3. Наумович-поет

Іван Франко

Не один, певно, всміхнеться, прочитавши сей заголовок. Наумович – поет? Ну, поетом в певнім, не дуже підхлібнім значенні сього слова він, певно, був, але Наумович – віршописець? Та хіба ж він писав вірші? За кадильним димом, яким обкурили Наумовича наші «москвофіли», велячи нам на слово вірити, що він був великий писатель, великий популяризатор, великий патріот і великий знавець народної мови, ми якось забули, що він писав вірші, що довгий час, від 1849 до 1860 р., могло навіть здаватися, буцім він у віршуванні хоче знайти головну свою літературну кар’єру, що й по р. 1860, майже до кінця життя, він не покидав віршувати, значить, сам він брав своє віршування на серіо.

На серіо брали його й інші; його вірші передруковувала «Просвіта» в перших своїх книжечках, вони фігурували в гімназіальних читанках як взірці руської поезії і то не тільки в старих читанках Ковальського, Торонського, але також у першім виданні читанки Барвінського. Значить, не повинно бути зневагою для пам’яті Наумовича – роздивитися в його поетичній спадщині і показати молодшому поколінню хоч кілька виривків із його поетичного скарбу.

Наумович зачав свою літературну кар’єру в духовній семінарії польськими віршами, яких взірці опубліковані були мною вище. Як звісно, в 1848 р. в його політичних і національних поглядах зробився деякий переворот. Із завзятого польського патріота зробився русин. Не дуже то завзятий мусив бути з нього польський патріот і не дуже гарячий зробився з нього русин. Що в’язало його з Руссю? Домашні традиції ні, бо в домі говорено і думано по-польськи. Отже, поперед усього духовний стан, до якого він способився.

До 1848 р. в тім стані можна було бути хоч назверх поляком, дома говорити по-польськи, виховувати дітей на польських патріотів; тепер зайшла інша мода. Руський священик мав бути русином, проводирем і батьком Русі. Події 1848 р. показали, що се не така кепська річ. Можна було зробити кар’єру. Простий священик Яків Головацький зістав професором університету, другий – Григорій Шашкевич – послом і потім міністеріальним совітником, інші були послами, гімназіальними учителями і т. і.

Перший раз від многих сот літ колесо фортуни обернулося так, що русини були наверху, а поляки насподі. Поляки скомпрометувалися супроти уряду своїми революційними замахами, русини були авансовані на «Тірольців сходу». А Наумович недаром ще в семінарії славився «реб Хаїмом»; було щось жидівське в його гнучкій, еластичній та неглибокій натурі; він усе любив бути там, де більшість, де сила, де власть; хліб опозиції не смакував йому ніколи. І ось д[ня] 20 падолиста 1848 р. виступає вже як русин, з руською віршею в день іменин митрополита Михайла Левицького, зложеною йому традиційним звичаєм від імені руських питомців духовної семінарії.

Ся вірша інтересна для нас як перший крок Наумовича на новім для нього полі руського письменства і заразом як маніфестація його душі. Відповідно до старих схоластичних приписів вірша зложена з двох частин: загальної, де розвивається думка, що всі матеріальні достатки, побіди, слава – гинуть, а лишається тільки пам’ять серця, доброти і пожиточна наука, і спеціальної, де на особі й ділах Михайла Левицького демонструється правдивість думок, висловлених у першій частині:

Прецвили ниви – заніміли птици,

Соньце зрадливим оком споглядає,

А вітер звялов красотов сінний

[Літня гаіов зеленість – пояснює се слово сам автор. Правопис заховуємо його власний.]

Люто по зимній мраці замітає.

Ціла природа ладиться уснути

И лицем зблідлим годиноньку ждає,

В котрой білизну смерти натягнути,

А север дику піснь скону заграє.

Годі вже взріти боскія утіхи,

Котрими люба весна ся гордила,

Все днесь жадає сопокойной стріхи,

Бо вже природа щастя відмовила.

Так и твои цвіти, о юносте мила!

Блищать и гаснут, як краса мотилі,

Сли не дозріють в вікопомни діла,

Пропадуть в світу незнаній могилі.

Сей початок так само, як і весь дальший текст, показує, що автор не знає руської мови. Він думає по-польськи (пор[івняй] такі форми, як мотилі в значенні мотилів, поль[ське] motyli; поруши в знач[енні] порушить, пол[ьське] poruszy; трофея і мазуолеа, грузах, гмахи, рука (рим[а] наука), переживши, прецвили, зной (поль[ське] znój), доброть, пол[ьське] dobroć, тве замість твоє, русина (рим[а] дитина) і т.д. Дещо нахапавши з церковної мови, а дещо з народної руської, він клеїть вірші, в котрих нема ані сліду якогось теплішого чуття, щирості і правди.

