1. Пустоцвіт російської інтелігенції
Іван Франко
Дивне, незвичайне, болюче явище представляє собою історія великоруської літератури, ні, великоруської суспільності, а властиво тої образованої часті суспільності, котра до недавна сама тільки творила літературу і образувалась на ній. На початку XVIII століття могучою рукою Петра Великого вирвана з вікового просоння і випхана в «Європу» тота упривілейована часть російської суспільності з гарячковою сквапливістю кидаєсь хапати з західноєвропейської культури все, що блищить, що впадає в очі, що незвичайне і нове.
Не задаючи собі труду розжувати і перетравити того, що в Європі здобуте було тяжкою віковою працею, інтелігенція російська цивілізуєсь лиш поверха: під модною фризурою і модним фраком сидять давні варвари; культура прилипла до них зверху, але не ввійшла в кість і кров; куплена за гроші, нахапана мимоїздом, по дорозі, сталась їх здобичею, але не власністю, не хлібом насущним. Але не кінець на тім: як та чужоземна бранка, введена в дім дикого варвара, хоч і не стала йому рідною, а все ж таки своєю красою сліпить його непривичні очі, каже йому забути про все, що діється в домі, а тільки на неї заглядатися, так і тут сталося.
Для «культури», для «європеїзму» ніби образовані росіяни почали далеко живіше інтересуватися тим, що діялось в Парижі і в Берліні, аніж тим, що творилося в їх власнім домі. От і вийшла та дивна двоїстість в їх привичках, котру можемо прослідити від часів Катерини, що то переписувалась з Вольтером і енциклопедистами о всіх найновіших течіях західноєвропейського лібералізму, а рівночасно писала грамоти, роздаровуючи тисячі вольних козаків і величезні простори української землі своїм підхлібникам та любовникам, або слала на тортури тих немногих вольнодумних людей, які посміли зародитись в її окруженні (писателя Радіщева). Мов чорна нитка, тягнеться те внутрішнє роздвоєння в характерах російських інтелігентних людей аж до нинішніх днів. Воно становить основну ноту майже цілої російської літератури, котра в многих, правдиво майстерських творах увіковічнила цілий ряд типів, вирослих на тім гнилім грунті, – цілий довгий процес болющого і тяжкого розвою великої недуги, з котрої Росія і досі ще не видужала помимо тисячних і не раз навіть геройських ліків.
Благодатна руська земля. Зародів сили в ній багато, і щедро сипле вона ті зароди в безчисленні свої твори. Ростіть і розвивайтесь! Красуйтеся життям і віддавайте великою і плодотворною працею мені сторицею то, що від мене одержали! Та ба, фатальність якась відриває ті пишні твори від рідного грунту, ще заким вони розвились, окріпли і розцвіли.
Вони біжать насититися хлібом європейської культури, але опісля не можуть його перетравити. Вони відриваються від свого рідного кореня, від свого народу, стаються для нього чужинцями, закривають лице перед його бідуванням і його мукою, – а опісля б’ються, мов риба об лід, не можучи найти собі ніде відповідного діла, не можучи потрапити назад до того живущого кореня, від котрого відірвались.
І виходять з тих пишних зародів – пустоцвіти, гарні не раз, але ніколи не пожиточні, вибуялі в один якийсь бік, а змарнілі іменно там, де би повинні бути найліпше розвиті. У них розвивається вразливість і дразливість, всероз’їдаюча рефлексія і аналіз свого власного внутра, але зато засихає і нидіє енергія і охота до практичної діяльності, витривалість і постійність у постановах. І з много обіцяючих зародів виходять люди, «о котрих, – по слову Лермонтова, – други їх говорять, що могли б бути великими людьми, а о котрих потомність скаже, що не були нічим».
