2. Зростання таланту

Іван Франко

Життя Лесі Українки складалося так, що про безперервний, так сказати, простолінійний розвій не можна у неї говорити. По хвилях міцного розмаху, гармонійного настрою, самостійного лету наступає ослаблення, занепад, перемагає знов шаблон і манера. На се були, здається мені, дві причини: дух авторки не був ще вповні вироблений і загартований, а в стані здоров’я набігали важкі кризи. Так виясняю я собі той факт, що по 1888 р. вона продукує чимало творів, досить слабих і зманерованих.

На першім місці між тими творами я поклав би «», найдовшу і – найслабшу з п’єс, поміщених у збірці «На крилах пісень». Авторка присвятила її своїй мамі, може, й нехотя даючи свідоцтво, під чиїм впливом постала ся поема. Є се історія артиста, не то співака, не то поета. Ще дитиною він чув у сні ангельські співи і виріс на співака. Та швидко слава відвернулася від нього; не знаємо, чи він стратив голос, чи що сталося з ним, досить, що він живе самотній у рідній хаті і нарікає на долю і на людей. Аж ось раз, проходжуючися селом, він почув пісні лірника про панщину, про сирітку та про правду і побачив, як люди плакали від тих пісень.

Він іде до лісу; йому хочеться ще раз заспівати «на цілу країну» і «домовити гірку тугу». Місячне світло западає в його серце, і йому вертається голос, він знов співає чудово і вертається в світ. Кінчиться поема описом концерту, на котрім наш співак співає не так гарну, як довгу пісню власного укладу. Яке враження зробила вона на слухачів – авторка не говорить. Як бачимо, композиція зовсім не особлива, поодинокі розділи порозривані, мотивування їх слабе або зовсім ніяке, оброблення многословие, віршова форма млява і монотонна. Леся Українка, мабуть, і сама не була вдоволена сією поемкою, коли пізніше вернула до сеї теми і в поемі «Давня казка» змалювала нам артиста-співака, але вже зовсім іншими фарбами і на зовсім іншому, широкому суспільному тлі.

Більшина поезій в збірці «На крилах пісень» не має дат, от тим-то ми не можемо зовсім напевно сказати, коли творчість авторки піднімалася вище, а коли вона опускала крила. Та нам досить сказати, що між 1888 і 1893 роками у неї йшло вагання, поставали п’єси такі слабі, як «Місячна легенда», «Зоряне небо», «Зоря», «До мого фортеп’яно», «В магазині квіток», «Сон літньої ночі», «На давній мотив», а обік них такі сконцентровані, сильні і характерні, як «Пісня brioso», «Rondo», «Contra spem spero!», «Сльози-перли». Ми коротко схарактеризуємо перший гурток названих тут віршів. Про їх зміст можна би з невеличкою зміною сказати те, що говорить Калхас у «Прекрасній Єлені»: «Trop des fleurs! Trop des fleurs!» Цвіти і зорі, зорі і цвіти – отсе й весь зміст тих поезій.

А коли додати до того досить монотонну форму, многословність і брак пластичних картин та брак виразного, сильного чуття, то не здивуємо, що ті вірші не будять в нас ніякого настрою і читаються без смаку, як ремісницька робота, не раз добра і старанна, але все-таки без душі. Обік них знаходимо декілька талановито задуманих, але слабо виконаних п’єс, як ось «В’язень», «Коли втомлюся я життям щоденним», «Досвітні огні». Є в тій останній п’єсі деякі дуже гарні строфи, як ось:

Година для праці настала.

Не бійся досвітньої мли,

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

В поемці «В’язень» трохи загусто наложено чорних красок: муж сидить у тюрмі, жінка з дитиною терпить голод, жид за довг продав останню корову, – але контраст запертого в тюрмі батька і дитини, що знадвору кличе до нього: «Ку-ку! Ку-ку! А де ти? Тут, татусю?» справді хапає за серце, так само, як і та рисочка, що

Невольничого хліба дав скоринку.

Розволікла також і декуди солодкувато-сентиментальна п’єска «Співець», але є в ній прекрасні строфи:

Палкого, чому?

Може б, та щира, гарячая мова

Зломила зиму!

Загалом треба сказати, що серед того вагання в творчості нашої авторки чимраз частіше прориваються смілі ноти, охота до життя і до боротьби, а разом з тим розширяється її світогляд, поглибляється розуміння життя і його глибоких антагонізмів. Мов чудовий заспів під музику народної пісні озивається й пісня нашої авторки:

Негодоньки не боюся.

