Політична поезія Шевченка 1844 – 1847 рр.

Іван Франко

Вступ до докторської дисертації

Лишнім було б говорити про важність творів Шевченка в нашій літературі. Займає він в ній неоспоримо перше місце, і, доки тривати буде українське слово, Шевченко не перестане вважатися головою і завершенням одної многозначучої доби нашої літератури, котра хоч і видала його, але в ньому ж від першого його виступу бачила джерело нового для себе розвою і вітхнення. Від самих 1840-х років ціла плеяда поетів і писателів іде за його слідом, творить, можна сказати, осібну школу його подражателів. Могучий дух, котрим він натхнув нашу літературу, не перестав віяти й досі, і нема українського поета і писателя пізнішої доби, котрий би вільний був від впливу того духу.

Ідеї, порушені Шевченком або положені ним в основу творів поетичних, остаються живі й досі і довго ще не перестануть бути провідними ідеями української літератури. Що більше, Шевченко, як усі генії, во многих поглядах випередив суспільність, для котрої писав, так що многі його ідеї (особливо релігійні й соціальні) ще й тепер далеко не вибороли собі належного права серед української суспільності, не то щоб мали застарітися. М. Драгоманов сказав був вправді в «Громаді» (cit.), що Шевченко є тепер для нас «ein überwundene Standpunkt», але сказав се переважно про Ш[евченк]ові погляди історичні на минувше України, та й то в однім з своїх листів соборних (р. 1884?) відкидав сей засуд, пишучи…

Як усякий геніальний писатель, котрого погляд і думки вибігали поза границі рідного краю, Шевченко мав вагу не тільки для нас, русинів, а й для других суміжних народів, для цілої Слов’янщини. Обставини життя, добрі й погані, тісно зв’язали його з суспільністю великоруською і з многими її представниками. Не без ваги остались також його зв’язки з поляками і відносини до них в житті і поезії. Раменами своєї поезії сягає він також до чехів, сербів, молдаван, кавказців і киргизів, усюди по тих широченних просторах розсипаючи дорогі перли свого слова і свого глибоко гуманного, чистого чуття. І всюди по тих широченних просторах лунає нині ім’я нашого Кобзаря: його переводять, студіюють і стараються назначити йому відповідне місце в пантеоні духових батьків Слов’янщини.

27 літ, що пройшли від його смерті, вспіли втихомирити пристрасті, що засліплювали супроти його очі особливо деяких поляків і великорусів. Нарікання на політичний сепаратизм і гайдамацтво замовкли, і коли й сьогодні ще прориваються в друку некорисні суди про нашого Кобзаря, то хіба основані на недостаточному знакомстві з його поезією і на очевидних натяжках (як суд Урсина о безплоднім песимізмі і містицизмі Шевченка) або пливучі з тіснозорого обскурантизму авторів, як суд Свистуна о атеїзмі і т. п. Потішаючий факт, що навіть такі суди не виголошуються вже сьогодні, як ще перед 20 літами, просто тільки ad vocem імені Шевч[енка], але являються оперті на більш або менш старанному і докладному розборі творів Шевченка.

Освічені, європейської міри критики, як Драгоманов, Пипін, Спасович, Скабичевський і др., дуже високе місце визнають Шевченкові в загальнослов’янській літературі. Др[агоманов] пише в однім з своїх листів, що поезія Шевченка побіч пісень народних – се найкраще з усього, що досі проявив народ український. Скабичевський бачить в поезії Шевченка перший прояв нових і нових доріг, на які повинна зійти всесвітня поезія разом з більшим здемократизуванням людської суспільності (cit.). Спасович пише: поезія Шевченка – то високий і пишний дуб, що самотньо і загадково зріс серед укр[аїнських] степів (cit.). А Пипін в своїй статті про рос[ійські] повісті Шевченка пише:

