[Рец.] В. М. Истрин. Из области древнерусской литературы

Іван Франко

Журнал Министерства народного просвещения, 1903, VIII – XI.

У трьох розділах своєї праці, що тягнеться ще далі і буде нами далі обговорювана, ходить проф. Істрін своїм звичайним мікроскопійно-аналітичним робом довкола історичних компіляцій, звісних у староруськім письменстві під назвою хронографів.

Се були більш або менше систематичні збірки звісток із Біблії, з Йосифа Флавія і інших старих істориків, а особливо з пізніших візантійських компіляторів-хроністів Івана Малали, Георгія Амартола та Георгія Синкелла. При помочі дуже широких студій по різних європейських бібліотеках і дуже детальних порівнянь тексту проф. Істрін констатує в першій статті, що, крім Малали й Амартола, в Старій Русі був переклад також хроніки Синкелла, але в редакції коротшій, первіснішій від тої, що звісна в бонському виданні.

В третій статті констатує далі, що в старій Русі був повний переклад хроніки Малали, який, одначе, затратився і з якого виписки з більшими або меншими скороченнями були основою староруських хронографів. Коли далі зважимо, що староруські хронографи обмежалися цілком тим матеріалом, який знаходимо у тих трьох візантійських компіляторів, що їх руські редактори обмежалися хіба на комбінованні одного компілятора з другим та скорочуванні їх звісток, то будемо мати поняття про марудність та невелику принадність праці проф. Істріна.

Та проте ся праця має своє значення вже хоч би тому, що хронографи були, особливо в Північній Росії аж до початку XVIII в., одинокими підручниками всесвітньої історії і в різних своїх редакціях містили також багато причинків до руської і російської історії.

Але ті досліди над хронографами мають для проф. Істріна ще інше значення: вони мають вести його до розв’язки одної з найбільших загадок староруського письменства, до відповіді: де й коли була зложена т[ак] зв[ана] Толкова Палея? Сьому питанню присвячений другий розділ праці проф. Істріна.

Різні більш або менше умотивовані міркування доводять його до тої думки, що сей твір був зложений не швидше, як у XIII в., не в Греції і не в Болгарії, а на Русі, що гаряча полеміка проти «жидовина», яка червоною ниткою тягнеться через усю Палею, була відповіддю на якісь ближче не відомі нам жидівські рухи (проф. Істрін згадує про особливе оживлення жидівських месіянічних сподівань у XIII в. в Польщі) і що твір, якого скелетом послужив також хронограф, був зложений на північнім сході від Києва, в Володимирі над Клязьмою або в Суздалі, значить, разом з хронографами різних редакцій повинен уважатися почином спеціальної великоруської літератури.

Власне в відкритті сеї спеціальної літературної групи і в другім, ще більшім відкритті, про яке зараз скажемо далі, лежить головний інтерес тих утяжливих і коштовних студій проф. Істріна. Та про се друге його відкриття найліпше буде розповісти його власними словами.

«Що таке являє з себе XIII вік? – запитує проф. Істрін («Ж[урнал] Министерства нар[одного] просвещения», 1903, X, с. 216 – 218). – Звичайно XIII в. кінчить один період руської літератури, який іноді називають київським. Потім розвій літератури переходить у Північно-Східну Русь, до якої тягне й Новгород.

Але XIV в. поки що покритий мороком, який толкують пануванням татарського ярма і викликаним ним упадком літератури і просвіти. В XV віці якось раптово виступає «русская» (не відомо яка, південно- чи північноруська? – І[ван] Ф[ранко]) література, що досі являла з себе якийсь хаос.

Я недавно висловився проти того, щоб літературу XI – XIII в. називати попросту київською без докладного зазначення, як розуміти сю назву. Не буду повторяти сказаного, але зверну увагу на те, що маємо ряд пам’яток, які, належачи до XIII віку, виходять поза межі Київської землі і наводять на інші міркування. Нехай уже старий період і називають київським – певне, з деяким обмеженням, – але, може, ряд літературних творів XIII в. доведеться вийняти з «київського періоду» і перенести на інший.

