18.04.1900 р. До М. Ф. Комарова

Високоповажаний добродію!

Удаюся до Вас не з власного почину, а за намовою деяких земляків, у ділі, що торкається не Вас особисто, але в якому Ви, здається, будете могли сказати слово. Діло ось яке.

Півтора року тому на руки молодого Тобілевича прийшов був із Одеси лист, де було сказано, що для декого пожадана річ, щоб я обняв доцентуру української літератури. Не знаючи наших відносин, автор листа думав, що я, габілітувавшися у Львові, для того тільки не викладаю, бо не маю з чого удержатися, і заявляв, що коли я зараз зачну викладати, мені буде гарантовано з Одеси (не знаю від кого) 2000 руб[лів] річно.

Я тоді ж просив д. Тобілевича відписати на той лист, що у Львові я не викладаю для того, бо власть (гр. Бадені) не затвердила мене. Тоді ж я просив його заявити, що справа була б далеко легша здобути мені veniam legendi на якімсь іншім університеті, прим[іром], на Віденськім або Чернівецькім.

Я не знаю, яка була відповідь на сей лист Тобілевича, та ся пропозиція прийшла мені на думку вчора, коли я розмовляв де з ким із буковинців про тамошні відносини. Вони підносили, що тамошній університет стоїть страшенно слабо, слухачів мало, професори або займаються політикою, або вичитують старі підручники і не вміють зацікавити слухачів. Із професорів-русинів проф. Стоцький хворий, найбільше часу віддає політиці. Викладає головно граматику, а по історії літератури майже зовсім не працює. Проф. Калужняцький, москвофіл, викладає по-німецьки старословенщину, проф. Мількович викладає по-німецьки візантиністику, а з теологів Козак – москвофіл і граматик, а Єремійчук не викладає, бо не має слухачів.

Професори-німці роблять мало, а румуни ще менше. Земляки-буковинці висловлювали думки, що русини могли б на університеті зайняти поважне становище і з часом переважити румунів, коли б там знайшовся хтось такий, що зумів би зорганізувати наукову працю, заохотити молодіж до роботи. З нових гімназій буде приходити на університет чимраз більше русинів, до Чернівець можна би тягнути ще молодіж із сусідніх галицьких повітів і втворити з них гарний центр українського життя. Не знаю, чи зумів би я се зробити, але ті земляки-буковинці, що розмовляли зо мною, почувши про зроблену мені колись із Одеси пропозицію, конче налягали на мене доложити старань, щоб обняти приватну доцентуру укр[аїнської] літератури в Чернівцях.

Отсе ж я пишу в тій справі до Вас, надіючися, що Ви будете знати, з ким повести про се дальшу розмову. Уявляю собі, що коли б мені запевнено на кілька літ підмоги по 1000 руб. річно на удержання жінки й дітей, я міг би обняти приватну доцентуру в Чернівцях і при тім заробити собі працею у виданнях Тов[ариства] ім. Шевченка на власне удержання. Для мене особисто було би се велике добродійство, бо спасло би мене від механічної праці: коректури, читання рукописів, перекладання і т. ін., а надто від нетрів галицької політики, що грозиться знов проглинути мене.

Та я думаю, що се було би корисно й загалом для нашої національної справи. Зобов’язання українців надавання мені запомоги не мусило б бути чимсь важким, контрактовим. Дадуть на рік – попрацюю рік, дадуть на два – попрацюю два. Коли їм покажеться не під силу або побачать, що я свою роботу роблю погано, то в кождій хвилі їм вільно казати мені: Adieu – і я не буду в претензії.

Від Вашої відповіді на сей лист мій, висок[оповажаний] добродію, буде залежати, чи маю старатися о veniam legendi в Чернівцях, чи ні. Без сього я не робитиму в тій справі нічого.

Бажаючи Вам і всім знайомим веселих і щасливих свят, поздоровляю щиро.

Ваш Іван Франко.

Примітки

Вперше надруковано: Літературна спадщина, т. 1. Іван Франко. К., 1956, с. 472 – 473.

Подається за машинописною копією, що зберігається в Одеській державній науковій бібліотеці ім. М. Горького, ф. 28, од. збер. 480, арк. 52 – 55.

Доля автографа невідома.

…на руки молодого Тобілевича… – сина Івана Тобілевича (літературний псевдонім І. Карпенко-Карий) Юрія Івановича Тобілевича (1876 – 1925), який деякий час жив у Львові в родині І. Франка.

…власть [гр. Бадені] і не затвердила мене. – I. Франко через свої революційні переконання не був допущений до викладання у Львівському університеті.

Калужняцький Омелян Ієронімович (1845 – 1914) – український філолог-славіст, палеограф, професор Чернівецького університету (з 1875 р.), член-кореспондент Петербурзької Академії наук (з 1891 р.).

Мількович Володимир (1857 – ?) – український історик, професор Чернівецького університету.

Козак Євген (1857 – 1933) – український філолог і громадсько-культурний діяч москвофільського напряму, професор Чернівецького університету, викладач церковнослов’янської мови.

Єремійчук Денис Якович (1866 – ?) – професор Чернівецького університету, богослов.

Від Вашої відповіді… – М. Комаров відповів І. Франкові 27 квітня 1900 р., зауважуючи у своєму листі:

«Тож я певен, що теперішня Ваша пропозиція усім припаде до серця, та поки що прошу ласкаво вибачити мені, що не можу дати Вам рішучої одповіді, бо тепер саме декого із земляків немає в місті…» (ІЛ, ф. 3, № 16207, с. 215).

Задум М. Комарова та І. Франка не був реалізований.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 50, с. 149 – 151.