3. Свідоцтва Анни Комнени
Іван Франко
Анна Комнена, найстарша дочка цісаря Алексія Комнена, родилася р. 1083, була невісткою письменника Никифора Врієннія, а коли по смерті вітця р. 1118 у спілці зі своєю матір’ю Іреною вдалася в політичну конспірацію, аби посадити на престолі свого мужа, а усунути законного наступника, свого брата Йоанна, і коли ся конспірація наслідком неохоти Врієннія й рішучості Йоанна не вдалася, вона разом зі своєю матір’ю відійшла до заснованого ними монастиря, де прожила до своєї смерті. Тут написала вона свій головний твір «Алексіаду», історію свого батька Алексія Комнена, в 15 книгах, що обіймає час від р. 1069 – 1118 і творить продовження «Історичних матеріалів», написаних її тестем Врієннієм, що сягають до р. 1079. Про її твір пише історик візантійської літератури Крумбахер:
«Невважаючи на всі їх хиби, сі спомини дочки про батька являються одним із найвизначніших творів середньогрецької історіографії. Се джерелове оповідання про блискучу, також для Західної Європи важну добу візантійської історії. В ньому бачимо поперед усього дуже старанно змальований образ володаря, що визначався однаково воєнними й політичними ділами і вищою понад свій вік силою ума і належить до найвизначніших постатей середніх віків» [К. Krumbacher. Geschichte der byzantinischen Litteratur von Justinian bis zum Ende des oströmischen Reiches (527 – 1453). 2. Auflage. München, 1897, ст. 276].
Розуміється, що, крім змалювання постаті свого батька, Анна Комнена подає в своїм творі багато різнорідних відомостей про тогочасні події та відносини, в тім числі також і про скіфів. Перша книга оповідання Анни Комнени, загалом недатованого, починається р. 1080, коли її отець у службі цісаря Никифора Вотаніата вирушає в похід проти Никифора Врієннія, свого пізнішого тестя, який тоді оголосив себе цісарем і покликав собі на поміч турків (угрів). У війську, якому проводив Алексій Комнен, служили також скіфи. В битві під Калаврою угри збили скіфів з місця, але пізніше скіфи, вернувши з великим криком, ударили на них і кинулися грабувати їх табір.
«Бо такий се народ, ті скіфи, – пише авторка, – що ледве тільки зламають трохи противника і осягнуть перевагу, зараз кидаються на грабунок і тим способом тратять побіду» (кн. І, розд. 5, ст. 28, 30).
Ся битва скінчилася дуже нещасливо для Врієннія; молодий, ще безбородий Алексій Комнен узяв його в неволю, а коли про се дійшла вість до цісарського двора, цісар вислав свого довіреного слугу, скіфа Боріля, зі значним відділом війська, який, прибувши до Алексієвого табору, зараз велів видати собі Врієннія і тут же казав осліпити його (ст. 38). Про того самого Боріля, якого наша авторка на однім місці (ст. 85) називає родовитим слов’янином, а кілька разів скіфом, оповідається в розд. 16, кн. 1, що він разом із своїм товаришем, також скіфом Германом, служачи при цісарськім дворі, очорнив диррахійського намісника Георгія Мономахата, буцімто він мав зносини з цісарською жінкою.
«Почувши се, Йоанн Алан, добрий приятель Мономахата, який пізнав ненависть і часті клевети на нього обох скіфів, прибув до Мономахата, розповів йому про їх розмови з цісарем і радившому подбати про своє життя». Мономахат зразу рішився їхати до цісаря, та, здибавши по дорозі Алексія Комнена, звірився перед ним зі своїм клопотом та за його радою і ободрений тим, що Алексій візьме се діло на себе, він вернув на своє становище (ч. І, ст. 76 – 7).
Вернувши до Константинополя, Алексій звернув пильну увагу на обох скіфів, цісарських любимців, і завважив, що вони, боячися, аби їх інтриги не відкрилися, устроїли себе так, що один приходив до служби одного дня, а другий – другого, аби в разі, коли один буде скомпрометований, другий міг рятувати себе втекою (ст. 90). Нарешті вони повзяли план потай від цісаря ніччю арештувати братів Комненів і осліпити їх. Метою сього заговору було, як ішла чутка, що Боріль забажав усунути Комненів, аби міг сам зробитися цісарем (ст. 95). Се дало привід Комненам до того, що вони, уйшовши зі свого дому, заалярмували військо і змусили цісаря до абдикації (кн. II, розд. 4, ст. 93-98).
