Т. Шевченко в освітленні пана Урсина
Іван Франко
Недавно вийшла в Петербурзі книжка під дуже цікавою назвою М. Урсин. «Очерки из психологии славянского племени. Славянофилы». На жаль, зміст не зовсім відповідає назві, бо автор одразу ж у передмові значно обмежує поняття слов’янофільства. Це, на його думку, містичний патріотизм, який полягає в тому, що поширені в останньому [19] сторіччі національні прагнення виявилися у нас у формі містичної віри в наше особливе призначення, що полягає у відродженні світу, який погряз у сухому раціоналізмі, причому це відродження має відбутися за допомогою живого почуття. Ця характеристика, можливо, оригінальна, але неточна й однобічна. Не скрізь слов’янофільство було містичною вірою в особливе призначення, не кожну містичну віру можна охрестити ім’ям слов’янофільства.
Крім того, автор обмежує досліджуваний предмет ще більше, даючи нам замість історичного й порівняльного нарису про містичне слов’янофільство низку окремих нарисів про Міцкевича, Словацького, Товянщину, Хомякова, Шевченка, Гоголя та Прерадовича. Не думаючи вдаватися в розбір усієї книжки пана Урсина, хочу розглянути тільки один її розділ, присвячений українському кобзареві Шевченкові, хоч би вже тому, що в основному в цьому розділі п. Урсин намагався бути оригінальним, а по-друге, що саме в цьому розділі найвиразніше виявляється однобічність і недостатність його характеристики слов’янофільства, через що вся поезія Шевченка подана неправильно: ані слов’янофільство, ані віра в народ у Шевченка не були містичними.
Отож пану Урсинові слід було або поминути Шевченка в своїй праці про містичне слов’янофільство, або визначити йому окреме місце. Пан Урсин вчинив інакше й намагався силоміць втиснути Шевченка в свої рамки, цілком обминаючи ті його твори, на які в даному випадку треба було звернути головну увагу, а натомість з інших роблячи хибні висновки. Пан Урсин вбачає в Шевченкові представника песимізму й фаталістичної зневіри. Чи слушно це? Побачимо далі, а тут запитаємо тільки, яким чином такий поет потрапляє в дослідження про містичну віру в народ?
Але де і яку містику знайшов п. Урсин у поезіях Шевченка? Подавши стисло основні факти його біографії, автор намагається дати нам характеристику його поезій.
В поезії Шевченка, – говорить він на стор. 182, – поряд із всевладними в ній мотивами смутку й туги подибуємо також і криваві, що випливають із сліпої ненависті, але перші значною мірою переважають. Всі думки й почуття поета наскрізь пройняті смутком, що розриває серце, наприклад, почуття особистого кохання нерозривно поєднується з сумною думкою про марність усього земного і з палкою тугою до кращого, загробного життя, бо тільки там є можливість вічної любові. Та з усіх цих почувань найсильніше опановує душу поета любов до вітчизни, і саме вона найбільше пройнята смутком. Це любов чисто фізична; поряд із пристрасною прив’язаністю до рідного краю завжди йде глибоке співчуття до страждань народу; воно також дає його любові відтінок смутку, що витісняє всі інші вияви почуттів. Ця любов також навіяла поетові сумні теми «», «», «» і т. д. Ганьба й нещасливі наслідки позашлюбного кохання становлять зміст цих поем.
Ця характеристика абсолютно хибна. Насамперед очевидна річ, що містицизму тут нема ані сліду, хоч автор силоміць вводить рису, яка характеризує цей містицизм: приписує Шевченкові сумні думки про марність усього земного й палку тугу до кращого, загробного життя. Риса ця суперечить усьому духові Шевченкової поезії. Ось кілька цитат, що найкраще показують, як на це дивився Шевченко:
–
Попереду знати,
Що нам в світі зострінеться…
Не знайте, дівчата!
Не питайте свою долю…
Само серце знає,
Кого любить… Нехай в’яне,
Поки закопають!
