1. Іван Наумович в освітленні О. Мончаловського

Іван Франко

Сими днями вийшла у Львові досить спора брошура (112 сторін великої 8-ки) п[ід] з[аголовком] «Житье и деятельность Ивана Наумовича, написал О. А. Мончаловский. Издание политического общества «Русская рада» во Львове». Брошура викликана наглою потребою.

«Общество» М. Качковського, основане Ів. Наумовичем, обходить сього літа 25-літній ювілей свого існування і скликає на д[ень] 7 вер[есня] до Львова свої загальні збори. Ті загальні збори мають бути не так зборами просвітнього товариства, як радше генеральною пробою політичної сили «москвофільської» партії в Галичині, отже, політичною маніфестацією. Сим пояснюється те, чому так нагло політична «Русская рада» зацікавилася Наумовичем і видала про нього брошуру, котру на зборах можна буде дати в руки селянам. Сим пояснюється також те, чому д. Мончаловський, завзятий ворог нашого народного письменства, написав свою брошуру мовою хоч каліченою, а все-таки досить близькою до нашої народної, навіть правописсю не чисто російською, а ніби етимологічною какографією.

Принципи принципами, а політика політикою. Брошура О. Мончаловського написана досить спокійно, без надто частих нападів на українофілів та фонетику (цілком здержатися від таких нападів д. Монч[аловський] не в силі; видно, автор бажав бути зрозумілим для простого народу і не знудити своїх читачів полемікою, котрої цілів і аргументів вони, звичайно, не розуміють). Розуміється, що праця Монч[аловського] не є критична, йому не бажалося показувати Наумовича таким, яким він був, на тлі його часу. Його мета була намалювати радше портрет святого в суздальськім стилі: саме золото, сам кармазин і саме індиго, жадної тіні, жадної слабості, жадної помилки.

Наумович, по його твердженню, – великий чоловік, великий писатель, найбільший популяризатор у цілій Слов’янщині, трохи не в цілім світі, правдивий «просвітитель Галицької Русі», великий мученик і борець за народні права і т. д. Правда, фактичний матеріал, загромаджений у брошурі, не відповідає якось тим похвалам. Сей матеріал ділиться ось як.

Оповідання про молоді літа Наумовича займає 7 карток (стор. 5 – 18); се, певно, найкраще і найцікавіше написана часть цілої брошури, тим власне, що тут майже все – власні оповідання Наумовича.

Дальший розділ «Наумович яко священник и народный деятель» займає 23 картки (стор. 18 – 88). Се найобширніша глава, головна часть брошури, що оповідає про життя і діяльність Наумовича від часу його женячки і висвячення аж до еміграції до Росії в 1885 р.

Коротенько, на 6 картках (стор. 88 – 102), оповідано про життя в Росії, смерть і похорони Наумовича; ще коротше, бо тільки на 5 картках, вияснено те, що повинно б було зайняти головне місце в брошурі, – «Наумович яко народный писатель». Чи автор брошури не мав що сказати більше, чи не хотів, осягнувши свою мету в попередніх розділах, – трудно зміркувати.

Про писательську манеру д. Мончаловського можна сказати, що вона настільки не є критично-історична, наскільки не є також і адвокатська. Він рад показати нам в Наумовичу «великана духа, характера и патриотизма» (стор. 5), але робить се способами не раз дуже наївними, а іншим разом промовчуючи або перекручуючи правду.

Коли не дивитися на голословні величання автора брошури, а шукати фактів, то виходить, що найбільшим геройством Наумовича, найбільшою його заслугою для Галицької Русі була ініціатива до очищення обряду, або т. зв. обрядовщина, що вибухла була в Галичині в 1861 р., розбудила багато завзятих суперечок по газетах і довго con amore оповідає про всі фази тої боротьби на 12 сторонах, тобто ширше, ніж про всю просвітню діяльність Наумовича, навіть не згадуючи про те, що ся нещаслива афера була першим каменем роздору серед руської інтелігенції, фанатизувала людей задля справи дуже підрядної і на довгі літа в саму найтяжчу пору відвернула увагу інтелігенції від далеко важніших, життєвих справ народних.

По думці д. Мончаловського, «обрядовое движение разом с подъемом народного духа проявило чудеса в Галицкой Руси – она як бы переродилась» (стор. 36). Правда, пізніше якось не було видно слідів того «чуда», але ми мусимо вірити на слово д. Мончаловському, що тут була велика заслуга Наумовича.

