[Рец.] А. И. Соболевский. Несколько мыслей об древней русской литературе

Іван Франко

Известия Отделения русского языка и словесності Академии наук, 1903, кн. 2, ст. 138 – 158.

Чим більше розширюється і поглиблюється детальне студіювання пам’яток т[ак] зв[аної] староруської, то значить переважно староукраїнської літератури домонгольської доби, тим ясніше робиться й те, що стара конструкція історії тої літератури, склеєна переважно московськими професорами Шевирьовим та Полевим і мало в чому змодифікована авторами пізніших компендій Галаховим та Порфир’євим, не може остоятися.

Виважено і знівечено такі її стовпи, як Нестора Літописця, розширено цілий її план, а головно показано масу її творів у новім освітленні, в зв’язку з такою масою різнорідних явищ історичних та культурних, що все те дуже нелегко вкладається в рамки якого-будь схематичного компендія. Додайте до того глуху, але невигаслу досі боротьбу за сам національний характер тої літератури. Великоруси, що від XIV в. були її продовжателями, раді б і початок присвоїти своїй національності, а тим часом сам предмет виказує чимраз більше явищ, що противляться власне такому схематизуванню.

Відси пливе цілий ряд «питань», тобто колізій між предметом і його дослідниками, і цілий ряд проб – винайти таке загальне становище, з якого була б можлива суцільна, так сказати, органічна синтеза історії староруської літератури.

Стаття проф. Соболевського, якої титул покладено вище, подає інтересні причинки до освітлення і критики деяких таких проб, зроблених в остатніх роках, хоча й не накреслює, а тим менше не розв’язує питання в цілій його повності. Проф. Соболевський дає, так сказати, принагідні уваги про дві брошури одеського професора Істріна і про одну брошуру д. Нікольського, обговорену нами в «Записках».

Одна брошура д. Істріна «Введение в историю русской литературы второй половины XVII в.» бере головне питання, так сказати, від хвоста. Проф. Істрін доказує, що старий період літератури властиво тривав аж до половини XVII в.; тільки в другій половині того віку під впливом рішучої переваги західноєвропейського впливу починається новий період, який документується, між іншим, повним розривом між новаторами і прихильниками старовини – розкольниками. Найважнішу роль в доконанні того перевороту ще перед Петром відіграли київські учені, що надали «руській» літературі нову фізіономію.

Проф. Соболевський дуже розумно виказує слабі сторони сеї конструкції. Те, що д. Істрін називає рішучим зворотом до Західної Європи в другій половині XVII в., направду маніфестувалося тільки рядом перекладів деяких повістей, романів та легенд із польського, німецького, латинського, початками драми в Москві і т. і. Але всього того було дуже мало; московський театр Грегорі не мав впливу поза сферами царського двора; між перекладеними речами переважали твори духовного змісту.

Та й взагалі руська (московська) література до кінця XVII в., як каже проф. Соболевський, заховала свій духовний характер, і сим вона, з одного боку, дуже тісно в’яжеться з літературою XV і XVI в., а з другого боку, різко відрізняється від нової літератури часів Єлисавети та Катерини.

В противенство до проф. Істріна, який у другій половині XVII в. бачить у московській літературі початок нової доби, проф. Соболевський відсуває сей початок геть у XVIII вік і бачить у московській літературі не лише другої половини XVII, але цілого XVII і кінця XVI в. повільне завмирання староруської літератури. Навіть ті par excellence прихильники старовини – розкольники – не знають, властиво, староруського письменства, а їх старовина не сягає далі першої половини XVII в.

Проф. Соболевський ілюструє завмирання старої літератури в Московщині такими фактами, як той, що деякі твори, часто переписувані в XV і XVI в., перестають переписувати в XVII в. Правда, не всі ті факти однаково переконують. Коли в бібліотеці Троїцької Лаври книга Василія Вел[икого] «О постничествѣ» мається в 5 копіях із XVI в., а нема ані одної з XVII в., то не слід забувати, що ся книга при кінці XVI в. була видана друком у Острозі, отже, й переписувати її не було великої потреби.

