1. Ранні твори
Іван Франко
Нема нічого цікавішого для критика, як слідити крок за кроком розвій автора, прислухуючися, як в його слові звільна міцніють, доходять до переваги, а далі до повного гармонійного панування тони, властиві його талантові. Бувають автори, у котрих такий дослід неможливий: вони почали писати вже дозрілими людьми і відразу виявили вповні свою літературну фізіономію. Бувають інші, також талановиті люди, у котрих розвій не йде мов по ступенях угору, а якимись зигзагами: раз, два такому авторові удасться написати щось добре і гарне, а перед тим і по тім тягнуться довгі облоги, вкриті пустоцвітом. Бувають вкінці й такі таланти, що спочатку своєї кар’єри блиснуть, мов метеор, а вся дальша їх діяльність – то повільне догасання, не раз повне диму і чаду.
Леся Українка належить до тих талантів, що виробляються звільна, що важкою інтенсивною працею доходять до панування над формою і змістом, над мовою й ідеями. Десятиліття, що пройшло від опублікування її перших творів, позволяє нам слідити той розвій від перших, майже дитячих поривів, аж до повного майстерства, від дитинячо-примітивних форм до блискучих і вповні гармонійних, від дитинячої імпресіоністики до широкої ідейності і могутнього пристрасного огню. І коли ми рівночасно будемо тямити про важкі обставини, серед яких відбувався той розвій, і до крайності сумний стан того суспільного і духового грунту, на якім виростає наша писателька, то сам факт її постійного розвою і то власне такого розвою будемо вважати доказом незвичайної сили її таланту і при тім одною з найцікавіших появ нашої нової літератури. Кілько ж то молодих писательських сил на Україні в тих 10 літах заблисло і пропало, кілько їх зламалося або зійшло на такі стежки, що не приносять великої честі Україні!
Видана в 1893 році збірка віршів Лесі Українки п[ід] заголовком] «На крилах пісень» містить у собі все те, що до того часу понаписувала наша авторка. Вона не лишила на боці тих перших проб свого пера, що були написані ще перед 1887 роком і виглядають, мов примітивно звіршовані дитячі враження:
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка.
Стиха вийшла виглядати,
Чи не вийде її мати.
І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвітило
І хатинку звеселило.
В тім самім дитинячо-наївнім тоні держаться віршики «Літо краснеє минуло», «Мамо, іде вже зима», «Тішся, дитино, поки ще маленька». Є тут, звичайно, одна якась, хоч не нова та досить поетична обсерваційка, але визискання її, писательська техніка, мова – ще зовсім примітивні та конвенціональні. Гострий критик, що признає тільки викінченим і вповні характерним творам право існування, мусив би протестувати проти поміщування тих паперових квіток у букеті; історик літератури вдячний за се авторці, бо вони позволяють йому бачити той скромний початок, з якого вийшла вона.
Наскрізь конвенціональна, не в народному стилі, як сказано в титулі, а в старому романтичному шаблоні зложена є поемка «Русалка», що була первісно надрукована в жіночому альманаху «Перший вінок». Козак любить дівчину Ксеню і хоче з нею одружитися, але під осінь забуває про неї і жениться з іншою. Молода просить Ксеню за дружку, але Ксеня замість на весілля іде до річки і топиться. Вона зробилася русалкою, але і в воді не втопила свого горя. Ночами вона приманює до себе козака; сей зачинає тужити і сохнути, аж коли раз хотів зблизитися до любої русалки, вискакують інші русалки і залоскочують його на смерть. Поема кінчиться плачем русалки над трупом бувшого її коханця.
Слабенький відгомін шевченківських балад без їх широкої мелодії, без того твердого підкладу життєвої обсервації і соціальних контрастів, що надає тим романтичним баладам вагу і принаду вічно живих творів. У Лесиній «Русалці» події не мотивовані, соціальних контрастів нема, психологічні конфлікти ледве натякнені невмілою, ще дитячою рукою. Та є в тій поемці один уступ, де чути якісь нові, нешаблонові, хоч дуже ще несмілі тони: се пісня русалки (стор. 100 – 101), котрою вона приваблює до себе козака:
Смутний по темному гаю?
