[Рец.] Древнерусские сказания о птицах,
сообщение Хрисанфа Лопарева
Іван Франко
Памятники древней письменности, № 116, СПб., 1897, ст. 25 + 20.
Із величезного багатства старих рукописів, зібраного в важніших російських бібліотеках, видобувають і довго ще видобуватимуть учені щораз нові пам’ятки, що звільна, але постійно розширюють і поглиблюють наше знання руської старовини, давнього духового і літературного життя. Широкий метод порівняння, який ті вчені звичайно прикладають до студій над тими пам’ятками, вводить їх відразу, так сказати, в широку течію європейської науки, робить їх не якимись відірваними, самобутніми явищами або історико-літературними курйозами, а частками органічного розвою духового життя і літературних ідей на сході й на заході.
До таких публікацій належить і та, якої заголовок виписано вище. Автор, звісний уже своїми цінними публікаціями д. Лопарьов, зібрав із старих рукописів і опублікував тут п’ять прозових а два віршовані тексти давніх руських «слів» про птахів, а власне: 1) «Птичей советъ» по двом рукописам і «Слово о птицяхъ небесныхъ» – чотири тексти, і в кінці дві вірші п[ід] з[аголовком] «Чины на мори разнымъ великимъ и малимъ птицамъ». Сі тексти д. Л[опарьов] попередив студією, що обіймає 30 сторін і дуже добре орієнтує читача щодо значення свіжо опублікованих літературних пам’яток.
Для нас отся публікація д. Лопарьова має особливе значення тим, що один із опублікованих ним текстів без ніякого сумніву українсько-руський. Є се другий текст (стор. 8 – 12), що має напис: «Слово о птицяхъ небесныхъ, якъ почали житы, о Христѣ бесѣдоваты, а грѣхи свои споминаты».
Д[обродій] Лопарьов чомусь встидається признати українсько-руський характер сеї пам’ятки, а видумав для означення її мови якесь «южно-великороссийское наречие, близкое к малорусскому и западнорусскому». Лишаю філологам нелегке завдання віднайти таке наріччя, а приведу на виривки деякі з тих «южно-великороссийских» слів і форм із самого тексту: що, була, мовить (майже всюди!), соловейко, чапля, лебѣдь, веселенько, купивъ, сорокопудъ, покинувъ, злѣзъ на дерево и задавився, киростѣль, хорошенько, вельмы, було, буселъ, увесь, трипутень, селіезень, напустивъ, ся збирали, ся боронили, немашъ (зам. нема), индыкъ, птаха, воробець, жунка, цнотливій (чи д. Лопарьов, чи який переписчик зробив з нього «цнотогивіи», і так воно без поправки й лишилося), вирей, плиска, зозуля, обцовати, горнець, гайворонь (д. Л[опарьов] розділив се слово на гай+ворон!), борозна, совухна, жонухна, изми (зам. визми!) і т. д.
В усякім разі д. Лопарьову лишається нелегка задача: означити місцевість, де вживається чи вживався коли-небудь великоруський діалект, що мав такі слова і такі форми.
І розбір опублікованих тут пам’яток, який подає д. Лопарьов, хоч вельми претенсіональний, сягає аж до Вавилону і Єгипту і робить багато скоків по літературах східних і західних, проте в самих найближчих питаннях не можна назвати відповідним. І тут д. Лопарьову стала на перешкоді «єдиная неделимая Россия»; опубліковані ним пам’ятки – виплоди тої Росії, що так і була завсігди ціла та однакова у всіх своїх частях; місцевих, краєвих, племінних різниць, що могли вплинути на різне сформована якогось мотиву на Україні і в Великорущині, він немовби не признає.
То він мимоходом признає різниці в побутових малюнках (стор. 22), та се признання якось тоне серед маси різнорідних думок і поглядів, вискіпаних автором, і не доводить його ні до яких думок про генетичний зв’язок різних варіантів даної пам’ятки. Д[обродій] Лопарьов преспокійно уживає варіанта українського для потвердження своїх думок про варіанти великоруські і навідворіть.