Хоч на мене пригодонька,

То я нею не журюся.

Гей ви, грізні, чорні хмари,

Я на вас збираю чари,

Чарівну добуду зброю

І пісні свої узброю.

Дощі ваші дрібненькії

Обернуться в перли дрібні,

Поломляться ясненькії

Блискавиці ваші срібні.

Я ж пущу свою пригоду

Геть на тую бистру воду,

Я розвію свою тугу

Вільним співом в темнім лугу.

Той сам мужній, бадьорий настрій видно і в прекрасній вірші «Contra spem spero!»:

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Хочу жити. Геть, думи сумнії

Та ба, не так зложилося життя нашої авторки, щоб вона могла зовсім відігнати сумні думи. Навпаки, чим глибше входять ті думи в життя, тим сумніші робляться вони, але серце авторки від них уже не відвертається і не м’якне, не віддається песимізмові. Вона помалу доходить то того, що може виспівувати найтяжчі, розпучливі ридання і тим співом не будити в серцях розпуки та зневіри, бо у самої в душі горить могуче полум’я любові до людей, до рідного краю і широких людських ідеалів, ясніє сильна віра в кращу будущину. Соловейкові пісні, весняні квіти тепер тратять для неї свою принаду:

голосні

В ріднім краю я чути бажаю, –

Чую скрізь голосіння сумні.

Ох, невже в тобі, рідний мій краю

Тільки й чуються вільні пісні У сні?

(«Rondeau»)

Авторка не встидається плакати, особливо з такими, що плачуть, коли почує вільну пісню, то одгукнеться й на неї:

І пісні вольної жалем не отрую.

(«Мій шлях»)

І в прекраснім циклі «Сльози-перли» вона піднімає важке голосіння вже не над своєю долею, не над долею якогось героя або примховатого артиста, але над цілим рідним краєм, над тим народом, забитим в кайдани. Подібних голосінь було багато в нашій поезії, особливо після Шевченка. Леся Українка перша і одинока вміє опанувати тут широку скалю почувань, від тихого суму до скаженої розпуки і мужнього, гордого прокляття, що являється природною реакцією проти холодної зневіри:

Прокляття рукам, що спадають без сили!

Навіщо родитись і жити в могилі?

Як маємо жити в ганебній неволі,

Хай смертна темнота нам очі застеле!

Авторка запитує себе, пощо ті сльози, що палять душу, а не мають сили допомогти рідному краю, і відповідає чудовим віршем:

Спадуть на серце, серце запалає…

Нехай палає, не дає спокою,

Поки душа терпіти силу має.

Коли ж не стане сили, коли туга

Вразить украй те серденько замліле,

Тоді душа повстане недолуга,

Її розбудить серденько зболіле.

Як же повстане – їй не буде впину,

Заснути знов, як перш, вона не зможе,

Вона боротись буде до загину:

Або загине, або переможе.

Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хорої дівчини. Правда, українські епігони Шевченка не раз «рвали кайдани», віщували «волю», але се звичайно були фрази, було пережовування не так думок, як поетичних зворотів і образів великого Кобзаря. Леся Українка не силкується на Шевченків пафос, не пережовує його термінології; у неї є свій пафос, своє власне слово. Коли в «Русалці» вона стоїть під впливом Шевченкового романтизму, то тут вона давно отряслася від нього, не потребує зичити ні від кого поетичного апарату, бо сама має що сказати читачам, у самої наболіло на душі чимало, у самої поетичне слово доспіло і сиплеться, мов золота пшениця.

В 1890 і 1891 р. зложений цикл «Кримських спогадів», у котрих майстерство Лесі Українки сяє повним блиском. Вельми характерний для світогляду нашої авторки «Заспів», зложений, очевидно, пізніше, як більша частина віршів сього циклу. Вона радо згадує гарну кримську країну:

А не була щаслива й на годину.

Та я за те докірливого слова

Тобі не кину, стороно прекрасна!

Не винна ти, що я не маю долі,

Не винна ти, що я така нещасна!

