Каменярі

Іван Франко

Безмірна, та пуста, і дика площина

І я, прикований ланцем залізним, стою

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,

І в оці кождого горить любові жар,

І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,

І плечі кождого додолу ся схилили,

Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,

І голос сильний нам згори, як грім, гримить:

«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод.

Бо вам призначено скалу сесю розбить».

І всі ми, як один, підняли вгору руки,

І тисяч молотів о камінь загуло,

І в тисячні боки розприскалися штуки

Та відривки скали; ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий.

Так наші молоти гриміли раз у раз;

І п’ядь за п’ядею ми місця здобували;

Хоч не одного там калічили ті скали,

Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,

Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд,

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють…

Та слави людської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута. Ми рабами волі стали:

На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров’ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,

Який ми кинули для праці, поту й пут,

За нами сльози ллють мами, жінки і діти,

Що други й недруги, гнівнії та сердиті,

І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,

І серце рвалося, і груди жаль стискав;

Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,

Ані прокляття нас не відтягли від діла,

І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

[1878]

Примітки

Вперше надруковано у кн.: «Дзвін», 1878, с. 232–233. Збереглися фрагменти трьох автографів (№ 216, с. 13 з кінця записної книжки; № 226, с. 12; № 227, с. 11). В автографі № 216 (перша редакція твору) поет закреслив три початкові строфи, які ніде не друкував.

1911 р. Сидір Твердохліб здійснив перший польський переклад поезії, опублікований у журн. «Życie» (Львів, 1911, № 20, с. 304). Після появи цього перекладу І. Франко написав статтю «Дещо про штуку перекладання» (опублікована в журн. «Учитель», 1911, № 13-14, с. 206–209; № 15-16, с. 233–239). Наступного року, зробивши деякі виправлення та уточнення, автор видав дослідження у Львові окремою книжкою під назвою: «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання».

У цій праці Франко вказує на джерела твору і обставини, які викликали його появу.

«В основі сеї теми, – зазначає він, – лежали конкретні враження робітників, що товкли каміння на дорозі (пор. моє оповідання «Вугляр»), і оповідання про пробивання залізничного тунелю в Карпатах біля Дуклі. В поемці, як і слід у алегорії, не означено ані часу, ані місця, але цілу акцію представлено як сонне видіння. Вона написана навмисно досить важким стилем, аби викликати зразу пригноблююче, а потім освободжаюче враження. Хоча ціле оповідання держане в першій особі (в формі «Я»), то, проте, воно не має автобіографічного характеру і його треба вважати поетичною фікцією і пластичною проекцією того настрою, який у ту пору переживав не тільки я сам, але, певно, й не один інший, хоч, може, й не відчуваючи його так живо».

Друкується за редакцією антології «Акорди» (1903). Дата зберігається за виданням збірки «З вершин і низин», 1893.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 66 – 68.