Тим часом, уважно прочитавши ті варіанти, що зведені в групі II і мають назву «Слово о птицахъ небесныхъ», легко побачити, що варіант а (українсько-руський) є оригінал, а з нього пішли великоруські переробки в, г (без кінця) і б (без початку). Розставивши їх у тім порядку, а не так, як у д. Лопарьова, ми побачимо, як кожний дальший варіант більше відбігає від українсько-руського і рівночасно більше тратить живого релігійного та соціально-побутового змісту. Ось початок «Слова» в тих різних варіантах:
а.
1. Напередь гусь мовить: «Хто Бога видѣлъ».
2. Лебѣдь мовить: «Богъ нашъ на небесехъ опочиваеть».
3. Чапля мовить: «Що вы безумныи говорите, ижъ Богъ нашъ на самомъ небѣ опочиваетъ, а я и сегодня була у Бога».
4. Чайка мовить: «Оть тобѣ голеню довги же (?), клюсовая двигунко: у бѣса ти була, а не у Бога, якъ нѣкто Бога не можеть видѣти».
5. Ластовица мовить: «Богъ въ тріехъ лыцехъ прославляется».
6. Утка мовить: «Такъ, такъ, сестро моя, правду ты мовишъ».
в.
1. Гусь молвить, вверху летячи: «Кто Бога видилъ, каковъ онъ образомъ есть?»
2. Сорока молвить: «Я вчера у Бога была и съ Богомъ говорила, нынече я буду мѣлкихъ птицъ судити».
3. Овсянка молвить: «Ой ты сорока блядь! полно, ты у чорта была, а не у Бога».
4. Журавль молвить: «О, худыя птахи! я васъ подороднея и повыше вашего летаю, и тутъ Христа николи не видаю».
5. Перепелка молвить: «Ой ты журавль, долгія блядья голени, дрясливое гузно, некресть: ты жрешь мышей и козюльки, не превозноси ся: какъ бѣсъ, такъ и ты».
6. Соколъ молвить: «Ой вы, худые птахи! да повѣдайте вы небеса высокія; я царь царемъ, высоко летаю и птахи побиваю, и тутъ я Христа николи не видаю».
г.
1. Гусь молвить: «Рцы любимце мои птицы, великъ у насъ Богъ на земли?»
2. Лебедь молвить: «Меть, великъ у насъ Богъ на небеси, а не на земли».
3. Цапля молвить: «Я вчерась у Бога была, со святыми беседовала».
4. Скопецъ молвить: «Чеплавица, чему ты хвалишся».
5. Ра[йка молвить]: «Ты у бѣса была, а не у Бога».
6. Ласка молвить, перья свои перебираючи: «Ахти лгуть».
7. Утка молвить: «Такъ, такъ! есть хотя малая птичка, а правду речеть».
8. Чижикъ речеть: «А что у насъ Господь Богъ доброе сотворилъ?» (на се питання відповіді нема).
Досить порівняти отсі початкові репліки, щоби побачити, що вар[іант] а найкоротший і заразом найбагатший змістом, являється вельми близькою ріднею тим старим русько-українським шкільним діалогам, що обік драм, інтермедій і кантів становили головний зміст шкільних рекреацій. Типом такого діалога може служити опублікований мною в «Киевской старине» «Банкет духовный».
І там, як і в отсім «Слові», головна тема – запитання про скрутні теологічні справи, про дрібні факти з Письма Святого; тут і там відповідь буває нераз грою слів або гра слів дає привід до дальшої дебати. В нашім «Слові» в початкових репліках маємо дві такі гри слів. В репліці лебедя мусило бути певно: «Богъ нашъ на семыхъ небесехъ опочиваеть», бо, відповідаючи на се, чапля дивується, як можна твердити, що Бог «на самыхъ небесехъ опочиваеть».
