Неначе сон

Іван Франко

Неначе ві сні, виринають перед моєю душею забуті тіні давньої минувшини, рисуються виразними силуетами на тлі крайобразу мойого рідного села і промовляють до мене давно нечутими, простими тихими словами. І ворушать моє серце, і витискають сльози на очі. Чи маю вас ловити, тіні, сіттю слова? Чи маю виводити на денне світло те, що примерещилося мені в сонній уяві?

Новенька селянська хата з білими стінами, з ясними вікнами, збудована в дві половини, під насупленою стріхою, в віночку розлогих верб і яблунь, що хиляться над нею, осяяна блиском літнього південного сонця. Відчинені сінешні двері, в хаті рух, і стукіт, і веселий гамір. Хто від жнив, хто з косовиці, господар і слуги прибігли на часок додому, щоб пополуднувати. Поле близенько, широким вінцем розкидане довкола хаток невеличкої, десятихатої слободи, то йдуть на полуденок додому, бо нікому носити його в десять різних місць, де рівночасно йде робота.

– Води! Води! Ой, яка шкода, що нема свіжої води! – чути голоси при столі. На подвір’ї і загалом у слободі нема криниці; в річці, що з двох сторін обливає сугорб, на якім стоїть слобода, вода тепла. Треба йти за річку, левадою, потім нивами аж під ліс, до лісової криниці, що має чудову холодну воду.

Але хто піде? Нікому не хочеться йти серед полуденка. Все з’їдять робучі роти, а йому не лишать, ще й насміються.

– Іди, невісточко! – лагідно промовляє баба, господарева мати, що вже три роки не злазить з печі, та досі ще держить у повній власті всю хату. Невісточка, висока, статна і гарна молодиця, ані слова не мовить, кладе ложку, хапає коновки й коромисло і весело, мов пташка, співаючи біжить через подвір’я, у садок, на леваду за річкою. Баба з печі слідить за нею очима, як вона, мов метелик з червоними крилами – се її від поспіху сфалдована червона спідниця – летить далі й далі на край обрію, який видно крізь вікно. Ще момент, і вона вибігла поза той обрій і щезла з очей баби.

В хаті полуднують поспішаючи, голосно калатають дерев’яні ложки о посуду, гомонить весела розмова.

– А лишіть там їй, – рішучо говорить баба, – вона більше робить від вас усіх.

– Уже лишено, бабуню, – озивається старша служниця Остина.

– А вона винесе вам води на ниву, то йдіть так. Адже до криниці неблизько.

І всі, пополуднувавши, ще раз стукнули ложками та посудою, повставали з сиджень і повагом, як люди, що знають свою міру і свій час, виходили з хати і йшли до свойого діла. Господар вийшов останній.

– А пильнуй там, Мироне, щоб не поставкували! – сказала баба.

– Ну, а від чого ж я? – запитав хазяїн І якось байдужно вийшов із хати.

– Нездара ти! От іще нездара! – буркнула собі під носом баба. – Старий удовець, а заманулося молодої жінки. Що ж, маєш її! Тішся нею, як квіткою, що, якимось птахом занесена, зацвіла в твоїм городі! Тішся, як я тішуся.

І стара, не говорячи нічого більше і шевелячи своїми посинілими від старості губами, взялася за куделю й веретено, що все стояли біля неї, «щоб не тратити часу марно». Се була девіза всього її життя, і вона хотіла бути вірною їй аж до смерті.

А невістка біжить по воду.

Весела, як пташка, що з клітки випурхнула на волю. Її палкі очі впиваються красою природи і сонячним блиском, її дівочі ще груди підносяться і хвилюють, мов у якімось зворушенні, її рум’яні, калинові уста мимоволі розхиляються, з них дзвінким, альтовим голосом вилітає відома дівоча пісенька:

Ти не знаєш, мій миленький,

Як мене любити?

Правов ручков за пазушку,

Лівов обіймити.

Правов ручков за пазушку

Та й полоскотати,

Лівов ручков обіймити

Та й поцілувати.

