Нові праці про Україну

Іван Франко

А. А. Потебня. Объяснение малорусских и сродных народных песен, т. 2;

Н. П. Дашкевич. Отзыв о сочинении г. Петрова Очерки истории укр[аинской] литературы XIX стол. і др.

В останніх роках Україні доволі якось щаститься на полі науковому. Багата її минувшина, багаті здобутки її народного генія, ба навіть її артистична література находить чимраз більше робітників і дослідників. Спеціальний місячник, посвячений дослідам України, «Киевская старина» подає в кожнім номері багато цінного матеріалу і гарні досліди історичні та історико-літературні. Інші журнали російські вважають немов своїм обов’язком хоч раз або два рази до року подати праці, доторкаючі України, не говорячи вже про сирі матеріали, котрі в таких місячниках, як «Русская старина», «Русский архив» і др., ідуть майже щомісяця.

З-поміж праць наукових, що появились сього року по журналах російських, згадаємо О. М. Пипіна дуже прихильну оцінку російських повістей і поем Шевченка в «Вестнике Европы», Петра Морозова працю про російську літературу драматичну в «Журнале министерства нар[одного] просвещения», де чимало сказано про давню українську драму. З видань матеріалів історичних поперед усього згадати треба про новий том «Архива Юго-Западной России» із обширним попереднім словом проф. Владимирського-Буданова і про новий том «Aktów grodzkich i ziemskich» із знаменитим попереднім словом проф. Ліске про давні суди в Галицькій Русі в XIV і XV віці.

Важним матеріалом для внутрішньої історії України в XVIII віці є «Наказы южнорусских дворянских собраний», що друкуються осібним додатком до «Киевской старины». З книг спеціальних, посвячених українській бувальщині, згадати треба поперед усього Еварницького «Запорожье» і його ж «Материалы для истории Запорожья». З книг, посвячених історії української] літератури давньої і нової, головну вагу мають Владимирова «Франциск Скорина», Барсова двотомова праця про «Слово о полку Ігоревім», Потебні другий том «Объяснений малорусских и сродных народных песен» і Дашкевича критичний розбір книги Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX стол.», надрукований у виданнях Петербурзької Академії наук в справозданні про 29-ий присуд уваровських премій. Лишаючи поки що на боці всі інші згадані видання, ми оглянемо ближче тільки дві останні праці.

Праця проф. О. О. Потебні – се величезний том (809 сторін), що вийшов як осібна відбитка з варшавського «Русского филологического вестника». Се хоч і не перша, але на найбільший розмір переведена проба систематичного вияснення українських колядок і щедрівок. Проби ті розпочалися ще около 1830 року замітками російського вченого Снєгірьова. Пізніше займалися українськими колядками етнографи російські школи Грімма і Мангардта, як Орест Міллер і Афанасьев (автор «Поэтических воззрений славян на природу»), котрі відкривали в них майже що крок сліди праслов’янської міфології, а особливо культу сонця і других явищ небесних.

Пізніші етнографи, як Куліш, Костомаров, Антонович і Драгоманов, звернули увагу на деякі колядки як на спомини історичні українського народу, сягаючі часів князівських, додаючи надто (особливо відноситься се до Драгоманова), що в великій часті колядок і щедрівок відбилися ще й другі впливи історично-культурні, особливо вплив релігійний болгарського богумильства. Ті посторонні, південні впливи старався дослідити в повнім об’ємі петербурзький учений проф. Веселовський; порівнюючи колядки українські з румунськими і грецькими, а надто притягаючи до порівняння широкий круг середньовікових мотивів епічних, що йшли різними дорогами від одного народу до другого, проф[есор] Веселовський виділив і вказав чотири елементи, котрі завсігди треба мати на увазі при розборі колядок українських і покревних їм слов’янських пісень, а іменно елементи поганський, міфологічний, християнський (в значенні часті, сектантський-богумильський), історичний і епічно-баладовий (міжнародні, вандруючі мотиви). Праця Веселовського («Разыскание в области русских духовних стихов»), по моїй думці, обозначила найширший кругозір для наукового досліду колядок і щедрівок українських і зовсім вірно вказала ті чотири складники, з котрих ніколи не слід зводити ока при спеціальних дослідах тих пам’ятників народної творчості.