Та й було б диво, коли б у душі питомця справді було якесь чуття для того достойника, которий зі свого боку для свого народу і для підвладного йому духовенства мав тільки глибоку погорду і холодну байдужість, котрий в часі свойого довгого єпископства (від 1813 р.) був найбільшою запорою на дорозі розвою і просвіти руського народу. Тим обридливіше враження роблять ті похвали, які висловлює Левицькому Наумович. Він хвалить його за те, що Левицький буцімто запомагав багато нещасних вдовиць, сиріт та старців, хоча інший правдомовний свідок тих часів Як. Головацький у своїй статті «Zustände der Russinen» говорить щось зовсім інше.

«Кілько то міг би він, стоячи на найвищім становищі, найбагатший русин (з річною дотацією 28 000 з[олотих] р[инських] конвенціональних мон[ет]) зробити для добра свойого народу! А що зробив доброго від 1813 року? Чиє се діло, що руська мова і література впала так низько? Хто кидає їй усюди колоди під ноги? Ніхто ще ніколи не чув промови зверхнього пастиря до народу в народній мові, хоча він не міщанського роду, а попович. Досить буде тільки пригадати, як то під час його візити декани возили з собою кількох школярів із села до села, а ті відігравали перед митрополитом фарс, що мав показувати шкільний екзамен.

Дарма писати, куди ділися гроші, які зібрало духовенство на заснування фонду для сільських учителів і передало митрополитові. Говорять, що за се побілено церков св.Юра. Недавно хотів митрополит знов збирати датки на будову, мабуть, монастиря монахинь, але духовенство, повчене досвідом, не дало нічого» (Jordan. Jahrbücher für Slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft, 1846, стор. 370).

Як бачимо, одиноке, що міг знайти Наумович на похвалу митрополита, могло мати значення хіба як іронія. Так само нещирі були й кінцеві вірші, де автор бажає митрополитові:

Абысь ще долго для русинов славы

В первом пристолі царества нашого

Керовал веслом порученной навы,

Котра клонится до царства вічного.

Як бачимо, ся перша проба не приносить честі ані язикознавству, ані поетичному талантові, ані характерові Наумовича. Ну, але перші коти за плоти? Підемо дальше.

В 1849 р. Наумович опублікував у Гушалевичевій «Пчелі» переробку Мольєрової комедії «George Dandin» п[ід] заголовком «Гриць Мазниця, або муж заманений, комедія в трьох действиях Покелина Молієра из французского на язык руский переложена». Розуміється, се не переклад, а переробка прозою; подію перенесено з Франції часів Людовіка XIV в [18]40-і роки нашого віку із Парижа в руське село. Композиція вийшла незугарна і зовсім неправдоподібна.

Гриць Мазниця, простий мужик, має за жінку дочку пана Голишкевича, що зве себе бароном і подає про себе, що визначився в битві під Гороховом. В жінці Мазниці закохався пан Крутосвіцький, що зове себе графом. Голишкевич і Крутосвіцький живуть у однім селі і не знаються з собою, так само Гриць не знає графового слуги ані сей Гриця – одним словом, із безсмертного твору Мольєра зроблено безглуздий плиткий фарс, приперчений хіба нападами Гриця проти шляхти. Мова в діалогах значно краща, ніж у віршах, хоча полонізмів і церковщини й тут багато.

В р. 1850 знаходимо в «Зоре Галицкой» два переклади з Байронових «Жидівських мелодій» з підписом «И. Н. Бужаненько». Се псевдонім Наумовича. Вміючи англійську мову стільки ж, як і французьку, Наумович перекладав Байрона з польського або німецького. Пригадую собі, як я ще в перших гімназіальних класах ламав собі голову над тими перекладами, що були поміщені в читанці Ковальського. Особливо містичною дрожжю наповняла і холодом проймала мене отся строфа, котрої я й досі не вмію зглибити:

Таке на земли уже не чуване

Богомоленіе й дочь его любовь,

Як дух ревливый в тоны перебраний

Розпущав псалмы небес высотовь;

И дрімота людзкои души ис гудьбою

Як нічь рідніла ис ясновь зарою.