…І встидно нам і сумно, що помимо признання за Шевченком так великої ваги, помимо первокласного впливу його на нашу літературу й суспільність (гляди о тім статтю Др[агоманова], промови Барвінського, і промову Цеглинського, і статтю П[авли]ка в «Prz[eglądzie] Sp[ołecznym]», ми й досі не маемо в літературі укр[аїнській] цінної праці, котра б гідно звеличувала пам’ять Кобзаря, не маємо критичного і повного образу його життя в зв’язку з розбором його творів і обставин суспільних, серед котрих він жив і розвивався. Правда, часткових праць того роду, споминок, обрисів, критичних статей маємо чимало; на мові великоруській понаписували українці доволі про Шевченка, хоч і тут навіть найновіша робота того роду книжка Чалого «Жизнь и произведения Т. Шевч[енка]» далеко не вдовольняє всіх справедливих вимогів навіть щодо повноти матеріалу, не говорячи вже о розборі творів, котрий під цензурою російською для цілої і то найважнішої половини творів Шевч[енка] просто неможливий.

Не бракувало й не бракує праць часткових про Шев[ченка] і на мові укр[аїнській], особливо в Галичині, де в посліднім часі появилася й перша систематично зложена біографія і оцінка всіх важніших праць поета пера д-ра Ом. Огоновського. Однако праця та, хоч вповні відповідає своїй цілі, яко одно огниво в великім ланцюзі систематичного огляду всієї літератури русько-української, з конечності мусила ограничитися на головних фактах і не могла входити в подробиці; а тим менше могла виявити перед нами живий образ Кобзаря як чоловіка, артиста й громадянина на тлі свого часу й своєї суспільності.

Здається, й доказувати не потрібно, що крайня вже пора взятися за вистудіювання Шевченка іменно в такий спосіб, яко появи історичної у всіх її фазах розвою і у всіх сучасних зв’язках. Часи, коли жив Шев[ченко], і часи туж по його смерті не могли того зробити. Могуче слово Кобзаря надто сильно зворушило було уми і пристрасті, розбудило надії і страхи, вражду і величання, щоб можлива була об’єктивна оцінка його думок і творів. Для такої оцінки не було й достаточної перспективи, іменно для того, що Шевч[енко] дуже часто вибігав в будуще і що для оцінки тих програмових його думок треба було дійового досвіду цілих десятиліть. Тим-то й переважало в тім часі публіцистичне і полемічне відношення письменників до Шевченка. Замість старатися докладно вияснити собі думки Шевченка, їх розвій і їх зв’язок з його життям і суспільністю, письменники брали ті думки в відірваній формі, ставили їх як програми або нападали на них, а частенько було й ще гірше: вихапувано поодинокі слова й звороти з його творів, і покликувалися на них як на цитати з письма святого, як на докази ipse dixit.

Тільки в 1878 році М. Драгоманов в своїй статті «Шевч[енко], укр[аїнофіли] й соц[іалізм]» перший звернув увагу на конечність історичного і генетичного студіювання Шевч[енка] і перший же в другім розділі своєї праці дав прекрасно оброблений нарис літературної і громадської фізіономії Шевченка. До подібних думок, мабуть, незалежно, від Др[агоман]ова, дійшов і Т-ый в Одесі, котрий в своїй брошурі [«Тарас Григорьевич Шевч[енко] в отзывах о нем иностранной печати» (cit. з Пет[рова]) ось що пише… Ті самі думки висказав і я в р. 1882 в «Світі» і І. Кокорудз 1885 р. в «Зорі», хоча, сказати правду, на галицькім грунті думки ті були в значній мірі pia desiderata задля недостачі матеріалів друкованих і задля недостачі живого наглядного знакомства з самим краєм, де родився Шевч[енко], з народом, серед котрого він ріс, з суспільністю, серед котрої розвивався. Усе це робить для нас Шевченка появою загадковою і малозрозумілою в далеко більшій мірі, ніж для природних українців, а студії критикові, хоч би й як докладні, в такім ділі, як характеристика чоловіка і поета, далеко не можуть дати нам усього, що треба.

Пишу се я й маю на думці поперед усього браки отсеї моєї роботи, в котрій бажав би розібрати політичну поезію Шевченка з доби розцвіту його таланту, 1844 – 1847 років. Правда, говорячи про політичну поезію Шевченка до 1847 року, я не можу поминути й провідних думок його національно-політичної поезії першої доби, 1838 – 1844, особливо тих думок про Україну, Польщу, Московщину і Слов’янщину, які виказувалися в поемах «», «», «», «», «» і т. п.