До XIII віку вже дуже ясно зазначилися окремішності південноруського язика, який, як уже тепер треба признати, ділився щонайменше на два діалекти – західний і східний. На сих двох діалектах одної мови дійшло до нас досить значне число рукописів, але всі ті рукописи виключно богослужебного змісту – Євангелія, апостоли і т. і., і нема ані одної пам’ятки історично-літературного змісту XIII – XIV вв., яку б можна признати південноруською.

Сама собою ся обставина могла б бути й чисто припадковою, але в загальнім ході міркувань вона може мати деяке значення. В дохованих до нас пам’ятках історично-літературного змісту нема слідів їх південноруського походження. До XIII в., як тепер знаємо, належать:

1) Толкова Палея,

2) полемічні трактати (які?),

3) Моленіє Данила Заточника, писане на північнім сході, в Переяславі Заліськім,

4) друга редакція «Александрії»,

5) Повість про Індійське царство,

6) друга редакція Еллинського Літописця (так називається одна з руських редакцій хронографа).

До того самого віку належить ревізія біблійного тексту, сюди ж належить і звісна рукописна збірка XIII в., сюди ж кладуть і оригінал Радзивіловської копії літописі, і не лише текст, але й ілюстрації. При тім усі ті пам’ятки мусимо вмістити в першу половину XIII в.

Поневолі виринає питання: чи не мусять усі ті пам’ятки – а коли б пошукати, то ще й інші – бути злучені в одну групу і в’язатися не лише часом свого походження, але також місцем, тобто чи не мусимо дивитися на них як на пам’ятки Північно-Східної Русі і бачити в них нову течію, незалежну від київської літератури?

Історичні дані підпирали би такий погляд. У тім часі вже ясно зазначилася формація нової держави на Північному Сході, Владимирсько-Суздальської, що ступенево перейшла в Московську. Коли Північний Схід зробився політичним центром, то зовсім природно, що там мусили явитися й письменні люди, мусили виявити себе й літературні замилування та потреби, які викликає зріст нових умов.

Розуміється, стара література зараз перейшла з Київської землі до нового центру, хоча нема сумніву, що вона й уперед існувала всюди, а тільки тепер більше централізується. Та обік старої виринає й своя, хоч би і в формі компіляцій. В усякім разі, невважаючи на компілятивний характер, ми маємо декілька творів дуже виразного типу, яких не можна мішати з іншими. Чи не звідси, чи не від першої половини XIII в. повинні ми почати окремий період історії руської літератури, тої літератури, що в XV віці являється нам з дуже виразною фізіономією і яку короткими рисами разом з XVI віком я недавно схарактеризував у статті «Введение в историю русской литературы второй половины XVII века»?

Се була б література великоруська, що, зробившися з часом літературою московською, рівночасно робилася літературою загальноруською. Стара південноруська література розплилася в новій, що виросла під новими історичними умовами і стратила свій характер, коли тільки вона мала його. Над витворенням південноруської літератури працювали о стільки ж південноруси, скільки й великоруси, а коли покажеться правдою, що «Слово о полку Игореве» було писане хоч і в Києві, але чернігівцем, тобто великорусом, як недавно досить переконуючи доказував д. Адріянов, то у оборонців південноруської літератури буде відібраний остатній атут.

В усякім разі мені здається, що не зашкодить обернути свої досліди на те, аби відшукати сліди літератури на Північнім Сході в першій половині XIII в. Татарський погром справді міг мати велике значення, зупиняючи розвій нового напряму літератури, що тільки що починала зароджуватися, літератури неофіціальної; от тим-то друга половина XIII і XIV в. являються ще темними. Але годі ж думати, аби московська література XIV в. явилася раптово, немов упала з неба, з дуже виразними рисами. Треба лише трохи освітити півторавікову пітьму. А се само собою доведе нас до питання про хронологію в староруській літературі і до принципіальних питань методології».