Другим великим, геройським, історичним ділом Ів. Наумовича, коли вірити д. Мончаловському, була його заява, надрукована 1866 р. в «Слові», що

«мы (тобто галицькі русини) не рутены 1848 року, мы настоящии русскии», «що Русь Галицкая, Угорская, Киевская, Московская, Тобольская и пр. под взглядом этнографическим, историческим, лексикальным, литературным, обрядовым есть одна и та же самая Русь» і що галицькому русинові, «отречися wszelkiej wspólności z Moskwą», значить, «перестати быти русским, христианином, славянином, отречися греческой церкви, богослужения, леточисления, своих праотец и стати чем? Если уже не язычником, то Духинским, предателем прадедной церкви, отступником Руси» (стор. 61, 67).

Що осягнув Наумович, що осягнула Галицька Русь тою заявою, що мала бути початком нової руської політики, нової, простої і ясної дороги, сього д. Мончаловський не вияснив, тільки лаконічно додає, що зараз по опублікуванню сеї заяви Голуховський зістав намісником Галичини і поляки здобули в Галичині своє верховодство. Чи був який причиновий зв’язок між тими двома «історичними» фактами – з брошури не видко; одно лише повторює д. Мончаловський, що й тут була велика заслуга Наумовича і що вже в 1867 р.

«Галицкая Русь видела в нем художественного борця за свои права и горячого патриота, що доказала поднесением ему серебряного бокала в виде «народного дара» (стор. 68).

Вкінці третя велика заслуга Наумовича – знов-таки, коли вірити д. Мончаловському, – була та, що він, не бувши лікарем, брався лічити людей. Він лічив модною тоді гомеопатією,

«и то, – пише д. Мончаловський, – часто так счастливо, що к нему ездили не только крестьяне, но и жиды из подальших сел и окрестностей».

Лікарі тратили заробок, а Наумович

«производил майже чудеса, кроме гомеопатии, он лечил также обыкновенною водою, в которую вкладал свои руки, а даже одним взором и возложением рук на голову больного. Бывали не раз такие случаи, що он только посмотрел на человека, и сей чувствовал облегчение и выздоровлял. Люди приписовали те явления магнетичной силе, котрую будто бы Ив. Наумович в себе имел; он же приписовал их глубокой вере и сильному желанию помочи страждущому ближнему» (стор. 73).

Про те, що Наумович не тільки сам вірив у спіритизм, але также в своїй «Науці» викладав народові про «чорних духів», про підскакування столиків і інші такі «здобутки просвіти», автор брошури чомусь не згадує. Дуже короткими і якимись немов стидливими словами збуває д. Мончаловський ще одну велику «історичну» заслугу Наумовича – вижебрання від російського правительства, recte, від міністра Вишнеградського мільйона рублів для рятування довжників т. зв. крилошанського банку. Приведемо весь сей уступ із брошури, бо він дуже цікавий не тільки тим, що говорить, але ще більше тим, що промовчує.

«В начале 1855 г. Ив. Наумович вторично отправился в Россию, щобы сделати великое и спасительное дело для русских крестьян в Галичине и для русских институций, як напр., «Народный дом» во Львове и вдовично-сиротинский фонд, котрый дає пенсии и запомоги для вдов и сирот по русских священниках. В 1884 банк «Общество рольничо-кредитное заведение» вследствие различных страт приостановил выплату вложенных в его кассу на проценты грошей. Вышеназванным институциям и всем людям, которые вложили в банк свои капиталы, грозила их страта, а кроме того, всем крестьянам грозила руина, ибо они яко члены банка отповедали за его страты целым имением. А таких вкладчиков и крестьян было килька тысяч в Галичине и Буковине.

Ив. Наумович помог, однако, спасти и капиталы русских институций, и частных людей, и земли русских крестьян. Он поехал в Россию и выпросил у добрых русских людей миллион рублей для банка, вследствие чего русские институции и вкладчики получили назад свои гроши, а крестьяне заплатили, и то со значительным опустом в процентах, лишь то, що были должны» (стор. 87).

Дуже жаль, що про сей справді великий і незвичайний учинок Наумовича автор брошури не розповів дещо докладніше. Було би цікаво знати, хто то довів «Заведение» до банкротства і яка була в ньому господарка; матеріал міг д. Монч[аловський] знайти от хоч би в справозданні з судової розправи директорів сього банку. І чого д. Монч[аловський] постидався сказати, від кого дістав Наумович мільйон рублів? Адже се не секрет, а що головні добродії «Заведения» померли, то супроти їх пам’яті воно ж навіть потрохи невдячно.

