3. Сапфо

Іван Франко

Про життя Сапфони [Ім’я Сапфо в лесбійськім діалекті Псапфо значить блискуча.] знаємо ще менше, як про життя Алкея. Відомо лише, що вона вродилася в Ерезі, малім місточку на острові Лесбосі, а найбільшу часть життя прожила в Мітіленах. З принагідного оповідання Геродота, яке наведу далі, знаємо, що отець її називався Скамандронім, отже, правдоподібно, походив із території давньої Трої над рікою Скамандром у Малій Азії.

З того самого оповідання знаємо також, що один її брат називався Харакс і в єгипетськім місті Навратісі за дорогу ціну купив фракійську невільницю Доріху, за її красу прозвану Родопідою (рожеволицею), з якою вернувся до Мітілен. Другий її брат, про якого вона згадує в однім своїм вірші, називався Ларіх і був вибраний на підчашого при мітіленейській ратуші, на який уряд вибирали тільки найкращих хлопців.

Року її вродження не можна означити докладно, але що по давніх свідоцтвах розцвіт її поетичного генія почався коло року 610 перед Хр(истом), то можна догадуватися, що вона вродилася щонайменше 20 літ перед тим, отже, була більше-менше на десять літ молодша від Алкея. Пригоду Харакса в Єгипті кладе Геродот на час панування єгипетського царя Амазіса, що почав панувати в р. 570; виходить із того, що Сапфо жила ще досить довго по тім році, коли дождалася повороту свого брата з Єгипту.

З її власних віршів відомо, що вона мала одну дочку, Клаїду, але чи була справді замужня і як називався її муж, се лишилося невідомим, а пізнішу традицію, яка дає їй за мужа якогось Керколаса з Андроса, можна назвати видумкою афінських комедіописів, що клали собі метою осміювати та поганити приватне та публічне життя найзнатніших людей минулих віків або й сучасних собі, як се без сорому вчинив Арістофан із Сократом.

Маємо ще одну певну відомість із життя Сапфони, а власне, ту, що коло р. 596 вона, мабуть, наслідком політичних відносин мусила виїхати з Лесбосу і подалася до Сіцілії, де провела кілька літ. Час її смерті так само трудно означити, як і час її вродження, але можна прийняти за певне, що прожила більше як 60 літ і вмерла в спокої в Мітіленах, де була також похована. Оповідання пізніших авторів про її любовні відносини до Фаона та про те, що, зраджена або погорджена ним, вона сама зробила собі смерть, кинувшися в море з високої скали на острові Левкаді, треба признати видумкою, основаною на старій, навіть міфологічній традиції.

Чим було заповнене життя Сапфони, про се можна догадуватися з дохованих до нас уривків її поезій та зі старинних свідоцтв досить напевно. Подружившися в молодім віці, вона жила в достатку та вигоді заможної міщанської родинц, але, вчасно повдовівши або розійшовшися з мужем – се було досить можливе в тодішніх бурливих та неспокійних часах – і перебувши кілька літ вигнання в Сіцілії, вона остатні десятиліття свого життя провела в Мітіленах у переважно жіночому товаристві.

Можна твердити майже зовсім напевно, що вона удержувала жіночу школу для обучения дівчат у тім, чого тодішні часи найбільше вимагали від дівчат із доброго роду, в відповіднім поводженні, співі, танці та складанні пісень. Еолійське плем’я, до якого належала Сапфо, багато обдароване з природи, а ще до того, живучи в такій розкішній місцевості, як Лесбос, давало жінкам більшу свободу в родинному і навіть публічному житті, ніж се бувало деінде. Вони могли брати участь у різних празниках на честь богів і богинь і звеличувати ті празники своїми танцями та співами. В однім стародавнім епіграмі грецької антології маємо виразне свідоцтво про те, що Сапфо була провідницею жіночого хору, який звеличував празник богині Гери:

Ну ж ви, лесбійські дівчата, спішіть

До тінистого гаю

Промінноокої Гери,

Спішіть, дрібочучи прекрасними ніжками!

Там починається танець веселий

На честь богині,

Там проводити вам буде Сапфо,

Торкаючи струни золотії Арфи своєї.

Щасливі ви в тім веселім танку!

При її співі Вам буде здаваться,

Що се Калліопа сама Виспівує гімн так солодко.

