5. Саморуйнування темного царства

Іван Франко

Мов із тісної домовини

На той остатній страшний суд

Мерці за правдою встають.

Т. Шевченко.

Ми бачили склад тої машини, що верховодить темним царством, бачили її ділання: назверх розбої, грабування та підпирання дикого автократизму; внутрі неволя, темнота, бідність та деморалізація. Нема в тім царстві місця для вільного, чесного й розумного чоловіка. Йому приходиться мовчати й каменіти та хіба надіятися. Але чого й по кім надіятися, коли темне царство, мов те море, землю криє, ба, здається, вже й небо зуймило і «бога в шкатулу сховало»? Чого надіятися, коли, бачиться, світ навіки дошками забитий? Та ні! «Не вмирає воля!» Коли не стане живих, то й мерці встануть за правдою. Але сього чуда зовсім навіть не потрібно. Машина темного царства, на щастя людськості, так збудована, що швидше чи пізніше мусить сама в собі зопсуватися, сама власною силою розпастися. На той важкий, але неминучий процес історичного самовбійства вся надія чесних і розумних людей. Аби прискорити його, вони посвячують своє особисте щастя, свою кров і своє життя, бо знають, що се не марна жертва, що кожна крапелька їх крові заважить на вазі, поки не наповниться чарка добра, а неправда й неволя не полетить догори.

Машина темного царства так і збудована, що мусить швидше чи пізніше сама розпастися. Адже головні її пружини – несправедливість, деморалізація, облуда та самоволя, – се не жодні закони природи, вічні та незмінні, се тільки часові недуги людськості, по яких мусить наступити й виздоровлення. При тім вони хоч і творять огнива одного ланцюга, хоч усі сковані з собою путами причин і наслідків, проте стоять ворожо проти себе й самі в собі з’їдаються. Самоволя, посунена до такої крайності, як у темнім царстві, не терпить обік себе нічого і змітає все, що могло би стати на заваді її необмеженому летові. Тим самим вона ізолює себе і позбавляє сама себе своєї підстави, підрубує своє власне коріння. Деморалізація також нищить свої власні сили. Облуда й несправедливість не здужають піддержати машини, позбавленої головних своїх пружин, і настане день по ночі темного царства. Розуміється, не без тяжких забурень, не без великих жертв!

Те саморуйнування й показав нам Шевченко в кінцевім уступі «Сну». Пани-блюдолизи знов стоять смирно перед дверми царської спальні. «Аж ось і сам, неначе з берлога ведмідь виліз, ледве-ледве переносить ноги. Та одутий, аж посинів: похмілля прокляте його мучило! Як крикне на самих пузатих – всі пузаті до одного в землю провалились. Він вилупив баньки з лоба, і всі затрусились, що остались. Мов скажений на менших гукає – і ті в землю! Він до дрібних – і ті пропадають! Він до челяді сунеться – і челядь пропала. До москалів – і москалі, тільки застогнали, пішли в землю».

Катастрофа наступила. Її причини, крім царського безпричинного крику, ми й не бачимо, але власне той безпричинний крик дає нам поруку, що причиною катастрофи була та сама безмежна царська самоволя. Всі пропадають від царя, щезають із перед нього, покидають його. Він, необмежений самодержець, стоїть тепер справді сам серед необмеженого простору. Але тут і в нім самім мусить наступити рішучий переворот. Тепер він мусить добачити, що сам без тих своїх рабів-блюдолизів, скованих із ним кайданами неволі й прокляття, що сам він без них ніщо, що разом із ними, з тими гидкими знарядами його самоволі, щезла його сила. «Стоїть собі, голову понурив, сіромаха! Де ж ділася ведмежа натура? Мов кошеня, такий чудний». І поет не може здержати себе, аби не зареготатися над тою переміною. Цар відзивається окриком на той регіт, і на тім кінчиться поема.

Але який же кінець темного царства? Що сталося з царем-медведем?

Про кінець темного царства не може вже бути й сумніву, коли поет у остатнім уступі «Сну» розкусив найбільшу його загадку, всевладність царя. Відки пливе та всевладність? Чи з справдішньої сили самодержця? Зовсім ні. Його сила власне в тих, котрі в нім бачать свою силу, в його рабах і знарядах. Без них він безсильний, без нього вони безсильні. Отже, де ж лежить їх спільна сила? Власне в тих путах, що сковують їх одних із другими. Вони сильні тим, що вони невільники й нелюди. А скоро і в їх серцях защемить людське почуття, збудиться бажання волі, тоді й страшна їх сила розвіється, тоді настане кінець темного царства, не стане «ні власті, ні кари», розпочнеться нове царство, царство братолюбія між людьми.

Примітки

«Аж ось і сам…» – рядки з поеми Т. Г. Шевченка «» цитуються неточно.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 150 – 152.