Історичний метод усього менше позволяє різати діяльність і думки чоловіка на якісь різко відділені періоди, хоча б в житті того чоловіка й були не знати які різкі перевороти. Метод той вимагає поперед усього докладного вияснення вихідної точки і вдержання тої нитки, котра в’язала думки і діла історичного лиця в однім періоді з другим, а дальше вимагає не менше докладного пояснення нових впливів і товчків і тих змін, які звільна доконувалися серед них в даному історичному характері. Та, як сказано, для доконання такої роботи далеко не весь ще матеріал зібраний і далеко не все зібране було мені доступне.

Якраз про молоді літа Шевченка і про його діяльність до р. 1847 матеріали у нас зглядно найскупіші. Крім поминок Афанасьєва-Чужбинського, Білозерського, Лебединцева, С[авичева] М[икити], Сошенка, Селецького і ще деяких других, ми мусимо головно спиратися на власних творах Шевченкових і розсипаних по них в різних місцях автобіографічних замітках, на його автобіографії і малочисленних листах з часів 1841 – [18]47 років. Матеріал се, щоправда, скупенький, і ані гадки рівняти його з тими величезними горами матеріалів, які мають під рукою біографи світових поетів, як Гете, Шіллер, Пушкін або хоч би й Міцкевич та Словацький, – та все-таки й сей матеріал, котрий особливо за послідні 10 рок[ів] значно збагатився (він збагатиться ще більше, коли буде опубліковане друге, вдвоє більше проти першого видання біографії Чалого), особливо через видання великоруських творів поета, 20 літ держаних Костомаровим у сховку, дає нам можливість виробити собі доволі ясне розуміння Шевченка в ту добу; образ, котрий уже тепер можемо списати на підставі звісного нам матеріалу, в основних нарисах, мабуть, не багато буде міг зміститися навіть тоді, коли вичерпаний буде можливий для того часу матеріал історичний. Матеріал такий, впрочім, в порівнянні з власними творами і признаннями поета завсігди буде мати тільки підрядну вагу, і для того ми в нашім дальшім розборі головно будемо опиратися на тих творах, контролюючи або доповнюючи їх тільки, де треба, свідоцтвами посторонніми.

Думаю, що не лишнім буде на закінчення сього вступу подати систематичний і, наскільки можна, критичний огляд першої і другої руки, а також пізніших праць, котрі служили мені підставою оцеї розвідки, тим більше, що такий огляд позволить мені в одній цілості зібрати деякі уваги, котрі прийшлось би опісля пришпилювати в нотках під текстом.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Радянське літературознавство», 1976 р., № 8, с. 67 – 70.

Стаття є фрагментом (першим розділом чи, швидше, вступом) задуманої, але не написаної І. Франком докторської дисертації. «Задумав я робити докторський екзамен з української літератури і на тему для дисертації вибрав Шевченків Сон, а властиво: чим була в сучасній російській літературі і відки взялася політична поезія Шевченка», – писав Франко в листі до М. Драгоманова 22 лютого 1888 р.

Зберігся також короткий план дисертації та проспект першого розділу (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, відділ рукописів, ф. 3, № 220, с. 10). Наводимо план дисертації:

Політична поезія Шевченка 1844 – 847

1. Перегляд дотеперішніх студій над Шевченком.

2. Матеріали, які маємо для пізнання Шевченка в першій половині його діяльності.

3. Що виніс Шевченко з батьківського дому?

4. Шевченко-кріпак.

5. Шевченко-артист.

6. Шевченко – поет-дебютант.

7. Поїздка на Вкраїну.

8. «Сон», його розбір, план, думки провідні.

9. «Гус», «Кавказ» і «Посланіє».

10. Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство.

Проспект першого розділу має такі пункти: Значення Шевченка для України і для цілої Слов’янщини (відзиви Скабичевського, Спасовича, Драгоманова). Конечність студіювання його як появи історичної. Двояке джерело його творів: традиції й форми народні і здобутки культурні. Шевченко – неук. Нюх історичний Шевченка. Шевченко – поет і громадянин.

Подається за автографом.