Се знак, що талант нашої писательки доходить до повної дозрілості, при всій своїй ліричній експансивності підноситься до того об’єктивізму, що вміє відрізнити власне горе від загального порядку фактів і ідей, не попадає в чорний песимізм під впливом власного страждання. Брак того об’єктивізму у деяких геніальних поетів наробив багато лиха в сфері думок і настроїв цілих поколінь; пригадую тільки італьянця Леопарді, у котрого невлічима фізична хороба породила песимістичний світогляд, що закрасив собою всі його твори; пригадую цілий ряд французьких поетів-сатаністів, неокатоликів та декадентів-неврастеніків, у котрих поезія була виразом їх власних нервових та психічних хороб, але при тім генералізацією тих хоробливих явищ.

Наша авторка безпечна від такої генералізації. У неї тіло хворе, але душа здорова і думка ясна. Власне страждання не заслонює перед нею ані краси природи і тих розкішних мрій, які навіває та краса (див.: «Тиша морська», «На човні», «Байдари», «Бахчисарай»), ані краси, спокою і щастя інших людей (див.: «Татарочка»); воно не заглушує у неї бажання волі і добра для всіх людей, навпаки, скріпляє те бажання, хоч разом і прислонює його легким туманом суму та резигнації:

Цілу ніч буде човен блукати;

Як зійде сонце правди та згоди,

Я тоді вічним сном буду спати.

Буде шарпати буря вітрила,

Пожене геть по темному морю…

Ох, коли б мені доля судила

Хоч побачити раннюю зорю!

По 1893 р. Леся Українка не опублікувала ніякої більшої збірки своїх творів, але з того, що вона публікувала відтоді в наших періодичних виданнях, ми бачимо, що талант її все міцніє, ставить собі все трудніші і ширші завдання. З тих її пізніших творів ми роздивимось тут лише поему «Роберт Брюс», опубліковану в «Хліборобі» 1894 р., поему «Давня казка» («Житє і слово», V, 1896 р.) і вірші, друковані в «Житі і слові» 1897 р. та в «Л[ітературно]-н[ауковому] віснику» 1898 р.

«Шотландська легенда» про Роберта Брюса написана 1893 р. Композиція сього твору не блискуча, епічний тон авторці не дається ще, описи битв досить бліді і конвенціональні, державні справи в її віршах малюються досить наївно і сухо, без поетичної пластики. Загалом «Роберт Брюс» є немов pendant до «Самсона», хоча видно тут значний поступ у епічному стилі. Нема вже тут тої балакучості і розволіклості, що в «Самсоні», авторка говорить просто, ясно, декуди підноситься до правдивого запалу, як ось у промові Брюса до шотландських селян:

Вони вже англійські піддані;

Та є ще в країні шотландський народ,

Не звик він носити кайдани.

Повстаньмо ж тепера усі як один

За діло братерськеє спільно!

Розкуймо на зброю плуги! Що орать, –

Коли наше поле не вільне?

В поемі «Давня казка» авторка підіймає наново тему, порушену в «Місячній легенді», але підіймає далеко вдаліше, ставить її широко і обробляє по-майстерськи. Ся тема – відносини поета до суспільності, а властиво значення поезії в індивідуальному і громадському житті. Авторка показує нам се на історії двох людей – безіменного поета і гордого лицаря Бертольда. Зайнятий своїми щоденними забавами, гордий лицар не дивиться на поета, глузує з нього, вважає його жебраком, а в найліпшім разі чи навіть божевільним. Але закохавшися, сей лицар почуває потребу поезії, щоби збудити любов у серці любої дівчини, і тут поет стає йому в пригоді.

Та ось лицар вирушує на війну, військо, втомлене важкими походами і невигодами, бунтується, лицареві прийшлось би пропасти, та знов поетові пісні виручають його, додають воякам духу і ведуть їх до побіди. Через се лицар робиться великим паном і по якімсь часі починає утискати та кривдити своїх підданих. Тоді поетові пісні підіймаються против нього, говорять народові про волю і рівність, кличуть його до бунту. Лицар зразу хоче підкупити поета, далі грозить йому – все надармо. Тоді він закидає його в тюрму, де поет і вмирає. Але його слово не вмерло. Народ зривається до бунту і вбиває кривдника – пана. Та його маєток і його пиху переймають його нащадки, так само як по смерті одного поета повстають нові, перейняті тими самими думками:

Боротьба тяжка, завзята,

Та вона ведеться й досі,

Та війна, страшна, затята.

І тепер нащадки графські

Тюрми міцнії будують,

А поетові нащадки

Слово гостреє гартують.

Проти тіла соромного

Виступає слово праве.

Ох, страшне оте змагання,

Хоч воно і не криваве!

