1. Новий шлях творчості Шевченка

Іван Франко

І понад берегом геть-геть,

Неначе п’яний, очерет

Без вітру гнеться. Боже милий!

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом? Не говорить,

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава;

Не хоче правдоньки сказать,

А більше ні в кого спитать.

Т. Шевченко.

Початок сорокових років був дуже важною добою для поетичної творчості Шевченка, добою великого перелому в його думках. Уже в розборі «Гайдамаків» я старався зазначити той перелом, що хоч не корисно вплинув на цілість і стійність тої поеми, зате був безмірно важний як для поета самого особисто, так і для стійності його пізніших творів.

Аби докладно зважити, який се був перелом, треба нагадати, що Шевченко жив тоді в Петербурзі, обертався серед високо освічених кружків, свобідний і люблений своїми земляками та чужими. Треба нагадати, яка то пора була в російській літературі в початку сорокових років і які думки носилися тоді в головах передових російських людей і висловлялися в передовій російській печаті.

Три великі російські письменники – Пушкін, Грибоєдов і Лермонтов – усі передчасно посходили вже в могилу, але твори їх, особливо ті, що могли вважатися остатнім словом кожного з них («Горе от ума» Грибоєдова, «Евгений Онегин» Пушкіна, «Герой нашего времени» Лермонтова), жили серед читаючої громади й робили великий вплив на думки та переконання, тим більше що сміле, гаряче слово Белінського додавало їм ясності й ширини. Четвертий великий поет і геніальний письменник російський Гоголь саме тоді стояв у найкращім розцвіті своєї поетичної творчості, писав або задумував писати тоді свої найкращі твори «Ревизор» і «Мертвые души».

І сам Белінський у невтомимій роботі над розвитком своїх думок починає покидати становище естетичної критики, починає добачати ціль усієї культурної праці людськості в тім, аби ущасливити всіх людей, дати всім можність всестороннього розвитку всіх вроджених сил, а спеціально ціль штуки в тім, аби показувати правдиво дійсність із її хибами та задатками ліпшої будущини, будити в людей охоту до поправи тих хиб і віру в можність поправи. До довершення того переходу в Белінськім, ба й до зміни поглядів усієї інтелігентної російської громади чимало причинилися й вільнодумні та радикальні діячі – письменники Герцен і Бакунін, що за границею, в Німеччині та Франції, пильно слідили за духовим розвитком рідного краю і вдержували живі зносини з передовими людьми в Росії.

Та й взагалі в цілій Західній Європі йшов тоді великий поступовий рух. Французька романтична школа від радикалізму чисто естетичного переходила до радикалізму політичного (Віктор Гюго) та релігійного (Ламенне); побіч романтиків, хоч і під їх впливом, поставали нові напрями. Жорж Занд уже розпочала гарячим словом проповідь рівності та свободи жіноцтва; вона ж і много читаний Ежен Сю (Eugene Sue) були найвиднішими представниками сенсімонізму в французькій літературі. А рівночасно вже Бальзак, і ще перед ним Стендаль, клали підвалини нової, реалістичної школи. Такий самий поворот до реалізму та до порушування суспільних питань у літературі доконували в Англії Діккенс («Різдвяні повістки») і Теккерей, у Німеччині Ауербах («Dorfgeschichten»), не згадуючи вже про Генріха Гейне, який рівночасно з Шевченковим «» (1844 р.) своєю поемою «Deutschland, ein Wintermärchen», формою та напрямом багато де в чім подібною до Шевченкового «Сну», сильно та дотепно вдарив на передрухнілий політичний лад Німеччини.

Твори тих європейських письменників, а особливо Жорж Занда, Бальзака, Сю, Діккенса перекладалися та читалися многими в Росії і мусили показати також немалий вплив [Завважу мимоходом, що на творах Бальзака й Діккенса Белінський зразу зовсім не пізнався і ставив їх нижче творів, приміром, Ежена Сю].