Грою слів видається нам також твердження чаплі, що вона «була у Бога» – очевидно, чапля говорить, що була «убога». Та дальша репліка чайки обернена проти тих слів в тім розумінні, що вона була «у Бога», веде до запевнень, що Бога ніхто не бачив (Єванг[еліє] Іоанново, гл. 1), і до слів ластівки про святу Трійцю, котрим по своєму звичаю притакує утка.
А порівнюючи репліки варіанту а з варіантами в і г, ми бачимо, що репліка 1 в варіанті в є супроти варіанту а плеонастична, а в варіанті г немає з теологічного погляду ніякого значення.
Репліка 2 в варіанті а знаходиться тільки в варіанті г, та тут до неї примішано просту хулу (великий Бог на небі, а не на землі).
Репліка 3 з варіанту а в варіанті в стратила ту гру слів, яку ми там підчеркнули; тут сорока справді «у Бога була і з Богом говорила», і з того виводить для себе право судити інші птахи. Вар[іант] г ближчий тут до а тим, що сю репліку приписує чаплі, а не сороці, та текст репліки, очевидно, перероблений з в, а не з а: тут чапля також у Бога була і з святими говорила.
Репліка 4 з вар[іанту] а в варіанті в вкорочена – відкинено цитат із Письма Св[ятого], а зате підпущено круту московську лайку; в варіанті г з сього зроблено дві репліки (4 і 5), лайки нема, та нема й цитата. Репліка 5 з вар[іанту] а пропущена в московських варіантах, а зате в варіанті в є аж дві репліки (4 і 6) з дітськими запевненнями, що, мовляв, я бачив те і се, а Бога не бачив, і щиромосковська лайлива репліка 5. Репліку 6 з вар[іанту] а бачимо тільки в варіанті г, та тут їй придано їдко іронічне жало.
Та найбільше характерна признака українсько-руської редакції «Слова о птицяхъ небесныхъ» є різко зазначений соціальний підклад – живий відгомін того настрою, в якім жило українське поспільство в XVII віці. Сей настрій проривається в кількох місцях. І так, читаємо:
23. Хохотва мовить: «За нашу немилость напустивъ на насъ Богъ пановъ немилостивыхъ».
24. Дрохва мовить: «Коли бъ у насъ пановъ не было, а насъ бы не карано, то одынъ другаго хыба бы забывали».
25. Баба мовить: «Мы птахи великіе всѣхъ бы птахъ малыхъ позабывали».
26. Янчукъ мовить: «Мы птахи маліє все [бы] до купы ся збирали, Господу Богу молили, а отъ васъ бы ся боронили» (стор. 9).
I дальше в репліці 38 случева мовить: «Коли у насъ пановъ не будеть, хто насъ будеть судити?» А закінчення сеї пам’ятки являється знов відгомоном тих «чорних рад» козацьких XVII віку, де старшина козацька наввипередки заскакувала один перед одним, щоби чи то з ласки черні козацької, чи з ласки московських воєвод дохопитися урядів та привілеїв.
74. Пугачъ мовить: «Я у васъ ураду жадного не хочу: дайте мнѣ асавулство».
75. Щыгликъ мовить: «Я у васъ ураду не хочу жадного: дайте мнѣ урадъ надъ малою птахою».
76. Перепелець мовить: «Уже намъ отъ тыхъ урадовъ и многихъ пановъ прійдется погинути».
77. Куликъ мовить: «А мнѣ день за день близше ко смерті, бо я колись пропаду за тими врадами».
Отже, цікава річ, що московські переробки сього твору не мають майже зовсім сього соціального і антипанського підкладу, і д. Лопарьов, підчеркуючи як основу всіх тих творів – погляд простого люду на тодішній устрій Руси і поставлене в них «соціальне питання про права чоловіка» (стор. 30), – на доказ може навести тільки вказані вище репліки з української редакції.