Можна би бачити тут якийсь «москвофільський» fin du siècle, якби ті слова не були видрукувані на сірій бібулі «Зори Галицкой» – 1850 р.

В 1851 р. помістив Наумович в тій самій часописі віршу «Псалом весняний» – холодну і незугарну імітацію оди Державіна «Бог», що була дуже популярна серед галицько-руських інтелігентів того часу. Ось, прим., як філософує наш галицький поет-теолог:

Ты й мні дал жизнь, я єсмь, чувствую,

Я вижу тя в ділах твоих;

Я в тварах твоих ся любую.

Не понимая ся з утіх.

Мова нагадує важке язичіє «стиха» з 1848 р. Бачимо тут чудернацьку мішанину церковщини, російщини і польщини, розведену на галицько-руськім діалекті:

То нынішноє отрожденьє,

Той пробудившійся мотыль,

Та жизнь новая – радушенье,

Та прозябающая быль

Проповідаєт мені в глас,

Же за могилов паки житье,

Где згибнет вещь для мня и час –

Той сон змінится в вічнобытье.

Якоїсь індивідуальної ноти в тій плетениці догматичних абстрактів і фраз, позбавлених усякого людського змісту, вроді «прозябающей были», в тій вірші ані сліду.

Всього того маємо зате досить у оді до Заліщик, що надрукована в «Зоре Галицкой» 1853 р. п. з. «Вспоминание Надднестровья». З біографії Наумовича знаємо, що Заліщики мали в його житті немале значення. Там на мості руський селянин зробив із нього русина з польського панича, зірвавши йому з голови конфедератку і потоптавши її ногами. Та хто би думав, що в вірші Наумович згадає сей факт, натякне на нього сяк чи так, той лихо знав би його поетичну вдачу. Його поезія не знає лірики, відслонювання власного нутра, аналізу власного чуття. Як кімнатний маляр малює патронами, так само ж в Наумовичевій поезії є готові шаблони, в які він укладає ту крихітку думки, яка будиться у нього при певній меті. Чуття не входить у ті шаблони; вірша так само, як газетна новинка, повинна дати щось фактичне, та й годі; на підливку вистарчить патріотично-релігійно-віршопідданський сос. У вірші «Вспоминание Надднестровья» сей шаблон бачимо уперше в повній формі:

Заліщики! ви не моя

Колибельная сторона –

Зачем я вас так возлюбил:

Що и гніздо моє, и Буг

Издітска мій наймильшій друг

Не єсть мені уже так мил.

Я весь, як есть, лишил бы світ,

И колько мні сужденных літ

Самой жизни, кобы мні

Отдал кто птичу свободу

И Крищатицку гору

И ті островы на Дністрі!

Там бы в думанью я сіділ,

З горы на Русь мою бы зріл,

Як красна, мила там она!

Подлинна так, як сельский цвіт.

Весела, як весны розсвіт,

Богата, як Украина.

Там народ, русин всевь душов,

Неповрежден чужинщинов,

Там древня щирость, древній нрав;

В лицах там цвіт и красота,

В світлицах лад и чистота,

В гостинах дружескій устав.

А пісня якая там живет,

Там всяк півец и всяк поет!

Там танец мужескій аркан –

Дрожит под ним свята земля,

Сама неслышна и гудьба

В гулянці жвавых Поддністрян,

Там старец с сідов бородов

Юношеску иміет кров,

Безжурне серце козака!

Видати можно там не раз

Прадіда с молодцами враз

Ще витинати гопака!

Спроси, в войні кто первый был,

Царя кто, віру защитил?

То тій жвави молодці

От Буковины, що их там

Есть возлюбленный той аркан,

Що воспитались на Дністрі,

Ой добре с ними всякому,

Кто любит бога, отчину,

Кто чтит царя и закон свой.

Там бы я вік прожити хтіл,

Кобы я кости там зложил,

Где щироруский народ той!

Почав ніби кепський лірик, далі проговорив як кепський етнограф, а скінчив як кепський проповідник. І що за ідеал: покинути все і весь вік сидіти на Хрещатицькій горі та дивитися на Русь. Варто зазначити ще одну нотку, що тут уперве відзивається в Наумовичевій поезії: любов до старовини, неясної, викладеної так, буцімто колись руський народ жив за китайським муром, не знаючи про решту світу і не стикаючись з ним, і буцімто в нім і досі не тільки добре, гарне, здорове, сильне, що зовсім не заражене чужим дотиком, сказати по-жидівськи, кошерне.