А коли війна скінчиться

Того діла й того слова,

То скінчиться давня казка,

А настане правда нова.

На сьому кінчиться Лесина поема, без сумніву, одна з найкращих і найхарактерніших окрас нашої нової літератури. В наших часах, в часах загального рознервування і екстраваганції, в часах, коли скрізь лунає, аж лящить, поклик «штука для штуки», аж чудно якось із уст поета почувати такі тверезі та здорові погляди на задачу і вагу поезії, які висказує тут наша авторка.

По її думці, поезія для маси робучого народу – потіха в горі, спочинок по праці, для кожного чоловіка – природний вираз розбудженого чуття і вищих змагань, для всієї громади – заохота в боротьбі і докір усякій нікчемності; для пригноблених – вона гарячий поклик до бою за волю і людські права, а для кривдників грізний месник. Все і всюди поезія – слуга життєвих потреб, слуга того вищого ідейного порядку, що веде людей до поступу, до поправи їх долі. І коли зразу вона служить інколи розривкою і забавою вищих верстов, то до найвищої сили і гідності доходить тільки тоді, коли робиться виразом життя і боротьби найширших народних мас і заразом боєвим окликом за найвищі людські і громадські ідеали – свободу, рівність і братерство всіх людей.

Коли поминути деякі розволіклості, деякі мляві і латані строфи (напр., перша з тих, які ми навели вище) і деякі недошліфовані вірші, то цілу поему мусимо признати дуже гарною! Композиція проста і ясна, без зайвих епізодів, конфлікти між обома героями зазначені виразно, глибокими рисами, хоч і не підведені крикливими фарбами, характери змальовані живо і вірно і, хоча ціла поема властиво має символічне значення, то проте її герої ніде і нічим не подібні до мертвих абстрактів і символів, а жиють повним індивідуальним життям. Се великий тріумф таланту Лесі Українки; її твір є наскрізь ідейний, а проте не є тенденційний.

Ще одну важну прикмету свого таланту виявила наша авторка в тій поемі – гумор. Справедливо сказано, що гумор – невідлучна прикмета кожного правдивого таланту. У Лесі Українки досі ми майже не завважували гумору; тільки часом в її поезії проблискувало щось легесеньке, наче ледве замітний усміх на заплаканім лиці. «Давня казка» вся, від початку до кінця, держана в легкім гумористичнім тоні. Се гумор наскрізь добродушний, щирий, що пливе не з гамованої злості, не з зависті, а з глибокої любові, з ясного спокійного погляду на життя і його боротьбу. Навіть там, де сама течія оповідання набирає кровавого кольору, напр., в бунтівницькій пісні поетовій, авторка вміє своїм гумором озолотити ту кроваву течію, надати їй побуту наївного жарту.

Я не сумніваюся, що сей гумористичний тон є головна основа високої стійності отсеї поеми, що тільки через нього авторка устереглася від того фальшивого пафосу, що так псує «Місячну легенду», і здужала надати свойому оповіданню живість і принаду. Та коли зважити той важкий настрій, який уже тоді гнітив душу Лесі Українки і який виливався майже рівночасно в інших її віршах, то ми мусимо подякувати якійсь таємничій щасливій хвилині, що могла викликати з-під її пера отсю поему, наскрізь здорову, погідну і повну життєвої радості.

В віршах, поміщених у «Житі і слові» за 1897 р., особливим артизмом і незвичайною силою визначуються ті, де авторка малює сумний і невідрадний політичний стан своєї рідної країни і ту безнадійну боротьбу, яку веде жмінька смілих, гарячих душ з темним колосом. Особливо в віршах «Fiat nox!» та «Грішниця» змальована ся боротьба яркими кольорами. Авторка бажала б сама встати до тої боротьби, але чує свою безсильність і бажає, щоб хоч її слово було твердою крицею і ранило ворога. Слово авторки справді робиться грімке і остре, як сталь, але воно лунає страшною розпукою:

Що глянули на світ в тюремнеє вікно,

Тюрма, се коло злої чарівниці.

Ніколи не розіб’ється воно.

І авторка кінчить словами, повними безмежного горя:

О горе нам усім! Хай гине честь, сумління,

Аби упала ся тюремная стіна!

Нехай вона впаде, і зрушене каміння

Покриє нас і наші імена!

