Наука і її взаємини з працюючими класами

Іван Франко

1. Вступ

Не раз уже в колі наших товаришів висловлювалася думка, що «треба неодмінно знайомити весь робітничий клас з наслідками попередніх досягнень науки (зрозуміло, тих ЇЇ галузей, які для працюючого класу можуть мати безпосереднє виховне значення) і заразом найновішими її течіями і напрямками». Та думка, хоча в принципі й визнавалася всіма товаришами, майже завжди натрапляла на непереборні труднощі практичного характеру, тобто коли йшлося про її реалізацію. Важко було чітко визначити, яким чином можна її найвигідніше реалізувати, а водночас важко було знайти людей, здібних й охочих до подібної праці. Щодо цього були різноманітні пропозиції, які зводяться, проте, до двох остаточних можливостей: проведення цілої серії періодичних популярних лекцій або вміщення у періодичній пресі цілої серії статей, писаних доступно й цікаво. Ці дві остаточні крайності мають ще й ту добру сторону, що їх можна при відповідних стараннях поєднати разом; одна не виключає другої, а навпаки – доповнює.

Намірившись, отже, подати в «Pracy» цілий ряд статей з коротким систематичним переглядом усіх розділів науки й одночасно показати її взаємини з фізично працюючими класами, сподіваюся, що своєю працею знову зверну увагу товаришів на необхідність систематично вдосконалюватися всіма засобами, доступними при їхньому способі життя. Моя праця, досить побіжна й загальна, не усуває потреби популярних лекцій, але сподіваюся, звичайно, що вона дасть тим сильніше відчути ту потребу.

Перш ніж приступити до визначення поняття «наука», дозволю собі зробити короткий історичний огляд, а особливо вказати на важливість винайдення друкарського мистецтва в розвитку науки. Це не тільки потрібно для моїх подальших висновків, але одночасно є цілком доречним у «Pracy» як часописі, присвяченому друкарським справам.

Досі повсюдно вважали (та й нині ще багато людей вважає) історію за простий перелік так званих «важливих» випадків, тобто битв, воєн, народжень і смерті царюючих монархів або державних переворотів. Сильним було переконання, що те чи інше виникнення певної події залежало попросту від того чи іншого характеру певного володаря, короля, вождя і т. п. Так, наприклад, вважалося, що перська держава не була б повалена, якби Александрові Македонському не спало на думку напасти на неї з кільканадцятьма тисячами воїнів, або що взагалі не було б другої Пунічної війни, якби Ганнібалові не захотілося її розпочати, або що не виникло б німецької і французької держав, якби Карл Великий не підкорив, не об’єднав і не зорганізував різноманітні германські племена. Одним словом, вважалося, що монархи, вожді й інші можновладці «роблять історію». Думка та значною мірою і досі ще переважає в наших школах і в шкільних книжках по історії, тому й не дивно, що з наших середніх шкіл виходять часом люди з найдикішими і найпотворнішими поняттями про історію та історичну правду.

Але сумлінніше й глибше історичне дослідження найновіших часів показало, що насправді все діється інакше, майже навпаки. Доведено, що не тільки великі королі, вожді й завойовники не «робили і не роблять історії», але навпаки, що історія витворила їх самих: вони піднялися і стали необхідними внаслідок попереднього розвитку певного народу, внаслідок його сучасних економічних і політичних умов; вони були, власне, тільки знаряддям її дальшого розвитку, тільки щаблями, по яких розвиток ішов і йде щораз вище й вище.

Таким чином, новіші історичні дослідження зробили велетенський переворот в усій історичній науці, бо: 1) замість визнавати рушіями історичного поступу людства окремих завойовників і монархів, показали, що той поступ і монархи, й завойовники разом з ним залежать від попередніх і сучасних економічно-політичних відносин, що також усе людство в своєму історичному розвитку підлягає певним природним сталим законам, а не капризам і забаганкам окремих людей; 2) звернули особливу увагу власне на ту, досі занедбану сторону історичної науки, яка властиво є її серцевиною, – на розвиток економічних, політичних і наукових відносин окремих народів. Той великий щасливий поворот історичної науки дав початок новій її галузі – так званій історії культури чи історії розвитку народів.

У дальшому викладі нашого трактату розповімо ширше про ту нову науку і покажемо найважливіші її результати. Тепер же звернемо увагу тільки на одну її сторону, яка нас тут головно цікавить.