Слухай, козаче, пісню русалки!
То ж я для тебе співаю.
Вона пригадує йому себе, що його щиро кохала:
Як не забув ти, ходи до мене,
Я твоя перша мила!
Зраду забуду, любити буду
Тебе, як перше любила.
В мене палати кращі од царських,
Із дорогого кришталю,
В мене віночок з чистого злота,
З перлів дрібних і коралю.
Хоч і тут ще нема ніякого особливого майстерства, та все ж таки в тій пісеньці видно перший розмах крил свіжого ліричного таланту.
Наскрізь конвенціональна і несамостійна є й друга поемка, помічена 1888 роком, – «Самсон». В половині [18]80-х років у російському письменстві зайшла була мода на переспівування біблійних тем. Відгуком тієї моди була також дуже слабка вірша Олени Пчілки «Дебора», написана 1887 р. і надрукована в «Першому вінку». За прикладом матері взялася й Леся віршувати біблійне оповідання про Самсона.
Порівняння тих двох творів між собою і з біблійними первовзорами було б дуже цікаве. Обі наші авторки поводяться з біблійним текстом дуже вільно, властиво, мовби й зовсім не дивляться на нього, а беруть тільки деякі мотиви, обскубані з тих міцних паростів, що в’яжуть їх із старожидівським життям і дають їм безсмертну силу. Пчілчина Дебора – се якась тінь, а не жива людина; Лесин Самсон – се шаблоновий вояка і патріот з чудесною силою, а зовсім не той напівгумористичний а напівтрагічний герой, змальований у «Книзі Судіїв».
І в оповіданні про Дебору, і в оповіданні про Самсона біблійні первовзори безмірно поетичніші і живіші від того, що з них зробили наші авторки. Леся, напр., силкується поглибити біблійне оповідання, аналізуючи психологію Самсона і Даліли, але сей аналіз відбирає оповіданню його героїчний характер. Самсон вертає з бою, в котрім він поборов філістимлян; його вітають «квітками та вінками», мов римського тріумфатора; серед інших жінок йому назустріч іде його жінка Даліла, котру він силою взяв із краю філістимлян. Вона хвалить Єгову за побіду свого мужа, а на його питання, чи їй не жаль рідного люду, вона відповідає:
Твої для мене стали рідні люди,
Твоя, Самсоне, лиш єдина воля –
Для мене завжди наймиліша буде,
Для тебе відцуралась я родини.
Самсон хоче їй віддячитися за таке безмежне кохання, і вона випитує його, відки у нього така сила, що міг колись роздерти льва і побити багато ворогів ослячими щелепами. Самсон не хоче сказати їй сієї тайни, вона благає, далі плаче, і ось Самсон виявляє їй усю правду: він назорей, його волос має велику силу, а якби хто обтяв його, він був би слабий, як мала дитина. Даліла в сні обтинає йому волосся і кличе філістимлян, ті в’яжуть його, а Даліла кличе:
Прощай, Самсоне! – крикнула зрадлива. –
Ти думав, що для тебе я забуду
Родину? Ні. Ти гинеш, – дяка се правдива
Від мене за погибель мого люду.
Значить, Даліла не менша, а навіть більша патріотка від Самсона. Оригінал нічого про се не знає. Там Самсон зовсім не воєвода жидівський, він б’ється з філістимлянами одинцем, щось таке, як у староруських билинах «поляниця удалая». На честь його ніхто не справляє тріумфу. Даліла не є його жінка, а припадкова коханка, правдоподібно, не філістимлянка, а жидівка. Знаючи, що Самсон буває у неї, філістимські воєводи підкуплюють її великою сумою грошей, щоб випитала, в чім лежить його сила. Самсон три рази дурить її, а тільки на четвертий раз говорить їй правду.
