Письмо до редакції «Зорі»

Іван Франко

Вельмишановний пане редакторе!

Прошу Вас о заміщення в Вашій цінній часописі «Зоря» сих кількох уваг в інтересі публічної дискусії над справами літературними, котра єсть головною условиною їх всестороннього зрозуміння і розвою.

В ч[ислі] 11 сьогорічної «Зорі» помістив д. Ц[еглинський] розбір мого оповідання «Місія» (замічу мимоходом: перший хоч скільки-небудь докладніший розбір моєї праці в галицько-руській публіцистиці). Очевидно, не моє діло судити, наскільки суд критика о моїй літературній діяльності і о моїм оповіданні оправданий. Тільки о двох точках тої критики хотів би я дещо запримітити. Шановний критик зве мене одним з найвидніших поборників натуралістичного напряму в нашій літературі, а мої писання – натуралістичними, а дальше виводить (не суджу о тім, чи умотивовано, чи ні), що всі герої моїх оповідань лиш з імені реальні, цілою ж своєю психічною подобою і світоглядом видумані, фантазією писателя суб’єктивно перетворені. Очевидна річ, що в такім разі мої писання не натуралістичні. Питаюсь затим: на якій підставі шановний критик спершу назвав їх сам натуралістичними (бо я сам ніде і ніколи не називав їх такими), а опісля одхрещує їх від тої назви?

Впрочім, бажалось би почути від шановного критика трохи докладнішу дефініцію натуралізму, бо та, котру він дає, зовсім не підходить, н[а]пр[иклад], до головного представника тої школи – Золя. Яку масу суб’єктивності вносить сей писатель в своє представлення, се бачить кожний, хто прочитав хоч одну главу з таких його романів, як „Le Ventre de Paris”, „La faute de l’abbé Mouret”, „Une page d’amour”, „Germinal” і др. Як виглядає на ділі та об’єктивна творчість Золя, про се міг би шановний критик поінформуватися хоч би з того-таки Брандеса, до котрого мене одсилає (гляди його недавній відчит про Золя. виголошений в Петербурзі, – «Kraj» ч. 19).

Для доказання неприродності мого натуралізму шановний критик наводить з «Місії» такі натуралістичні образки: лизання шкіри, витікаючий мозок, забавка дітей випавшим людським оком, різання дітей батьком і матір’ю і т. і., додаючи, що в них писатель тим завзятіше любується, чим завзятіше читаюча публіка од них відвертається. Для чого іменно сі образки натуралістичні, шановний критик не каже. Не каже також, що всі вони взяті з першого розділу мого оповідання, в котрім я представляю деякі події з 1846 – [18]47 року на Мазурщині. Додам тепер, що ті неприродні образки – іменно не витвір моєї фантазії, а взяті мною живцем, майже дослівно чи то з усних оповідань очевидців (анекдот про гостину Войтаровича в мазурській хаті і лизання шкіри і оповідання про забаву дітей випавшим оком), або з друкованих пам’ятників. Думаю, що не від речі буде навести тут первообраз мого найнеприроднішого натуралістичного образка, щоб дати читателеві самому можність виробити собі суд о тім, чи і наскільки я студіюю дійсне життя. В часописі „Dziennik literacki” з р. 1863, ч. 35, стор. 275, в безіменних „Wspomnieniach Polki з р. 1846 і [18]47” читаємо в описі страшного голоду на Мазурщині:

«Wówczas zdarzały się mnogie wypadki żarłoctwa prawdziwie zwierzęcego, na którą myśl samą krew w żyłach się ścina. I tak na początku 1848 roku przywieziono jakąś wieśniaczkę do Tarnowa, która swoje własne dziecko zjadła. Gdy jej zapytano, czemu by to zrobiła, ona dobrodusznie odpowiedziała:

– Teraz zapusty, wszyscy mięso jedzą, człowiek biedny nie ma skąd wziąć; a to dziecko było i tak biedne (mizerne), zawsze mi cywało (stęcało), byłoby i tak nie żyło; taj ja zgotowałam i zjadłam.

W krótkim czasie po tym wypadku przywieziono znów 14-letniego chłopca i 10-letnią dziewczynę. Ci znów zjedli swoją 7-letnią siostrzyczkę. Rodzice wyszli z domu na dni kilka na zarobek, nie zostawiwszy dzieciom dostatecznego posiłku. Wracając do domu, zastają starsze dzieci smacznie obgryzających paluszki z najmłodszej dzieciny. Zapytany w Tarnowie przez tamtejszy trybunał sprawiedliwości:

– Dlaczegoś ty zabił siostrę?