А коли так, то легко зрозуміти, що й остаточний висновок автора, що, мовляв, «духовна власть і світський уряд не могли не прийняти з підозрінням сього твору, і через те він попався в число заборонених книг і підпав конфіскаті», – в такій формі не може бути правдивий. Коли перша, різко опозиційна редакція сього твору повстала на Україні в XVII віці, то ми можемо напевно сказати, що там вона не була заборонена ані конфіскована.
Духовна власть на Україні була й сама в опозиції до польського уряду, а сам той уряд був для писаного і друкованого слова далеко більше толерантний, ніж се могло поміститися в голові тодішніх і пізніших московських урядників. І справді, д. Лопарьов відшукав один слід заборони «Сказанія о птицахъ» в р. 1679 в Московщині, в Переяславі Рязанськім (стор. 25), там воно, зрештою, назване в числі «непристойныхъ писемъ». Не знати, який се був текст: чи український, в котрому московським властям могли видатись «непристойними» слова про панів і урядників, чи московський, пересипаний хулами та грубою лайкою.
Не вияснив д. Лопарьов значення й другого опублікованого ним твору, що має титул «Птичей советъ». Хоча значну часть своєї передмови (стор. 13 – 21) він посвятив розборові сеї пам’ятки, то все-таки ми не знаємо ані де, ані коли вона була зложена, яка була її провідна думка, ані того, чи є який зв’язок, і який власне, між «Советомъ» і «Сказаніемъ о птицахъ».
Д[обродій] Лопарьов задовольнився тим, що для сентенцій, висказаних поодинокими птахами в «Советѣ», повіднаходив паралелі в «Фізіолозі» й інших пам’ятках староруського письменства. Правда, він показав також деякі аналогічні твори в західних літературах (Майорів «Synodus avium», 1557, чеську «Nova Rada» Сміля Фляшки, 1395, польський «Zwierzyniec» Миколи Рея, 1562 р.) [Зовсім без потреби приплів д. Лопарьов до сих творів – політичних, релігійних або моральних – лікарську книгу Фаліміра «О ziołach у о mocy gich» з р. 1534. – [Іван Франко].], та він не використав сеї своєї вказівки для порівняння староруського «Совета» і для досліду над його походженням.
Так само неясний лишився в передмові д. Лопарьова зв’язок між отсими прозовими творами і тими віршованими складаннями, які він подав на кінці (стор. 18 – 23). Що сі складання повстали на московськім грунті, і то досить пізно, бо в XVIII віці се легко добачити, та понад те дослід д. Лопарьова не дає нам нічого, а його догадки про сліди старшої давнини в тих «піснях» (стор. 29) видаються нам зовсім ні на чому не опертими.
Детальні розвідки про поодинокі опубліковані тексти попередив д. Лопарьов на стор. 7 – 13 загальним вступом, де оповідає історію пташиної алегорії в старих літературах. Сей вступ, хоч і подає цінні вказівки, уділені д. Лопарьову іншими вченими, зложений вельми баламутно. Ну хто, напр[иклад], доглупається ясного зрозуміння в отсьому реченні:
«Первоначальною литературною формою для выражения аллегории была басня, из которой произошла комедия и сатира; что же касается до оснований для такого приурочения, то тут видное место занимает “Физиолог”».
Тяжко здумати собі речення, де би в одній купі було більше недокладностей, ніж ось тут. Бо поперед усього басня не є первісною літературною формою, а виплодом певної старості і декаденції літературної; вона не є формою для висказання алегорії, а тільки формою для висказання певної моралі; комедія і сатира зовсім не повстали з байки, а «Фізіолог», твір алегорично-дидактичний, не має ніякого безпосереднього зв’язку ані зо звірячою байкою, ані з комедією, ані з сатирою.
