«За что старика обидели?»

Іван Франко

«За что старика обидели?» – мимоволі хочеться запитати, читаючи в «Галичанине» (ч[исло] 216 – 218) фейлетон д. Свистуна під гумористичним наголовком: «Кто больший: Г.М.Грушевский или о. А. Петрушевич?»

Д[обродій] Свистун узявся боронити о. Петрушевича перед закидами, які підніс проф. Грушевський проти остатніх «изследований» о. Петрушевича в своїй рецензії в «Записках». Розуміється, що головним закидом був брак методи в працях о. Петр[ушевича], такий брак, що зводить на нінащо всю бистроумність і начитаність автора.

Що ж на се каже д. Свистун? З претенсіональністю, яка характеризує хіба повну наївність в обсягу історичної дисципліни, він говорить про емпіричну методу, про Беконів «Novum organon» і зараз перескакує до о. Петрушевича, виславляючи яко головну його заслугу збирання матеріалів для історії Галицької Русі. Він, мовляв,

«собрал хорошую коллекцию археологических находок, монет, медалей, рукописей и других памятников старины. Все собранное находится частью в музеуме «Народного дома», частью же у о. Петрушевича дома, и г. Грушевский, живущий постоянно во Львове, легко мог бы все то оглянути. О[тець] Петрушевич тщательно собирал различные замечания на полях церковных книг и открыл много памятников апокрифической литературы Прикарпатской Руси из XVI – XVIII в., которыми пользуется теперь г. Франко в своих научных исследованиях».

Загалом д. Свистун стоїть на тім, що «научная деятельность о. Петрушевича лежит главным образом в собирании материала». Д[обродій] Свистун, очевидно, й сам не підозріває, яку кривду заподіяв він о. Петрушевичу таким осудом. Він поставив його яко ученого на рівні з такими збирачами матеріалів, якими в Росії були купець Царський, або київський археолог Кибальчич, або інші аматори, що збирали старинні предмети. Збирання не дає кваліфікації на вченого, і деградуючи о. Петрушевича на чистого збирача, д. Свистун ставить його далеко нижче, ніж поставив його проф. Грушевський у своїй рецензії.

А треба додати, що яко збирач о. Петрушевич не стоїть на рівні навіть з такими збирачами, як російські купці Царський або Каратаєв (сей другий лишив бодай прекрасну бібліографію найстарших кирильських друків, працю з погляду на методичність і критичність без порівняння кращу від усього, що в тім напрямі зробив о. Петрушевич).

Коли д. Свистун думає, що хтось, живучи у Львові, міг коли-будь оглянути колекції о. Петрушевича, то дуже помиляється. Ті колекції були досі, і певно, й до смерті о. Петр[ушевича] будуть мертвим капіталом, недоступним ні для кого. Ще 1874 р. проф. Калужняцький по адресу о. Петрушевича пустив був їдке слово про «наших библиоманов, весьма неинтересный класс людей недоученых и недоступных» (Труды III Археологического съезда, т. II. Киев, 1878, стор. 271).

I коли д. Свистун говорить, що о. Петрушевич зібрав багато апокрифів, якими користується д. Франко, то, очевидно, не знає ані збірок о. Петрушевича, ані видань д. Франка, який для своїх видань не покористувався ані одним рядком із рукописних колекцій о. Петрушевича. Д[обродій] Свистун признає й сам, що в «материалах о. Петр[ушевича] нет методического распределения» – отже, навіть матеріалів не вміє о. Петрушевич розложити методично, – знов комплімент, за який о. Петр[ушевич] не дуже потребує дякувати д. Свистуну.

Та найзабавніше те, що каже д. Свистун при кінці.

«Оценяя деятельность о. Петрушевича, надобно приняти в расчет, що он автодидакт и священник, обремененный обязанностями своего звания… и що его жалование было всегда скудное».

Отже, се не брак методичного думання заставляє о. Петрушевича мішати в своїх писаннях горох з капустою, а те, що він автодидакт! А проте Добровський, батько слов’янської філології і один із найметодичніших слов’янських умів, був також автодидакт і навіть також канонік! І коли о. Петрушевич пише свої «исследования» чудернацькою «праруською» мішаниною і вважає «исковерканными» не тільки сучасні укр[аїнсько]-руські писання, але навіть старі пам’ятники, що не підходять до його теорій, то причина сього – не брак справді наукового погляду на розвій язика і на розвій письменства і не дика погорда до своєї рідної мови, але може… його «священническое звание».

І коли о. Петрушевич у своїй «Сводній літописі» під роком 1779 кидає громи на наших «галицких украиноманов», що, мовляв, хочуть «чудовищный украино-русский язык сделати общерусским языком»; коли під р. 1790 злиться на те, що «нынешняя опольщенная молодая Русь, козачествуя, называет свой гурт Украиною-Русью», а під р. 1778 кидає громи на «импортованное из Запада так званное просвещение, подобное нынешнему из Востока занесеной украинско-радикальной “Просвите”, для которой первым идеалом и представителем есть несчастный Тарас Григорьевич Шевченко» (стор. 107), – то се не для того, що у нього не тільки неметодичний, а ще й рабський, антигуманний та ретроградний дух, але для того, що у нього «скудное жалование».

Примітки

Вперше надруковано в журн.: ЛНВ. – 1901. – Т. 13. – Кн. 1. – С. 39-41, за підп: І. Ф. Друкувалось у вид.: Іван Франко. Мозаїка. – С. 193 – 195.

Подається за першодруком.

«Галичанин» – газета москвофільського спрямування, що виходила у Львові протягом 1893 – 1914 рр.

Свистун Пилип Іванович (1844 – 1916) – український письменник, літературознавець, історик, педагог, москвофіл.

…Беконів «Novum organon»… – Йдеться про філософський твір «Новий органон» англійського філософа і державного діяча Френсіса Бекона (1561 – 1626), який протиставив догматичній дедукції схоластів індуктивний метод наукового пізнання.

Каратаєв Іван Петрович (1817 – 1886) – російський бібліограф, збирач стародруків. Автор праць «Хронологическая роспись славянских книг, напечатанных кирилличными буквами 1491 – 1730 гг.» (1861), «Библиографические заметки о старопечатанных славянских изданиях» (1872), «Описание славяно-русских книг, напечатанных кирилловскими буквами» (1878, 1883).

Калужняцький Омелян Ієронімович (1845 – 1914) – український філолог і славіст, палеограф, видавець пам’яток давньої писемності. Член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1891 р.).

Добровський Йозеф (Юзеф; 1753 – 1829) – чеський філолог-славіст, автор першої наукової граматики чеської мови, діяч національно-культурного відродження, один із засновників слов’янознавства.

«Сводная летопись» – повна назва «Сводная галицко-руская летопись 1600 – 1800» (т. 1 – 6, 1882 – 1906).

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 272 – 274.