4. Картина генерального мордобитія

Іван Франко

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мірри дим,

І перед образом твоїм

Неутомленнії поклони

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять,

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров!

Т. Шевченко.

Та що ж се за машина така, котра може виконувати на многомільйонову масу народу такий страшенний гнет? Певна річ, та маса безвладна, оглушена й опутана, несвідома своєї сили, безоружна та роз’єднана, значиться, давити її не велика штука. Та все ж таки цікаво побачити, як змалював Шевченко того сторукого поліпа, що кормиться соками, кров’ю й потом тої маси, як змалював те «чудище обло, огромно, озорно, стозевно й лаяй» [Се початковий вірш поеми про Кербера, гекзаметрами написаної російським поетом і професором університету Тредьяковським, який мав нещасливий дотеп виголосити ту поему при торжественній нагоді перед царицею Єлизаветою, і за се не тільки «удостоился высочайшей пощечины», але зараз же був ув’язнений і у в’язниці, не вважаючи на високе становище, засічений на смерть], – підпори й діячів темного царства? Хто вони? Які їх бажання? Яка сила? А знаючи те, ми чей же зможемо хоч у приближенні відповісти на питання: «Чи довго ще на цім світі катам панувати?»

Зачнімо від найменших колісець тої великої машини і пробираймося чимраз далі догори, до найвищої та всевладної пружини. Ті найменші колісця – то «братія», дрібні чиновники та писарі, що «киснуть у чорнилі», не знаючи нічого, крім московської мови, та проклинають батьків, що їх не вчили замолоду «цвенькать» «по-німецьки». Вони давно забули про те, що, «може, батько останню корову жидам продав, поки вивчив московської мови», забули, чиї вони діти і чий хліб їх годував і годує, забули, що вони не більше як дрібні колісця в машині, що вони «рабів раби». Все забулося, скоро їм вільні руки – драти останнє добро з бідного народу. Перед вищими вони звикли гнутися аж до землі, маліти в порошиночку; зате супроти нижчих вони всевладні пани, вони надуваються вище слона. «Мы, брат, просвещены» – тичуть вони гордо в очі всякому нижчому своє зарозуміле неуцтво, і розуміється, на конто того, що ми просвіщені, «не поскупись полтинкою!» Се ті дрібні п’явки, з котрих кожна, бачиться, й небагато крові людської потребує, аби наповнитися, але яких тисячі живо виссуть усю кров навіть із велетня.

Поет з обридженням згадує про них, як вони вранці йдуть «у сенат писати та підписувать – та драти і з батька і брата». Але він не забуває, що й ті нужденні п’явки – такі ж невільники темного царства та його недобровільні витвори. Він не проклинає їх, але оплакує. Сльози жалю стають у його гнівнім оці особливо тоді, коли між тою чередою бачить земляків-українців. «Плач, Вкраїно, бездітна вдовице!» – зітхає він. «Твої діти, квіти молодії, чорнилом политі, московською блекотою…» Не будь тої «блекоти», того одурюючого та отупляючого вару, то й вони не були б тим, чим стали, не були би п’явками, а вийшли би на чесних, трудящих і корисних для громади людей. Високе, чисте, гуманне чуття Шевченка й тут ясно, мов зірка, виблискує серед пітьми темного царства.

Над тою верствою дрібних п’явок і хробаччя тяготить друга верства великих п’явок, «превосходительних» та «високоблагородних». «У сріблі та златі, мов кабани годовані, пикаті, пузаті», вони стоять довкола царя, «аж потіють та товпляться, щоб то ближче стати коло самих». Те саме явище, що й усподі: лакейство та самоуниження перед вищими, високомірна гордість супроти нижчих, фальш і облуда супроти рівних. «Отечество» у кожного раз у раз на язиці, та тільки ж під отечеством вони розуміють «нові петлиці та муштри ще новіші», а з люду сердешного точать кров, як воду. А дрібна «братія», розуміється, не хоче й не сміє навіть забороняти їм се, «мовчить собі, витріщивши очі, як ягнята…» «Нехай, – каже, – може, так і треба!»

