Кость Лучаківський. Антін Любич Могильницький, його життя, його значення

Іван Франко

(з портретом) у справозданні львівської української гімназії за 1887 р.

Автор, учитель української гімназії у Львові, зробив значну послугу історії української літератури, зібравши цінний матеріал до біографії одного з старіших і заслужених її представників Антона Могильницького. Щоправда, ім’я цього поета не вийшло за межі Галицької Русі; такий знавець слов’янських літератур, як Пипін, навіть зовсім відмовив йому в поетичному таланті, хоча, мені здається, лише внаслідок недостатнього знайомства з його творами. Щоправда для нашого часу лише дуже невелика частина його праць зберігає ще значення; більша частина великої поеми «Скит Манявський» є сьогодні вже застарілою і не справляє ніякого враження так само, як для сучасних читачів не мають вартості його принагідні оди, написані ще зовсім у псевдокласичному тоні. Не відзначаються також твори Могильницького ні оригінальністю провідної думки, ні блискучою формою, хоча мова завжди є чистою, народною.

Його велике значення і вплив належать до історії: в темну і вбогу добу нашої літератури від 1850 до 1860 р. він був поряд з Устияновичем найбільшим поетом Галицької України, найпопулярнішим і найбільш поцінованим епічним талантом. Його твори «Скит Манявський» і «Русин-вояк» порівнювали з поемами Міцкевича. У цей сумний період загального відвертання української інтелігенції від народу, загальної зневаги до народної мови твори Могильницького підтримували, бодай серед нечисленної жменьки молоді, віру в можливість і майбутнє справді народної літератури. Отож не дивно, що з першими проблисками нової доби, в 1862 р., новий справді народний поет Федькович, який виступив тоді на арену, на перших своїх кроках звернувся з гарячим привітанням до нашого батька Могильницького.

Важким і бідним на світлі хвилини було життя Могильницького. Народився він у 1811 р. Син убогого сільського священика, він вже на другому році життя втратив батька, дитячі роки провів при матері і вітчимі в містечку Солотвині. Скінчив у Бучачі чотири класи гімназії; вигнаний звідти за якісь пустощі, прибув (1831) у Чернівці на Буковині, де, закінчивши два останні класи гімназії, записався у ліцей на перший рік філософії (теперішній VII клас гімназії), але і тут через неспокійний характер довго не затримався. Отож, переселившись до Львова, він звідти невдовзі пішов пішки до Пешта, де, нарешті, закінчив філософію, витративши на ці блукання два роки.

У 1837 р. Могильницький, як майже вся тогочасна русинська молодь, вступив до греко-католицької духовної семінарії у Львові, яку закінчив через три роки. Тут вже під впливом Шашкевича написав він свої перші літературні твори народною українською мовою – кілька вдалих ліричних віршів і промову «Про обов’язки підданих». Після виходу із семінарії оженився (1840) і прийняв духовний сан (1841). У червні того ж року його послано на посаду церковного служителя до Хитара, маленького сільця в Карпатах. Гірська природа не справила на нього якогось враження, народ його не зацікавив. Він нудився на відлюдді без товариства, без серйозних духовних інтересів.

Через чотири роки за якусь провину його переведено на самостійного священика у село Станків, приєднане до парафії Збори біля Калуша, а двома роками пізніше – на завідуючого капеланії Комарова біля Галича. У цій маленькій злиденній капеланії він пробув з 1846 до 1859 року в дуже несприятливих матеріальних умовах, тягар яких відчував він тим дошкульніше, поскільки мав на своїх плечах тринадцятеро дітей, що вимагало значних витрат на їхнє утримання і сяке-таке виховання.

Отож, заробляв він як міг, розмінював на гроші свої величезні здібності і пам’ять; готував до школи дітей сусідніх священиків, займався численними селянськими і священицькими процесами, писав прохання, скарги, заяви по-польськи, по-німецьки і по-латині, одне слово, займався у великих масштабах побічним писарством. Однак поряд із цією чорною роботою для хліба, він не забував і про свої обов’язки священика: заснував у Комарові парафіяльну школу і у зв’язку з відсутністю вчителя сам навчав у ній дітей. Ще досі живий один заступник декана, син комаровського селянина, якого Могильницький підготував до гімназії разом із своїми синами.