І далі викладає д. Лопарьов історію в такім хронологічнім та генетичнім порядку: «Шестоднев» Пісіда, Езоп, польський діалог Рея, Арістофанова комедія «Птахи», індійська «Панчатантра», арабський писатель Шаг-Разурі (X в.) і перський Ельмокадессі (XII в.) і т. д. Звісно, д. Лопарьов не був обов’язаний подавати нам цілий систематичний дослід про се питання, і ми були б йому вповні вдячні за саме опубліковання текстів і за ті паралелі, які він підшукав до них у звісних йому пам’ятниках старого руського письменства.
Та коли йому самому видалось сього замало і він уважав потрібним вийти на поле всесвітньої літератури, то кожний вправі жадати від нього щонайменше ясного і зв’язного викладу тих здобутків, до яких дійшла наука і які він без великого труду міг був знайти от хоч би в Карусовій «Geschichte der Zoologie», або в Келлеровій книжці «Die Thiere des classischen Alterthums», або в кінці в Лаухертовій студії про «Фізіолог».
Примітки
Уперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1897. – Т. 20. – Кн. 6. – С. 20 – 26 (Бібл.), за підп.: Др. I. Франко, Автограф (недатований): ІЛШ. – Ф. 3. – № 787.
Подається за першодруком.
Лопарьов Хрисанф Мефодійович (1862 – 1918) – дослідник російської літератури. Був секретарем «Общества любителей древней письменности», у виданнях якого надруковано знайдені ним пам’ятки давньої російської літератури: «Слово о погибели русской земли», «Отразительное писание против самоубийственных смертей».
«Фізіолог» – одна з перекладних енциклопедичних книг природничо-наукового змісту, що в ній описувалися властивості рослин, а також реальних і казкових істот. Складений в Александра II – III ст.
…Майорів «Synodus avium», 1557… – Очевидно, йдеться про Георга Майора (1502 – 1574) – німецького протестантського теолога, професора Віттенберзького університету.
…чеську «Nova Rada» Сміля Фляшки, 1395… – Фляшка Сміль, Флашка з Пардубіц (сер. XIV ст. – 1403) – один з перших відомих на ім’я чеських письменників. Йдеться про його алегоричний дидактично-сатиричний твір «Нова рада» (дві редакції: 1378, 1394 – 1395). Використовуючи форму й образи тваринного епосу, зобразив раду звірів і птахів, на якій король-лев запитує своїх підлеглих, як йому правити.
…польський «Zwierzyniec» Миколи Рея, 1562 р…. – Йдеться про збірку мініатюрних анекдотичних та моралізаторських віршів. Рей Миколай (1505 – 1569) – польський письменник і громадський діяч епохи Відродження, один із зачинателів національної літератури, релігійний полеміст кальвіністського табору. М. Рея наслідували й автори українського бароко.
…лікарську книгу Фаліміра «О ziołach у о mocy gich» з р. 1534. – Йдеться про перший природничо-лікарський твір польською мовою (типу гербарію) польського ботаніка і лікаря Фаліміра Стефана (XVI ст.).
«Шестоднев» Пісіда… – Пісід (Пізід) Георгій (610 – 645) – візантійський поет і церковний діяч, автор історичних поем та поеми про створення світу, що відома під назвою «Шестоднев».
Езоп (VI – VII ст. до н. е.) – легендарний давньогрецький поет-байкар.
…польський діалог Рея… – Очевидно, мовиться про ранній твір М. Рея «Коротка розмова між трьома особами: Паном, Войтом і Плебаном» (1543).
Арістофан (бл. 445 – 385 до н. е.) – давньогрецький комедіограф, написав понад 40 комедій.
Індійська «Панчатантра» (санскр. «П’ятикнижжя») – пам’ятка давньоіндійської літератури, складена в перші століття н. е.
Карус Юлій-Віктор (1823 – ?) – німецький зоолог, лікар, професор порівняльної анатомії, зоології, директор зоотомічної колекції в Лейпцизі. «Історія зоології» (1872) – свого часу один з найкращих посібників з історії зоології.
Олена Луцишин
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 48 – 55.