Воно й конечно. «Змея, – як каже Некрасов, – родит змеенышей», неволя й самоволя родить до себе подібні діти. Де найвища власть, найвищий законодавець топче під ноги всяке право, а властиво становить права тілько для інших, а не для себе, там і інші, менші панки, «княжата недорослі» зуміють кожний у своїм ширшім чи тіснішім окрузі поставити й себе вище закону. Відоме східне оповідання, здається про перського царя Хозроя Новшірвана, який самовільно велів у бідного взяти яйце, а слуги похапали всі кури, а коли велів зірвати одно яблоко, слуги зрубали й яблінку.

Та щоби наглядно показати сліпу самоволю найвищої голови темного царства, Шевченко веде нас на «парад» у царську палату. Окружений блюдолизами, облитими золотом, цар походжає та цвенькає – розуміється, «об отечестві», а блюдолизи-холопи товпляться довкола нього, аж потіють. Вони знають, який буде конець тої паради, а царську пощочину, царську «дулю» (штовшок у ніс) уважають найбільшою ласкою для себе. «Може, вдарять або дулю дати благоволять; хоч маленьку, хоч півдулі, аби тільки під самую пику!» Досадніше не можна було схарактеризувати та осміяти те «правдиво московське» холопство, якого прадіди навчилися в татар і якого не забули і внуки, невважаючи на Петрову реформу та прорубане буцімто вікно в Європу.

І ось «цар підходить до найстаршого… та в пику його як затопить!.. Облизався неборака та меншого в пузо, аж загуло!.. А той собі ще меншого туза межи плечі; той меншого, а менший малого, а той дрібних…» На всіх розлилася царська благодать! «Гуля наш батюшка, гуля!» – кричать радісно крізь сльози «недобитки православні». Гуляє батюшка, і щасливий той, на чиїх вилицях опинилася «височайшая» рука. Тільки «найстарший» доступив тої честі, якої колись «удостоївся» Тредьяковський. Менші, а тим паче «дрібнота», мусять приймати стусани та позавушники від «своих безпосредственных настоятелей», і безперечна річ, що чим нижче по тій драбині, чимдалі від «самих», а ближче до «недобитків православних», тим і удари та стусани дужчі, болючіші. Адже й камінь, спадаючи з гори, чим нижче паде, тим швидше і з більшою силою летить.

У такій, наполовину тільки фантастичній картині змалював Шевченко безграничну самоволю царя, не в’язану ніякими правилами, а найменше правилами здорового розуму. Тою картиною генерального мордобитія Шевченко дуже вдачно наклеймив пануючу за царя Николая систему, при якій царська воля та брутальна сила були всім, а людське чуття та справедливість уважалися нічим.

Отсе та машина, що давить Росію, давить і Україну. Духова нікчемність, моральна погань попри брутальну силу – се вся суть тої машини, се й одинокі умови її існування. Не будь хоч одної з тих умов, і вся машина заскрипить і розпадеться. Тому-то зріст просвіти, розширення почуття справедливості й гуманності і вменшення панування брутальної сили та темноти – се основні вороги її. Хто їй служить, мусить служити їй властивим їй способом, а ні, то замість услуги принесе їй шкоду. Адже вся література, хоч, може, й не мала на думці валити темного царства, все-таки раз у раз наносила йому удари вже самим своїм існуванням і своїм вільним словом. За те ж вона й мусила визнати від нього немало; за те ж то й уся вона – великий ряд мучеників за волю слова й думки. Навпаки, церков, хоч і признається іноді до свобідних думок, тут стала вся на услуги темного царства, зробилася розсадником темноти й підпорою всієї погані існуючих у Росії порядків.

Святую біблію читає

Святий чернець і научає,

Що цар якийсь-то свині пас

Та дружню жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі.

От бачите, які у нас

Сидять на небі!

[Варто завважити, що ті рядки Шевченкової поеми «Кавказ» відносяться до ізраїльського царя Давида, який, як відомо, велів убити вояка Урію, аби пошлюбити його жінку Батсебу. Ті рядки можна вважати зародом пізнішої поеми Шевченкової «», в якій на основі біблійних оповідань описано драстичні пригоди з життя ізраїльських царів Саула й Давида, а до них додано також оповідання про пригоду руського князя Володимира з Рогнідою та її вітцем Роговолодом]

Виходило би з того, що й небо сприяє розпинателям народним та кривдникам, що й на небі – так навчає «святий чернець» у службі темного царства – сидять убійці. Небо вислухує молитов тиранів «за кражу, за війну, за кров», приймає від них дари, «з пожару крадений покров». Оттаких-то вчителів посилає темне царство, аби «просвічали» народ, аби вчили його, що «дери та дай, та прямо в рай, хоч і рідню всю забери!» А поруч із тими «духовними» вчителями йдуть і інші вчителі-цивілізатори, йдуть ташкентці всяких розрядів. Ті вже навчать темний народ, «як тюрми мурувати, кайдани кувати, як їх носить і як плести кнути вузлуваті». А більше чого ж треба для мирного, «цивілізованого» життя в темнім царстві?

