Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

3. Головні неправди темного царства

Іван Франко

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в ві[й]сько оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он… покритка попідтинню

З байстрям шкандибає,

Батько й мати одцурались,

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!!

А панич не знає,

З двадцятою, недоліток,

Душі пропиває!

Т. Шевченко.

І сниться поетові його рідна Україна, уквітчана садами, обмита росою, сяючи непорочною красою. Жаль йому покидати неньку, але тут йому насуваються на вид страшенні картини життя українського народу. Темне царство – се паразит, що живе соками й кров’ю народу. Аби піддержати своє існування, мусить воно здирати останнє з бідного робучого люду, мусить розпинати за подушне, мусить для своєї оборони кувати дітей людських і навчати їх убивати людей, проливати кров. «Нагодовані, обуті і кайданами окуті», вони «муштруються» – привчаються до сліпого послуху, аби тим легше могли статися бездушним і могутнім знарядом гніту й притиску, аби могли статися величезною шрубою, що по волі царя-самодержавця та його підручників-блюдолизів давить і чужих, і своїх.

Але на тім не кінчиться тиск. Рука темного царства простягається ще далі над народом. Воно, приспавши кров’ю здобуту волю українського народу, віддало його з землею на власність нікчемним панам-недолюдкам, котрі знущаються над ним, «землею всім даною і сердешним людом» торгують, «продають або у карти програють людей – не негрів, а таких, таки хрещених, но простих», котрі висисають його працю, затоптують у болото його найсвятіші чуття. Дитина мре під плотом із голоду, а мати сердешна не сміє й поглянути на неї, бо жне пшеницю на панщині. Не тільки земля «всім дана», не тільки праця й зароблене добро, але також особа й честь людини віддані в безмежну власть навіжених панів. Вони програють людей у карти, без сорому беруть найкращих дівчат у свої покої для задоволення своїх звірячих жадоб, а потім насміхаються над обезчещеними. Все віддано на самоволю панів! Воно й зовсім природно, бо самоволя найвищої голови того темного царства, царя, що ж інше може породити, як не самоволю його підвладних, його блюдолизів, «княжат недорослих», котрі, по слову поета, «з каліки останню свитину з шкурою знімають», аби мати в що обутися.

Уступ Шевченкової поеми, наведений у епіграфі сього розділу, а також пізніші поеми, де поет ширше розвиває ту саму тему («», «», «»), – се безперечно перший у Росії смілий і прямий удар на гниль і неправду кріпацтва. В політичних, а також у названих тут епічних поемах, виступаючи проти кріпацтва, поет старався досадним словом показати і досадними, хоч може подекуди й виїмковими, а не типовими фактами ствердити, що всяка неволя робить шкідний, деморалізуючий і вбійчий вплив не тільки на пригнетених, але також, і то навіть у далеко більшій мірі, на гнобителів.

Російські пани-кріпосники змальовані в поемах Шевченка в найогиднішій постаті, як нелюди, тирани та п’яниці, і коли порівняємо його описи з дійсністю, наскільки вона відома нам із інших, не поетичних джерел, то переконаємося, що поет справді не багато пересадив, малюючи їх такими барвами, а схибив хіба тим, що малював випадки виємкові, збиткування поодиноких недолюдків, а не щоденний, пересічний, та зате ненастанний нагніт, для маси народу далеко тяжчий і згубніший від тих одиничних, надзвичайних вибриків звірства та самоволі. Правда, в тім часі, коли Шевченко писав свої поеми, поняття реалізму в поезії не було ще так утвердилося, аби поет міг був узятися представляти віршами щоденне життя з його на вид дрібними та малозначучими пригодами, які не поодиноко, але в загальній сумі складаються на ту невдержиму ваготу, під котрою стогне робучий люд. Таке представлення бачимо аж геть пізніше, в майстерських картинах Марка Вовчка («», «»).

Ті страшні картини народної недолі та політичного тиску знов доводять поета до розпуки. Він рад би «упитися отрутою», заснути в кризі, аби позбутися тих страшних дум. Тому летить далі, летить у пустиню, в сніги та гори, аби заховатися від людей. Та дарма! Серед снігів і болот загули кайдани, і в нутрі поета знов будиться люта дума, знов перед ним око в око стає нова погань темного царства. «Забиті в кайдани люди виносять із нор золото, аби залити пельку неситому».