Та не тільки в надобній літературі, але також у філософії та інших науках із початком сорокових років завважуємо загальне змагання до реалізму, до опирання загальних висновків на фактах, на досвіді, на статистиці. Рівнобіжно зі зростом реалізму в штуці й науці йде зріст демократизму, республіканізму та соціалізму в питаннях політичних і суспільних. Ся велика хвиля європейського духового руху захапує також чільних людей у Росії, будить їх до нового життя. Перед тим уже Пушкін у «Онегіні» та Лермонтов у «Герої нашого часу» в ярких картинах показали були цілу духову та моральну нікчемність пануючої верстви в Росії. Ті твори враз із Гоголевими сатирами розбили сліпе самозадоволення російської інтелігентної громади, збудили глибшу застанову над собою і над існуючим ладом. Усе те вкупі мусило викликати новий поворот у літературі. Швидко появляться на світ «Мертві душі» Гоголя, а за ним підуть «Записки охотника» Тургенева, перший прилюдний удар на велику, наболілу рану російської суспільності, на кріпацтво.

Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча, молода душа не повернулася також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік. Тому не диво, що супроти напливу тих нових ідей давніші його старокозацькі ідеали бліднуть, що його вузький український націоналізм звільна перетворюється сам у собі, перероджується в любов до всіх слов’ян, тиснених чужими, а далі в любов до всіх людей, тиснених путами суспільної нерівності, неправди й неволі.

Від початку сорокових років Шевченко чимраз виразніше та сміліше вступає на нову дорогу. Майже кожний новий його твір – се крок наперед по тій дорозі. Велике нещастя, що мов грім ударило в нього в хвилі найкращого розквіту його поетичної сили (його арештування та засудження до смерті на службу в солдатах 1847 р.), не тільки не могло змінити того напряму, але навпаки, утвердило в нім поета; по увільненні з десятилітньої страшної неволі він творить свої безсмертні поеми «», «» та «», в яких, покинувши рамки українського націоналізму, на загальнолюдській канві рисує картини тиранства та боротьби за правду, рисує високий, аж до наших днів ледве достижимий ідеал жінки-матері.

Дуже цікава річ слідити крок за кроком розвиток нашого поета в тій другій добі його поетичної творчості. Задумавши зробити се в своїх «Причинках», я певний, що тільки таким способом, роздивляючи уважно кожний крок, не закриваючи хиб і не прибільшуючи заслуг (такого прибільшування Шевченко зовсім не потребує), ми матимемо змогу відповідно зрозуміти значення творів нашого геніального кобзаря, а також зрозуміти той напрям думок, що завів його в неволю, розширити та прояснити ті ідеї, за які він терпів, і причинитися до осущення тих ідеалів, які йому, хоч може ще і в невиразних нарисах, показувалися в хвилях вітхнення.

В «», написаних у р. 1841, я показав перший, несмілий і майже несвідомий крок нашого поета на тій новій дорозі. Правда, козацький патріотизм переважає ще, але з невиразного закінчення, з частих вибухів чисто людського, національними рамками не затісненого чуття, з непевності й несмілості в рисуванні страшних картин різні та війни, які поет то сяк, то так старався залагодити, немов прозірчастим серпанком закинути, з усього того видно було, що вузький націоналізм, шукання ідеалу в минувшині доспівує тут остатню свою пісню, і що відтепер підуть у поета інші пісні. Воно так і сталося. Вже в передмові, писаній по скінченні поеми («»), поет зовсім недвозначно прощається з давнім козацько-патріотичним напрямом, з давніми героями-войовниками.

«Весело послухать сліпого кобзаря, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками. Весело, а все-таки скажеш: «Слава богу, що минуло!» А надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що ми всі слов’яни. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами, нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навік од моря і до моря слов’янська земля».