Лесбійські дівчата визначалися взагалі красотою та веселою вдачею. Вже Гомер у «Іліаді» згадує між дарами, які Агамемнон призначив для переблагання загніваного Ахілла, також «сім лесбійських дівчат, що своїм повабом перевищують дочок усіх смертних». Пізніше були на Лесбосі навіть конкурси жіночої красоти. Про Сапфону подає один давній письменник, що вона, хоч не висока ростом і брюнетка, визначалася незвичайним повабом своєї красоти [Dr. Bernhard Arnold, Sappho, Vortrag gehalten zu München am 25. März, 1870. Berlin. 1871. (Sammlung gemeinverständlicher wissenschaftlicher Vorträge, herausg. von Wirchow und Holtzendorf, V. Serie, Heft 118) ст. 8.].

Що учениці Сапфони, крім науки співу та танцю, одержували в її школі також заохоту та вказівки до поетичної творчості, на се маємо доказ у одній її учениці Ерінні, що прибула до Мітілен із досить далекої чужини, вирвавшися з-під опіки матері, що до 15-ти літ держала її в домашнім запорі, зайняту тільки прядениям та тканням. Вона недовго пробула в школі Сапфони та написала, крім деяких дрібних поезій, також епічну поемку «Веретено», зложену з 300 рядків, якій потомність признала безсмертне місце обік поем Ґомера. З якою прихильністю відносилася Сапфо до своїх учениць, бачимо з ур. 14, де сказано:

Вам, мої красуні,

Вірою та правдою

Я віддана до смерті.

Вона дякує музам, що своїм даром помогли їй здобути почесть між людьми (ур. 10):

Дяка вам, світлі богині,

Що помогли мені даром

Штуки своєї здобути –

Честь між людьми!

Вона тішиться, що її спів справляє радість її милим товаришкам (ур. 11):

Нехай дзвенить сей спів

Любовно та приємно

Моїм дівчаточкам

На радість благородну!

А про Аттіду, що, крім красоти, визначалася, мабуть, незвичайним талантом до гри на лірі, вона відзивається в ур. 69 ось як:

Ні, ані одна дівчина,

Що глядить на світло сонця,

Не потрафить, як гадаю,

Так заграти пречудово,

Як ти граєш, моя доню!

Як високо цінила Сапфо штуку гри та співу, се бачимо з ур. 68, у якім вона справді вражаючими словами малює долю жінки, що в житті не зазнала радощів святої штуки ані потягу до чогось вищого понад потреби буденного життя:

Як помреш ти і поляжеш,

Не спімне ніхто про тебе

Ні тепер, ані потому,

І не цвістимуть для тебе

Гарні рожі пієрійські.

Лиш безмовна, невідома

Ти ввійдеш в домівку Ада

І сумна посеред тіней

Тихо ти пошкандибаєш.

За свою діяльність не менше, як за свої поетичні твори, вона надіється довгої пам’яті в людей, висловлюючи се в ур. 32 ось як:

Не один, надію маю,

У будущині далекій

Ще про мене нагадає.

І перед смертю вона заповідає своїй дочці (ур. 136) не зневажати її пам’ять сльозами та лементуванням, бо, на її думку,

Безбожна річ для дому,

В якім витали музи,

Лементувать по смерті.

Для нашого стану, дитя моє миле,

Се не подоба.

Поетична творчість Сапфони була досить багата, хоч і не так різнорідна, як Алкеева. У неї не було таких бурливих та незвичайних пригод, як у житті Алкея, і тому її поезії дають для пояснення та характеристики її життя далеко менше, як Алкеєві. Зате в неї, як і слід ждати від жінки, переважає чуття, любов, ніжність, туга та радощі, причім у товариськім житті головну роль відіграють її зносини з женщинами, особливо молодими та гарними дівчатами, а зате тільки виїмково згадуються відносини до мужчин.

Повна збірка її поезій була поділена на дев’ять книг, що мали так само, як Геродотова історія в титулах, назви дев’ятьох муз. Із тих поезій дійшло до нас несповна 200 уривків і декілька цілих творів, які дають можність уявити собі досить докладно характер її поетичної творчості. Подаю тут так само, як і в попередній розвідці, наиважніші уривки та повні твори в перекладі на нашу мову, вплітаючи їх у виклад, що пояснює головні моменти її життя та творчості в зв’язку з її творами.

Додаю тут іще увагу, що збірка 24 віршів Сапфони в моїм перекладі з короткою увагою на основі книжки «Bernhard Steiner. Sappho. Jena. 1907», була поміщена в «Літературно-науковім віснику» з р. 1908, т. XVII, ст. 303 – 310. Тут ся збірка являється доповнена та декуди перероблена на основі брошури Теодора Кока «Alkaös und Sappho», Berlin, 1862, та історії грецької літератури В. Хріста. Грецький текст уривків і повних поезій Сапфони, повніший, ніж у публікації Бергка, міститься в додатку до вищезгаданої книжки Штайнера, ст. 92 – ПО, і обіймає 173 номери.