У кн. V, розд. 2, стор. 230, занотовано відомість, що скіфи йдуть війною проти цісаря Алексія Комнена. Здається, одначе, що до війни тоді не дійшло, бо в дальшім оповіданні (кн. VI, розд. 4, ст. 279 – 280) читаємо про голову маніхеїв Травля, який, збунтувавшися проти цісаря, здобув гірську твердиню Беліятобу і відси робив часті грабіжницькі напади на доли аж до Філіпополя.
«Незадоволений сим Травль заключив союз із скіфами, що сиділи над Дунаєм і мали в посіданні околиці Главиниці та Дерстра на правім березі Дунаю. Аби прихилити до себе знатніших скіфів, він узяв собі за жінку дочку одного з них і впливав на них у тім дусі, аби частими нападами докучали цісареві. Чуючи про ті напади день у день, цісар старався листами та обіцянками заспокоювати скіфів а нарешті видав їм золоту грамоту, в якій запевнив їм безкарність і повну свободу».
В р. 1172 вибухла війна між греками й скіфами, про яку візантійська царівна пише ось що (кн. VI, розд. 14, ст. 323 – 329):
«Бажаючи розповісти про тяжчий і страшніший напад на Римську державу, мушу вивести діло від початку, бо одні хвилі того руху повставали з других. Народ скіфів, дізнаючи щоденних утисків від савроматів, покинувши свої осідки, прийшов над Дунай. А що треба їм було жити в згоді з тими, що сидять над Дунаєм, то за згодою всіх заключили умову з їх старшинами: Татом, і другим на ім’я Халебом, і Сеславом, і Сацою (бо ж треба назвати імена тих мужів, найвизначніших між варварами, хоч їх імена заплямлять трохи карту історії); перший із них володів Доростолом, а другий Біціною й іншими околицями. Заключивши з ними союз, вони безпечно перепливали через Дунай і пліндрували деякі місточка.
Але Травль-маніхеєць і його дружина, що держав місточко Беліятобу, положене на горбі, під своєю владою, почувши про те, що робили скіфи, виконав те, що задумав уперед. Обсадивши вузькі та прикрі дороги, покликав скіфів, спустошивши перед тим усю грецьку околицю. Такі-то ті маніхеї, з природи надзвичайно войовничі і жадні крові, як пси.
Почувши про се, цісар Алексій вислав проти них генерала західної армії Пакуріана, знаючи його як дуже досвідного в провадженні війська та розставлюванні бойових рядів; разом із ним пішов також Врана, муж надзвичайно войовничий; отсі воєводи, зібравши військо, рушили проти них. Дійшовши до скіфів, які, переправившися тісними дорогами, стояли табором коло Беліятоби, і, бачачи їх величезне число, Пакуріан здержався від битви, волячи заховати своє військо в цілості без бою, ніж удавшися в бій, потерпіти пораження і стратити багато людей.
Але Врана, смільчак, що не боявся ніякої небезпеки, не задоволився сим, підозріваючи генерала, що з трусості відволікає битву. Уступаючи напорові Врани, той велів усім узброїтися і виступити до бою і вдарив на скіфів, сам провадячи середню лаву. Але що греків була лише мала горстка супроти числа ворогів, то на сам їх вид усі обняті були страхом. Проте, вдаривши на скіфів, многі погибли в бою. Сам Врана впав від смертоносної рани, та й сам генерал, борючися завзято і раз по разу вдаряючи на ворогів, ранений під бік, віддав богу душу. Решта війська пішла в розсипку.
Почувши про се, цісар гірко заплакав, жалуючи тих, що полягли в бою, а особливо багато сліз пролив по смерті генерала, якого любив дуже, ще поки став цісарем. Та проте, не тратячи духу, вислав Татіція з великою сумою грошей до Адріанополя, що мав платити воякам цілорічну плату згори і, зібравши з усіх сторін охочих, приготовити нове військо.
Рівночасно покликав із Малої Азії Убертопуля, начальника галлійської наємної дружини, з самими галлями, аби, полишивши відповідну залогу в Кизіку, якнайшвидше поспішав до Татіція. Сей, побачивши латинян і Убертопуля і зібравши вже порядне військо, покріплений на дусі, зараз вирушив проти скіфів. Перейшовши Філіпополь, розложив табор на березі ріки, що пливе біля місточка Ближнє, а побачивши скіфів, що вертали з розбою з великою здобиччю та з бранцями, хоч іще його табір не був зовсім готовий, вислав проти них значне число вояків.