Як бачимо, поет виразно вказує тут, що йому противні всі ті війни та різанини, в яких він колись бачив славу України, що всі ті кроваві події він уважає великою помилкою предків, а не боротьбою за правду. І хоч іще пізніше, 1845 р., в поемі «Холодний яр» він боронить гайдамаччину від закиду, буцімто «, розбойники, воры», – то все-таки, поминувши те, що такий закид із історичного становища зовсім пустий та неважний, Шевченкова оборона дуже слаба та безосновна. «За святую правду-волю розбойник не стане», – каже він, хоч сам уперед назвав гайдамаччину помилкою. «Не заріже (розбійник) лукавого сина, не розіб’є живе серце за свою Вкраїну».

Тут поперед усього Шевченко боронить гайдамаччину не історичну, а ту, яку він списав у своїй поемі, а його доказ проте, що Гонта вбив власних синів, історично нестійний, бо ніяких своїх синів Гонта направду не зарізав, а вбійство синів за те тільки, що вони без своєї вини були католиками, не можна назвати ділом патріотичним. Такі вчинки родить тільки фанатичне засліплення. І не треба бути героєм на те, аби «розбити живе серце». В часах великого фанатичного засліплення людей бачимо багато таких випадків, від котрих здригається серце потомних поколінь, а котрі, проте, ніхто не думає зачислювати до діл геройських. Героїзмом можна назвати тільки таке діло, де мука й терпіння одиниці здобуває або окуплює добро цілого народу, цілої людськості.

«Гайдамаки» показуються нам немов широкий ставок на скруті степової ріки. Вода, бачиться, та сама, що вплила до нього, та й випливає; тільки по смаку чуєш, по її свіжості міркуєш, що вона не зовсім та сама, що змінилася, освіжилася невидимими підземними норами. Та й випливає вона вже в іншім напрямі, ніж вплила, випливає бистрішими, дужчими хвилями. З «Гайдамаків» виплили дві такі струї, що породили найкращі Шевченкові твори. Здається, немов складники, змішані ще в «Гайдамаках», дедалі розкладаються, діляться та очищуються.

З одного боку, український націоналізм, позбувшися старокозацької закраски, розширяється та поглиблюється в правдивий український патріотизм, у правдиву «гражданську скорбь» над теперішньою сумною долею України, в могутній гнів на її гнобителів. Але се вже не той формальний патріотизм, який ми бачили в першій добі Шевченкової творчості. Сей новий патріотизм нашого поета не полягає вже на споминах «славної бувальщини», гетьманських булав, жупанів та війн. Він основується свідомо та твердо на любові до всіх людей, на бажанні загальнолюдського братерства, на прихильності до всіх пригноблених і покривджених, між котрими перша й найближча серцю поета його рідна Україна. Той високий патріотизм вилився огненним словом у поемах «Сон» (1844) і «» (1845), котрих розборові я й присвячую отсю статтю.

А друга струя, що вилилася з того спільного збірника і йшла рівнобіжно з першою, а також рівнобіжно з загальним у Європі зворотом до реалізму, се було змагання вказати в правдивих картинах життя українського люду та його кривд. Ся струя породила такі прегарні перли нашої літератури, як «», «», «», «», «» та «». Але в обох тих струях течія спільна і дно спільне – протест проти погані сучасного ладу, опертий на сильнім та незасліпленім почутті гуманності.

Статті, присвяченій розборові «Сну» та «Кавказу», я дав наголовок «Темне царство». Сей наголовок випливає з самої суті діла. Бо й справді в тих двох поемах списав поет картину великого царства російського, того царства тьми, що давить Україну, що абсолютизмом і самоволею царства та чиновників давить і путає не тільки діла, але навіть думки та змагання кожної вільної одиниці. Читачам, знайомим із російською літературою, відома буде стаття Добролюбова під таким самим наголовком, присвячена розборові побутових драм Островського. Приймаючи такий сам наголовок для сеї статті, я зовсім не хочу йти в супір із найкращою працею найбільшого російського критика. Така думка, поминаючи нерівність сил, тим дальша від мене, що й предмет обох статей принципіально різний. Бо коли Добролюбов під назвою темного царства змалював на основі побутових драм Островського велику неправду й погань не цілого суспільного ладу, а головно родинного життя одної верстви великоруського народу, купецтва, я хочу на основі Шевченкових поем відмалювати погань і неправду, що лежить переважно в політичнім устрою Російської держави, розуміється, не без екскурсій і на суспільне поле.