В історії людства бачимо два великі факти, що дивують нас своєю незвичною штучністю і одночасно так надзвичайно важливі для поступу, як, мабуть, жодні інші. Цими фактами є: винайдення письма і винайдення друку. Обидва ті факти стоять, як велетенські верстові стовпи, на межах великих історичних епох. Тисячі, а може, сотні тисяч років жила людина, злиденна й слабка в боротьбі за існування з сильнішими і старшими суперниками – дикими звірами допотопного (мамонти, мастодонти, динозаври) і післяпотопного відтинку часу (леви, гієни, печерні ведмеді та інші). Не маючи проти них дійової зброї, не будучи обізнаними з силами природи, які набагато пізніше стали до її послуг, людина мусила спочатку рятуватися втечею від іклів і пазурів тих велетнів і живитися щодня злиденною, грубою рослинною їжею.

Вічна тривога, вічно загрожуюча смерть штовхала людину з місця на місце, не дозволяла їй об’єднатися в більші групи для взаємодопомоги. Нам, що зросли серед сучасних стосунків, у конституційній державі, навіть уявити собі важко той жахливий стан первісної людини, який передував історичному, відомому нам часові. Відблиски й спогади того страшного життя заховались аж [нерозб.] до наших днів у байкових оповідях про страшних звірів і драконів, що пожирають людей, та в не менш страшних і кривавих уявах про божество (таке [нерозб.] зустрічаємо у всіх первісних людей), яке вимагає також, подібно до казкових драконів, людських жертв і крові.

Довгі тисячі років терпіли й боролися первісні люди, доки подальше їх розмноження і щораз тісніше скупчення не привело поволі до скотарства, а зрештою, і до рільництва. То був лише початок історії, знаної нам, та й то не зовсім докладно. Лиш« велике винайдення письма розриває одвічний морок і починає справжню історію. Письмо дає людям можливість передавати свої думки нащадкам, ділитися з сучасними, але на сотні верст віддаленими людьми. Письмо, закріплюючи думки окремих людей, сприяє поступу в мисленні, подаючи одному в короткий час те, над чим другий мислив і працював ціле життя, – даючи йому тим самим можливість починати дальшу працю від того пункту, на якому зупинився попередник. Одним словом, винайдення письма стало основою цілої людської культури, найпотужнішим рушієм поступу, без якого людина не була б у змозі пізнавати систематично і чітко закони природи і зоставалася б на віки не її господарем, а злиденним рабом.

Винайдення письма відразу спричиняє до величезного повороту в розвитку людства. З одного боку, допомагаючи людині здобувати щораз більші знання, воно тим самим допомагає їй підпорядкувати собі сили природи, використовувати їх; а з другого боку – прискорює поділ людей на класи, віддаючи в руки одних виключно владу і набування дальших знань і в той же час засуджуючи інших на виключно тяжку механічну працю, необхідну для підтримання власного життя, а також непрацюючих класів. Повторюю ще раз, що той поділ прискорив винайдення письма, але не породив його; розподіл існував уже давніше, а причини його слід шукати в найдавніших часах, коли людина змушена була боротися за своє існування тільки фізичною силою, коли, борючись, не розрізняла, чи бореться зі звіром, чи з людиною. Спочатку сильніший забивав і з’їдав слабшого супротивника, пізніше (в рільничому житті, а особливо після досягнення вже значного ступеня розвитку) уярмлював його і використовував для тяжких робіт разом з прирученими тваринами.

Щоправда, нам з висоти нинішнього становища такий початок нашої теперішньої культури здається дуже сумним, ба навіть несправедливим і неморальним. Уярмлення, грубе насилля, вбивства, неволя, найстрашніше визискування праці невільників, їх катування, від одної згадки про які кров ціпеніє в жилах, – ото початки нинішнього поступу; це той золотий вік, про який співали пізніші поети; це той рай, про який передають гебрайські легенди 1 Але чи ж історія зважає на наші нерви? Що їй до нашого морального почуття? Вона сліпа й глуха до цього! Вона має свої закони, згідно з якими котиться вічно і суворо, подібно до кам’яної брили, що скочується з верхівки гори. Що їй до того, якщо роздавить, розіб’є, розчавить по дорозі десятки спокійних мандрівників? Вона знає тільки одне – могутній закон тяжіння, який, незважаючи на різного роду перешкоди, показує їй дорогу.

Ми вже бачили, які епохи розвитку людства розмежовує винайдення письма. Те винайдення надало цілій наступній епосі, аж до винаходу друку, окремий характер. Письмо стає підставою і початком поступу, розвитку наук і систематичного дослідження природи. Але кожна наука, яка хотіла бути справжньою наукою, а не шарлатанством, повинна опиратися на фундамент фактів, спостережень, взятих зі зовнішнього світу. А на перших етапах людського розвитку таких спостережень і фактів ще зовсім не було нагромаджено. Подібне нагромадження є працею надзвичайно кропіткою, що не раз вимагає присвячувати їй цілі роки, ато й все життя. Само собою зрозуміло, що науки в давнину мусили прогресувати дуже повільно серед тривалої боротьби за існування людини з природою і народів з народами.