Основним мотивом поезії Сапфони можна вважати любов, і то не лише любов до мужчини, найприроднішу та найсильнішу у жінок, але також, особливо в старшім віці, любов до женщин, переважно до молодих гарних дівчат. Про якогось мужчину, можливо, що про батька її дочки, вона говорить у славнім гімні до Афродіти, що дійшов до нас у цілості, захований припадково в історії римлян Діонісія з Галікарнаса. Ось він у перекладі на нашу мову:

Афродіто, безсмертна Зевесова доню,

Баламутко на ясному троні, тебе я благаю,

Не гніти мою душу, о пані велична,

Горем, журбою!

О зійди, як не раз на мої ти благання

Відмикала стурбована брами палати,

З золотого батьківського дому до мене

Ти приходжала

На підмогу! Тягли тебе голуби шпарко,

Бистрі крила їх тінню лягали на землю,

Поки з неба неслися шляхом промінястим

В воздушнім морі.

Ти їх слала назад, а сама, преблаженна,

Усміхаючись своїм обличчям безсмертним,

Ти питалася, що мене мучить, чого так

Тужно я кличу?

«І чого тобі треба, душе ти шалена?

І кого тобі маю в солодкі обійми

Привести? Чи, може, тебе хто укривдив,

Доню Сапфоно?

Як утік вій від тебе, шукатиме швидко;

Як не брав подарунків – сам буде давати;

Як не хтів цілувать – цілуватиме швидко,

Хоч ти й не схочеш»,

О прийди ж і сьогодні, влегши моє горе,

І розвій мою тугу, сповни те бажання,

Що гнітить мою душу, моя будь підмога

В бою любовнім!

Грецький текст сього гімву полишає сумнів, чи в ньому мова про мужчину, чи про жінку, і тому деякі німецькі вчені стоять на тім, що в нім говориться про жінку і що про любов до мужчини в поезії Сапфони зовсім не було мови. Я не міг прихилитися до сеї думки вже хоч би тому, що Сапфо мала дочку, яку сердечно любила, а значить, мусила мати також не менше сердечні зносини з її вітцем. Про сю дочку маємо коротеньку поезію Сапфони (ур. 84), що виглядає ось як:

Дівчинка у мене гарна,

Наче квітка золотая,

Пречудової подоби,

Моя Клаїс дорогая.

За всі Лідії багатства,

Хоч така вона мала,

І за весь наш любий Лесбоc

Я б її не віддала.

Не менше сердечні відносини були в неї до брата Харакса, що, торгуючи лесбійським вином, мав Часті діла в Єгипті і там за дорогу ціну купив невільницю, з якою вертав додому. Про се оповідає Геродот у своїй історії (кн. II, розд. 134 – 135) ось що: «В часі панування короля Амаліса жила Родопіда. Вона була родом із Фракії і невільницею Іадмона, у якого невільником був також байкопис Езоп. Родопіда прибула до Єгипту з Ксантом Самійцем, який привіз її туди, аби за неї заробити гроші. За велику суму грошей її викупив один грек із Мітілени, Харакс, син Скамандроніма, брат співачки Сапфони.

Так увільнена Родопіда жила в Єгипті і заробляла багато грошей, бо була дуже гарна. А хто би хотів бачити десяту часть її маєтку, той може зробити се ще й тепер. Та маєток сей не мусив бути дуже великий, бо Родопіда забажала полишити по собі пам’ятку в Греції і зробити таке діло, якого досі не придумав ані один чоловік і якого ніхто не присвятив ніякому храмові. Вона присвятила храмові в Дельфах ось що: за десяту часть свого маєтку вона веліла наробити багато залізних рожнів, таких, що на кождім можна було спекти вола. Ті рожни вона вислала до Дельф, і там бони лежать і досі за вівтарем, що виставили жителі Хіоса, напроти храму».

Геродот додає далі, що Сапфо дуже зганьбила свого брата в одній пісні, коли він вернув додому. Пісня, одначе, що дійшла до нас, мабуть, не та, про яку згадує Геродот, а написана, очевидно, ше перед поворотом Харакса до Мітілен. Поетка звертається до морських богинь нереїд ось із якою просьбою:

Любі нереїди, принесіть мені

Братчика мойого аж сюди без шкоди,

І нехай все гарне, що лиш забажиться,

Все йому сповниться!

Що колись був винен, все нехай відплатить,

Щоб був своїм другам, як давніше любий,

А ворогам зависть – ні, щоб йому жаден

Ворог і не снився!