Та все-таки певна річ, що деякі писання, дуже люблені в старій Русі до кінця XVI в., в XVII в. переписуються дуже мало (до вичислення д. Соболевським «Слів» Григорія Богослова та «Ізмарагда» варто ще додати «Толкову Палею»). Далі як доказ того, наскільки забуте було староруське письменство в Московщині кінця XVI і в XVII в., д. Соболевський наводить те, що деякі твори, перекладені давно на церковнослов’янську мову і втягнені в «Великі Четії минеї» Макарія, перекладають наново з грецької мови Курбський, Славинецький і інші в XVII в.

Причину завмирання староруської літератури в XVII в. проф. Соболевський бачить у церковнослов’янськім язиці, незрозумілім для загалу письменних людей того часу. Автор наводить свідоцтво тогочасних письменників про темноту та незрозумілість церковнослов’янських текстів і бачить у ній головну причину того, що все те письменство в XVIII в. загибло, уступивши місця новому.

Сей остатній висновок, певно, має в собі багато вірного, але він занадто односторонній. Ми бачимо, що деякі твори тогочасного письменства не погибли і що, прим[іром], Димитрієві Четії минеї передруковують і досі в його твердій церковщині. Натомість бачимо на Вкраїні такий факт, що тамошнє письменство XVI – XVII в., незважаючи на те, що вже тоді зірвало зі старою церковщиною і пробувало витворити літературну мову, зближену до народної, в XVIII в. також загибло і було забуте.

Чому? Чи оба ті факти не мають якого спільного кореня? Мені здається, що такого спільного кореня занепаду як московської, твердо церковної, так і української літератури XVI – XVII в. треба шукати в її змісті, в її духовнім, аскетичнім характері, що не відповідав зміненому світоглядові і смакові суспільності.

Щодо брошури д. Нікольського «Ближайшие задачи изучения древнерусской книжности», то проф. Соболевський і тут показує не зовсім науковий спосіб розуміння сього автора і доходить до того, що коли зі староруської літератури для нас затрачено багато, то в тім затраченім трохи чи не найбільше було якраз пам’яток духовного письменства, що пам’яток світського письменства тоді було мало і багато їх не могло пропасти, що твори вроді «Слова о полку Ігореві» справді не могли в значнім числі дійти до нас, бо се могли бути в значній часті імпровізації, що ніколи не були записувані, або коли й були записані, то яко твори, відповідні до хвилевої потреби та обставин, швидко робилися незрозумілими і нецікавими для читачів.

Надто вказує проф. Соболевський і на те, що світські твори староруської літератури були переписувані не раз монахами рядом з духовними і що загалом книг, зладжених для монастирського вжитку, не торкалася духовна цензура, так що туди преспокійно входили, прим[іром], апокрифи, які фігурували на індексі. Кінець-кінців проф. Соболевський наперекір скептицизмові д. Нікольського стоїть на тім, що дійшло до нас із староруської літератури, відповідає дійсно її фактичному характерові, і ми на тій підставі можемо виробити собі про неї зовсім вірне поняття.

Третя праця, на якій зупиняється проф. Соболевський, – се стаття проф. Істріна в «Журн[але] Министерства нар[одного] просвещения» з приводу книжки «Древняя русская литература киевского периода» проф. Владимирова. Проф. Істрін задає тут собі питання: «Чому отсе вже 30 літ чути все одне й те саме нарікання на неможливість написати наукову історію староруської літератури?»

Проф. Істрін відповідає на се питання так, що причина лежить не в недостатку, а в багатстві матеріалу; не виключена можність щораз нових відкрить, а кожде таке відкриття перевертає догори ногами давні конструкції.

На се зовсім вірно завважує проф. Соболевський, що така відповідь не відповідає на питання. Адже і в фізиці, хімії і інших науках день у день ідуть нові відкриття, а проте вповні наукові курси тих дисциплін зовсім можливі. Треба лише, щоб такий курс відповідав науковим вимогам і станові дослідів даної хвилі.

Проф. Соболевський обмежує Істрінове питання щодо часу: науковий курс московського письменства XVI – XVII в. можна написати, так само як історію українського письменства XVII в., хоча тут і там багато важного ще не опубліковано і мало доступно. Але зовсім інше діло з літературою домонгольською та й пізнішою, до XVI в. Тут історикові завалює дорогу маса творів безіменних та псевдонімних, щокрок насувається сумнів, чи даний твір оригінальний, чи перекладений, чи походить із XI, XII, XIII чи XIV в., чи староруський, чи болгарський і т. і. Тут треба широких приготовних праць бібліографічних та язикових, а те, що зроблено досі, невважаючи на досить оживлений рух в остатніх десятиліттях, – усе-таки дуже мале супроти об’єму завдання.