Пушкін був перший, котрий в своїй великій поемі «Євгеній Онєгін» випровадив на сцену і намалював в цілім рості сей тип, сей пишний пустоцвіт російської інтелігенції. Але тутка ще тип сей не розвився всесторонньо, не розвився, так сказати, у внутрішню сторону. Культура, щоправда, відірвала його від рідного грунту, виссала його енергію і дала йому натомість великий запас чуття, з котрим зовсім не знає, що почати і куди подітися. Без цілі, без заняття і діла він тиняється по світі; мимоходом занимають його то якісь абстракційні мислі, то любовні інтриги, але – ніщо не в силі насталити його душі, попхнути до якогось рішучого кроку; таким ми застаєм його в початку, таким лишаємо і при кінці поеми. Він нудиться, почуває безцільність свого життя, але думки його не риються ще в глибину серця, не дошукуються, відки се походить. Він навіть не силується шукати цілі, а плине собі поверх хвиль життя з іронічним, але притім і глупим усміхом, глупим для того, що не бачить тисячних безмірно тяжчих людських мук, чесних, хоч і дрібних змагань, – не бачить, бо не хоче бачити, щоб тільки сам мав право жалітися на пустоту і «бессодержательность» того життя, щоб мав право згори глядіти на людей, котрим він прецінь з цілими своїми спосібностями і з своїм образуванням не варт «ремень от сапога разрешити».
Дальшу фазу в розвої того самого типу представив Лермонтов в своїй повісті «Герой нашего времени». Печорін, головна особа тої повісті, – се той самий Онєгін, на котрого зайшла рефлексія, котрий мучить других, але мучить і себе самого, риючись ненастанно в власнім внутрі. Він знає і не забуває ніколи, що він спосібний і образований і для того цінить себе високо, навіть надто високо. Але він знає заразом, що при всім тім він безсильний, що в нього підтятий навіть нерв сильної постанови, що він вередливе, розплакане дитя, котре само собі не вміє дати раду, а хотіло би, щоб весь світ тупцяв коло нього і служив йому. І зато він погорджає сам собою, погорджає життям, але погорджає в своїм нервовім роздразненні і всіми людьми.
До дрібних діл він завеликий, а великих діл для нього нема, або коли б і знайшлися, то він певне показавсь би до них замалий. Особисте роздразнення, любовні інтриги, образа честі або щось подібного потраплять часом на хвилю розбурхати його кров, збудити енергію; але буде се хвилевий порив, акт фізичний. Ідеалу ніякого у нього нема, – на те він занадто скептик, занадто холодний. В ніяку будучність не вірить і до ніякого ідеального змагання з пожертвуванням своїх особистих вигод він не спосібний. Цілий світ був би для нього дуже гарний, коли б тільки дав йому в кожній хвилі все то, чого він забажає. Але позаяк він знає, що сього ні тепер, ні ніколи бути не може, то ж стає в опозицію і до теперішньості, і будущини, і замикається від них в тісну шкаралущу свого холодного безграничного егоїзму.
Дальше в тім самім напрямі розвиватись російському інтелігентному чоловікові було нікуди. Відірваність від народу, котра була джерелом цілого цього патологічного збочення в його розвої, в особі Печоріна і йому подібних виродилась в погорду до людей і до себе, в цілковиту негацію. Зачим справді жити? – скажуть гарячіші, дійшовши до тої фази, і вистрілять собі в лоб або змарнують свою силу і своє здоров’я в розпусті. Зачим думати і аналізувати та мучити себе самого? – скажуть другі холодніші. До правди, до ідеалу ми сяк чи так не дійдемо, так чорт же з ними, – трібуймо жити не думаючи.
І одні з них почнуть жити, лежачи цілими днями на канапі, плюючи на повалу та зітхаючи, що, мовляв, світ не пізнався на них, – а другі підуть до служби, засядуть по канцеляріях та конторах драти той народ, котрий не пізнався на їх спосібностях нагарбувати маєток і висмівати всякі ідеальні пориви. Се будуть правдиві нігілісти, циніки, заскорузлі в своїм безвихіднім егоїзмі і не понимаючі нічого поза своєю шкаралущею. Се будуть герої романів Гончарова, різні Обломови та Адуєви, се буде той ліберальний гній, котрий хоч, може, справляє землю під будущий засів, але для сучасних страшно і невитерпимо – воняє.
