Ідилія

Іван Франко

Давно було. Дітей маленьких двоє,

Побравшися за руки, по квітчастих

Лугах підгірських, стежкою вузькою

Поперек нив, в жарку літнюю днину

Ішли з села.

Старшенький хлопчик був –

Біловолосий, з синіми очима,

З конем вербовим у руці. У нього

За пазухою добрий кусень хліба

І квітка на кайстровім капелюсі.

А дівчинка вела його за руку,

Хоч менша. Наче терен, оченята,

Мов вуглики, жарілися і живо

Все бігали кругом. Мов миший хвіст,

Косичка ззаду висіла, а в ній

Червона стрічка вплетена була.

В маленькій запасчині підіп’ятій

Знать кілька бульб печених, а стручки

Зеленого гороху визирали

З-за пазухи.

Нерадо якось хлопчик

Ішов і боязливо озирався,

А дівчинка невпинно щебетала,

Додаючи товаришу відваги.

– Встидайся, фе! Такий великий виріс,

А плакать хоче! Хлопець, а боїться!

Чого боятись тут? Сли я ти кажу,

То мусить бути правда. Вже мої

Бабуня не такі, щоби брехали!

А ти диви, хіба то так далеко?

На сей горбок, а відтам Діл близенько,

А там Ділом угору та все вгору,

Аж на сам верх! Та й годі! Там спочинем –

А може, ні, чого ще спочивати,

Коли вже відтам близько!.. Крикнем: У! –

Та й просто враз побіжимо до тих

Стовпів залізних, що підперли небо.

А там сховаємось за стовп і тихо-

Тихенько аж до вечора пробудем.

А ти щоби не смів мені і писнуть,

Не то що плакать! Чуєш? А то я

Тобі задам! А як настане вечір

І сонечко прийде додому на ніч,

Застукає до брами – то ми тихо-

Тихесенько прокрадемось за ним.

А знаєш, що бабуся говорили?

У нього є донька така хороша,

Що просто страх. Вона-то відчиняє

Щовечір браму батькові й щорана.

А вже дітей вона так дуже любить,

Що просто страх. А сонце не пускає

Дітей до неї, щоб із ними разом

У світ не втікла. Але ми тихенько

Прокрадемось, та й шусть! і вхопимось

Її за руки, то вже сонце нам

Ніщо не зробить. Тільки ти не бійсь

І плакати не смій! Таж то так близько,

І на дорогу маємо досить,

А та нам панна надає багато

Всього, о що лиш будемо просити.

Ану, о що би ти просив?

Поглянув

На неї хлопець, палець впхав до уст

Та й каже: – Мозе б, ліпсого коня?

– Ха-ха-ха-ха! – дівча зареготалось.

– Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?

– Проси, що хочеш, а я знаю, знаю,

Що я просити буду!

– Сцо таке?

– Ага, не скажу!

– Ну, скази, а то

Заплацу!

– Овва, плач, то я сама

Піду і не візьму тебе з собою.

– Ну, а цому з не сказес?

– Знаєш, ти

Дурний! Мені бабуся говорили,

Що в неї яблучка є золоті.

Кому вона те яблучко дарує,

То той весь вік щасливий, і здоров,

І гарний-гарний буде всім на диво.

Але ті яблучка лиш для дівчат.

– Я хоцу яблуцка! – заплакав хлопець.

– Не плач, дурний, лиш не забудь просити, –

Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.

А як по яблучку такім дістанем,

То вернемо додому і нікому

Не скажемо. Не скажеш?

– Ні, не сказу.

– Ну, пам’ятай! А скажеш – відберуть.

Чи так?

– А так, – рік хлопець. І пішли.

Пройшло чимало літ від того дня.

Далеко над сподівання дітей

Тяжкою вийшла й довгою дорога

До сонячних палат. І трави, й ниви,

І небо, й сонце – все, усе змінилось

У хлопчика в очах. Лиш не змінилась

Подруга та, провідниця його.

Щебетання її, веселе, любе,

І усміх, і надія невгасима –

Се та жива струя, що в’яже в серці

День нинішній з вчорашнім і грядущим.

І ціль їх не змінилась за той час,

Лиш виросла, розвилась, роз’яснилась.

І ось великим шляхом многолюдним

Посеред тиску, свару й товкітні

Ідуть вони, ховаючи у грудях

Дитячі серця, як найкращий скарб.

Минає їх гордий, надутий дурень –

І розсмієсь; мина пишний вельможа –

То і не гляне; зустріне мужик –

То в спрагу дасть погожої води

Напитися, і стежечку покаже,

1886

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1886, № 23, с. 388–389. Зберігся чорновий автограф (№ 206, с. 25–28 з кінця записної книжки).

Крім того, є ще фрагменти автографів: № 206, с. 29–31 з кінця записної книжки – неповний текст автоперекладу польською мовою, закінчується рядком: – «A tak,– chłopczyna rzekł. I poszli»; № 227, с. 12 – уривок чистового рукопису; № 195, с. 12 з кінця записної книжки – варіант закінчення твору.

Франків переклад вірша польською мовою друкувався в петербурзькому тижневику «Kraj», 1887, № 6, (Przegląd literacki, Dodatek do «Kraju», с. 6) та львівському прогресивному двотижневику «Ruch», 1887, № 6, с. 168–170. Під текстами цих публікацій зазначено місце написання поеми (Львів) і пояснено слово «Dział» («Діл»): «Ділом називають підгірські русини в Галичині перше, найнижче пасмо Карпат, яке ділить «гори» від «низовини».

Текст автографа № 206, с. 29–31, надруковано у кн.: «Літературна спадщина. Т. І. Іван Франко», вип. 1, с. 30 – 32. Польський автопереклад твору подається за двотижневиком «Ruch».

У другому виданні збірки «З вершин і низин» після речення «А скажеш – відберуть» відсутні чотири рядки, які є в автографах № 206 (с. 25–28), № 227, рукописі польського автоперекладу (№ 206, с. 29–31), першодруці та інших прижиттєвих публікаціях.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 68 – 71.