Навіть танець аркан, який Наумович тут бачив уперве, вправді не порушив його фантазії, щоб дав нам його поетичний опис, але торкнув його патріотичне серце, і він трохи що не признав йому впливу на виховання народу в войовничо-патріотичнім дусі. Ми побачимо зараз, що любов до такої містичної старовини розвивалася у Наумовича далі і підготовила його до слов’янофільства в дусі Хом’якова, Аксакова, якого проповідь, головно через Погодіна і його прихильників, велася у нас у [18]50-х і 60-х роках у досить широкім розмірі.

В «Зоре Гал[ицкой]» 1854 р. помістив Наумович віршик «Три други». Є се звісна притча, взята із повісті про Варлаама і Йоасафа та перероблювана на тисячу ладів у найрізніших творах. Наумович показує, що взяв свою переробку із Талмуда. Переробка інтересна тільки з язикового погляду: замість дотеперішньої дикої мішанини, в которій тлом будь-що-будь була галицько-руська народна мова, тут бачимо намагання писати чисто – по-російськи, розуміється, намагання невдатне:

Человік некій три други иміл,

Но два от сердца пристрастно любил

И жизнь свою даже за них полагал,

А третьяго хладным сердцем принимал.

Однажды возван был на судище он –

Хотя невинен, из многих сторон

Был обвиненный. «О мои друзья!

Кто перед судьей оборонит мя?»

Може бути, що Наумович користувався тут якимсь російським, уже готовим взірцем, бо вірша скомпонована непогано і виглядає так, немовби галицький переробок тільки де-де невмілою рукою попсував чужу кращу роботу.

Задалеко завело би мене перебирати отак усі поетичні еляборати Наумовича, друковані в «Зоре Галицкой», «Вестнику для русинов», «Отечественнім сборнику» і інших часописах [18]50-х років. Як на завершення поетичної діяльності з того часу, а заразом як на програму його всієї діяльності я вкажу на вірші «Жаль» і «Чужина», поміщені в «Зоре Галицкой», яко альбом на 1860 год» (стор. 67 – 69). Ті вірші – дальше розмотання тих думок і поглядів, що були зазначені вже в оді до Заліщик. У вірші «Жаль» поет запитує свого брата, чого він зітхає і сумує:

Чи не стало дітей хліба?

Може ты в долгах?

Може тобі рады треба

Та в яких бідах?

Може ти кто, друже, нынька,

Кривду сотворил?

Чи сусід який, чи жінка,

Чи жид прогнівил?

Друг чи брат відповідає, що не се його мучить, а патріотичні турботи налягли на серце:

Лиш веселим быти годі,

Як вспомну за Русь.

Мучить його питання, чому русини все такі бідні, чому між ними нема згоди (фонетиків ще тоді не було, а згоди також не було!), чому нема прежньої слави і багатства – та й тільки. Інших турбот те патріотичне серце не знає. Знає тільки те, що

Ныні же нам вік спріяє

И так добрый ряд,

Жаль, що русин не справляє

Своє поле в лад.

Не забуваймо, що вірші написані в початку 1860 р., в часі, коли абсолютизм довів був Австрію на край загибелі, коли в Галичині йшли бунти за ліси і пасовиська, коли жандармами і військом усмирювано народ, щоб дав себе спокійно обдирати, коли цензура душила всяке вільніше слово, коли серед русинів панувала тьма кромішня – патріотичне серце Наумовича нічого сього не бачить. Він знає тільки, що «ряд добрый», а проте русин чомусь у нужді, певно, для того, що «не справляє своє поле в лад». Йому жаль, що він «раніше, кріпше за діло не ймесь», значить, що він лінивий, та й годі.

Вірша «Чужина» зложена з трьох частин: оповідання про виїзд автора на Захід, філіппіки проти недовірків і оповідання про поворот автора додому. Автор виїхав зі Львова залізницею, та на серці у нього щось тужно. Він запитує свого серця, що йому таке? Адже сонце і на чужині так само світить, а небо там краще, люди веселіші, «п’ють вино раз в раз» (певно, автор думав сі думи в якімсь Weinkeller – і у Відні) і не співають сумки-думки, а «жиють собі пишно». Але серце у автора патріотичне, воно сумує за вітчизною. Що ж тягне так його до неї?

Тут по селах не видати

Ах! руских церквей,

Руских звонів не чувати,

Ни руских людей.

А по полях не заводять

Руских співанок,

Ані нивы ту не родят

Руских пшеничок.