Проф. Потебня взявся неначе виповнити програму, намічену Веселовським, вносячи з свого боку основне знання філологічне і кладучи вагу не тільки на пильний досвід змісту, але також на докладне студіум форми поетичної, котра в творах народних, по його думці, не дасть відділитися від змісту. Та все-таки де в чому погляди проф. Потебні не схожі з поглядами Веселовського, і то, як смію думати, не на користь харківського вченого.

Талант проф. Потебні – поперед усього талант незвичайно тонкого аналітика. Розбирає він кожну пісню на найпростіші складові часті або мотиви і на найпростіші форми поетичні, слідить за кожною відміною форми, за кожною комплікацією, кожним перемішанням або занидінням первісного мотиву, послуговуючися при тім величезним порівнюючим матеріалом, якого достарчають йому збірники етнографічні всіх племен слов’янських, між котрими він обертається як у себе дома. Не достає йому того широкого синтезу, яким відзначується Веселовський, не достає вмілості групування поодиноких елементів, не вміє він обняти цілості, сформулювати які-небудь загальні виводи.

Він бере просто мотив за мотивом, колядку за колядкою і розбирає їх, роблячи не раз довгі екскурсії в різні боки, і тільки в приближенні можна сказати, що в перших одинадцяти розділах (відкинувши перших чотири вступних, значить від V до XV включно) розібрано мотиви міфологічні; далі в розділах XVI – XXXVI включно – мотиви, взяті з життя і природи, так сказати, мотиви символічні, в розділах XXXVII – XLV вк[лючно] – мотиви баладові, в розділах XLVI – LII – мотиви апокрифічні, в розділах LIII – LXXIV – мотиви історичні, на останку, в розділах LXXV – LXXXVIII – мотиви релігійні, зведені автором в осібну групу набожные песни.

Як бачимо вже з того огляду, систематика д[обродія] Потебні не без закиду; чому б, н[а]пр[иклад] групу XLVI – LII не звести в одно з останньою? Чому б мотиви історичні не трактувати в зв’язку з міфологічними, тим більше, що в піснях, зведених в першій з показаних нами груп, доволі багато находимо ремінісценцій історичних. Важним розширенням кругозору наукового в досліді колядок є розслідження пануючого в них символізму. Розслідження те можна назвати головною заслугою, але подекуди й головним опорним пунктом в етнографічних працях д. Потебні. Як усякий учений, що сказав в науці що-небудь нового, рад прибільшувати донеслість свого відкриття, так само й д. Потебня, по моїй думці, трохи прибільшує обсяг символізму в українських і загалом в слов’янських піснях народних.

Ся прихильність до символізму в’яжеться у д. Потебні нерозривно з його прихильностею до міфологічного толкування колядок. Виступає він против склонності, може й надто односторонньої, проф. Веселовського зближувати українські і загалом слов’янські колядки з піснями і обрядами греко-латинськими. Досліди свої обмежовує він світом слов’яно-литовським. Певна річ, що таке мудре обмежування хоронить його від не одної помилки, але, з другого боку, позбавляє його досліди ширшого, європейського грунту і не раз, н[а]пр[иклад], при мотивах епічно-баладових, мотивах захожих і міжнародних може доводити до виводів прямо хибних.

З прихильністю до символічного толкування пісень і зворотів поетичних в’яжеться у Потебні також прихильність до виводів, опертих на зближеннях і покревностях етимологічних. Ітак, приміром мотив уведення дівки-шинкарки трьома молодцями (козаками, донцями, волохами або чужоземцями) зводить автор при помочі доволі смілих аналогій і порівнянь до ряду пісень символічних, в котрих криються сліди давнього слов’янського чи навіть арійського культу природи; а тим часом мені здається, що далеко простіше було б шукати джерела сього мотиву між середньовіковими новелами західноєвропейськими. При помочі етимологічного зближення зводить д. Потебня до ряду пісень міфологічних також знані великоруські і білоруські обрядові пісні про Овсень-Таусень.