І свою сестрицю хай він нагадає,

Хоч малу хвилину, хай журбу розвіє

Тій, що його сором гнув її додолу,

Як ярмо важкеє.

Він не дбав про мене. Серцем я боліла…

Вже я міркувала, що пройшло те горе,

Та тепер в надії на веселий празник

Знов мене проймає.

О богине, слухай! Коли я піснями

Дух твій звеселяла, – потопи всі смутки

У безодню ночі, прожени все лихо,

Що нам досі грозить!

Одному мужчині, що залицявся до неї вже в старшім її віці, вона відповіла рішуче, але дуже чемно (ур. 75);

Хочеш, то будь моїм другом,

Кохайся собі з молодою!

Я вже не до любощів твоїх,

Стара і любити не здібна.

Зате до своїх товаришок вона палає щирою та гарячою любов’ю. Ось як любується вона одною з них (ур.77):

Вий, Діко, в віночок

Хрещатий барвінок,

Ніжними руками

Вкладай на розкішні

Кучері свої!

Заквітчану вроду

Грації блаженні

Радніше любують,

А від невінчаних

Геть вернуть лице.

Як гімн до Афродіти, так само й уривок 29, що дехто вважає відповіддю на якусь не дуже чемну пропозицію Алкея, можна вважати також докором, зверненим до якоїсь не зовсім щирої товаришки:

Якби ти бажання мала чисті й чесні

І уста твої не хтіли зло сказати,

То не мусило б лице твоє

Рум’янцем сорому палати

І ти б свобідно, щиро говорила,

Що думаєш по правді, моя мила.

Одною з найлюбіших товаришок Сапфони була Аттіда, що по довшім пожитті з нею вийшла заміж за якогось багатого лідійця і поїхала з ним на життя в Сардах. Згадуючи про неї, Сапфо написала ось який вірш (ур.13):

Там далеко в злотих Сардах

Моя любая Аттіда

Пробувала зі своїм мужем

І гуляє, знать, думками

В ті часи і в ті години,

Коли вкупочці жили ми,

І вона мене, Сапфону,

Уважала за богиню,

А я наді все раділа

Її співам. А тепер

Посеред невіст лідійських

Вирізняється Аттіда,

Як рожевопальций місяць,

Що після заходу сонця

Своїм світлом тьмить всі зорі.

І ширяє його світло

Над отсим солоним морем,

Над розлогими полями,

Що покриті всі цвітками,

Де роса перлить чудова,

Де вповні розцвіли рожі,

І ті ніжнії барвінки,

І пахуча конюшина.

І коли у ніч такую

Проходжається Сапфо

Сам-саміська й перед очі

Буйної її уяви

Стає постать укохана

Лагідненької Аттіди,

Її серце огрртає

Непомірна скрута-туга.

А тепер я мов прибита,

Безучасна, отупіла

Від жури, що завдала

Учениця непослушна.

Бог якийсь мене підвіяв,

Мабуть, Гермес, що таємно

Об’явивсь мені. Сапфо,

Бачачи його, признала,

Що нічого не бажає

Від його, як тільки смерті…

Мабуть, про цю саму товаришку згадуючи, написала Сапфо також отсей вірш:

Умерти бажаю, нещасна!

Вона, розстаючись зо мною,

Між іншим, ось що говорила!

«Ой знаю, яке терплю горе,

Сапфоно, що тут покидаю,

Моя ти пресвітлая зоре,

Яку я тут дуже кохаю».

На се я ось як відповіла:

«Іди, моя мила, щаслива

І згадуй мене там, бо знаєш,

Як я тебе вірно любила.

І скільки хвиль любих укупі

Обі провели ми з тобою,

А ти багатьома вінками

Із рож і фіалок пахучих

Мене оплітала й на ніжну

Мою лебединую шию

Ти клала миртовії сплети!

Як часто мою ти головку

З розкішним волоссям зливала

Тим мирром пахучим, а з ложа

М’якого ти ручку прегарну

До мене сама простягала,

Напою солодкого брала.

І як ми обі враз молились,

І жертви богині складали».

До зносин Сапфони з Аттідою належать також довші уривки двох пісень, віднайдені недавно в єгипетських папірусах, їх грецький текст опублікував берлінський учений Шубарт [Schübart, Neue Bruchstücke der Sappho und des Alkaös. (Sitzungberichte der preussischen Akademie der Wissenschaften, 1902, ст. 195 і далі).] і передрукував Б. Штайнер у своїй вище« наведеній книжці, ст. 108 – 9.