Чимдалі, – в тих краях, де наука робила певний поступ, – бачимо щораз більший поділ праці на фізичну, тяжку – з одного боку, і розумову – з другого. Поділ той був важливим у ті часи, бо поволі вів до технічних удосконалень знарядь праці і до щораз нових відкрить у галузі думки. Такий поділ у своїй суворій, гнітючій формі існував довгі століття, а подекуди існує щей досі всупереч цілком супротивній течії новочасної історії. Зрозуміло, що той поділ праці (крім благотворних впливів на поступ) мав також, у вужчих межах, поганий наслідок – а саме: породив у класі, працюючому розумово, певне фальшиве почуття своєї вищості над класом, що працює фізично; збудив у ньому погорду до фізичної праці, підірвав її власні сили і її власну моральність – наслідки, над усуненням яких працює історія новіших століть.

Викладемо в кількох словах найважливіші риси часів, що передують винайденню друку, бо лише ясний образ тих часів дасть нам належне уявлення про величезну важливість того винаходу. Ті риси такі:

1) Винайдення письма стає підставою і головною умовою розвитку точних наук, дозволяючи нагромаджувати наукові матеріали різним людям і даючи можливість починати пізнішим від того пункту, де зупинилися попередники;

2) З тією метою прискорило воно посередньо поділ людей на працюючих фізично і працюючих тільки розумово, щоб дати останнім можливість присвячувати себе науковим дослідженням;

3) Історичний період перед винайденням друку – період кривавих воєн і мандрів народів, в яких, з одного боку, боротьба за існування проходить в найжахливіший спосіб, а з другого – людство відбирає найсильніших, щоб стали продовжувачами поступу;

4) З того виходить, що наука і знання в той період могли бути на службі тільки небагатьох людей, у той час як величезні маси були зайняті добуванням і підготовкою грунту під засів майбутньої освіти.

Таким був загальний образ світу аж до кінця XV ст., до великої доби культурних переворотів, які потрясли усі основи давнього життя і світогляду. Раптом, немов грім з ясного неба, посипалися винаходи пороху, друку, відкриття сонячної системи та морського шляху до Індії, відкриття Америки. Здавалося, що людство, – довгі віки заніміле серед постійних воєн і колотнеч феодальних часів, – раптом пробудилося і зажило новим життям, оголосивши занепад і руїну старому порядку речей. Але, мабуть, жоден винахід не справив такого тривалого і потужного впливу на людство, як винайдення друку. Мала рухома літера, вирізана спочатку з букового дерева (букова паличка, Buchstabe), а пізніше відлита з м’якого металу, – стала велетенським рушієм поступу! Чому? Тому, що здобутки думки, досі з великим зусиллям сховані хіба що в кількох місцях, зробила тим, чим вони були по суті – спільним вічним добром усього людства; літера відкрила всім ворога до набування знань правди, бо понесла однакове благотворне світло і до пишних палаців, і під солом’яну стріху. І то сталося завдяки малій рухомій літері!

Та погляньмо, в якому новому напрямку спрямував людську думку й освіту винахід друку. Саме тому, що книжки, – які досі були дуже дорогі, – стали доступні і людям менш заможним. Великі маси людей вже не могли довгий час бути виключені від участі в спільній розумовій праці, не могли зоставатися довго у ярмі рабської, фізичної праці. Людська думка, розумовий розвиток, здобутки багатовікової боротьби і досліджень відтоді мали стати власністю всіх людей незалежно від походження, стану і маєтку. Найбільший, найстрашніший для нижчих класів і досі найупертіше боронений привілей панів, князів і багачів, – привілей розумової вищості, привілей більшого виховання, привілей глибокої думки, привілей науки, освіти, пізнання прав божественних і людських, – упав під ударами рухомої літери, розсипався в порох, як старий мур, а сонце нового поступу, істинно людського, заясніло першим світанком. Правда, до повного здійснення тої велетенської революційної думки, яка міститься в рухомій літері, було ще далеко, і навіть нині декому, хто вузько бачить простір, вона здається ще незмірно далекою. Але якщо ранок думки такий довгий – тим певнішу маймо надію, що сам день буде незрівняно довшим і прекраснішим.