Противиться д. Потебня також занадто, по його думці, поспішним виводам дд. Антоновича і Драгоманова, котрі в своїм виданні історичних пісень укр[аїнського| народу намагалися в деяких колядках добачати безпосередні рефлекси звісних фактів історичних з XII і XIII віку. По думні проф. Потебні, таких споминів в колядках шукати не можна. Сліди так давньої минувшини бачимо в колядках, се правда, але тільки в загальних обрисах тодішнього культурного життя (часті спомини про князів, бояр, золоті гривни, лицарські зброї, описи давніх жіночих строїв і т. і.) і тодішніх відносин політичних (зносин з Царгородом, Угорщиною і т. і.), а також в многих формах поетичних і зворотах язикових, нині мало вже зрозумілих, але зовсім схожих з тими, які зустрічаємо в «Слові о полку Ігоря», «Моленії Данила Заточника» і в літописах.

Книга д. Потебні починається главою, де говориться про розмір колядок і щедрівок. Мусимо тут запримітити, що д. Потебня – перший учений, котрий замість дотеперішнього поділу пісень народних після змісту, поділу, що веде не раз на бездоріжжя задля перемішання мотивів пісняних, радить ділити пісні після розміру. На підставі величезного зібраного досі матеріалу констатує він кілька відрубних типів пісень українських, не похожих на себе з погляду на розмір.

Ітак, інший є типовий розмір пісень весільних, до котрих підходять обжинкові, інший розмір пісень весняних (гаїлок і др.), а інший розмір колядок і щедрівок. Колядки мають звичайно розмір 10-складовий, кожний такий 10-складовий рядок (вірш) складається з двох стоп музикальних і синтаксичних по 5 складів, а затим тип розміру колядки означує д. Потебня формулою (5 + 5); у щедрівок, крім сього, стрічаємо також розмір (4 + 4), а натомість приспівки (рефрени), що повторюються після кожного рядка, відзначаються величезною різнородністю розміру.

При помочі цілого ряду порівнянь вказує д. Потебня близьку покревність розміру українських колядок з розміром великоруських билин, білоруських пісень волочобних і сербських пісень величальних, але противиться думці Срезневського, немовби розмір сей можна було вважати первісним, найдавнішим розміром епічним слов’ян. Дальше виступає д. Потебня рішуче против розважування розміру пісень народних слов’янських на підставі метрики грецької, против ділення їх на ямби, трохеї і т. і. Таке ділення ніколи не дасть нам певності і завсігди буде самовільним краянням живих стоп музикальних; остаточно покажеться нам цілий хаос збочень, виїмків і неправильностей. Стопа в слов’янській поезії народній є, звичайно, певна логічна цілість з означеним, хоч не незмінним числом складів і з одним головним наголосом, около котрого групується або менше число складів безнаголосових, або, в разі, коли стопа буває довша, склади безнаголосові чергуються з складами, котрих наголоси є постепенно слабші. Се затим стопа рівночасно синтаксична і музикальна.

Ми вважали конечним зупинитися трохи довше над книгою д. Потебні задля її важності і великого багатства зложених в ній цінних уваг і сказівок. Книга ся більш, ніж яка-небудь друга, потребує спосібного популяризатора; для спеціалістів се правдиве і неоціненне компендіум цитат і уваг для даного предмета.

Друга не менш важна книжка, правдивий здобуток для історії духовного розвитку української інтелігенції XIX віку, – се М. П. Дашкевича критичний розбір книги Петрова. Розбір сей зладжений для Петербурзької Академії наук, котра щороку розділює премії з фундації гр. Уварова за найліпші праці історичні й етнографічні. З праць, доторкаючих України, одержали премії з тої фундації «Труды» Чубинського (розбирав їх проф. Веселовський), Головацького «Пісні Галицької і Угорської Русі» (розбирав проф. Потебня), Антоновича і Драгоманова «Історичні пісні українського народу». Книга Петрова по розборі Дашкевича нагороджена була золотою медаллю; таку ж золоту медаль признано й д. Дашкевичу за його розбір. І зовсім справедливо.