Сам він, узброївшися і всім велівши хапатися до зброї, розставив ряди і поспішив услід за тими, яких вислав наперед. Побачивши скіфів, що зі здобиччю та бранцями злучилися з рештою скіфського війська, розложеного на березі ріки Евра, розділив своє військо на дві часті і, в обох частях велівши проспівати бойову пісню, з великим галасом ударив на варварів. По недовгій жвавій битві багато скіфів полягло, багато, рятуючи своє життя, розбіглося в різні сторони, а Татіцій, забравши велику добичу, з побідою пішов до Філіпополя.
Там, розмістивши все військо, почав міркувати, відки й яким способом знов підійти до варварів. Думаючи, що їх число дуже велике, вислав розвідчиків, які мали роздобути йому відомість про становище скіфів. Ті розвідчики, вертаючи, донесли йому, що величезне число варварів міститься довкола Беліятоби і грабує сусідні околиці. Татіцій, дожидаючи нападу скіфів і не маючи такого війська, що могло би дорівняти їм, був у великім клопоті та безрадності.
Проте велів воякам острити мечі й готовитися до битви. Нарешті прийшов гонець, який повідомив його, що варвари надходять і вже наближаються. Татіцій як стій кинувся до зброї і велів усьому війську бути напоготові. Там же, перейшовши через Евр, розставив свої полки купами, а сам обняв провід центру. Варвари, які своїм звичаєм уставили табір і приготовили своє військо до бою, почали чекати на противників.
Але оба війська, обняті острахом, не квапилися починати битву. Греки боялися незліченної многоти скіфів, а скіфи жахалися, бачачи всіх греків, узброєних списами з воєнними знаменами і в блискучих одежах, що блискотіли до сонця, мов звізди на небі. Тільки одні латиняни, відважні та завзяті, бажали кинутися до бою, острячи зуби та мечі, але Татіцій зупинив їх. Він був чоловік обережний і бистроумний у провиджуванні будучого. Оттак оба війська, дожидаючи нападу противної сторони і не сміючи жадне виступити наперед, простояли до заходу сонця. Те саме повторилося й другого дня.
Хоча начальники з обох боків готовилися до битви і розставляли полки, але жаден із них не важився розпочати битви, на третій день досвіту скіфи почали відступати. Татіцій зараз почав доганяти їх, але, як-то кажуть, «піший до лідійського воза» (по-нашому: піший кінному не товариш), – коли скіфи зайняли долину Сідеру, а він перед тим не зміг догнати їх, вернув із усім військом до Адріанополя, а лишивши тут галлів і розпустивши навербованих вояків кождого в свою вітчину, сам із невеличким військом вернув до Константинополя».
Сей розділ, поданий тут у дослівнім перекладі, містить деякі дуже важні відомості, на які досі не звернено відповідної уваги. Поперед усього довідуємося тут про міграцію скіфів із околиць між Дніпром і Дністром на південь аж над Дунай, під натиском савроматів. Ся подія, не датована в оповіданні Анни Комнени, в зіставленні з тим, що сказано було на початку сеї статі і, припадає на III або IV ст. по Хр[исту]. Друга важна річ, яку стрічаємо в тім оповіданні, се те, що скіфи, перебираючися через Дунай уже в другій половині X в., застали там людність, правдоподібно, не болгарську і не підвладну Візантійській імперії, що жила під управою вибираних князів, із яких щонайменше два мали не лише слов’янські, але виразно руські, не болгарські імена, Тато (отець) і Всеслав. Скіфи вважали можливим жити з ними в союзі, аби в їх наддунайських володіннях, головно в Доростолі, мати точку опори для своїх нападів на болгарські та грецькі землі. І ще одне важне явище! При кінці X в., в часі, коли відбувалося наше оповідання, рівночасно з пануванням Володимира Великого, ті придунайські скіфи мусили числити сотки тисяч або й звиш міліона людності, коли могли вислати за Дунай військо, якого численність могла і пройняти жахом візантійську армію.