Саме тут серед тяжких клопотів і турбот про хліб насущний завітала до нього муза. На основі спогадів старого вислуженого солдата наполеонівських часів Сави Могильницький написав гарне віршоване оповідання «Русин-вояка», змальовуючи епізод кривавої битви під Леньяно, де один з галицьких загонів, оточений на мості і роззброєний французами, а пізніше відбитий австрійським військом і поставлений без зброї за фронтом, виламаними у винограднику дрючками здобув шість французьких гармат. Напрочуд живе і мальовниче оповідання дещо псує занадто голосна і подекуди навіть фальшива нота австрійського вірнопідданства.

Саме у цей час (1848 – 1852) постала також поема про скит Манявський – той великий гірський монастир, який аж до 1783 року був останньою фортецею православ’я в Галицькій Русі. Могильницький не знав справжньої історії скиту, яка є значно цікавішою і подекуди навіть поетичнішою від того сюжету, який він розвивав на основі народних легенд і власної фантазії.

За Могильницьким, скит виник не на початку XVII сторіччя, але ще за часів галицьких князів, незабаром після запровадження християнства на Русі. Двоє ченців, висланих з Києва з барильцем печерної води, йдуть на Червону Русь шукати джерела, в якому б вода мала таку саму силу, і після довгого шукання, перемігши диявольські спокуси, вони знаходять це джерело в благословенному камені над річкою Манявкою в Карпатських горах (сьогодні Богородчанський повіт). Історія цих спокус і перших років життя київських ченців на відлюдних Карпатських горах – ось основа першої частини поеми.

Певна річ, що талант – не більший, але більш духовно розвинутий, ніж у Могильницького, – зумів би з цієї, хоч так мало вдячної, легенди створити глибоку поему, зміг би грубі контури чернечої легенди наповнити глибшим духовним змістом, історію блукань і спокус перенести на психологічний грунт в душу героїв, як це зробив, наприклад, Байрон з легендою про Каїна і Авеля, Гете з легендою про Фауста тощо. Однак Могильницький був далекий від такого глибокого розуміння народних легенд, а сприймаючи їх у первісному вигляді і надаючи їм виразності, він тим самим робив їх ще менше правдоподібними і зовсім банальними. Внаслідок цього вся основа його поеми є хибною. Натомість там, де його муза залишає сферу духу і правдиво малює дійсність, щоденне життя ченців у пустині, старий і теперішній Галич тощо, – вона творить чудові розділи, які ніколи не втратять своєї вартості в українській літературі.

Крім цих двох більших поем і кількох ліричних віршів, Могильницький написав ще з півдюжини принагідних, невеликої вартості, але цікавих для його характеристики. Після видання «Скиту Манявського» (1852) він замовк майже зовсім; обіцяна друга частина поеми не вийшла, видно, автор відчув, що на такій невдалій основі не варто далі творити; фрагмент другої частини, опублікований в 1864 р., показав також, що автор писав його неохоче, змушуючи себе до праці, при якій він не міг вже викресати з себе жодної живої іскри.

У 1859 р. Могильницькому дали парафію в Бабчому, і майже одночасно консисторія призначила його богородчанським деканом (на цій почесній посаді Могильницький залишався недовго). У 1860 р. його обрано делегатом до першого крайового сейму. Спочатку він досить часто виступав у сеймі, але не відзначався ні глибоким розумінням справ, ні особливим впливом. Обраний у сеймі делегатом до віденської Державної ради, виступав там рідко. Раз тільки (27 червня 1861 р.) він мав досить велику промову, в якій востаннє блиснув своїм ораторським талантом, з того часу його зірка згасає. Припиняється громадська діяльність; не обраний до сейму в 1867 р., він закопується в домашньому житті, тяжкому і сірому. Його оточення, позбавлене будь-яких серйозних духовних інтересів, не могло підтримати його дух – настав сумний занепад, такий властивий поряд з Могильницьким і для багатьох інших талановитих натур, які самі, не знаходячи підтримки для своєї діяльності, а в оточенні – інтересу до неї, з смертельної туги шукають у келишку забуття і втіхи. Помер він у цьому сумному стані в 1873 р., забутий всіма, не згаданий жодним теплим публічним словом.