Бо коли д. Петров перший в Росії, лишаючи на боці суперечки про «бути чи не бути» українській літературі, підійшов до неї як історик і попробував звести докупи порозкидувані матеріали, доповнити їх новими і ввести в ту збірку який-небудь метод і порядок, то д. Дашкевич, опираючись на його здобутках, вніс в його досліди далеко ширше розуміння історії (нагадаймо його знамениту працю «Княжение Данила Галицкого», див. V т. «Істор[ичної] бібліотеки» Барвінського) і літератури (нагадаймо його працю про західноєвропейську легенду о св. Граалі, про російську билину о Альоші Поповичі і т. і.), строгий критицизм в досліджуванні деталей і знайомість з літературами українською, польською і російською, непомірно більшу, ніж ту, яку стрічаємо у Петрова.

Не вдаючися в обговорювання поодиноких авторів, п. Дашкевич розбирає тільки загальні характеристики Петрова, загальні виводи його праці, його поділ української літератури на періоди, всюди виказуючи множество похибок і недокладностей, конечних в роботі першій щодо часу, а ще до того в роботі, писаній не українцем, для котрого не раз бувають чужими і незрозумілими такі речі, котрі українець розуміє і пригадує відразу без зусилля. Особливо докладна знайомість д. Дашкевича з літературами польською й галицько-руською дає йому можливість далеко ближче доходити до джерела традицій літератури української, до механізму її росту і розвитку, ніж се було можливим для Петрова, незнайомого з тими літературами.

Поставивши питання про початок і розвиток української літератури на широкому, культурно-історичному грунті, д. Дашкевич без труду міг опрокинути таке, н[а]пр[иклад], натягане твердження Петрова, як те, що українська література загалом мало оригінальна, звичайно повторяє тільки зади літератури російської, значить, є тільки провінціалізм, відмінний щодо кольору, але мало відмінний щодо ідей від літератури російської. Лишаючи в повній силі майже все те, що Петров сказав про вплив літератури російської на українську, д. Дашкевич вказує, однако ж, в сій останній много елементів і явищ, котрі далеко не підходять під рамки літератури російської.

Коли вже говорити про впливи посторонні, міркує д. Дашкевич, так тут побіч впливів російських конечно треба мати на увазі впливи польські, потрохи галицько-руські, а також західноєвропейські, що хоч вряди-годи проривалися безпосередньо на Україну. Та тільки ж певна річ, що всі ті впливи, взяті разом, далеко ще не вияснюють усієї літератури української. Остається ще найбільша і найважніша її верства – те, що прямо взято з українського грунту, що було саморідним виразом власної культурної потреби української інтелігенції, випливом власного самопізнання і здобутком довговікової славної історії України.

Українська природа, український народ, українська історія такі багаті, що здавен-давна показували великий вплив на другі народи, виразились і в літературах польській, російській, в одну і в другу вносячи багато елементів оживляючих, доконуючи в одній і в другій великих і важних реформ, – мали ж би вони показатись немічними і малими тільки на власному грунті, у власній літературі? Добродій Дашкевич по-майстерськи вказує, що так не було і що та сама любов до України, котрою проймалися не раз люди чужі, зайшлі (згадаємо тільки поляка, родовитого мазура Кльоновича, автора латинської поеми «Roxolania» (1584), Павловського, автора першої граматики української мови, Срезневського, впорядчика «Запорожской старины», і хоч би ще й родовитого москаля Петрова, автора першої повної історії української літератури!), не менше живо палала й у серцях самих українців і була головним джерелом зародження і зросту української літератури в мові народній.