Майже ціла сьома книга «Алексіади» занята оповіданням про війну цісаря Алексія зі скіфами в слідуючім році. Подаю тут се оповідання в скороченні, перекладаючи дослівно тільки важніші місця.
1. З початком весни Цельгу, найвищий начальник скіфського війська, перейшовши через Дунай на місці його тіснини з військом майже 80 000-ним, зложеним із савроматів і скіфів та з немалим числом дакійців, яких провідником був Соломон, спустошив міста довкола Харіополя, а здобувши й сам Харіополь і забравши багату добичу, засів на місці, що зоветься Темне, проти нього вирушило візантійське військо під проводом Николая Маврокатакаля і дійшло до місточка, званого Куля. Скіфи, занюхавши, як кажуть грецькі вояки, мету грецького війська, рушили проти нього, йдучи за його слідами.
Коли настав день, Цельгу уставив своє військо в бойовім порядку і приготовився до битви з греками. Ті, одначе, бачачи велике число скіфів, хоч горіли жадобою боротьби, все-таки одтягалися, бачачи свою меншість. Нарешті по нараді з сотниками грецький генерал, поділивши військо на три часті, велів заспівати бойову пісню і вдарити на варварів. Багато тоді поранено, а не менше побито. Навіть сам Цельгу, що в завзятім бою розбивав цілі фаланги, одержавши смертельну рану, віддав душу. Многі, тікаючи, погибли в ріці, званій, Темна. Оттак, віднісши блискучу побіду над скіфами, греки вернули до Царгорода.
2. Скіфи, сим способом прогнані з Македонії та з сусідніх околиць Філіпополя, вернули до Дунаю і відси з великою зухвалістю нападали на грецьку провінцію як на свою власну. Почувши се, цісар рішився виперти їх із границь Грецької держави, боячися, аби, перебравшися через гірські тіснини, не наробили ще гіршої біди як уперед. Вирядивши і добре узброївши військо, він вирушив до Адріанополя, відси до Лардеї, а відси, виславши коменданта Георгія Евфорбена в напрямі Доростола до моря, сам, пробувши там 40 день і стягнувши з усіх сторін військо, міркував вирушити проти скіфів і звести з ними битву.
Була справді крайня пора, бо з чотирьох літ його панування ані в однім році не уставали напади скіфів і або весною аж до літа, або від зими тяглися аж до осені, і ані в однім році не хибло сього нещастя. Воно повторялося ще від давніших літ, хоч із многих я затямила лиш немного. Даремно цісар різними способами пробував приєднати їх, бо ніхто не міг доступити до них, такі постійні духом вони були досі.
Отож Никифор Врієнній і Григорій Маврокатакаля, яких скіфи взяли були в неволю і яких цісар викупив ціною 40 000 зол., не радили йому йти проти скіфів над Дунай; натомість інші молодші налягали на те, аби перейти Балкани і вдарити на скіфів над Дунаєм. Цісар прихилився до їх ради. Тоді Врієнній, не можучи відклонити його від сього наміру, сказав: «Знай, царю, що коли перейдете Балкан, то дізнаєтеся, котрі коні бистріші». Коли хтось запитав його, що се значить, він відповів: «А те, що всі будете втікати».
Коли скіфи побачили, що проти них іде Георгій Евфорбен із досить великим військом, а Дунаєм пливе флот, і почули, що з полудня надходить сам цісар із дуже великим військом, вислали 150 своїх послів, обіцяючи йому мир і 30 000 їздців до помочі. Цісар, одначе, підозріваючи хитрість скіфів, не допустив до себе їх посольства, але переказав їм, що не вірить їх словам, і покликав бога на свідка, що вони хочуть одурити його. «Коли побачите сьогодні знак на небі, то зрозумієте самі, що я не без причини не допустив ваше посольство».
Цісар справді від одного писаря довідався, що того дня має бути затьміння сонця. І дійсно, коли настала друга година, сонце затьмилося так, немовби на землю налягла ніч по заході місяця. Скіфи остовпіли зі страху, а цісар велів під конвоєм відпровадити їх до Константинополя. Та по дорозі, дійшовши до Малої Нікеї, скіфи вночі вирізали необачну сторожу і манівцями вернули до своїх.
З. Цісар, боячися, аби посли, вернувши до своїх, не підбурили проти нього всіх скіфів, постановив ударити на них якнайшвидше. Перейшовши зі своїми легіонами річку Сідеру, він розложився табором над Бичиною. Там багато його людей, що виходили з табору за пашею, спіймали або повбивали скіфи. Тому цісар зараз на другий день зайняв місточко Плискову, але й тут була йому така сама напасть.