Але чи складається з тих двох поем така цілість, аби можна було розглядати їх разом, не мішаючи з собою різнородного? Адже писані вони не в один час, то чи ж нема між ними різниць щодо настроїв і поглядів поета? Розуміється, різниці видно, але, на мою думку, різниці ті досить поверхові, не тикають самого основного погляду поета на представлене ним «темне царство». Ось чим, на мою думку, відрізняється «Сон» від «Кавказу». В «Сні» Шевченко стоїть іще більше на національнім українськім грунті (поема писана вчасніше). Україна нагадується йому все і всюди; її горем наболіла вся його душа; тих, хто катує й катував її, він проклинає з цілим жаром болючого серця. «Сон» – се велике оскарження «темного царства» за всі теперішні й минувші кривди України, оскарження, піднесене з більше, хоч не виключно партикулярного становища – українства.

Натомість «Кавказ» побудований уже на ширшій, можна сказати, загальнолюдській основі. Всяка боротьба за волю, всяке змагання проти «темного царства» знаходить прихильника в нашім поеті. «Кавказ» – се огниста інвектива проти «темного царства» зі становища загальнолюдського, се, може, найкраще свідоцтво могутнього, всеобіймаючого, щиро людського почуття нашого поета. Кожний побачить після сього, що вказана тут різниця між обома поемами не те що не спиняє нас складати їх в одну цілість, але навпаки, спонукує до того. Адже власне задля того відмінного становища в освітленні одної речі обі поеми взаїмно доповняють себе.

Ще менше важна різниця, яка заходить між обома поемами щодо артистичного оброблення. З того погляду «Сон» – один із слабших творів Шевченка. Сама основа поеми – поет у сні перелітає Росію, а особливо Петербург, і списує картину за картиною так, як вони насуваються йому на вид, – грішить недостачею внутрішнього логічного зв’язку, так як взагалі кожний опис подорожі, де картини припадково чергуються та міняються, нічим або мало чим в’яжучися з собою. Певна річ, у Шевченка, так само, як і в аналогічній поемі Генріха Гейне, де описана дійсна подорож поета з Парижа до Гамбурга, під тим припадковим чергуванням картин лежить в основі глибший ідейний зв’язок, і се вповні вирівнює недостачу композиції.

Натомість «Кавказ», що являється немов один величезний вибух чуття, також щодо форми мусимо вважати одним із найкращих творів Шевченка. Та, як кажу, різниця в виконанні тут маловажна. Одну й другу поему треба вважати творами переважно ліричними та оцінювати їх значення не мірою більш або менш реального змісту, але мірою вилитого в них високогуманного чуття. Те могутнє чуття поета мов блискавка розсвічує густий, віковий суморок «темного царства», пише огняним пальцем таємні слова над розкошуючими тиранами, а діло критики – обняти в цілості й показати ясно той образ, відчитати та витолкувати ті слова.

Примітки

… Герцен і Бакунін, що за границею, в Німеччині та Франції, пильно слідили… – Про час перебування Герцена і Бакуніна за кордоном зазначено неточно: Герцен виїхав за кордон у 1847 р., Бакунін – 1840 р.

Ламенне Фелісіте Робер (1782 – 1854) – французький публіцист і філософ, один з ідеологів так званого «християнського соціалізму».

…сен-сімонізму в французькій літературі. – Йдеться про романтичну школу в французькій літературі XIX ст., представники якої поділяли погляди соціалістів-утопістів, головним чином Анрі Клода Сен-Сімона (1760 – 1825).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 132 – 138.