По Аттіді пройма мене туга;

Бажаю я вмерти, бездольна.

Виходячи заміж, лишила мене

Й багато мені говорила:

«Ой як же багато обі ми

Терпіли, Сапфоно, і як я

Нерадо тебе покидаю!»

А я їй на те відповіла:

«Іди здоровенька і згадуй

Мене, бо ти знаєш, як дуже

Тебе я над всіх полюбила.

Не власне тобі моє слово,

Але й на богиню кленуся,

Що много и добра ми зазнали.

Як много вінків фіалкових

І цвітів васильку на тебе

Я клала, коли при мені ти сиділа!

Як много віночків рожевих

На шию твою білосніжну

Я клала та китиць з любистку!

Як много разів твою любу

Голівку ту пишноволосу

Я мирром пахучим і пижмом

Знатним, королівським зливала!

Як много разів на м’якому

Обі враз ми ліжку лежали,

І ніжна рука твоя чашу

Напою солодкого щиро

Мені подавала!»

Друга пїсня без початку й кінця, зложена таким самим так званим лесбійським складом, строфками з трьох рядків, у дохованім до нас уривку виглядає ось як:

Коли колись жили обі ми враз,

Я рівною богиням називала

Тебе і за твій спів тебе найбільш любила.

Тепер лідійським се жінкам лиш випада,

Коли по сонця заході обходить

Рожевопальций місяць усі зорі,

А блиск його біжить по тихім морі,

А також по левадах многоцвітних,

Усипаних перлистою росою.

Любуються ним рожі, й ніжні братки,

І буйний лотос. Я ж сама блукаю:

Коли Аттіду милую згадаю,

Стискає туга серце й білі груди.

Чотири ті поезії, покревні своїми мотивами, навіяні сердечним та глибоким чуттям, визначаються простотою та ясністю вислову і свідчать про непорочну чистоту відносин між обома тими женщинами, з яких одна була вчителькою, а друга не лиш ученицею, але також молодшою подругою та повірницею своєї вчительки.

Про її відносини до Аттіди маємо деякі натяки ось у яких уривках. В ур. 33 вона признається до своєї любові:

Ах, з усього серця, милая Аттідо,

Я вже довгий час тебе кохаю!

Те кохання почалося ще, коли Аттіда була малою дівчиною (ур.34):

Тоді здавалась ти мені

Дитиною маленькою,

Що ще принад не зна ніяких.

Та зовсім інше почуття явилося в Сапфони з літами, В ур. 38 вона признається:

Як дитя до матері,

Так до тебе я лечу.

Не все мусила Аттіда бути чемною для неї, коли вона (ур. 12) з докором говорить:

Ті, котрих я найбільше люблю,

Ті найбільш безсердечно

Поводяться зо мною.

А вже виразно до Аттіди відноситься докір в ур. 41:

Прикро мені, моя Аттідо,

Про тебе й спогадать тепер,

Коли безтямна ти від мене

До Андромеди знов біжиш.

Хто була та Андромеда, напевно не відомо; здається, се була жінка, що так само, як і Сапфо, збирала в своїм домі дівчат і приготовляла їх до релігійних та прилюдних обходів, співів і танців. Тій Андромеді мусило трафитися якесь лихо, коли в ур. 58 Сапфо скаже:

Отак постигла Андромеду

Вже справедлива кара!

Може, до неї також відноситься ур. 70, у якім сказано:

Яка ж то простачка, Аттідо,

Знов задурила твоє

Розумне серденько,

Хоч так незручно підтягає

Нечисту спідницю свою

Трохи не до колні.

В ур. 23 Сапфо признається, що вона не могла би знести.

Якби ти гарячіше любила

Koгo-будь з-поміж смертних людей,

Ніж Сапфону.

Про силу чуття, яке в’язало Сапфону з її товаришками, свідчить отсей вірш, якого кінець затрачений, а який пізніше наслідував римський поет Катул:

Видається мені, мов з богами рівня,

Муж, що супроти тебе засяде

І, схилившися, слухати буде твою

Мову солодку.

Той чаруючий сміх, що аж серце моє

В грудях жахом раптовим сповняє,

Той твій вид, що від нього у горлі мені

Дух запирає.

На моїм язиці завмирають слова…

Ледве чутний огонь мене всю пробіга…

Гасне світло в очах, і ще й вуха мені

Шум заглушає.

Обливаюся потом, і дрож мене всю

Потряса, жовкну вся, як зів’яла трава..,

І здається, – маленька хвилина, і я

Впаду мертва.

Хвилю вагання між поривами чуття та бажанням спокою малює ур. 36, у якім читаємо:

Сама не знаю, що робити!