Я навмисне навів уповні сей уступ із праці д. Істріна, бо се одиноке місце, де він, так сказати, віддихає від куряви своїх детальних пошукувань і виявляє свої погляди, свою душу. Не можна сказати, щоб та душа була дуже симпатична. Зазначу згори, що проти фактичних здобутків досліду проф. Істріна не маю нічого, так само не маю нічого проти його ідеї – винайти в безладній масі староруського безіменного або псевдонімного письменства спеціальну групу владимирсько-суздальських творів, хоча, з другого боку, треба зазначити, що приналежність до сеї групи творів, пойменованих д. Істріним, а спеціально Толкової Палеї, ще далеко не доказана.

Але аргументи й загальні міркування, якими проф. Істрін обставив те своє відкриття, зібрані, по-мойому, досить нещасливо і показують у автора якийсь ненормальний, немов якимось сектантським духом викривлений спосіб думання. Се аргументи, яких би не слід надіятися від чоловіка, що так обережно і з таким накладом праці та коштів поступає там, де мова іде про усталення двох редакцій пустої компіляції з дрантивих грецьких хронографів.

У Владимирі, а потім у Суздалі витворюється в початку XIII в. нова течія руської літератури. Річ зовсім можлива. Ми маємо навіть звісного репрезентанта тої літератури, Серапіона Владимирського, і на ньому було б найліпше студіювати фізіономію тої літературної течії. Але проф. Істрін не робить сього; він ані не згадує про Серапіона, удає, немов поза пам’ятками, згрупованими ним, панує цілковита темнота. Чому? А тому, що Серапіон – південний рус, стоїть у безпосереднім зв’язку з київським письменством, продовжує його традицію, а сього не хочеться бачити проф. Істріну.

Ми знаємо, що Толковая Палея була реакцією проти сильного жидівського впливу в Старій Русі, але заразом і результатом того впливу, який будив серед інтелігенції зацікавлення до старозавітних традицій, до Йосифа Флавія, до талмудичних доктрин та оповідань (див. Кирило Туровський), і знаємо, що сей вплив був далеко сильніший і безпосередніший у Південній Русі, ніж у Північній, у Києві, ніж у Владимирі та Суздалі. Але проф. Істрін волить ступати на таку хитку кладку, як звістка про оживлення месіянічних ідей у Польщі, ніж оперти свою конструкцію на довговіковій акції й реакції в Південній Русі, що одиноко може вияснити ту загарливість антижидівської полеміки, якою проникнена Палея. А чому? Лише тому, аби уникнути стрічі тою ненависною Південною Руссю.

Проф. Істрін пильно зазначує – і, по-мойому, вірно, – що література XI – XII в. не була виключно київська, хоча жаль, що не вказав ані одного великоруса, який причинився до її витворення, – але зазначивши, що в XIII в. вона починає централізуватися в Владимирі й Суздалі, він зараз же додає, що «стара література зараз же перейшла з київської території до нового центру». Чи справді? Має проф. Істрін хоч тінь доказу на се?

Але зробивши таке логічне salto mortale, проф. Істрін зараз же тріумфально додає, що та чудом Божим зцентралізована в Владимирі, потім у Суздалі, далі в Москві література, роблячися національно великоруською, робиться рівночасно общеруською. Чи справді? Котрі то такі твори московської літератури XV – XVI віку зробилися общеруськими, здобули собі популярність і в Південній Русі?

Може, «Задонщина», або «Домострой», або посланія Івана Грізного? Інтересно би було зрозуміти, як се «стара південноруська література розплилася в новій»? Чи розплилися Іларіон, Феодосій, Патерик, Данило Паломник, Початкова літопись? Що суздальські та московські компілятори помішали їх твори з пізнішими, попсували їх своєю безграмотністю, своїми пропусками та вставками – се ще, мабуть, слаба історична заслуга.

Признаючи дуже виразну літературну фізіономію тільки владимирсько-суздальській літературі, «хоч і компілятивній», яку тільки йому першому пощастило відкрити, проф. Істрін рівночасно вважає можливим відмовити характеру південноруській літературі, відмовити не виразно, а фарисейською клаузулою, «если она его имела».