До хиб книжки д. Дашкевича ми віднесли б головно висказаний на стор. 232 погляд, що літературі українській з часом прийдеться все меншати й меншати відповідно тому, як між великорусами й українцями заводитися будуть ближчі взаємини і т. і. Певна річ, суперечка про те, що буде, – марна суперечка. Та все-таки нам здається, що вивід сей дуже слабо зв’язаний з цілою будовою фактів і аргументів, зібраних в книзі, і що посторонні аналогії поки що мало піддержують такий вивід. Може бути, що колись усі народи й зіллються в одну сім’ю, досі, однако ж, того не видко, а освіта, близьке та мирне життя і тісні взаємини не змогли злити водно, наприклад, німців, французів і італіянців в Швейцарії.

Хибним і одностороннім видається нам той погляд д. Дашкевича (стор. 220), що «малорусское племя не может занять отдельного места в национально-культурной федерации славянских племен: теперь, когда повсюду (?) среди славян обнаруживается признание верховенства русского языка и величия русской литературы, более чем когда-либо немыслимо и неуместно (???) создание вполне самобытной литературы на малорусском наречии, которое не составляет отдельного языка». При сьому останньому твердженні автор здається на Соболевського і серба Ковачевича, хоча не знати, для чого забув заглянути до Міклошича і других знатних філологів слов’янських. З того погляду автор (стор. 218) дорікає й галичанам за те, що занадто високо цінять безцензурні вірші Шевченка, а особливо його напади на москалів, и «из-за временных невзгод малорусской народности упускают из виду великое будущее русского народа, обусловленное единением его племен».

То-то й лихо, що ті «временные невзгоды», про котрі з видом невинним згадує д. Дашкевич, на ділі називаються: указ 18 мая 1876 року, цензура, деспотизм, адміністративна самоволя і самодурство, що ті «временные невзгоды» попросту компрометують саму ідею єдності руських народів, так що чоловікові незалежному і самостійному просто встидно говорити про «единение, великое будущее», там, де брат брату наступає ногою на горло і кричить: або гинь, а ні – то смерть твоя! Яке там буде великое будущее – се ще журавель в небі; ми, котрим ті «временные невзгоды» не дають дихати, тим будущим ситі не будемо. Наші протести против тих невзгод се ж і є один із задатків того великого будущого, і учений, для котрого історія є справді «magistra vitae», повинен би ширше розуміти зв’язок фактів і не дорікати другим за те, чого, як каже народна приповідка, «вони собі не вискакали».

Та все-таки, поминаючи сі хибні тези, характеризуючі більш автора, ніж його працю, ми сміло можемо сказати, що «Отзыв» д. Дашкевича – книжка вельми цінна і неминуче потрібна для всякого, хто схоче науково оброблювати літературу і духовий розвиток України в XIX віці. Крім того, вся книжка писана тепло, живо і ясно і на кожній карті виявляє нам майстра історичного аналізу, яким заявив себе д. Дашкевич ще в першій своїй історичній роботі.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Правда», 1888 р., вип. 3, с. 208 – 214. Автопереклад рецензії польською мовою (із деякими скороченнями) двома частинами публікувався в журн. «Kwartalnik historyczny», Львів, 1888 р., № 3, с. 452 – 454, 1889 р., № 3, с. 551 – 554.

Подається за першодруком.

Петров Микола Іванович (1840 – 1921) – український і російський історик літератури, професор Київської духовної академії, член-кореспондент Петроградської Академії наук з 1916 р.

Русская старина – щомісячний історичний журнал, що видавався в 1870 – 1918 рр. у Петербурзі. Опублікував ряд матеріалів з історії України, спогади про Т. Г. Шевченка.

Русский архив – історико-літературний журнал, виходив у 1863 – 1917 рр. у Москві. Опублікував ряд матеріалів з історії України.

…О. М. Пипіна дуже прихильну оцінку російських повістей і поем Шевченка… – І. Франко має на увазі статтю «Русские сочинения Шевченко», надруковану в журналі «Вестник Европы», 1888, т. 2, № 3, с. 246 – 286. Це відзив на книжку: Шевченко Т. Г. Поэмы, повести и рассказы, писанные на русском языке. К., 1888. Скорочений варіант рецензії О. Пипіна під назвою «Про твори Шевченка, писані російською мовою» передрукувала «Правда», 1889, т. 2, № 5, с. 341 – 346.

