Олександер Яковлевич Кониський

Іван Франко

18 серпня 1836 – 12 грудня 1900

І знов свіжа могила, а в могилі один із ветеранів нашого письменства, один із тих, що весь вік стояли на виломі і на ньому ж полягли головами. Олександер Кониський умер у Києві д[ня] 12 грудня 1900 року, проживши 64 роки і маючи за собою 40 літ невпинної, многосторонньої літературної праці. Його енергія, сила волі і невсипуща трудолюбність змушують до подиву навіть тих, хто не раз не згоджувався на напрям його роботи.

В хвилях тяжкого занепаду українського духу і українського слова він не раз бував майже одиноким незломним, бував «гласом, вопіющим во пустині». А в хвилях оживлення і розповсюдження українського руху він усе стояв у першій лаві робітників. Справі рідного слова він присвятив своє перо; справі розбудження українського духу віддавав свої сили й свої помисли.

Не було важнішого літературного чи національного українського підприємства – газети, журналу, альманаху, товариства, де би Кониський не був співробітником, помічником, членом, а то й ініціатором, де б не приложив своєї праці або й матеріальної жертви. Не було виднішого діяча в нашім літературнім, суспільнім чи науковім житті, з ким би Кониський не був особисто знайомий або не обмінювався листами.

Ім’я Олександра Кониського тривко записане в історії нашої літератури. Як поет, новеліст, повістяр, драматург, біограф і популяризатор лишив він по собі довгий ряд праць, гідних уваги і задля таланту їх автора, й задля багатства життєвих обсервацій та чистоти української мови. Його плодючість була дуже велика; те, що досі надруковано, – то далеко не вся його літературна спадщина. З його автобіографічних нарисів ми знаємо про немало його праць, позагублюваних або позабираних «нечистою силою»; в теках різних редакцій певно набереться ще не один том його недрукованих праць. Але й се ще далеко не все.

Кониський був також невтомним публіцистом, що відгукувався на всі важніші появи сучасного життя. Безліч його дописей та публіцистичних статей розсипана по різних російських, українсько-руських та польських часописях, найчастіше без його підпису або під одним із многих його псевдонімів. Сумнівна річ, чи без його помочі зможе хто-будь інший повіднаходити всі ті писання.

Але й на тім іще не кінчиться обсяг його діяльності. Кониський був пильним і невтомним кореспондентом. Його листів, звичайно просторих, набралось би певно багато тисяч. А треба ж тямити, що листи наших літературних діячів у тій добі, яку пережив Кониський, коли б їх зібрати і зберегти від затрати, були б колись першорядним джерелом для історії нашого духового життя. Без тих іскор ясного світла, яке паде з листів на події нашого духового життя, приміром у [18]60-их роках, ті не так то ще далекі часи вже тепер через смерть многих, і то найвидніших, тодішніх діячів являються нам у неясних обрисах. Тим більша тут вага листів Кониського, що обіймав думками і зносинами найдальші кінці України-Руси і в своїх листах промовляв звичайно щиро, без дипломатичної штуки; вони будуть дуже важним джерелом до нашої культурної історії.

І ще один характерний бік діяльності Кониського. Обік Куліша, Драгоманова й Нечуя-Левицького йому належиться місце в купці тих мужів, що перші зрозуміли вагу духового поєднання України з Галичиною і силкувалися, кожний своїй робом, загатити ту прірву, яку викопали політичні відносини між частями одного народу. У ту прірву Кониський вкинув найбільшу і найліпшу частину своєї праці. Найбільша часть його творів друкувалась у Галичині та в Буковині; тут у нього було багато знайомих і кореспондентів; на галицькі й буковинські справи від звертав пильну увагу, і ще донедавна діяльність його була в Галичині звісна далеко більше, ніж в Україні.

Спеціально наше Наукове товариство імені Шевченка має багато завдячити Покійному. Він був одним із його основателів, та й потім, по довгім вегетуванні товариства, йому належиться честь ініціативи до його переміни на таку наукову інституцію, якою воно стало тепер. Він запомагав надто наше Товариство своїми працями, присилав для бібліотеки цінні книжки і взагалі брав дуже до серця його потреби й пригоди.

От тим-то, одержавши відомість про його смерть, наше Товариство поспішило переслати телеграфічно своє співчуття сім’ї покійника і замовити вінець на його могилу з написом: «Наукове товариство імені Шевченка у Львові свойому основателеві, почесному і дійсному членові».

Нехай же пам’ять Олександра Кониського живе й не вмирає серед українсько-руського народу!

Примітки

Уперше надруковано в журн.: ЛНВ. – 1901. – Т. 13. – Кн. 1. – С. 46 – 47, без підп. Авторство вказане в покажчику змісту 13-го тому ЛНВ. Передруковано у вид.: Іван Франко. Мозаїка. – С. 148 – 150.

Подається за першодруком.

Не було… українського підприємства… де би Кониський не був співробітником, помічником, членом, а то й ініціатором… – О. Кониський був членом полтавської та київської «Громад», одним з організаторів недільних та вечірніх шкіл, громадських бібліотек, Товариства з розповсюдження письменності. Один з ініціаторів і організаторів співпраці східноукраїнських та західноукраїнських культурно-освітніх організацій. Брав активну участь у заснуванні журналів «Зоря» та «Правда», НТШ у Львові.

…під одним із многих його псевдонімів. О. Кониський виступав під псевдонімами: Верниволя, Горовенко, Семен Жук, О. Кошовий, Кость Одовець, Олександр Переходовець, О. Яковенко, Перебендя, Буркун В., Хуторний О. та ін.

Найбільша часть його творів друкувалась у Галичині та в Буковині… – Через цензурні утиски в Росії більшість творів О. Кониського опубліковано в галицьких періодичних виданнях.

Він був одним із його основателів – Наукове товариство імені Шевченка засноване у Львові 11 грудня 1873 р. громадсько-культурними діячами східних і центральних українських земель під проводом О. Кониського спершу як літературне під назвою «Товариство ім. Шевченка». 1893 р. реорганізоване заходами О. Кониського і В. Антоновича за зразком західноєвропейських наукових установ.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 274 – 276.