Се каторжні! Се злодії та розбійники, котрих суспільність гнітом своєї нерівності, своїх внутрішніх суперечностей витрутила з простої, чесної дороги, котрих вона сама поставила проти себе, а потім сама ж за те супротивлення страшенно покарала. Се каторжні! Між злодіями й розбійниками в кайданах і муках також смілі борці за свободу, невтомні сіячі широких, ясних дум, найзавзятіші, природні вороги темного царства.

[Між такими російськими вільнодумцями, що при кінці XVIII і в першій половині XIX в. на Сибірі та в каторжних роботах покутували за своє вільнодумство, годиться згадати Радіщева, автора «Путешествия [из Петербурга) в Москву», далі 120 головних т. зв. декабристів, із яких 5 найголовніших повішено в Петербурзі в р. 1826, а решту заслано на Сибір. Майже рівночасно з київським Кирило-Мефодієвим кружком потерпів у Петербурзі тяжку кару кружок Петрашевського, до якого між іншим належав також найгеніальніший російський письменник Федір Достоєвський]

Жертви неправди суспільної й неправди політичної поруч себе, сковані одним залізом, втоптані в безодню недолі одною важкою ногою самоволі та тиранства.

Хто вони? Як жили? Що кохали?

І яка лиха доля нараз

Тут їх пхнула в сніжнії завали?

Годі знать! Пута всіх порівняли,

Порівняв «височайший указ» [Із моєї недрукованої поеми «Снігова казка»].

А коли поет долітає до великого города московського (Петербурга), то й тут його очам поперед усього показуються картини гнету й неправди. «Мов журавлі», муштруються солдати перед городом. Рано, коли поет оглядає город, йому найперш усього показуються «вбогі», поспішаючі «на труд», показуються «заспані дівчата», що йдуть додому, а не з дому; бач, «посилала мати на цілу ніч працювати, на хліб заробляти». Шістнадцять літ пізніше, в падолисті 1860 р., поет так само ходив по Петербурзі вночі, кашляючи, надламаний довголітньою неволею, визнавши на собі весь страшний тиск темного царства, і знов йому показався той сам образ:

Ідуть задрипані дівчата,

А дід, сердешний інвалід,

За ними гнеться, шкандибає,

Мов у кошару заганяє

Чужу худобу.

Всі головні неправди темного царства: опутання думок і слова, висисання робучого люду податками, солдатчиною, самовільними судами та каторгою, кріпацтво, бідність і проституція, – все те безконечною, важкою хмарою переходить перед душею поета, збільшуючи його біль і душевну муку. А в додатку до всього того треба ж іще, аби поет, літаючи понад Петербургом, зупинився перед величезною статуєю Петра Великого, де все, сама мосянжова статуя і твердиня, та церква (Петропавловська) насупроти на острові, і гранітом мощені береги Неви, – все нагадує поетові, скільки-то горя людського, скільки мук і крові коштували всі ті цяцьки та блискучки, скільки-то кісток українських лягло тут, у тім болоті, поки на їх підвалині не здвигнулися ті церкви та палати.

І пригадується йому, як то Петро Великий слав тисячі українських козаків копати ті канали та сушити ті болота, як він замучив голодом у тюрмі останнього українського гетьмана Павла Полуботка; пригадується йому, як то і «Вторая» (Катерина) доконала свободу України, зруйнувавши Січ Запорозьку та закріпостивши український люд, – і в ім’я тої сумної минувшини, в ім’я тих тисячів вільних людей, закатованих тиранами, в ім’я всіх нужд і терпінь українського народу він кидає страшне прокляття на тих розпинателів народних, на тих катів-людоїдів, на тих чистокровних представників, а в значній часті й творців «темного царства».


Примітки

Майже рівночасно з київським Кирило-Мефодієвим кружкомфактична неточність: вирок кирило-мефодіївцям винесено в травні 1847 р., а петрашевцям – у грудні 1849 р.

Із моєї недрукованої поеми «Снігова казка». – Задум твору, присвяченого декабристам, не був здійснений. В архіві письменника зберігається лише фрагмент поеми (ф. 3, № 473).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 142 – 146.