Третього дня дійшли над річку, що пливе біля Доростола, та тут ледве цісар почав розкладати табір, ударили на нього скіфи з великим завзяттям і дібралися навіть до його намету, який розвалили сполошені коні, так що цісар ледве уйшов живий і, спинивши втеку своїх, дійшов до Доростола. Се місто треба було здобувати, бо в ньому панував згаданий уже Тато, який тепер не був у місті, бо вибрався з поручения скіфів до куманів просити у них підмоги для скіфів у війні з греками.
Цісар здобув місто, але не вабився облягати укріплених замків і, вийшовши з міста, розложився табором недалеко Дунаю. Його генерали радили йому не вдаватися тепер у битву зі скіфами, але зайняти насамперед головне місто північної Болгарії Предславу, відоме з походу Святослава. Цісар рушив до того міста, але скіфи догнали його в поході і змусили до битви, в якій задали йому тяжке пораження.
Не вдаючися в подробиці опису сеї битви, в якій цісареві кілька разів грозила смерть, зазначу тільки, що в числі союзників цісаря згадано тут відділ савроматів під проводом ватажків Уца і Караца, а скіфську стратегію авторка описує так, що вони, «маючи якусь природну штуку воювання та уставлювання бойових рядів, виставивши бойову лінію, помістили підмогу в криївці, а ряди пов’язали вірьовками, яких уживають звичайно, а перед ними уставили вози, немов вали, із-за яких безпечно стріляли до грецьких полків». Незважаючи на надлюдські майже зусилля цісаря та його полководців, скіфи власне при помочі сеї резерви, поміщеної в криївці, розбили грецьке військо і змусили цісаря до втеки до Доростала.
4. Тут оповідає авторка пригоди одного з грецьких полководців Палеолога, якому з тяжкою бідою вдалося уйти від погоні скіфів та печенігів.
5. Доростольський князь Тато в ту саму пору прибув із куманами на поміч скіфам, коли вони самі побідили цісаря і ділилися багатою добиччю. Кумани почали кривдувати собі, що вони трудилися так далеко в надії на добичу, а тепер ніяково їм вертати впорожні, отже, скіфи повинні своєю добичею поділитися з ними. Коли ж скіфи не захотіли вчинити сього, кумани вдарили на них і нанесли їм тяжке пораження, багато їх загнавши в озеро Озолімну.
6. Цісар Алексій, викупивши бранців і зібравши втікачів після пораження, виставив нову армію та, почувши про біду, яка трапилася скіфам від куманів, вислав свого посла Синезія до них із пропозицією миру, маючи на думці вжити їх як забороло проти куманів, які, побивши скіфів, могли би звернутися проти імперії. Скіфи пристали на мир, та коли кумани відійшли геть, почали знов нападати на грецькі оселі.
«Неспокійні ті варвари, – пише при тій нагоді авторка, – і не звикли додержувати союзу». Синезій, бачачи зраду скіфів, вернув до цісаря, а скіфи знов перейшли Балкани і дійшли аж до Філіпополя. Цісар виступив проти них, але чуючи себе занадто слабим для битви, вислав до них послів з новою пропозицією згоди. Перед заключенням тої згоди до нього втік визначний скіф Неанцес. При тій нагоді авторка оповідає, що син грецького коменданта Мігідена, завзято воюючи з печенігами, загнався аж під скіфський табір, та тут якась скіфянка досягла його залізним серпом, втягла на віз і відрізала йому голову. Сю голову цісар відкупив і переслав батькові, а сей із жалю три дні і три ночі бив себе в груди каменем, поки не вмер.
7. Зима минула спокійно, а весною скіфи знов підійшли під Харіополь. Цісар вислав проти них відділ т[ак] зв[аних] архонтопулів, по-нашому сказати кадетів, молодих синів старших вояків, та скіфи вбили 300 з них по завзятій бійці і, перейшовши Харіополь, пішли далі. В однім місці відомий уже Татіцій заскочив їх відділ при збиранні паші, вбив їх 300 і немало взяв у полон.
Пропускаю розд. 8, де говорить про події в Малій Азії.