Від часу винайдення друку минає ледве четвертий вік, – одна мить в історії, – а які наслідки він дав. Що подібного, бодай приблизно, дала ота так хвалена давнина? Чи ті природничі науки, які виросли з неточних і розрізнених досліджень грецьких натуральних філософів і александрійських учених, можуть витримати порівняння з громаддям теперішніх природничих знань, з докладністю і точністю теперішніх досліджень, з добросовісністю і логікою теперішнього наукового аналізу? Чи спекулятивна грецька філософія Платона і системи Арістотеля, яким на кожнім кроці бракує фактів, спостережень, описів, – чи можуть вони йти в порівняння з сучасним розвитком позитивної філософії, – вони, що містять у собі заледве слабкі її зародки? А все те завдячує винайденню друку. Він розбудив такий широкий розумовий рух, якого давніше ніколи не було і бути не могло. Дозволивши порівняння, критику, аналіз (більш просторий і всебічний, ніж раніше), він попровадив до вдосконалень, до точності, до нових винаходів, що покращують дослідження; він, у власному значенні того слова, дав людині до рук сили природи і навчив її володіти ними як знаряддям. З якою метою?

2. Що таке наука?

Здавалося б, на перший погляд, що немає нічого легшого, як дати відповідь на вище поставлене запитання. Але ж історія розвитку людства вчить нас, що протягом довгих віків тисячі мислячих людей давали найсуперечливіші відповіді на те запитання, розуміли науку в найрізноманітніший спосіб і, виходячи з того розуміння, присвячували свої здібності, а не раз і все життя праці зовсім непотрібній і такій, що не має з справжньою наукою щонайменшого зв’язку. Пригадаймо тут тільки середньовічних алхіміків або астрологів і їхню працю над винайденням філософського каменя, який дав би людині вічну молодість і перетворював всякий метал на золото; або теж їхні старання – укладати пророцтва і віщування по руху зірок. Ми тепер знизуємо плечима, слухаючи про нечувані труднощі і напругу, що їх нерідко мусили переборювати ці люди, доходячи своєї мети, яка в кінці виявлялася нулем, ілюзією.

Але навіщо звертатися до давніх часів? Чи ж не бачимо й тепер ще досить людей, які на все глибокодумно похитують головою, які таємничо мовчать або з незмірною гордістю твердять про «свою мудрість», «свою науку», яка, за їх переконанням, є єдиною, абсолютною, правдивою, незмінною і вічною наукою? Такі люди, хто б вони не були, виявляють завжди тільки те, що справжньої науки у них менш за все.

Але не тільки у подібних шарлатанів – навіть у людей мислячих, у філософів зустрічаємо різні поняття науки і її мети. «Все, що тільки бачимо, є лиш обманом наших відчуттів», – каже стародавній Антісфен, учень Сократа. З цього випливає, що природа і її закони не можуть бути предметом дослідження і пізнання людини, що її розум повинен звертатися сам до себе, роздумувати про вищі предмети, про цноту, кохання і т. д., – і якнайменше втручатися до бруду цього світу, ілюзій і неправди. Антісфен започаткував цілу школу подібно мислячих філософів (кініків), які, по суті, втілювали в життя принципи вчителя (згадаю тут тільки славнозвісного Діогена).

Вже сама філософія Сократа і Платона, хоч спиралася на факти зі щоденного життя, не ставила за неодмінну умову поступу дослідження законів і сил природи, а звертала думку швидше до порожніх і безплідних роздумів. Те саме, що в давнину Антісфен, висловив у нашому столітті, хоча трохи інакше, найбільший з німецьких філософів Гегель. Він сказав, що світ зовнішній є тільки відбиттям нашого «я», тобто нашого внутрішнього, немовби з нами народженого світу, – відбиттям нашої думки. Зрозуміло, що подібні принципи, які нівечать основи всякого дослідження і пізнавання зовнішнього світу, мусили в подальшому породити такі шалені ідеї, як нігілізм Шопенгауера або Гартмана, який є, власне, запереченням всякої здорової, розумної науки. Але ж у чому суть такої науки? Як її слід розуміти і чим вона відрізняється від буйної фантазії, від шарлатанства, від порожнього нігілізму?

Вже кілька разів ми згадували, що наукою можна називати тільки пізнання законів і сил природи, які проявляються всюди і як завгодно. Справжня наука не має нічого спільного з жодними надприродними силами, з жодними вродженими ідеями, з жодними внутрішніми світами, що керують зовнішнім світом. Вона має лише справу зі світом зовнішнім, з природою, – розуміючи ту природу якнайширше, тобто включаючи до неї все, що тільки підпадає під наше пізнання; також і люди з їх поступом, історією, релігіями, і всі ті незліченні світи, що заповнюють простір. Сама людина є тільки одним з незліченних створінь природи. Тільки природа надає людині засоби до життя, до задоволення своїх потреб, до розкоші і щастя. Природа є для людини всім.