Вестник Европы – російський літературний та історико-політичний журнал, який виходив у 1866 – 1918 рр. у Петербурзі.

Морозов Петро Осипович (1854 – 1920) – російський історик літератури, театрознавець. Його розвідка «Очерки из истории русской драмы» надрукована в «Журнале министерства народного просвещения» (1887 – 1888) і вийшла окремим відбитком під назвою «Очерки из истории русской драмы XVII – XVIII столетий», Спб., 1888.

Архив Юго-Западной России – видання історичних документів і літературних пам’яток України XIV – XVIII ст. під назвою «Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссией для разбора древних актов, состоящей при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе», ч. 1 – 8, К., 1859 – 1914. Тут йдеться про сьому частину першого тому (К., 1886).

Владимирський-Буданов Михайло Флегонтович (1838 – 1916) – російський історик права, професор Київського університету. Був головним редактором Київської тимчасової комісії для розбору давніх актів.

Akty grodzkie i ziemskie – повна назва серії: «Akty grodzkie i ziemskie Rzeczy pospolitej Polskiej. Z archiwu t. zw. bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacji A. Stadnickiego», тт. 1 – 39, 1868, в якій також друкувалися архівні матеріали з історії Галичини. Тут йдеться про т. XII. – «Najdawniejsze zapiski sądów halickich (1435 – 1475)», Lwów, 1887.

Ліске Ксаверій (1838 – 1891) – польський історик, професор Львівського університету. Ініціатор створення у Львові Історичного товариства (1886).

Наказы южнорусских дворянских собраний – точна назва: «Наказы малороссийским депутатам 1767 года и акты о выборах депутатов в комиссию сочинения уложения», К., 1888 – 1889. Книга виходила як додаток до журналу «Киевская старина», 1888, № 4 – 5, 10 – 12, 1889, № 3.

Еварницький (Яворницький) Дмитро Іванович (1855 – 1940) – український історик, археолог, фольклорист і етнограф. Йдеться про його праці «Запорожье в остатках старины и преданиях народа», 2 ч., Спб., 1888, «Сборник материалов для истории запорожских казаков», Спб., 1888.

Владимиров Петро Володимирович (1854 – 1902) – російський історик літератури, професор Київського університету. Мова йде про його працю «Доктор Франциск Скорина. Его переводы, печатные издания и язык». Спб., Изд. Общества любителей древнейшей письменности, № XC, 1886.

Барсов Єлпидіфор Васильович (1836 – 1917) – російський фольклорист, збирач і дослідник творів давньоруського письменства; опублікував три томи праці «Слово о полку Игореве как художественный памятник Киевской дружинной Руси» (М., 1887 – 1889).

Уваровські премії – премії за кращі наукові праці на честь Сергія Семеновича Уварова (1786 – 1855) – президента Петербурзької Академії наук (з 1818 р.) і міністра освіти (1839 – 1849), відомого своїми реакційними заходами в галузі культури й освіти. Премія була заснована сином С. С. Уварова – російським, археологом Олексієм Сергійовичем Уваровим (1828 – 1884).

Снєгірьов Іван Михайлович (1793 – 1868) – російський етнограф і фольклорист, археолог.

Школа Грімма і Мангардта – напрям у фольклористиці і літературознавстві XIX ст., що виник у добу романтизму і остаточно оформився в працях німецьких філологів братів Якоба (1785 – 1863) та Вільгельма (1786 – 1859) Гріммів. Спираючись на успіхи порівняльно-історичного мовознавства, представники цієї школи виводили походження народної поезії із міфології, так званого праміфу. Міфологічна школа в цілому сприяла розвиткові європейської фольклористики і літературознавства. Німецький фольклорист Вільгельм Мангардт (1831 – 1880) був одним із прибічників цієї школи (її так званої аналогічної течії).