9. Скіфи підійшли під Рущук, та греки обсадили се місто. Вилазка проти скіфів не вдалася, бо скіфи многих греків убили в бою, а інших, забравши в неволю, також порізали. Цісар, діставши підмогу від латинян, виступив нарешті сам проти скіфів. У ту пору скіф Неанцес, що держався біля цісаря, здобувши собі його довір’я, виїхав наперед буцімто оглянути становище скіфів і донести про все цісареві, але, наблизившися до табору, він скіфською мовою переказав своїм землякам, аби не боялися цісаря, бо в нього сили мало і помічників нема; нехай не виходять із-за своїх возів, а цісар відступить незабаром. Переказавши се, вернув до цісаря.
Але один погречений скіф, що служив у цісарськім війську і знав скіфську мову, доніс цісареві про зраду Неанцеса. Цісар випімнув йому се, та Неанцес зажадав свідка. Свідок явився і сказав йому все до очей, та Неанцес, буцімто обурений, добув меча і стяв йому голову. Цісар замість віддати його під воєнний суд, задержав його далі при собі, а коли перед битвою Неанцес зажадав доброго коня, цісар велів дати йому одного зі своїх власних, а Неанцес, сівши на нього, пустився чвалати, нібито нападаючи на скіфів, а потім переїхав до їх табору. Там розповів своїм землякам докладно все, що бачив у греків, і вони, вдаривши на грецьке військо, розбили його дотла. Цісар мусив утікати, в утеці сам був ранений, а зібравши недобитків, держався з ними в Рущуці.
10. Нарешті в новій битві біля Рущука цісарю таки вдалося побити скіфів.
11. Другий раз по дводневій битві цісар побідив їх під Цурулею і вернув з побідою до Царгорода. Початок восьмої книги оповідає дальший хід війни зі скіфами, яких греки здужали побідити тільки при помочі куманів. Дальше панування цісаря Алексія Комнена пройшло вже без війни зі скіфами, яких багато відтепер служило в грецькім війську.
Отсе все важніше, що знаходимо про придунайських скіфів у «Алексіаді». Скіфи виступають тут як велика воєнна сила, але без ніякого політичного плану. Про їх громадську організацію не дізнаємося нічого. Те тільки можна сказати, що ані царів, ані князів у них нема; мусила бути тільки військова старшина, що давала порядок у частих битвах. Нема також сліду християнства.
В однім місці Анна Комнена згадує, що її отець [мав] намір навертати скіфів на християнство (т. І, ст. 323), але до того, мабуть, не дійшло. Інша річ із тими скіфами, що були в довголітній добровільній чи невільній службі у греків. Двох визначних таких слуг при цісарськім дворі, Боріля (Бориса) й Германа, згадано вище; християнське ім’я щонайменше другого з них свідчить про те, що вони були християнами, хоч їх учинки були далеко не християнські.
Примітки
…цісаря Алексія Комнена… – Олексій І Комнін (1081 – 1118), імператор Візантії, представник династії, що спиралася, на військо та землевласницьку аристократію.
Никифор Врієнній (бл. 1062 – бл. 1136) – візантійський письменник, державний і політичний діяч. Виконував військові та дипломатичні доручення імператора Олексія І Комніна.
Крумбахер Карл (1856 – 1909) – німецький візантініст. Автор «Історії візантійської літератури» (Мюнхен, 1897). першого систематичного огляду візантійських літературних пам’яток.
Никифор Вотаніат (Никифор III; бл. 1010 – після 1081) – візантійський імператор (1078 – 1081).
В р. 1172 вибухла війна – так у виданні 1986 р. Це явна помилка, насправді ця війна почалась в 1086 р. (див. та до нього).
Ся подія… припадає на III або IV ст… – Такий висновок робить І. Франко про міграцію скіфів з місцевості між Дніпром та Дністром на Придунай. Йдеться про утворення у Добруджі скіфської держави.
Скіфи виступають тут як велика воєнна сила, але без ніякого політичного плану… Те тільки можна сказати, що ані царів, ані князів у них нема… – Такий висновок робить І. Франко після розгляду частини книги «Алексіада» дочки візантійського імператора Олексія 1 Комніна – Анни. Напевно, авторка під збірним іменем «скіфи» розуміла й інші племена, що перебували тоді на стадії розкладу первісно-общинного ладу і поступового складання класових відносин Ці народи вели збройну боротьбу проти Візантії в X – XV ст.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 503 – 513.