– Bo mi się jeść chciało.

– A to ty nie wiesz, że to grzech śmiertelny – zabijać?

– Ouwa, grzech, – alboż to ja nie widział, jak mój tatuś zabijali, a grzechu nie mieli i nic im za to nie zrobili.

Zjadanie ludzi, a zwłaszcza dzieci było podówczas na porządku dziennym, – додає від себе авторка. – Nigdybym temu nie dała wiary, gdybym jako ówczesny świadek na te kanibalskie (sic!) czyny omal własnemi nie patrzyła oczyma.

[Тоді траплялося багато випадків по-справжньому тваринної пажерливості, при думці про яку сама кров у жилах холоне. Отож, на початку 1848 року привезено до Тарнова селянку, яка з’їла свою власну дитину. Коли її запитали, навіщо це зробила, вона добродушно відповіла:

– Тепер запусти, усі їдять м’ясо, а бідна людина не має звідки взяти; а та дитина була й так бідна (мізерна), завжди мені плакала (стогнала), була б і так не жила; то я й зварила і з’їла.

Невдовзі після цього випадку привезено 14-річного хлопця і 10-річну дівчину. Ці знову ж таки з’їли свою 7-річну сестричку. Батьки пішли з дому на кілька днів на заробітки, не залишивши дітям достатньо їжі. Повернувшись додому, вони застають старших дітей, які смачно обгризають пальчики наймолодшої дитинки. Запитаний в Тарнові тамтешнім трибуналом справедливості:

– Навіщо ти забив сестру?

– Бо мені хотілось їсти.

– А ти не знаєш, що це смертельний гріх – убивати?

– Овва, гріх – хіба ж я не бачив, як мій татко забивали, а гріху не мали і нічого їм за це не зробили.

Поїдання людей, а головно дітей, на той час було на денному порядку, – додає від себе авторка. – Ніколи цьому не дала б я віри, коли б як тодішній свідок не дивилася на ті канібальські (такі) вчинки майже власними очима (польськ.). – Ред.].

Шановний критик, безперечно, мав право запитати мене, для чого я, пишучи о тих часах, не поминув сих канібальських подій. Се друге діло, тут натуралізм ні при чім, і відповідь на се питання явилась би сама собою: не поминув, бо не бачив причини поминати. Коли від подібних образків завзято відвертається публіка, для котрої пише і котрої смаками руководиться шановний критик, то се мене зовсім не обходить. Та публіка моїх писань, певно, й ніяких не читає. А публіка, для котрої я пишу, богу дякувати, не відвертається від мене і не протестує против того напряму, котрим каже мені йти переконання і особистий темперамент. Як буде дальше, се, по словам батька Гомера: Θεων Υούνασι κείται

Прийміть, вельмиповажний пане редакторе, запевнення, що Вас щиро поважаю

Ваш Іван Франко.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1887 р., № 15 – 16, с. 271.

Подається за першодруком.

В 11-му номері журналу «Зоря» за 1887 рік було вміщено рецензію Г. Цеглинського на літературний збірник «Ватра», виданий у 1887 р. в Стриї. В ній, розглядаючи оповідання «Місія», рецензент безпідставно закидає його авторові – І. Франкові – суб’єктивно-тенденційне осмислення життя і так зване натуралістичне фантазування. Перед тим редакція «Зорі» не прийняла до публікації це оповідання. Письмо до редакції власне є відповіддю рецензентові.

Брандес Георг (1842 – 1927) – датський історик літератури, автор праці Найголовніші течії в європейській літературі XIX ст. (1872 – 1890), досліджень творчості видатних діячів світової літератури і культури, серед них Е. Золя.

деякі події з 1846 – [18]47 року на Мазурщині. – Йдеться про події, пов’язані з антифеодальним повстанням польських селян 1846 р. в Західній Галичині (в оповіданні І. Франка «Місія» вони згадуються як різня 1846 р.).

Dziennik literacki – польський літературний журнал демократичного напряму, виходив у Львові протягом 1852 – 1854 та 1856 – 1870 рр.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 109 – 111.