Негарно і те, що д. Монч[аловський] підсуває тим помершим добродіям іншу думку, ніж вони мали, даючи той мільйон. Вони думали – се я знаю з дуже авторитетних уст, – що дають гроші на сплачування довгу селян у банку і ні на що більше, і так, мабуть, показав їм сю справу пок[ійний] Наумович. Тим часом із слів д. Мончаловського довідуємося – та се зрештою і без нього нікому не секрет, що властиво з сього мільйона селяни ані не понюхали нічого, але «заплатили, хоч із значним опуском у процентах, усе те, що були винні».

Гроші пішли в кишені вкладчиків, та й то не всіх, бо, приміром 100 000 гульденів покійного Бр. Шашкевича таки пропало, і знов, на жаль, д. Мончаловський не вказує, кілько власне з тих грошей узяли такі інституції, як «Народний дім» та фонд вдовичо-сирітський, що до котрих іще сяк-так можна припустити, що російські жертводателі були би згодилися покрити їх претензії. Оскільки не помиляюся, ті претензії всі разом не доходили й до 400 000.

Значить, більша часть російського мільйона пішла в кишені таких людей, котрим у Росії, певно, ніхто не був би згодився латати діри, тим більше, що власне ті люди мали перед тим рішучий вплив на ведення банку і своїм недбальством або й злою волею довели банк до руїни. А говорячи, що не буде російського мільйона, селяни були б мусили сплатити вірителям їх страти, бо ручили за банкові гроші цілим своїм маєтком, д. Мончаловський, очевидно, вибирається на село людей дурити, та й се, мабуть, йому не вдається, бо по селах є також бувші довжники рустикального банку, котрим по збанкротуванні сього банку не тільки ніхто не збирав грунтів за поруку, але, навпаки, при сплатах роблено далеко більші опусти з процентів, ніж робила ліквідація «Заведения».

Д[обродій] Мончаловський ані словом, кілько тих довжників-селян зліцитувала ліквідація «Заведения», не вважаючи на російський мільйон, і кілько пожерла сама та ліквідація? Адже все те, здається, було б важне для розуміння і оцінення великої історичної заслуги Наумовича.

Зате з яким любуванням оповідає д. Мончаловський такі деталі, як то радо приймали та гостили Наумовича в Росії великі достойники, такі як Саблер, як він закладав пасіку у великої княгині Олександри Петрівни в Києві і як вона тішилася, коли він приніс їй першу крижку меду з її пасіки, як на похорон Наумовича дав гроші сам цар Олександр III!

Із побуту Наумовича в Росії міг би був д. Мончаловський розповісти дещо більше, прим., те, як київський митрополит прийняв його, коли він їздив навертати на православіє штундистів, а вони заткали йому рота питанням: «А ви, отче, в якій вірі родились?»

Одним словом, біографія Наумовича оповідана в брошурі далеко не повно; історія пам’ятного процесу Ольги Грабар ледве порушена, роль Наумовича в справі переходу Гниличок на православіє зовсім промовчана, все те, мабуть, на те, щоб не виходили занадто великою брехнею слова, поміщені на пам’ятнику Наумовича в Києві: «Гонимому на родине, принятому в родной России печальнику Галицой Руси о. протоиерею Ивану Григориевичу Наумовичу». Цікаво, що перших 7 слів, хоч вони виразно виписані на рисунку пам’ятника (стор. 101), д. Мончаловський у тексті брошури при описі сього пам’ятника (стор. 99) вважав чомусь потрібним пропустити і викропкувати.

Примітки

«Русская рада» – газета «москвофільського» напряму, що виходила в Коломиї в 1871 – 1893 рр.

Качковський Михайло (1802 – 1872) – громадсько-культурний діяч в Галичині, «москвофіл».

Етимологічна какографія – іронічна назва правопису, який нібито наближається до найдавнішого, так би мовити, первісного значення слова.

«Слово» – щоденна газета монархічно-клерикального напряму. Виходила у Львові в 1861 – 1887 рр.

Духинський Франтішек (1817 – 1893) – польський реакційний історик та етнограф, що висунув антинаукову теорію, в якій заперечував спільність етногенезу росіян та українців.

Голуховський Агенор (1812 – 1875) – австрійський реакційний діяч; був тричі намісником Галичини. Проводив політику обмеження прав і полонізацію українців, підтримував проект насильного переведення української писемності на латинський алфавіт.

Саблер Володимир Карлович (1847 – ?) – юрист, був юрисконсультом і помічником синодального обер-прокурора в Петербурзі.

Штундисти – релігійна секта, «відступники» від православ’я.

Грабар Ольга – головна із звинувачених у державній зраді в так званому «москвофільському» процесі в Галичині 1881 р. Їй інкримінувались таємні зносини через родичів з Міністерством внутрішніх справ царської Росії. На суді була виправдана.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 460 – 465.