За гостинность ту не чути,

Всяк жіє собі,

Бодай то на Руси бути,

Каждый свій тобі.

Їдь, где хоч у нас на сміло,

Хоть на цілый рік.

Всюда гостя приймуть мило,

Коникам обрік.

Отже, Наумовичеві ідеали – ідеали не поета, не патріота, а бігота і дармоїда, у котрого, певна річ, безкінечні «щиро руські» гостини та празники. Автор так уже засмакував у тім житті, що на всім світі не бачить нічого кращого від нього. Він не бачить західної цивілізації, не бачить боротьби за політичну і особисту волю і з зачудуванням ситого та підпитого чоловіка питає: «пощо сего всего?» Адже ж за ситим гостинним столом так любо сидіти! І він хвалить свою Русь не за її цивілізацію, не за її змагання до чогось вищого, а за її «древній обычай твердый». Що таке гарне він побачив у тих «древніх твердих обычаях» – він не говорить; може бути, що ту саму гостинність, яку так проречисто вихвалив перед тим і вихваляв не раз іще потім.

Та все-таки сидячи в Відні, хоч би і в Weinkeller’i, бачачи, що там справді люди «п’ють вино раз в раз», але кождий за себе мусить платити і що навіть до нього недовірок Zahlkellner наближається з запитанням: «Zahlen, Hochwürden?», не шануючи ані крихти «твердого обычая» галицько-руської гостинності. О[тець] Наумович помалу переймався важким роздразненням і злобою против недовірків і вилив свою жовч на них у вірші, що надрукована тут же як друга часть трилогії. Ся вірша – то правдива перлина в поетичній спадщині Наумовича, варта, щоб її золотими буквами вирізали на надгробнім монументі сього «просвітителя Галицької Русі». Поки що ми передрукуємо її тут в повнім тексті:

Недовірки, недоуки,

Вас ту полно в чужині;

Я познал вас – и науки

Много дали вы мені.

Слова ваши – вітер в поли,

Мысли – баньки и піна;

Правды, віра и престолы

Вам лиш мертвы знамена.

Гдесь у франків просвіщенья

Вы набрали, там то гей!

Бога нет – но есть кишеня,

Полна – небом для людей!

Матерьялизм вас позбавил

Рештки ума-головы,

Дном догоры світ поставил,

Же сами смієтесь вы!

Лудше зайдіть помолитись

Раз до наших до церквей,

У простых сердец учитесь

Любви бога й людей.

Єсть у нас діла священны,

Єсть у нас премудрость книг.

Вы на машинах учены,

А мы Русь на книгах сих.

Єсть у нас язык богатый,

Аж завидує сусід –

Мы по свому просвіщати

Себе звыклы з давных літ.

А ваш труд нам до ничого –

Воду брати решетом;

Русь тверда! не кине свого,

О, не кине вік віком!

Ся вірша дуже нагадує мені одну гумористичну німецьку ілюстрацію. Під титулом «Наїзд готів на Рим» показано там у ряді образків, як два волохаті готи в волових шкурах з рогами на головах і з довжелезними патерицями в руках ідуть до Рима, в Римі заходять до шиночку, п’ють здорово, оп’янівши, зчиняють галас, але коли приходиться платити, показується, що монети у них дасть біг. Їх арештують, ведуть до еділя, сей велить здерти з них волові шкури і продати та заплатити за вино, а їх самих під конвоєм виводять геть за місто. І йдуть нещасні готи – сумний образ Katzenjammer’a – назад у свої степи, а під ними підписано: Das waren die ersten Gothen, die in Rom die Kultur geschmekt.

Є щось подібне до тих готів у тім духовнім портреті, який намалював із себе самого Наумович у отсій вірші:

Das war der erste Ruthene,

Der in Wien die Kultur geschmekt.

Вона видалась йому гіркою. Не сама собою, ні! Вино, хоч і неруське, смакувало йому: м’ясо, хоч і з неруських волів, і хліб, хоч і з неруських пшеничок, також; не смакувало йому тільки те, що за всі ті благодаті там велять собі платити, що не вдоволяються в таких разах патріотизмом, але апелюють до повної кишені, що не звертають уваги на галицько-руського панотчика, але «всяк жиє собі», що замість галицько-руського дармоїдського ідеалізму, висловленого формулою «хоч біда, то гоц», там поклали матеріалізм, тобто важку ненастанну працю з умовою – користуватися її здобутками.