Як бачимо, ані герой, ані обставини, виведені в біблійному оповіданні, не надавалися до патріотичної поеми в нашім сучаснім стилі; замість поглибляти ті факти, які дає первовзір, авторка мусила обкроювати, перемінювати, ослаблювати їх і замість живого змісту наповнювати свої вірші досить ріденькою фразеологією. Кінець поемки ще слабший. Сцена смерті Самсонової в «Книзі Судіїв» описана ось як:
«Та ось князі філістимські зібралися, щоби принести велику жертву своєму богові Дагонові, серед забав мовлячи: «Наш бог дав нам у руки нашого ворога Самсона». Коли се побачили люди з їх народу, вони величали свого бога, мовлячи:
Наш бог дав нам у руки
Нашого ворога,
Що нівечив наш край
І вбив так много люду.
А коли були невеселі, мовили: «Покличте Самсона, нехай забавляє нас!» І покликано Самсона з тюрми, і він мусив танцювати, перед ними. Отож його поставили між стовпами, а Самсон мовив до хлопця, що держав його за руку: «Постав мене так, щоб я міг доторкатися до стовпів, на котрих опирається дім, і щоб я оперся об них». А дім був повний чоловіків і жінок, тут були й усі князі філістимлян, а на плоскому дасі було коло 3000 чоловіків і жінок, що дивилися, як танцював Самсон.
А Самсон покликав Ягве і мовив:
«Господи Ягве! Згадай про мене і дай мені силу лиш на сей раз, о боже, щоб я помстився на філістимлянах хоч за одно своє око!»
Тоді Самсон обняв два середні стовпи, на котрих держався будинок, один правою рукою, а другий лівою, і оперся на них. І скрикнув Самсон: «Нехай згину я сам з філістимлянами!» І силою він похилив ті стовпи, і дім завалився на князів і на всю купу народу, що була там, і, вмираючи, він побив більше народу, ніж побив у своєму житті».
Нема сумніву, що се безмірно трудно перероблювати стару поезію на нову; переробка дуже легко виходить водяниста і замазує деталі оригіналу. Так сталось і тут. Авторка без потреби перенесла сей празник на воєнний час – буцімто філістимляни знов напали на Палестину; в Біблії катастрофа діється в Газі – однім із головних філістимських міст. Далі ослабила авторка сцену наруги над Самсоном: у поемі він тільки стоїть і понурим видом тішить ворогів. Власністю нашої авторки є також наруга Даліли, наруга млява, так, як і всі філістимські промови, звернені в поемі до Самсона.
Хоч і як невисоко ми ставимо сього «Самсона», то все ж таки мусимо сказати, що, порівнюючи його з «Деборою» Олени Пчілки, видно вже тут перевагу таланту дочки над талантом матері. Дія в «Самсоні» розвивається досить драматично, а ліричні місця (Самсон у тюрмі) декуди виявляють силу і пластику виразу.
В тім самім 1888 році написаний також цикл ліричних і описових віршів під заголовком «Подорож до моря». Талант авторки очевидячки дужчає, піднімається, вона попадає в свій природний тон, менше в’яжеться чужими взірцями, і ми стрічаємо в тім циклі перші проблиски сильного, самостійного таланту, перші такі картини і поетичні звороти, що виявляють руку майстра. Зразу йдуть легесенько начеркнені краєвиди, ще трохи конвенціональні і бліді (І, III, IV), та між ними прориваються нові, незвичайні риси:
Наче плахти, навкруги розляглись.
Потім укрили все хмари ті сиві
Густого диму, з очей скрився ліс,
Гори веселі й зелені долини
Згинули раптом, як любії сни.
Ще за годину і ще за хвилину
Будуть далеко, далеко вони…
Зовсім так, як хвилі колишнього щастя! – озивається щось в душі авторки при тім виді. Рефлексія, ще несміла, буде вертати дедалі все частіше, міцніше, поки своїм вогнем не перетопить усіх вражень, усіх почувань авторки, поки фізичне око і фізичне вухо не зробиться вповні органом її поетичної душі.