І в тій хвилі, неначе сонний привид від землі, виринула висока парубоча постать. Се був високий вродливий парубок з високим чолом, отіненим золотистими кучерями, з простим, мов із слонової кості виточеним, носом, з розкішними губами, крізь які проглядали білі рівні зуби – ідеал сільського красеня, принада для дівчат і молодиць. Він був не тутешній, мандрований дяк, і ніхто не знав, якого він роду. Всі кликали його Нестором. Він служив у попа і разом з тим був за дяка при церкві та радував людські душі своїм чудовим голосом. Тепер ішов з косою на плечі косити попову леваду за слободою.

Його стежка, що вилася від села, перехрещувалася на леваді з отою стежкою, що вела в лісок до криниці. На тім перехресті Нестор зупинився, поки дійде до нього молодиця.

– Здорова, Марисю! – мовив до неї.

– Здоров, Несторе! Куди йдеш?

– Адже бачиш, що косити. А ти по воду?

– По воду.

– Баба післала?

– Баба.

– Гаразд.

І він пішов із нею, свищучи якусь мелодію. А коли дійшли до ниви, покритої буйним житом, він збочив до неї і сказав до Марисі лиш одне слівце:

– Сюди!

Вона пішла за ним, і за хвилинку обоє щезли в розкішнім морі сіро-золотих стебел жита, а над ними щасливо шуміли недоспілі ще колосочки, колисані ледве чутним подихом гарячої, полуденної літньої години.

Марися прибігла додому з водою і застала бабу біля вікна. Не мала часу здивуватися сьому незвичайному фактові, бо баба мала ноги безвладні і порушитися з місця стоїло їй великого труда. Баба не дала їй отямитися і, коли почула, що Марися вже в сінях, окликнула її:

– Марисю!

– Чого вам, бабусю?

– А заглянь-но до комори! Чую, що там щось недобре робиться.

Марися поставила коновці з водою і побігла до комори. Крізь отворені двері впало скісним стовпом блідо-золоте денне світло до темної комори, і в тім світлі Марися побачила картину, що наповнила її господарське серце правдивим жахом.

На низенькій дубовій лавці стояли там рядом здорові горшки свіжовидоєного молока. І о диво: молоко в горшках немовби кипіло, клекотіло, шуміло і клубилося і почало, мов кип’яток, утікати з горшків, заливаючи лавку і поміст холодною піною.

– Йой, бабуню! – скрикнула Марися, заламуючи руки. – А се що за диво твориться?

– Наслання, моя дитино, я вже чула серцем, що маєш якогось ворога.

– Та що ж його робити? – в розпуці питала Марися, дивлячись на нівечення її добра.

– Ти ж хіба не знаєш? – питає баба.

– Не знаю, бабуню! Я й не чувала такого.

– Перехрести горшки і поплещи кождий навхрест долонями та плюнь три рази на лівий бік! – навчала її баба.

Марися зробила се, і молоко зараз заспокоїлося в горшках, хоч утрата його була досить значна.

А коли Марися по тій пригоді ввійшла до хати, баба, сидячи при вікні, з незмірним уподобанням вдивилася в її лице і, простираючи свої губи до усмішки, промовила:

– Марисю, ходи до мене!

Марися наблизилася до баби і гляділа їй просто в очі.

– Ти була з ним?

– Була.

– Добре.

І стара простягла свою велику костляву руку, обняла Марисю за шию, притягла близько свого лиця і поцілувала її. Марися немало здивувалася тій ніжності, бо баба була дуже строга і ніколи не цілувала нікого.

– Ти моя доненько! – шептала баба тремтячим шептом. – Ти моя квіточко! Ти моя радість! Шкода тебе для такого нездари, як твій муж. Я знала, що ти відчуєш се й сама. Та проте будь благословенна в бога, що прийшла звеселити нашу хату. І приведи мені внука, щоб був гідний тебе і мав таку золоту головку, як він. А про всякі наслання не турбуйся. Я навчу тебе всього, що сама знаю. А тепер іди до свого діла, неси їм воду.

Марися мала сльози на очах і, не мовлячи ані слова, вийшла з хати.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1908, кн. 3, с. 449 – 453. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 318 – 322.