Але на тім моральнім нігілізмі розвій не кінчиться і не може кінчитися. Добре панам Печоріним погорджувати світом і людьми, коли їм нічого не хибує і о життя своє не потребують боротися. Добре панам Обломовим лежати на канапі і філософствувати, плюючи на стелю, коли у них єсть свої Захари, готові на всяку услугу, котрих вони навіть для своєї забавки можуть казати простягнути і випарити в холодній бані.
Але коли чоловік того самого типу очутиться нараз без всіх тих матеріальних вигод і привілеїв, інтелігентним пролетарієм? Коли доля присилує його жити за пан-брат з людьми, добуватися хліба, стояти їм о ласку? Очевидна річ, що погорда до людей уступить тоді місця іншому чувству, а бодай не буде виступати наверх, в байронічних тогах, але сховається глибоко в кутику душі. Печорінство розвинесь в іншім напрямі. На словах бодай воно відкажеться від егоїзму, на словах бодай плюне на свого байронічного попередника і почне пробувати іти в іншім напрямі, в напрямі до люду, від котрого плине всяка сила і всякий успіх. Се буде перша важна хвиля в історії нової Росії, хвиля перелому. З Печоріна зробиться Рудін.
Величезне, культурно-історичне значення Тургенева, по-нашому, іменно в тім лежить, що він в цілім ряді майстерських очерків дав нам історію того перелому в житті російської інтелігенції: від крайньої відірваності від народу до служіння тому ж народові і до праці для його піддвигнення.
Майстерський різець Лермонтова на початку [18]40-х років видвигнув на небозводі російської літератури високу демонічну стать Печоріна, яко крайній відприск того відчуження від своєї рідні, до котрого під впливом історії дійшла інтелігенція російська. Печорін майже цілковитий чужинець на російськім грунті, – лице його відвернене від Росії, хоч кожне його слово, кожний рух, кожна думка свідчить о його російськім походженні. Дійшовши до тої границі, інтелігенція російська мусила перелякатися темної і холодної пустоти, котра розсіялася поза нею, – мусила обернутися в інший бік. Оборот той був трудний, болющий, не так, може, сам по собі, як радше тим, що випав на долю людям морально немічним, більш нервовим, ніж розумним, більш рефлексивним, ніж активним. Скільки мук душевних, скільки болю коштував він! Скільки тих ніжних серць мусило розстатися, скільки нервів розстроїлося, скільки неокріплих характерів зламалося, поки з того м’якого матеріалу могли виробитися тверді і тривкі підвалини «нової Росії».
Як всякий внутрішній глибокий переворот, так і той, що доконувався в [18]40-х і 50-х роках, не лишив по собі в світовій історії майже ніякого сліду, не оголосив себе ніякими фактами, бо прецінь головна його ціха була іменно – перековувати людей м’яких в твердих, людей рефлексивних в активних. До діл сеся доба ще не достигла, і не появися такий історик-психолог, як Тургенев, котрий зумів підглядіти і увіковічнити в живих типах всі фази того тихого і болющого перелому, – він пропав би для нас, і здобутки та наслідки його були би для нас майже незрозумілими.
В слідуючім очерку ми постараємось на героях тургенєвських повістей показати в загальних нарисах, як постав і розвився той перехідний тип російського інтелігентного чоловіка, котрого творцем в літературі був Тургенев, тип чоловіка з широкими замахами духу, з гарячою проповіддю нових ідеалів, чоловіка великого на словах, але слабого, нерішучого, неконсеквентного на ділах, і як з того типу звільна в [18]60-х роках вироджуються люди нові, сучасні нам, реалісти тілом і душею, в словах і ділах, «свирепии человецы», як Базарови, Мишкіни, Желябови і братія їх.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 293 – 297.