Раз дика радість порива,

То знов бажання супокою

Блаженного у груді вирина.

Поетка зазнала, видно, сильних поривів чуття, коли для характеристики одного з них знайшла ось які слова (ур. 42):

Як буря по горах бушує,

Аж дуби старезні тріщать,

Отак в моїм серці тривожнім

Той Ерос лютує оп’ять.

Мабуть, якогось її обожателя вразила її палка сердитість, коли вона вложила йому в уста ось яке прощання на відхіднім:

Сердитішої від тебе

Я ще зроду не видав.

Будь здорова, моя люба!

Не побачимось ніколи.

Та мій гнів мине швиденько, –

В моїй груді серце смирне –

Вибачай!

Окрему групу між поезіями Сапфони творили, здається, т(ак) зв(анї) епіталами, яких темою було сватання та весілля, звичайно, найважніша подія в житті жінки. З того циклу лишилися деякі уривки та деякі майже цілі пісні, які можна вважати народними. Ось жених освідчився у вітця за панну, а сей по короткій розвазі відповідає (ур. 97):

«Бери її!» – сказав отець.

Мати згодилася також. Щасливий жених іде по неї зі своїми дружбами, а дружки його нареченої іменем його матері кепкують із його високого росту (ур. 91, 92):

Здіймайте стелю, теслі!

Ладо, Ладо!

Здіймайте стелю швидко!

Ладо, Ладо!

Бо йде мій зять коханий –

Ладо, Ладо!

До Ареса подібний –

Ладо, Ладо!

Серед високих ростом –

Ладо, Ладо!

Він від усіх найвищий –

Ладо, Ладо!

Ось являється молода, і її вітають веселим співом!

Прекрасна, молода дівчино,

З тобою радо граються харіти

Рожевоногі, навіть Афродіта

Сама до тебе входить золотая,

Тобі на радість божественні гори

Красять цвітами рівную леваду.

Теща любується зятем і промовляє йому (ур. 104):

З чим мені тебе рівняти,

Зятеньку мій улюблений?

Ти рожевий корч весною,

Рожі цвітом умаєний.

Вона бажає йому всього добра разом зі своєю дочкою (ур.99):

Зятю милий, хай щаститься

Все тобі! Чого бажаєш,

Хай усе тобі сповниться,

Бо дочку мою ти взяв,

Мою дівчину пригожу,

Гарну, милую, як рожу.

Перед шлюбом співають молодій (ур. 77):

Звивай ніжною рукою

Вінці з тіміану

На ті коси, ви ж, харіти,

Рожеві, рум’яні,

Кете лиш сюди, пристрійте

Дівчину кохану!

Та не будь же, серце, горда

Оздобами тими,

Бо молодість мине швидко

З мріями ясними.

Особливо веселою частиною весілля являється обід, до якого співами запрошують богів і богинь. В ур. 5 читаємо:

Прибувай, Кіпрідо!

В чаші золотії

Ніжною рукою

З радощами всуміш

Нектар доливай!

Боги справді бенкетують у небі під час весільного обіду на землі, бо в ур. 51 читаємо:

Амброзійський трунок

Піниться у збані.

Гермес, збан узявши,

Богам наливає.

А боги всі встали

І чарки узяли,

Молодому щастя

І добра бажали.

Запевне, по обіді так само, як і у нас, ішли танці та забави аж до пізньої ночі, а вночі дружби проводили молодого з молодою до спальні. Була, мабуть, обрядова співана перепалка між дружбами й дружками, в якій дружки нібито боронили молоду від напасті та підіймали на сміх дружбів. Із ур. 98 можна бачити, що молодий, аби забезпечити собі спокійну ніч зі своєю подругою, ставив при дверях спальні на сторожі свого дружбу, щонайсильнішого та найпоказнішого парубка. З нього кепкують дружки:

Прекрасний воротарю,

Які ж у тебе ноги?

Вони семисажневі!

На твої черевики

Пішли з п’ять волів шкіри,

А щоб їх спорудити,

То шевчиків аж десять

При тім три ночі пріли.

Дружби натомість шлють молодому щирі бажання приємної ночі з молодою (ур. 82):

Спи приємно при білій лілеї,

Сніжній груді милої твоєї!

В ур. 109 заховався нам шматок двоспіву, в якім по весіллі дівування розстається з молодою. Молода ніби співає:

Покинули ви мене,

Любі хвилі дівування!

Куди ж бо ви поділися?

Я за вами шлю ридання.

