[Рец.] Н. К. Никольский. Материалы для истории древнерусской духовной письменности
Іван Франко
5 – 8. – Известия Отделения русского языка и словесності Императорской академии наук, 1903 г., кн. 2, стор. 52 – 75.
Д[обродій] Нікольський, з яким нам довелося поперечитися з приводу його поглядів на наше старе письменство (див. «Записки», т. 54), розпочав річ далеко кориснішу, а власне неначе континуацію звісної праці пок[iйного] Срезневського «Сведения и заметки о малоизвестных и неизвестных памятниках», і подає з багатих рукописних збірок російських ряд невідомих або маловідомих досі пам’яток старого письменства.
Пам’ятки, опубліковані ним досі, належать до південного, українського або литовсько-руського, письменства XIII – XV в., і се робить працю д. Нікольського важною для історика української літератури. Тексти публікує автор старанно і, наскільки судити, не порівнювавши їх із рукописами, поправно; до деяких текстів (І і V) додано ширші розвідки, де автор орієнтує читача про характер і значення даної пам’ятки; при інших д. Н[ікольський] обмежається лише короткими увагами або вказівкою на рукопис, відки взято текст. Перша серія його публікацій була обговорена проф. Грушевським в попередній книжці «Записок», у другій маємо:
№ 5. Посланіє Єсифа «къ дѣтемъ и братіи» – дуже інтересне поучения проти паломництва до Єрусалима, яке, очевидно, в часі писання того посланія було широко розповсюдженою модою серед монахів; автор доходить до того, що називає його «дьяволею язѣю». Надто автор, очевидно, якийсь ігумен або архимандрит, навчає монахів, щоб причащалися якнайчастіше, щонайменше чотири рази на тиждень. Автор доказує, що твір повстав на Русі в XII або XIII в.
№ 6. Посланіє архимандрита Печерського Досифея до священика Пахомія про святогорський устав чернечого життя. Автор доказує, що сей Досифей жив не в XIII, а в XIV в.
№ 7. Запис нових чудес св. Миколи Мирликійського в Лукомлі в Литовській землі при князі Вітовті Кейстутовичі – статейка з початку XV в. Св. Микола являється у сні якомусь лукомлянину Парфенію і оповідає, що він їде з Жидичина, бо там люди погані, велить Парфенієві намовити лукомлян, щоб у певнім місці збудували йому церкву, і додає: «а я еще іду въ Полтескъ, зане оумножи ся беззакония ихъ: крестъ цѣлуютъ да измѣняють, хощу ихъ показнити».
Парфеній три дні не говорить нічого про свій сон, але попадає в недугу і тоді говорить; лукомляни будують церкву. Далі йде реєстр чудес, доконаних св. Миколаєм у Лукомлі; реєстр інтересний тим, що показує, як до чудесних мощей св. Миколи приходили недужі не лише з сумежних білоруських міст: Дорогобужа, Чавників, Баргова, Гливна, Мінська, Друцька, Орші, але і з Смоленська, Словенська та з Москви.
№ 8. Григорія, київського архієпископа, слово похвальне на собори в Флоренції та Констанції. Про се слово, заховане в однім рукописі Віленської бібліотеки, згадував уже 1882 р. Ф. Добрянський у каталозі тої бібліотеки. Д[обродій] Нікольський публікує його, висловлюючи догад, що Григорій-митрополит, автор сього слова, не був Григорій Цамблак, а Григорій-протодиякон і ученик митрополита Ізидора, що разом з Ізидором був у Римі і там був наставлений київським архієпископом. Слово повне фразеології і дуже вбоге натяками на реальні факти й відносини.
За публікацію всіх тих пам’яток треба щиро дякувати д. Нікольському і бажати йому щасливої руки до дальших пошукувань. Такі публікації краще прислужаться для будущої конструкції історії староруської літератури, ніж найдотепніші теорії, позбавлені міцної фактичної основи.
Примітки
Вперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1904. – Т. 59. – Кн. 3. – С. 13 – 15 (Бібл.), за підп.: Ів. Франко.
Подається за першодруком.
Нікольський Микола Костянтинович (1863 – 1936) – російський історик давньоруської літератури.
Микола Мирликійський (IV ст.) – архієпископ у місті Мірі (Лікія). З ним пов’язано культ святого Миколая Чудотворця.
Вітовт Кейстутович (1350? – 1430) – великий князь Литовський.
Цамблак Григорій (бл. 1364 – 1419) – болгарський, сербський, український і румунський письменник-проповідник, церковний і культурний діяч. З 1415 р. – митрополит Київський і Литовський. Автор низки житій, похвальних слів, проповідей та гімнографічних творів.
Андрій Франко
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 435 – 436.