Лише через десять років автор цієї статті спробував оживити пам’ять покійного поета. Між паперами покійного Навроцького я знайшов великий лист Могильницького, в якому, поряд з деякими особистими справами, було ціле гумористичне оповідання про одного старосвітського священика, обдуреного хитрим авантюристом. Це оповідання я опублікував у «Зорі», часописі, який видає пан Партицький, з проханням надсилати інші матеріали до біографії Могильницького. І справді, я одержав ще кілька його листів, публікація яких збудила інтерес до його поезії. Пан Партицький також у додатку до «Зорі» видав збірку творів Могильницького з власною передмовою. Правда, збірка вийшла не досить повною, але будь-що-будь, представила громадськості багато творів, давно забутих або навіть зовсім не відомих.

Пан Лучаківський обіцяє довести цю роботу до кінця. Крім біографії, хоча й не дуже багатої новими фактами, але ретельно опрацьованої, подає він також кілька новознайдених творів Могильницького і згадки про інші його праці, що перебувають ще в рукописах, яких, незважаючи на численні зусилля, він не зміг дістати. Друга частина подасть оцінку праць Могильницького. Біографії можна б почасти закинути непотрібну риторику і розтягнутість (наприклад, увесь параграф 4 зовсім зайвий), а також відсутність відповідної мірки в оцінці його і як людини, і як поета: біограф місцями перетворюється на панегіриста або адвоката і, замість того, щоб просто викладати факти, захищає Могильницького від закидів, яких йому ніхто не робить. Внаслідок цього хід розповіді часом так затемнюється, що в певних місцях (наприклад, стор. 34) можна припускати втручання ножиць цензора…

Примітки

Вперше надруковано польською мовою в газ. «Prawda», 1888 р., 4 лютого (21 січня), с. 66 – 57. Скорочений варіант цієї рецензії І. Франко опублікував у журналі «Kwartalnik historyczny», 1888 р., № 2, с. 276 – 277.

Подається в перекладі за першодруком в газ. «Prawda».

Пипін Олександр Миколайович (1833 – 1904) – російський літературознавець, представник культурно-історичної школи. Присвятив чимало праць вивченню історії української літератури та фольклору. В «Истории славянских литератур» О. М. Пипіна і В. Д. Спасовича (т. 1, Спб., 1879, с. 427) про А. Могильницького сказано: «Теперь сами галичане находят, что в его поэмах мало поэзии».

Спасович Володимир Данилович (1829 – 1906) – польський і російський публіцист, літературознавець, юрист, професор Петербурзького університету.

Устиянович Микола Леонтійович (1811 – 1885) – український письменник, громадський діяч, був близький до «Руської трійці».

…звернувся з гарячим привітанням до нашого батька Могильницького. – Вірш Ю. Федьковича «До нашого батька Могильницького» вперше був надрукований у газеті «Слово», 1861, № 66. В 1862 р. вийшла збірка «Поезії Іосифа Федьковича. Часть первая» (Львів), куди ввійшов згаданий вірш. Її, очевидно, і має на увазі І. Франко.

Солотвин – нині містечко Богородчанського району Івано-Франківської обл.

Хитар – село, нині Сколівського району Львівської обл.

Станків – село Станкова, нині Калуського району Івано-Франківської обл.

Збора – село, нині Калуського району Івано-Франківської обл.

Комарів – село, нині Галицького району Івано-Франківської обл.

Леньяно – місто на півночі Італії.

…останньою фортецею православ’я в Галицькій Русі. – Після Брестської унії (1596) православні монастирі на східногалицьких землях послідовно почали перетворюватись на уніатські. Манявський скит, або монастир (на території нинішнього села Маняви Богородчанського району Івано-Франківської області), було закрито одним із останніх – 1785 р.

…фрагмент другої частини, опублікований в 1864 р. – Йдеться про публікацію твору А. Могильницького «Скит Манявський. Дві начальні пісні з ч. II» у газеті «Слово», 1864, № 100.

Бабче – село, нині Богородчанського району Івано-Франківської обл.

Навроцький Володимир Михайлович (1847 – 1882) – український публіцист, економіст і статистик.

Це оповідання я опублікував у «Зорі»… – В першому номері журналу «Зоря» за 1884 р. І. Франко опублікував під назвою «Конгруа о. Жегаловича» згаданий у тексті лист А. Л. Могильницького до сина Олександра від 25 червня 1867 р.

…видав збірку творів Могильницького… – Йдеться про «Письма Антонія Любича Могильницького», Львів, 1885.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 165 – 169.