Бо не довго, чорнобриві,
Карі оченята;
Біле личко червоніє,
Не довго, дівчата!
До полудня, та й зав’яне,,
Брови полиняють…
Кохайтеся ж, любітеся,
Як серденько знає.
,
І вродлива я,
Та не маю собі пари,
Безталанна я!
Тяжко, тяжко в світі жить
І нікого не любить.
Оксамитові жупани
Одинокій носить!
Полюбилась би я,
Одружилась би я,
З чорнобривим сиротою,
Та не воля моя!
Батько-мати не сплять,
На сторожі стоять,
Не пускають саму мене
У садочок гулять!
А хоч пустять, то з ним
З препоганим старим,
З моїм нелюбом багатим,
З моїм ворогом злим!
Якщо це хоч трохи нагадує загробну тугу, то п. Урсин має повну рацію. Таких прикладів можна назбирати в Шевченкових поезіях дуже багато.
Не більше має рацію й те, що п. Урсин говорить про сліпу племінну ненависть, якою нібито дихають Шевченкові поезії. Автор не раз звертає особливо увагу на цю ненависть, коли говорить про «Гайдамаки»: «Смуток ще сильніше розлитий у цій поемі, ніж у згаданих вище і, з одного боку, подає він руку фаталістичній зневірі а з другого – кривавим підшептам ненависті». Я не вважаю, як деякі українські критики й п. Урсин, поему «Гайдамаки» за найвизначніший або хоч тільки визначний твір Шевченка. Поет не зміг достатньо опанувати предмет, не вмів пластично й послідовно змалювати основні постаті поеми, не вмів зробити їх для нас симпатичними. Проте, оскільки він виявив у поемі свою власну душу, свій власний погляд на справу, то закид сліпої ненависті тут цілком безпідставний. В одному місці своєї поеми він говорить:
По всій Україні!
Гірше пекла… А за віщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такі ж діти, –
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз’єднаться!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Болить серце, як згадаєш:
Старих слов’ян діти
Впились кров’ю. А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти.
В передмові поет ще раз звертається до того самого мотиву:
на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками… Весело… а все-таки скажеш: «Слава богу, що минуло», а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слов’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря – слов’янськая земля!
Чи це сліпа ненависть так промовляє? Чи це містичне слов’янофільство?
Що розуміє п. Урсин під чисто фізичною любов’ю Шевченка до України, важко збагнути. Що Шевченко любив красу природи України, це правда, але чи не любив у ній нічого більше?
На думку п. Урсина, в «Гайдамаках» та в інших творах Шевченка сліпа ненависть подає руку фаталістичній зневірі. Як виглядає в дійсності ота сліпа ненависть, ми бачили вже вище. Що ж до Шевченкової зневіри, то важко нам зрозуміти, що саме мав на думці п. Урсин, який на тій самій сторінці, кількома рядками вище, говорить про глибоко закорінену релігійність у глибині його духовної істоти. Лишаючи при боці цю справу, вернімось до фаталізму, що, на думку п. Урсина, є головною прикметою месіанізму Шевченка, його містичної віри.
Цей месіанізм, на думку п. Урсина, виявився тільки в одній поемі – в «Неофітах», і то порівняно мало. Пояснюється це невеликим духовним розвитком українського співця (стор. 185). Але який же це месіанізм знайшов п. Урсин у «Неофітах»? Зміст поеми такий: в околицях Рима живе юнак Алкід. Коли він прийняв християнство, його кинули до в’язниці. Мати його просить за нього Нерона; той велить привезти неофітів до Рима, але не для того, щоб помилувати їх, а щоб кинути їх у цирку диким звірам на розтерзання. Алкід гине, тіло його кидають у Тібр, а мати спочатку намагається накласти на себе руки, а потім приймає християнство. Думку «Неофітів», – каже п. Урсин, – можна коротко висловити так: з життєвих страждань є один тільки вихід – схилити чоло перед богом і чекати покірно, поки бог змилується (стор. 187).