На те відповідає дівування:

Коли втратила дівоцтво

Ще й по своїй добрій воли,

То даремні всі ридання, –

Я не верну вже ніколи.

Не завсігди веселе життя чекає молоду жінку в домі мужа. Одну таку, що була, мабуть, остра на язик, остерігає Сапфо в ур. 28:

Коли в твоїй груді

Злість заклекотить,

Зупини слів повінь,

Най язик мовчить.

Молода, недосвідчена дівчина мріє не раз про те, аби прожити панною довіку (ур. 97), але такі мрії щезають при появі молодця, якого вид бентежить молоде дівоче серце. В ур. 100 читаємо:

Рум’янець повабний обливає

Засоромлене обличчя.

Та коли дівочі мрії справдяться і панна не знайде собі любої дружини, її жде самота з довгими безсонний ми ночами, представлена в ур. 52:

Зайшов уже місяць і Квочка,

І північ настала, і тьма:

За хвилею хвиля минає,

А я спочиваю сама.

Та поки ще не минула молодість, солодкії мрії про коханого не раз при дівочій роботі бентежать серце молодої дівчини. В ур. 90 се змальовано дуже просто і гарно:

Матусю солодка, не хоче

Фурчати моє веретінце,

Бо тужу, розлучена з милим,

Одітим у чар Афродіти.

Фізична краса парубка, що не раз чарує дівчину, буває так само злудна, як і краса дівоча. Тому СапфО остерігає нвдосвідну товаришку в ур. 101 словами:

Гарного на вроду бачиш, –

Він тобі здається добрим!

Та як доброго знайдеш ти,

Він тобі і гарним буде,

В піснях Сапфони досить значне місце займали описи природи, може, значніше навіть, як у піснях Алкея. Се й природно при більше вдумливій та вразливій жіночій вдачі. Особливо чари літнього вечора викликають прегарні уступи в поезіях Сапфони. І так в ур. 3 читаємо:

Перед чарівним світлом Селанни

[Селанна в еольськім діалекті зам(ість) Селене – місяць.]

Скоро вже збліднуть яснії зорі,

Скоро потонуть іскри їх світлі,

Як тільки повия блиском сріблистим

Обіллє землю.

В місячнім світлі як же мальовничо виглядає хоровод жінок у святім гаю! Се враження заховалося в ур. 53 ось у яких словах:

Повний місяць красувався

На безхмарнім темнім небі,

Ми ж ходили хороводом

Перед вівтарем богинь

Чудово передане враження літньої прохолоди над водою в пахучім саду в ур. 4:

Понад водою віє прохолода,

Згори йде запах цвітів бросквиневих,

З шумних листочків капає додолу

Сонна принада.

Щиру радість почуваємо в оклику до соловія (ур. 39):

Соловію, ти віщуне

Так бажаної весни!

Так само сердечно скликається поетка до ластівки :(ур.87):

Як любо цвіркочеш ти,

Ластівко мила!

Щирий жаль чуємо в згадці про голубів, що падуть униз, поцілені стрілами (ур. 17):

Каменіє й холоне в них ніжна дуща,

І безсильно на землю падуть легкі крила.

Дуже поетичні бувають у неї порівняння гарних плодів або цвітів із гарними дівчатами або жінками. І так в ур. 93 порівняно гарну дівчину, якої недармо добивалися женихи, з червоним яблуком-малинівкою, що висить на гілці:

Як же прекрасно воно червоніє,

Те яблучко, там, на вершині гілляки,

На самім кінчику! Певно, забув

Вирвать його садівник. Та бо ні!

Не забув, тільки що досягти

Ніяк нездужав.

А в ур. 94 читаємо натяк на дівочу красу, що гине під впливом подружжя:

Як гірську рожу на горі високій

Пастух невважний розтопче ногою

І її цвітка пурпурова в’яне,

Так і з тобою станеться, дівчино.

Тому, що грецька релігія була переважно культом природи, легко зрозуміти, що поетичні описи явищ природи раз у раз в’язалися зі згадками про богів, які по грецьким віруванням спричинювали ті явища. В поезії Сапфони характерне те, що боги й богині являються близькими їй, немов членами її родини. І так в ур. 5 вона запрошує Афродіту до себе в гостину:

Прийди, Кіпрідо!

І в золоті чаші

Наливай нам нектар

Для божеської, радісної учти,

Ти, мати втіхи!

В ур. 86 вона оповідає:

Свій сон я весело

Кіпріді оповіла.

В ур. 62 висловлює вона тій самій Кіпріді-Афродіті зовсім фамільярно своє співчуття по смерті її улюбленого Адоніса:

Умер, Афродіто, Адоніс наш милий!