Перед нами виринає фігура Самсона, обрисована колись невправною ще рукою нашої авторки. Як же без порівняння могутніше і правдивіше її слово тут, де вона сама разом з сучасним своїм поколінням чує себе в ролі Самсона, але без ніяких романтичних прикрас, без квіток і вінків, з одною перспективою смерті, безславної і ганебної, смерті, що нівечить не тільки тіло, але навіть сумління і добру пам’ять у людей.

Сучасні російські відносини не раз викликали таку розпучливу думку у поетів; пригадаємо хоч би віршу Некрасова на смерть Писарєва, де він від правдивого новочасного героя зажадав резигнації навіть з особистої чести:

Тот герой, кто и честь свою губит,

Когда жертва спасает людей.

На лихо, ся думка дуже небезпечна і двосічна; жертва з особистої чести і з сумління звичайно ніколи не рятує нікого, і супроти сього некрасовського поклику і його практичного переводження на користь свободолюбного руху в [18]70-тих роках піднявся тверезий та непоборно ясний голос Драгоманова з покликом: «Чиста справа потребує чистих рук!». От тим-то ми, віддаючи всяку можливу похвалу віршам Лесі Українки «Хвилина розпачу» за їх силу, красоту і поетичність, мусимо застерегтися проти їх практичної філософії. Сама авторка, очевидно, також добре розуміє їх практичну неможливість, коли дала їм власне такий титул, що наперед характеризує їх як хвилевий вибух важкого болю і зневіри.

Із поезій Лесі Українки, поміщених у «Віснику», найкраща і найбільш характерна – «Мрія»; чудове оповідання, напівспомин а напівпоклик до важкого бою з різким мужнім прокляттям на кінці:

Не за чесний стяг пролита!

Ще раз повторяю: читаючи м’які та рознервовані або холодно резонерські писання сучасних молодих українців і порівняючи їх з тими бадьорими, сильними та сміливими, а притім такими простими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ся хора, слабосильна дівчина – трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну.

Але проте вона дівчина, у неї є м’яке жіноче серце, і ми пізнаємо уперве його несмілі пориви з двох віршів, поміщених у «Віснику». Оба ті вірші мають орієнтальну закраску: «Східна мелодія», «Жидівська мелодія», та в обох видно за туманом туги і резигнації безмірно ніжне, щире чуття, а притім таке багатство колориту, якого не повстидався б і справді орієнтальний поет.

Ми перебрали всі важніші поетичні твори Лесі Українки. Ми не покривали хиб її перших проб, судили їх гостро, міркуючи, що авторка такої міри, як вона, не потребує поблажливості. Для пізніших творів ми маємо найповніше признання і подив. Україна, на наш погляд, нині не має поета, щоб міг силою і різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою.

Ми навмисно лишили на боці її прозові проби: «Така її доля», «Біда навчить», «Жаль» і її переклади з Гейне і Віктора Гюго. Не в новелах її сила, а переклади, хоч деякі й дуже вдатні, не додадуть свіжих листків до її лаврового вінка. Її талант – ліричний, але не вузько суб’єктивний; їй удаються й епічні, і драматичні форми, але тільки тоді, коли вони являються тільки формами її могутньої лірики. Чиста епіка і чиста драма не входить, як нам здається, у обсяг її таланту.

Примітки

Калхас у «Прекрасній Єлені» – персонаж з оперети «Прекрасна Єлена» французького композитора Жака Оффенбаха (1819 – 1830).

Леопарді Джакомо (1798 – 1837) – італійський поет-романтик.

Поети-сатаністи – представники занепадницьких течій у французькій літературі, в творчості яких панували «демонічні» настрої, похмура зневіра, світова скорбота тощо.

вірші, друковані в «Житі і слові» 1897 р. та в Л[ітературно]-н[ауковому] віснику» 1898 р. – Йдеться про твори Лесі Українки: «На вічну пам’ять листочкові…», «Слово, чому ти не твердая криця», «Fiat nox!», «Грішниця», «О, знаю я…», «Хвилина розпачу», надруковані в журн. «Житє і слово», 1897, т. VI, с. 13 – 16, та «Східна мелодія», «Мрії», надруковані у «Літературно-науковому віснику», 1898, т. І, кн. 1, с 140 – 141; «Зимова ніч», «На чужині», «Жидівська мелодія», надруковані у «Літературно-науковому віснику», 1898, т. II, кн. 3, с. 143 – 146.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 262 – 271; Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. Покажчик купюр. – К.: Наукова думка, 2009 р., с. 165 – 167.