Насамперед, ідея «Неофітів» зовсім не така. Поема закінчується словами:
,
страшно заридала,
І помолилась в перший раз
За нас розп’ятому. І спас
Тебе розп’ятий син Марії,
І ти слова його живії
В живую душу прийняла.
І на торжища і в чертоги
Живого, істинного бога
Ти слово правди понесла!
Перші пропагандисти цього слова правди загинули, та слово правди загинути не може. З крові мучеників постають нові апостоли. Мати, що в щасті була поганкою, тепер, у своїм сирітстві й нещасті, знаходить правдивого бога милосердя у братній любові, присвячує своє життя служінню тій ідеї, за яку вмер її єдиний син. Якщо це фаталізм і містичний месіанізм – у такому разі характеристика пана Урсина цілком правдива.
А що моя інтерпретація останніх строф «Неофітів» не довільна, доказом є шедевр Шевченкової поезії – поема «», мабуть, невідома пану Урсинові. Там Шевченко ще раз повертається до цієї самої ідеї і опрацьовує її далеко виразніше, даючи нам найвищий з усіх відомих мені в будь-якій літературі ідеал жінки-матері, що життя своє віддає заради сина, а коли син умер в ім’я високої ідеї, вона з силою материнської любові стає на його місце і докінчує його справу, зовсім не дбаючи про свою власну долю. В цих Шевченкових поемах зовсім нема ані містицизму, ані фаталізму, ані месіанізму, є тільки високолюдське розуміння життя й історії та вогненна любов до великих ідей добра, справедливості й любові.
Фаталізм, що його закидає Шевченкові п. Урсин, заперечують ще й інші його поеми, як-от «Наймичка», що з любові до своєї незаконнонародженої дитини зрікається хати батьків, майна, особистої самостійності, навіть ніжного імені матері, і в чужій хаті, як наймичка, виховує її; заперечує «Відьма», жінка, яку замучили кріпацькі умови, але яка, проте, зберегла в своїм серці святу іскру любові до людей; заперечує гостро засуджена паном Урсином (і справді слабка щодо форми) поема «», в якій бідний сирота Максим іде до війська замість брата своєї померлої жінки, а пізніше, повернувшись з війни, дуже прислужується громаді, віддаючи свої сили на те, щоб викопати для неї криницю, – заперечують багато інших дрібніших творів.
Але як же стоїть справа з Шевченковим слов’янофільством? На жаль, саме цього надзвичайно цікавого й характерного предмета п. Урсин навіть не торкається. Шукав містики і в цьому шуканні заблудив.
Примітки
Вперше під назвою «Taras Szewczenko w oświetleniu р. Ursina» надруковано польською мовою в «Przeglądzie literackim» – додатку до петербурзької газети «Kraj», 1888 р., 23 грудня (1889 р., 4 січня), с. 12 – 15. Підпис: Taras. Скорочений виклад цієї статті надруковано в журналі «Kwartalnik historyczny», 1888 р., № 2, с. 273 – 274.
Подається в перекладі за першодруком в газ. «Kraj».
Урсин (справжнє прізвище – Здзєховський) Маріян Едмундович (1861 – 1938) – польський консервативний літературознавець, професор Краківського та Віденського університетів.
Товянщина – течія в польській суспільній думці XIX ст., пов’язана з іменем Анджея Товянського (1799 – 1878), реакційного громадського діяча, філософа-містика, що був виразником польського месіанізму.
Хомяков Олексій Степанович (1801 – 1860) – російський письменник, ідеолог слов’янофільства.
Прерадович Петро (1818 – 1872) – хорватський поет; у ранніх творах підносив ідеї національно-визвольного руху.
слов’янофільство… у Шевченка… – Франко тут має на увазі глибоко інтернаціональну і демократичну Шевченкову ідею слов’янської взаємності.
і то лихо… – В оригіналі статті І. Франко тут і далі подає власний прозовий переклад поезій Т. Шевченка польською мовою.
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 238 – 241.