Лишаю на поталу філологам теорії проф. Істріна про два діалекти, видні буцімто в південноруській літературі XII чи XIII віку, та про великорусизм чернігівця – автора «Слова о полку Ігореві», а зверну лиш увагу на спосіб вислову вченого одеського професора: врадувавшися відкриттям д. Адріянова, що автор «Сл[ова] о п[олку] І[гореві]» був чернігівець і зараз же ескамотувавши його до великорусів, проф. Істрін плеще в долоні і вважає сю здобич немов якоюсь виграною в карти, та й то виграною не дуже чистою, бо вона полягає у хитрім відібранні у противника його «остатнього атута».

Здавалось би, що тут мова не про газардову гру з вольтами, а об’єктивне досліджування фактів, та проф. Істрін, мабуть, розуміє се інакше. У нього на кінці наукової аргументації стоїть, здається катонівське: ceterum censeo Ukrainam esse delendam. Еге ж, – скажемо й ми за проф. Істріним, – «треба освітити півторавікову пітьму», тільки що та пітьма триває якось безмірно довше від півтора віку.

Примітки

Вперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1904. – Т. 61. – Кн. 5. – С. 8 – 13, за підп.: Ів. Франко.

Подається за першодруком.

Хронографи – зведені огляди всесвітньої історії. В Україні та Росії хронографи були поширені XV – на початку XVIII ст.

Йосиф Флавій (справжнє ім’я – Йосеф бен Маттітьягу; близько 38 р. – після 100 р.) – юдейський воєначальник та історик. Автор ряду творів з історії Юдеї: «Юдейська війна», «Юдейські старожитності». Твори Иосифа Флавія перекладено староруською мовою за часів Київської Русі.

Іван Малала (бл. 491 – 578) – візантійський історик, грецький хроніст, родом з Антіохії. Автор всесвітньої хроніки (18 книг), яка починалася з легендарної історії єгиптян і була доведена до 563 р. Хроніка Малали поширювалася і в слов’янському перекладі. Давньоруські літописці користувалися хронікою Малали як одним із джерел всесвітньої історії.

Георгій Амартол (Георгій Мніх; друга половина IX ст.) – грецький хроніст, родом з Александрії. Автор хроніки, що охоплює всесвітню історію від «створення світу» до 842 р. (завершив 867 р.). Джерелами його праці були Біблія та попередня візантійська хронографія, зокрема хроніка Івана Малали. Хроніку Георгія Амартола в різних редакціях використовували слов’янські літописці.

Георгій Синкелл – візантійський історіограф VIII – IX ст. Автор хроніки, в якій, спираючись на Біблію, твори античних авторів, зокрема Иосифа Флавія, александрійського історика Панодора та його учня Анніана і твори Григорія Назіанзина та Іоанна Златоуста, виклав всесвітню історію «від Адама» до початку IV ст. н. е.

Серапіон Владимирський (? – 1275) – давньоруський письменник і проповідник, архімандрит Києво-Печерського монастиря, 1274 р. став епископом у Владимирі на Клязьмі.

«Домострой» – пам’ятка давньої російської літератури, виник у XVI ст. у середовищі новгородського боярства і купецтва, оброблений і впорядкований у Москві вихідцем із Новгорода протопопом Сильвестром, який дав книжці назву «Книга, глаголемая Домострой…». Існує багато редакцій твору, кожна з яких складається з трьох частин. Першу з них присвячено питанням держави й релігії, другу – сімейним стосункам, а третя дає практичні поради щодо ведення господарства й домоводства.

Іван Грізний (Іван IV Васильович Грозний; 1530 – 1584) – російський цар (1547 – 1584), прихильник жорсткої централізованої влади, яку насаджував силою, автор ряду «послань». Йдеться про послання Івана Грозного до князя Курбського (1564, 1577).

Іларіон (? – не раніше 1054) – давньоруський письменник і оратор, видатний церковно-політичний діяч Київської Русі, Київський митрополит протягом 1051 – 1054 рр. Ймовірний автор «Слова о законе и благодати».

Початкова літопись – найдавніше літописне зведення – «Повість временних літ».

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 449 – 455.