Оттак скріплене і зміцнене само в собі темне царство стоїть на краю Європи як підпора політичного гніту та темноти. Кров’ю тисячів людей, кров’ю всіх, що бажають свободи й щастя, воно піддержує гнет і неволю. їх кров’ю зливає воно широкі поля, аби загарбати під себе пограничні, вільні чи невільні землі. В сорокових роках XIX в. гнало воно тисячі вояків на Кавказ, аби загарбати ті вільні гори, остатнє пристановище черкесів, чеченців, грузин і інших гірських, напівдиких, а то й високо освічених та свобідних народів. Туди погнали й приятеля Шевченкового, офіцера Якова де Бальмена, що погиб у битві з черкесами. Смерть того чоловіка зробила на поета велике враження і спонукала його написати поему «».

Бальмен погиб як жертва московської захланності та неситості, випив до дна «з московської чаші московську отруту», а проте смерть його не збудила в Шевченка ненависті до його вбійців-черкесів. Навпаки, він бачить добре, що вони вбили його друга з конечності, в оправданій обороні своєї свободи. Він стає навіть у один ряд із ними; адже ненависть до спільного ворога, темного царства, в’яже його з ними сильним дружнім вузлом. Він називає тих убійців свого друга «лицарями великими, богом незабутими», заохочує їх до дальшої боротьби і прирікає їм остаточну побіду. Не вони винні смерті його друга, а темне царство, що силою погнало його до несправедливого бою. В тім явнім і гарячім виступі на сторону напастованих черкесів Шевченко зложив найкращий доказ свого високого гуманного чуття, своєї любові до свободи й справедливості тим більше, що смерть щирого друга, який погиб із рук черкесів, і природний із тої причини жаль не звернули його проти них, але зміцнили його ненависть до темного царства.

Оскільки ж вище стоїть тут Шевченко від Пушкіна, який у поемі «Кавказский пленник» зовсім похваляє війну проти черкесів зі становища величини та слави Росії і кінчить свою поему гордими словами: «Смирись, Кавказ! Идёт Ермолов!» (генерал, що побідив черкесів), словами, так безмірно далекими від сердечних Шевченкових слів, як далека грабівницька війна від сумирного братерства.

Примітки

…«чудище обло, огромно, озорно, стозевно и лаяй…» – рядок із поеми російського поета В. К. Тредіаковського (1703 – 1768) «Телемахіда» – віршованого перекладу роману французького письменника і релігійного діяча Франсуа Фенелона (1651 – 1715) «Пригоди Телемаха». Твердження про те, що Тредіаковський був засічений різками на смерть, не відповідає дійсності. А те, що його висікли не до смерті, на думку більшовицьких коментаторів – дрібниця, не варта уваги.

«Змея, – як каже Некрасов, – родит змеенышей»… – цитата з поеми «Кому на Руси жить хорошо» («Пир – на весь мир»).

слуги зрубали й яблінку – ще й за маршала Брежнева говорили: «Коли в Москві стрижуть нігті, у Києві рубають пальці».

…ташкентці… – узагальнений образ адміністративної чиновницької бюрократії в царській Росії, створений М. Є. Салтиковим-Щедріним у сатиричному циклі «Господа ташкентцы» («Отечественные записки», 1869 – 1872 гг.).

«… як тюрми мурувати…» – рядки з поеми Т. Г. Шевченка «Кавказ» цитуються неточно. В оригіналі:

«…,

Кайдани кувати,

Як і носить… і як плести

Кнути узлуваті…»

вчителі-цивілізатори… ташкентці всяких розрядів – натяк на твір М. Є. Салтикова-Щедріна «Господа ташкентцы» (1869 – 1872).

Бальмен Яків Петрович (1813 – 1845) – український художник-аматор. Разом з М. Башиловим ілюстрував рукописний «Кобзар» Т. Шевченка (1844).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 146 – 150.