Ось вона в великім місті над морем – у Одесі.
У місті широкім
Себе почувать одиноким!
І добре, хто мае к багаттю чийому
Склонитися слухом і оком.
Авторка знаходить собі тут приятельку; обі вони вечорами дивляться на море, думками шукають щастя. Та де воно? Чи в небі, чи в морі?
Ні, думко! даремно в світовім просторі
Притулку шукати,
В безодню дарма поринати;
Любов і надія не в Зорях, не в морі!
Між людьми поради питати!
Се перший раз в поезії Лесі Українки відзивається соціальна нота. Досі вона любувалася природою, витала в сфері якихсь абстрактних людських відносин і абстрактного патріотизму; відтепер вона почне пильніше придивлятися дійсному життю і тим реальним відносинам людської суспільності, на яких виростає і щоденне горе, і великі ідеальні змагання до свободи і рівності. Правда, обставини, серед яких жила авторка, не були прихильні такому зворотові її музи. Забезпечене економічне та соціальне становище не змушувало її поринати в бурхливе море соціальних контрастів, а, з другого боку, слабке здоров’я потребувало лічення в теплім кліматі, серед гарної природи Криму. І ось вона пливе з Одеси в Крим:
Серце прагне буять на просторі.
Бачу здалека – хвиля іскриста
Грає вільно по синьому морі.
Ціла та п’єска (VI, стор. 52 – 53) – то правдива перлина. Майстерна форма якнайкраще гармоніює із змістом, – опис морського плавання при погіднім радіснім настрої. Авторка щосили гонить від себе всякі прикрі спомини:
Я жадаю на час, на годину,
Щоб не бачить нічого на світі,
Тільки бачить осяйну долину
І губитись в прозорій блакиті.
Тут нема ані одного зайвого слова, ані одного шаблонового та манерованого звороту, – все тут просте, ясне та сильне, перший раз блискає талант авторки в повній красі. Дальша п’єса (VII) в цілому слабша; вона надто многословна, опис аккерманських веж замало пластичний, рефлексії про козацьку славу занадто вже пережовані, та є й тут деякі рядки, кинені рукою великого майстра. Особливо гарна отся строфа:
Ми її зірвали, нехай буде з нами.
Квітка тая, може, виросла з якого
Козацького серця, щирого, палкого,
Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,
Що вернеться з його серця квітка на Вкраїну?
Як бачимо, розвій нашої авторки йшов дуже швидко. Ми не знаємо часу, з якого походять її перші віршовані проби, але в 1888 році вона вже в деяких п’єсах доходить до повного майстерства. Нема сумніву, що се було здобутком дуже інтенсивної духової праці над власною освітою, над опануванням мови і віршової техніки, та певна річ, що й саме життя, і посторонні впливи сильно гнали її наперед. Не знаю напевно, але здається, що не помиляюся, коли між тими впливами на першому місці поставлю вплив її дядька, незабутнього сівача живих і широких ідей серед нашої суспільності, Михайла Драгоманова. Леся вела з ним оживлену переписку, і покійник уже тоді з великою надією дивився на її талант і, певно, не залишав ніякої нагоди пояснювати і наводити його на кращу дорогу, до щораз вищих мет.
Примітки
«Перший вінок» – літературно-художній альманах, де вміщено твори українських письменників, виданий Наталією Кобринською (1855 – 1920) у Львові в 1887 р. за редакцією І. Франка.
Пчілка Олена – літературний псевдонім Ольги Петрівни Косач (1849 – 1930), матері Лесі Українки, української письменниці.
пливе з Одеси в Крим – фактична помилка І. Франка. В цитованому вірші йдеться про морську прогулянку з Одеси до Білгорода-Дністровського. М. Ж., 22.09.2017 р.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 255 – 262.