Рутенець, що для заношення вірнопідданських суплік перед стопи всемогучих бюрократів, тепер раптом переконався, що для цивілізованих людей ті «престоли» є мертві знамена, і йому видалося, що се, певно, світ перевернувся догори дном, а по тім дні гуляє сам диявол і регочеться зі свого дотепного діла. І як дитина, перелякана казкою, ховається за мамину спідницю, так і наш поет із усього того культурного страхіття біжить думкою до руської церкви.

Ні, богу дякувати, є ще куточок на світі, не перевернений догори дном! А се Галицька Русь, щаслива своїми твердими обичаями. Адже там що село, то руська церква, а що церква, то й дзвіниця, а що дзвіниця, то руські дзвони, що можуть дуже добре відполошити злого духа. А при кожній церкві є руське попівство, а в ньому живе гостинний панотець, так що автор може собі хоч і цілий рік їздити від сусіда до сусіда, всюди дадуть їсти й пити і для коней оброку, а платити ніде не треба. А в церквах є книги, а в кожній книзі – бездна премудрості. Щонеділі і щосвята дають панотчики по крапельці з тої бездни своїм вірним, просвіщають їх з давен-давна і просвітили до того, що вони окріпли, отвердли так, що вся західна культура, вся наука, всі французькі ідеї для них – вода в решеті. Отся мудрість, то грунт, а машини, ідеї Zahlkellner’a та інші такі недовірки і матеріалісти, то манна, дідьча спокуса і нічого більше.

От тим-то не диво, що разом з автором і ми зітхаємо легше, вертаючи з негостинного Заходу в любу руську шкаралупку:

Слава богу! Я на возі

На восток лицем,

Додомоньку на дорозі

На моїх бігцем.

На тім возі Наумович їхав-їхав, звернувши помалу з востоку на північ, усе шукаючи тої «старинної-гостинної» Русі, аж поки не заїхав до Москви та до Петербурга; йому все здавалося, що він ще дома, бо те «дома» зробилося рівнозначущим з гостинністю; отже, там «дома», де з комина куриться, їсти дають, платити не кажуть, а ще в додатку й пачку «государственных» у кишеню віткнуть. От-так він їхав-їхав, то на схід, то на північ, поки не заїхав у такі дебрі, відки, говорячи словами «Одіссеї», «боги не дали йому возвороту».

Примітки

«Просвіта» – культурно-освітня громадська організація, заснована у Львові 1868 р.

Ковальський Василь (1826 – 1911) – письменник «москвофільського» напряму. Автор шкільних читанок.

Шашкевич Григорій (1809 – 1888) – клерикальний і громадський діяч у Галичині, греко-католицький священик, радник Міністерства освіти у Відні в справі галицьких шкіл, 1848 р. посол до парламенту.

«Тірольці сходу» – І. Франко натякає на те, що Тіроль в історії Австрії належав до найбільш лояльних і угодовськи настроєних частин імперії.

«Зоря Галицкая» – перша українська газета, що почала виходити у Львові 1848 р. і дотримувалась проавстрійської орієнтації. У 1852 – 1856 рр. була органом «москвофілів». Припинила своє існування 1857 р.

«Fin du siècle» (кінець століття) – маються на увазі занепадницькі тенденції в літературі і мистецтві того часу.

Державін Гаврило Романович (1743 – 1816) – російський поет-класицист. Ода «Бог» (1784) належить до зразків його філософської лірики.

Хомяков Олексій Степанович (1804 – 1860) – російський поет, один з ідеологів слов’янофільства.

Аксаков Костянтин Сергійович (1817 – 1860) – російський поет, публіцист, критик, один з ідеологів слов’янофільства.

Погодін Михайло Петрович (1800 – 1875) – російський дворянський історик і публіцист монархічного напряму.

«Вестник для русинов» – «Вестник, повременное письмо, посвящено политическому и нравственному образованию русинов Австрийской державы» – продовження «Галичо-руского вестника» (1849) – проавстрійського часопису, що виходив за редакцією М. Устияновича. В 1850 році від 16 номера газету переведено до Відня, де вона виходила як офіційний урядовий орган «для австрійських русинів».

«Отечественный сборник» – віденський проурядовий тижневик (виходив в 1853 – 1859; 1861 – 1862; 1866 р.).

«боги не дали йому возвороту»… – натяк на «Одіссею» Гомера, де боги покарали Одіссея довгими мандрами, не даючи йому можливості повернутися додому.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 469 – 480.