Отсе головні уваги проф. Соболевського, які він мотивує або ілюструє детальними фактами. Як бачимо, більшість тих уваг зовсім справедлива, а дещо виглядає навіть як приємна несподіванка в устах проф. Соболевського. Ітак, прим[іром], він супроти об’єдинительних тенденцій проф. Істріна пару разів підносить окремий характер розвитку української літератури XVI – XVII в. і кладе її оброблення як окрему і рівнорядну задачу обік оброблення московської літератури.

Раз навіть (стор. 146) він посувається до того, що знаходить «вполне естественным» наказ кн. Острозького перекласти доконаний кн. Курбським церковнослов’янський переклад якоїсь книги «на польскую барбарію», як з обуренням висловлявся Курбський. Коли перекладування з церковщини на ту «барбарію» в XVI в. було «вполне естественным», тобто, на думку проф. Соболевського, відповідало дійсній потребі суспільності, то чи не буде не менше «естественным» плекання літератури і науки на новочасній українській мові, в якій коли не сам проф. Соболевський, то бодай такі його товариші, як проф. Флоринський, з не меншим від Курбського обуренням, але з меншим розумінням речі бачуть також «барбарію» свого роду?

Примітки

Вперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1904. – Т. 60. – Кн. 4. – С. 11 – 15 (Бібл), за підп: Ів. Франко.

Подається за першодруком.

Шевирьов Степан Петрович (1806-1864) російський філолог, поет, журналіст, прихильник панславістської теорії.

Полевой Микола Олексійович (1796 – 1846) – російський історик та письменник, член-кореспондент Петербурзької академії наук. Видавав у Петербурзі журнал «Сын Отечества», який негативно відгукнувся про вихід у світ 1840 р. «Кобзаря» Т. Шевченка.

Галахов Олександр Дмитрович (1807 – 1892) – російський історик літератури, письменник. Основна його праця – «История российской словесності, древней и новой» (т. 1 – 2, 1863 – 1875).

…брошуру д. Нікольського, обговорену нами в «Записках». – Йдеться про Франкову рецензію (ЗНТШ. – Т. 59. – Кн. 3. – С. 13 – 15, Бібл.) на працю М. К. Нікольського «Материалы для истории древнерусской духовной письменности» (V – VIII, 1903).

…московський театр Грегорі не мав впливу поза сферами царського двора… – Йдеться про перший придворний театр у Росії, утворений за наказом царя Олексія Михайловича 1672 р. Одним з організаторів і режисерів театру був Йоган-Готфрід Грегорі (1631 – 1675), який запросив до творчого колективу театральної трупи іноземних мешканців Москви. Грегорі був режисером-постановником п’єси «Комедия об Эсфирии, или Артаксерксово действо», прем’єрна вистава якої відбулася 17 жовтня 1672 р. Організував театральну школу для російської молоді. Театр перестав існувати 1676 р. по смерті російського царя.

«Ізмарагд» – збірник статей та притч, почерпнутих з різних джерел, що мав служити курсом практичної християнської моралі. І. Франко запозичив цю назву для збірника власних поезій «Мій Ізмарагд» (Львів, 1898).

Четіі минеї – церковно-релігійні збірники житій святих, переказів та повчань, складені за порядком днів кожного місяця. Виникли у Візантії в IX ст., на Русі з’явилися XI ст. У 30 – 40 рр. XVI ст. митрополит Макарій склав у Москві «Великі Четії Минеї».

Курбський Андрій (бл. 1528 – 1583) – російський письменник, політичний діяч, перекладач; князь.

Славинецький Єпіфаній (? – 1675) – український і російський письменник, педагог, перекладач.

…Димитрієві Четії Минеї… – їх склав митрополит Дмитрій Ростовський (Туптало; 1689 – 1705), вони перевидавались аж до XX ст. і служили засобом морального виховання.

Владимиров Петро Володимирович (1854 – 190?) – український і російський літературознавець.

Андрій Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 440 – 445.