Що ж діять? Як нам проводить до могили

Його? Уставайте, дівчатонька милі!

Бийте себе в груди, дріть на собі шати

На його могилі!

Вона запитує Кіпріду, де вона родилася (ур. 6):

Чи сплодив тебе Кіпр,

Чи Пафос, чи Панорм?

У неї благає вона щасливої долі (ур. 9):

Дай, золотовінчана Афродіто,

Аби долю мала я щасливу!

Любовні муки вона малює пластично, як знущання бога Ероса (ур. 40):

І знов мене Ерос той мучить,

Ся гірко-солодка змія!

О горе, змії тій опертись

Не можу я.

Та той сам Ерос в ур. 75 являється лікарем любовного терпіння:

Ти, [Афродіто солодка],

Й лікар мій Ерос!

В ур. 64 рання зоря, що в греків була богинею Еос, являється їй:

Обвіяна вітром злотистим,

Посланниця божа летить

Із неба в пурпуровім строю,

Як доня до мами біжить.

Вечірня зоря, що для греків була богом Геспером, являється Сапфоні (ур. 95) як великий добродій не тільки людей, але й усеї оживленної природи:

Геспере, все ти приносиш,

Що променяста нам Еос

Розпорошила. Приводиш

Ти ягня його матусі,

Козеня його кітусі

І дитя його матусі.

Сей вірш наслідував римський поет Катул, і з його наслідування можна реконструювати другу часть сеї пісеньки ось як:

Ти закоханому хлопцю

Даєш милу наречену.

Докорами нещирими

Тебе попрікають дівчата,

Та в серці з них кожда бажає,

Аби хтось прийшов її взяти.

Про інших богів та богинь маємо дуже мало згадок у коротких уривках ЇЇ поезії. І так ур. 71 оповідає, що:

Я чула, що Геру навчили бігать до мети

Гіари ручі.

В ур. 31 згадано, що:

Лето й Ніоба були колись-то

Приятельки щирі,

Поки зухвалість смертельної жінки

Не розізлила богиню.

До богинь харіт (грацій) вона відзивається в ур. 65:

Прийдіть, харіти світлі,

Уквітчані багато,

Самого Зевса доні!

На її погляд, Ерос не був сином Афродіти, але належав до найстарших богів, синів Гаї та Урана. Се давнє вірування висловив уже Гесіод. Про звізду Венери вона в одній пісні сказала, що вона найкраща з усіх звізд.

Живучи в достатку, Сапфо любила й цінила його вигоди, та все-таки не вважала їх найвищим добром чоло віка. В ур. 78 читаємо:

Люблю я пишноту,

Люблю її блиск;

Та ні за що вважаю,

За вищим немає.

В іншім уривку (81) вона говорить те саме іншими словами:

Що без чесноти багатство?

Дім се неблагословенний.

В ур. 78 вона признається:

Люблю приємності заможного життя,

І радості веселої хвилини,

І красоту, яку підносить штука,

Допоки Геліос на мене світлом сяє.

В ур. 50 вона признається, що радо любить полежати на пухових подушках, а в ур. 20 описує ноги, обуті в зграбні черевики:

Ніжки були обвиті

Ремінцями різнобарвними,

Гарним виробом майстрів лідійських.

В ур. 44 згадано про пурпурові препишні хустки, привезені з Фокеї.

З іменем Сапфони дійшли до нас також три епітафії (надгробні написи) в ур. 118, 119 і 120. Перший із них – се напис на статуї Гермони, давньої королівни на Лесбосі, що по смерті свого вітця короля Соіная стала жрицею богині Латони. Сей напис звучав ось як:

Хлопці, без голосу я

Се говорю, коли хто спитає,

А незнищимі слова

Ось вам при моїх ногах:

«В честь ефіопській дочці

Мене жриця Латони, найліпша

І прехороша Гермо

Саїнаївна, ось тут

Виставила, володарка жінок,

То ж їй рада, богине,

Серцем прихильним увесь

Рід наш величним зроби!»

Другий епітафій на урні Тімади ось який:

Попіл Тімади отсе,

Що перед замужжям умерла

І у Персефонину

Чорну кімнату пішла.

По її смерті ровесниці всі її

Острим залізом

Кучері гарні з голов

Пообтинали собі.

Tpeтій епітафій гумористичного змісту, надгробок бідного рибака, ось який:

Сину рибакові Пелагону

Полишив отець його Меніск

Вершу й бовт – насліддя одиноке,

Пам’ятку злиденного життя.

Писано в днях 9 – 16 червня 1913.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 360 – 384.