіноцтво.

Але мужа змагає втома,

Шпік і мозок у ньому сушить горюча звіздар.

Зовсім інакше виглядає життя в холодній, переважно, дощовій зимі. Читаємо в уривку 34 ось що;

От дощами ллє Зевес!

З неба сунеться униз

Та жорстокая зима,

Що потоки криє ледом,

А під ледом тягарями

Стогне та тріщить мороз.

Не давайся ти зимі!

Жваво хай пала огнище!

А солодкого вина

Намішай щонайміцніше,

Потім вкрийся з головою

Подушкою пуховою!

Пиття вина уприємнює також довгу вимову ніч, В ур. 41 читаємо:

Пийте! Чого ще нам ждати

Довго на світло?

Скоро настане вже день.

Став краще зараз ось тут

Вина перлистого

Могутнії чаші!

Зевес і син Семели

Недармо дали вино

На потіху роду людському.

Сюди те, що прогонить смуток!

І наливай до краю,

Мішаючи з холодною водою!

Ось повні чаші дві!

Бери та пий душком

Одну за другою!

Із любовних пісень Алкея не дійшло до нас майже нічого. Дещо наслідував Горацій (Оди І, 32 і II, 13), але ті наслідування занадто римські та далекі від оригіналу, аби з них можна мати поняття про ті оригінали. Одинокий уривок 55, що містить одну строфку вірша до Сапфони, можна би зачислити до любовних віршів, та й то не зовсім.

Сапфоно з усміхом солодким,

З фіалками в косах, –

Хотів би я дещо сказати тобі,

Та сором спиняє.

Різно толкували сю строфку, і переважна часть пізнішої традиції твердить, що Алкей на старості літ закохався в Сапфону, значно молодшу від нього, та вона відкинула його любов дуже острим віршем (ур. 29), який тут подаю в перекладі:

Якби в думках твоїх було

Щось гарне й благородне

І не хотів би твій язик

Сказать мені щось злого,

То не заставив би тебе

Стид вниз спускати очі,

Але сказав би ти мені

Усе по правді й щиро.

Вірші перекладено в днях 11 лютого і 25 мая 1912, прозу дописано й цілість зредаговано в днях 6 – 8 червня 1913.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 348 – 360.