На смерть М. Павлика

Іван Франко

Д[ня] 26 січня 1915 р.

Не жаль по страті друга з довгих літ,

Горожанина та письменника,

Товариша та співробітника

На вбогій ниві нашого публічного життя

Примушує мене в тій хвилі промовчати

Те, що належало б сказати

Над свіжою могилою його,

А та велика, постороння сила,

Якій тепер всі мусимо кориться.

В його особі всі ми втратили

Талановитого робітника, живу,

Чуткую силу, сівача зерен плодючих,

Завзятого поборника неправди

Та кривди людської, одного з тих

Будителів народної душі

Та свідомості, про яких ніколи

Не гасне пам’ять.

Належав він до тих людей, котрих

Хоч і зігне, але зломать не може

Нужда сього життя, котрі не бачать

Противностей і небезпеки там,

Де в душах їх присвічує ідея;

До тих, що не щадять противників,

Ані приятелів, де можуть на свій погляд

Добру загальному зробить прислугу.

Був щиромовний він, та щиромовність

Не все те самеє, що правдомовність.

Терпів багато, та терпів немало

Такого, що при іншім розумі

Міг оминуть, якби з чуттям палким

У парі йшла розвага.

Мир пороху його! Його заслуги

Історія оцінить, його ж хиби

Зі смертним тілом хай покриє ся могила!

Написано в днях 28 і 30 січня 1915 р.

Примітки

Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с. 385 – 386. Подається за автографом (ф. 3, № 232). В автографі до вірша зроблено примітку:

«Зараз по смерті М. Павлика де в кого з його прихильників виринула думка устроїти йому величний та многолюдний похорон без попа, згідно з його останньою волею […]. Се оказалося неможливим, і дехто з проводирів національно-демократичної партії, до якої покійний як член радикальної партії, все ставився вороже, устроїв похорони зі звичайною панахидою та в супроводі духовних – пароха Успенської церкви (Ставропігії) о. В. Давидяка та його сотрудника – і звичайної церковної процесії при участі публіки. Була думка, аби хтось зі знайомих покійного – з його сопартійників ані одного визначнішого члена не було тоді ві Львові – виголосив над його гробом коротку промову. Я зголосився як довголітній товариш покійного, та хоча мій особистий [виступ] на похороні признано з деяких причин невідповідним, я в день перед похороном написав ось який концепт промови, який міг би був виголосити хтось із молодіжі:

«Не жаль по страті горожанина й письменника, товариша й співробітника на ниві публічного життя змушує мене в тій хвилі промовчати те, що слід би було сказати над його могилою, але та велика постороння сила, котрій ми тепер усі мусимо коритися.

В особі Михайла Павлика ми стратили талановитого робітника, завзятого поборника неправди та кривди людської, одного з будителів народного духу та народної свідомості, яких пам’ять не гасне ніколи.

Він належав до тих, котрих хоч і гне, та не може зламати життєва нужда, котрі не бачать противностей там, де їм присвічує вища ідея, і не щадять ні противників, ні приятелів там, де можуть, як їм здається, послужити загальному добру.

Його заслуги оцінить історія; його хиби враз із його тілом нехай покриє оця могила!

27.1 1915».

Одначе російська (царська) влада не позволила виголосити над гробом ані духовної, ані світської промови.

Львів, д[ня]12 мая 1915 р.».

Невиголошена промова Франка була основою його вірша «На смерть М. Павлика».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 387 – 388.