М. Драгоманов сказав… в Громаді… – Цитується стаття «Шевченко, українофіли й соціалізм» (Громада, 1879, № 4, с. 194). Виступаючи проти створення народовцями націоналістичного культу Шевченка, Драгоманов водночас заперечив і політичний характер його поезії та її революційне значення для нащадків. І. Франко критично поставився до помилкових тверджень М. Драгоманова про обмеженість історичних поглядів Т. Шевченка. У передмові до статті «Шевченко, українофіли й соціалізм» (вид. 2-е, Львів, 1906) Франко зазначав:

Другий розділ його статті, присвячений життю і творчості Шевченка, се радше аналіза й критика матеріалу, що мусить служити для змалювання такої повної картини, аніж проба синтезу (с. VI), і, зокрема, спростував маловаження [Драгомановим. – Ред] Шевченкової лектури (с. V).

Громада – громадсько-політичний і літературний збірник, видавався у 1878 – 1879, 1882 рр. у Женеві М. П. Драгомановим. У «Громаді» співробітничали і деякі представники радикально-демократичного руху.

в однім із своїх листів соборних… – Йдеться про листи, які надсилав М. Драгоманов до київської «Старої громади» з-за кордону.

відкидав сей засуд, пишучи… – Цитата в тексті не наведена. Йдеться про те, що в першому листі до «Старої громади» 8 лютого 1886 р. М. Драгоманов, хоч і далі виявляв обмежене розуміння революційності Шевченка, відмовляється від деяких своїх хибних присудів: «Бачу, що не тільки маса українофілів, але й українофільські писателі не тільки в Галичині, а й в Росії ще не догнали й Шевченка років на 10 – 20» (див.: Драгоманов М. Листи до І. Франка і інших. 1881 – 1886. Видав І. Франко. Львів, 1906, с. 172). В іншому листі до киян від 3 – 12 лютого 1887 р. Драгоманов теж, по суті, заперечує свою попередню тезу про дилетантизм Шевченка і водночас наголошує на значенні його безцензурної поезії (див.: Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших. 1887 – 1895. Львів, с. 66 – 76).

як суд Урсина… – Йдеться про книжку Маріяна Здзєховського «Очерки из психологии славянского племени. Славянофилы», Спб., 1887.

як суд Свистуна о атеїзмі… – Йдеться про брошуру: С[вистун] Ф. «Чем есть для нас Шевченко? Критичное рассуждение». Львов, 1885. Автор її намагався приписати Шевченкові проповідь покори і християнського братолюбства.

Свистун Пилип (1844 – 1916) – маловідомий український письменник, педагог, москвофіл.

Скабичевський Олександр Михайлович (1838 – 19 10) – російський літературний критик та історик літератури, народник.

Скабичевський бачить в поезії Шевченка перший прояв нових і нових доріг… – І. Франко резюмує думки Скабичевського, висловлені ним у статті «Беседы о русской словесности (Критические письма)», опублікованій в «Отечественных записках» протягом 1876 – 1877 рр. Цитата в тексті не наводиться.

Отечественные записки – російський літературно-політичний журнал, який виходив у Петербурзі в 1818 – 1884 рр.

Пипін в своїй статті про російські] повісті Шевченка… – Цитата із Пипіна в тексті статті не наведена. Йдеться про статтю: Пыпин А. Русские сочинения Шевченко. – Вестник Европы, 1888 г., кн. 3. В особистій бібліотеці І. Франка зберігся примірник цього номера журналу, де рукою Франка у статті О. Пишна зроблено чимало підкреслень, зокрема виділені судження критика про «Гайдамаки», про всеслов’янське значення Тараса Шевченка.

гляди о тім статтю Др[агоманова], промови Барвінського, і промову Цеглинського, і статтю П[авли]ка… – Тут ідеться про статті: Драгоманов М. Шевченко, українофіли й соціалізм. – Громада, 1879, № 4; Барвінський В. Поезія Т. Шевченка і наше народне життя – Правда, 1878, т. 1; Цеглинський Г. Шевченко і його сучасна критика. – Правда, 1880, № 1 – 3; Павлик М. (підпис: Rusin). Ruskie czytelnie ludowe. – Przegląd społeczny, 1887.

Przegląd społeczny – науково-літературний і громадсько-політичний журнал прогресивного спрямування, виходив у Львові в 1886 – 1887 рр. Співробітниками цього журналу були М. Павлик та І. Франко.