…етнографи… звернули увагу на деякі колядки… – Йдеться про праці: «Записки о Южной Руси» П. Куліша (тт. 1 – 2, Спб., 1856 – 1857); «Об историческом значении русской народной поэзии» М. Костомарова (Харків, 1843); «Исторические песни малорусского народа с объяснениями В. Антоновича и М. Драгоманова», т. 1 (К., 1874); рецензію М. Костомарова на цей збірник пісень («Вестник Европы», 1874, № 12, с. 573 – 629).

…вплив… болгарського богумильства. – Йдеться, зокрема, про примітки М. Драгоманова до перекладу болгарських релігійних легенд у французькому фольклористичному журналі «Mélusine » (1888, № 7). З приводу цих легенд Драгоманов писав, що «они поразительно сходны с украинскими и… что богумильская Болгария представляет мост для перехода множества легенд с Востока в Европу, особенно славянскую…» (див.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці у двох томах, т. 1. К., Наукова думка, 1970, с. 76).

Богумильство (богомильство) – антифеодальний релігійний рух у Болгарії та в інших південнослов’янських країнах (X – XIV ст.). Учасники цього руху відкидали церковні обряди й ієрархію, проповідували аскетизм.

Заточник Данило – староруський письменник кінця XII – першої половини XIII ст., гаданий автор «Моління Даниїла Заточника».

Срезневський Ізмаїл Іванович (1812 – 1880) – російський та український славіст, академік Петербурзької Академії наук (з 1851 р.). Видав 6 випусків збірника «Запорожская старина» (1834 – 1838).

критичний розбір книги Петрова. – Повна назва праці М. П. Дашкевича така: «Отзыв о сочинении г. Петрова Очерки истории украинской литературы XIX ст.», в кн.: Отчет о XXIX присуждении наград графа Уварова, Спб., 1888.

Чубинський Павло Платонович (1839 – 1884) – український етнограф, активний член Південно-Західного відділу Російського географічного товариства у Києві. Рецензія О. М. Веселовського на видання Чубинського «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край», Спб., 1872 – 1879, тт. 1 – 7, була опублікована в «Отчете о 22 присуждении Уваровских премий», Спб., 1880, с. 167 – 230.

Головацького пісні Галицької і Угорської Русі. – Йдеться про «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», М., 1878.

Княжение Данила Галицкого – повна назва цієї праці – «Княжение Данила Галицкого по русским и иностранным известиям» («Университетские известия», К., 1873, № 6, 9 – 10). Надрукована також окремим виданням у серії «Руська історична бібліотека», Тернопіль, 1886.

Руська історична бібліотека – серія, в якій О. Г. Барвінський протягом 1886 – 1896 рр. видав ряд праць з історії України. Всього вийшло 23 томи серії. Томи 7 – 8 і 15 – 23 видавало Наукове товариство ім. Шевченка.

про… легенду о св. Граалі, про російську билину о Альоші Поповичі… – Йдеться про розвідки М. Дашкевича «Из истории средневекового романтизма. I. Сказание о св. Граале» (Университетские известия, К., 1876, № 3 – 7, 9 – 10); «Былины об Алеше Поповиче и о том, как перевелись богатыри на Руси» (Университетские известия, 1883, № 5).

Кльонович Себастіан Фабіан (бл. 1545 – 1602) – польський письменник.

Соболевський Олексій Іванович (1857 – 1929) – російський філолог, професор Київського, а з 1888 р. – Петербурзького університетів. Тут ідеться про його «Лекции по истории русского языка. Введение», 1888.

Ковачевич Володимир – у 1870-ті роки студент Загребського університету, член сербської просвітницької організації «Zwonimir», один із авторів альманаху «Zwonimir» (Загреб, 1886), в якому надруковано його працю «Knjizevni preporod Malorusa» (Літературне відродження малоруса).

Міклошич Франц Ксавер (1813 – 1891) – австрійський філолог-славіст, словенець за походженням. Професор Віденського університету. Визнавав самобутність української мови.

указ 18 мая 1876 року… – Йдеться про так званий Емський указ царського уряду, яким обмежувалося вживання української мови на театральній сцені, у публічних виступах та у книгодрукуванні.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 187 – 195.