Чалий Михайло Корнійович (1816 – 1907) – український письменник і педагог. Автор книжки «Жизнь и произведения Тараса Шевченка (свод материалов для его биографии)». К., 1882.

біографія і оцінка всіх важніших праць поета пера д-ра Ом. Огоновського. – Йдеться про «Історію літератури руської. Період новий. 4. Тарас Шевченко». – «Зоря», 1888 р., № 2 – 8. Про цю монографію професора-народовця І. Франко писав у листі до М. Драгоманова 19 березня 1888 р. так: «Чи читаєте Ви біографію Шевч[енка] в «Зорі»? Лупить бідний Огоновський всякі деталі, які знає, мішаючи важне з неважним десять раз гірше Чалого…»

Тый – криптонім Олексія Олександровича Андрієвського (1845 – 1902) – українського літературознавця, педагога, історика. Його брошуру «Тарас Григорьевич Шевченко в отзывах о нем иностранной печати», Одесса, 1879, цитує М. Петров в «Очерках истории украинской литературы XIX столетия» (К., 1884, с. 329).

ось що пише… – У тексті цитата не наводиться.

висказав і я в р. 1882 в «Світі»… – Йдеться про другу частину статті І. Франка «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка», яка була опублікована в «Світі», 1882 р., № 1, с. 221 – 224.

Кокорудз Ілля (1857 – 1933) – український педагог і літератор. Мова йде про його публікацію «Посланіє Шевченка. Естетично-критична студія». – «Зоря», 1885, № 15-19.

Крім поминок Афанасьєва-Чужбинського, Білозерського, Лебединцева, С[авичева] М[икити], Сошенка, Селецького… – Йдеться про такі публікації: Афанасьев-Чужбинский А. С. Воспоминания о Т. Г. Шевченко. – Русское слово, 1861, кн. 5; Белозерский Н. М. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц (1831 – 1861). – Киевская старина, 1882, кн. 10; Лебединцев П. Г. Тарас Григорьевич Шевченко (Некоторые дополнения и поправки к его биографии). – Киевская старина, 1882, кн. 9; С[авичев] Н. Ф. Кратковременное знакомство с Тарасом Григорьевичем Шевченко (Рассказ офицера Уральского казачьего войска). – Казачий вестник, 1884, 24, 27 мая; Сошенко И. М. Воспоминания о Т. Г. Шевченко. – У кн.: Пискунов М. Шевченко, его жизнь и сочинения. К., 1876; Селецкий П. Д. Записки, ч. 1. – Киевская старина, 1884, кн. 8.

Афанасьев-Чужбинський Олександр Степанович (1816 – 1875) – український і російський етнограф, письменник.

Білозерськнй Микола Михайлович (1833 – 1896) – український письменник, фольклорист і етнограф.

Лебединцев Петро Гаврилович (18 19 – 1896) – протоієрей Софійського собору у Києві, в 1862 – 1896 рр. редактор «Киевских епархиальных ведомостей».

Савичев Микита Федорович (1826 – 1885) – офіцер уральського козачого війська, знайомий Т. Г. Шевченка.

Сошенко Іван Максимович (1807 – 1876) – український художник, педагог. Друг Т. Шевченка.

Селецький Петро Дмитрович (1821 – 1879) – київський віце-губернатор.

коли буде опубліковане друге… видання біографії Чалого… – Друге видання книжки М. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко (Свод материалов для его биографии)», хоч і було підготовлене, не побачило світу через цензурні перепони.

видання великоруських творів поета, 20 літ держаних Костомаровим у сховку… – Російські твори поета під час розпродажі майна Т. Г. Шевченка но його смерті були куплені М. Костомаровим, який довго не хотів їх публікувати, оскільки вважав значно слабшими за поетичні твори Т. Г. Шевченка, писані по-українськи. З цих міркувань більшість із них була надрукована лише в 1880-х роках у різних періодичних виданнях (журнали «Исторический вестник», «Киевская старина», газета «Труд»), а в 1888 р. вийшла окремим виданням: Шевченко Т. Г. Поэмы, повести и рассказы, писанные на русском языке. К., Киевская старина. I. Я. Франко був одним із перших дослідників цієї частини творчості Т. Г. Шевченка.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 244 – 248.