Поза природою нема пізнання, нема істини. І лише природа є тією книгою, яку людина мусить постійно читати, бо тільки з нею може з’явитися для людини блаженна правда.

Але ж чи пізнання, саме пізнання законів природи становить єдину мету науки? Ні. Саме пізнання не може бути її метою, бо якби було так, то вся наука не принесла б нікому найменшої користі, не була б нікому потрібна; була б, так би мовити, п’ятим колесом у возі людського поступу. Саме знання нікому їсти не дає. Можна, наприклад, знати, що такі і такі величезні скарби лежать у глибині моря або на місяці, і, незважаючи на те знання, загинути з голоду. Від науки вимагаємо не лише безплідного знання. Справді, є країни, де таке знання, – цілком відірване від життя і нікому не потрібне, – називається наукою. Такою країною є Китай. Від справжньої науки ми передусім вимагаємо, щоб була корисною, щоб давала нам можливість перемагати без великих втрат у вічній боротьбі з природою за існування і збереження.

А проте справжня наука повинна сповняти дві неодмінні умови: вчити нас пізнавати закони природи і вчити користати з тих законів, уживати їх у боротьбі з тією ж природою. До того ж є дві сторони науки: знання і праця – праця, звичайно, корисна передусім для загалу, а вже потім і для самої працюючої людини.

Але як можна, – хтось може запитати, – працю, навіть найкориснішу, причисляти до науки? Адже наука – то одне, а праця – що інше, і не слід змішувати одну з другою! На такі закиди мушу відповісти в той спосіб, що нині

справді і в житті, і в теорії велика частина людей відділяє працю від науки. Але коли ближче приглянемося до однієї і другої, то побачимо, що, власне, той поділ вплинув якнайзгубніше на обох: стримав і стримує їхній розвиток. Тому праця і наука, розлучені в житті, марніють обидві, як дві половини одної рослини, розрізаної надвоє. Щоправда, новіші часи прагнуть, навпаки, до з’єднання тих двох нероздільних понять докупи. І, по суті, відколи наступив той поворот у людських прагненнях, бачимо величезний поступ і в науці, і в розвитку засобів, що покращують людську працю. Доки ж того не було, доки наука займалася виключно предметами потойбічними (відірваними від життя і людської праці), а з другого боку, праця (знехтувана і занедбана можновладцями і вченими людьми) злиденно живила робітника і його пана – доти навіть мислити не можна було про подібний поступ, навіть наближений до сучасного.

Людина споконвіку прагне до однієї мети – до щастя. Того щастя вона досягне аж тоді, коли наука і праця зіллються до неї воєдино; коли всяка її наука буде корисною працею для суспільства, а всяка праця буде виявом її розвинутої думки, розуму, науки. І народи тільки тоді зможуть досягнути щастя і свободи, коли всі будуть вченими працівниками, тобто коли кожний буде розвинутий розумово, по можливості якнайвсебічніше, і коли кожен буде у змозі використовувати свої сили на добро загалу і на добро своє власне. Ідеал той, правда, ще далекий і декому може здатися недосяжним або фантастичним. Та хто уважно прогляне історію, тобто ту дорогу, яку люди вже пройшли, і притому уважно подивиться на теперішнє становище, той мусить прийти до переконання, що:

1) Людство від самого початку свого розвитку, по суті, постійно і невпинно прямує до тієї мети;

2) Засоби, винаходи, прагнення і нинішня боротьба дають нам підстави сподіватися, що досягнення тієї мети можливе, що воно необхідне, – і то аж ніяк не в такому далекому майбутньому, як то здається легкодухим людям.

Визначивши в такий спосіб науку як злиття двох понять – знання і праці, не важко пояснити, яку позицію мусить вона зайняти щодо працюючих класів. Вона, правда, об’єднує і братає в собі всіх людей, гале зі всіх найближчі, їй робітники, – чи то працюють вони фізично, чи розумово. Правда, нерівномірний поділ між працею фізичною і розумовою ще затримує розвиток людства, – розвиток справді повний, необхідний для людини. Одні вдосконалюються виключно фізично, другі – виключно розумово; зрозуміло, одні й другі з великою шкодою для себе і для цілого людства. Але наука не зважає на ті низькі, хоч і сильні класові перешкоди, там де йдеться про показник її ставлення до людей. її мета, незважаючи на деякі тимчасові перешкоди, завжди одна – з’єднати в собі й ощасливити всіх людей.

З робітників вона час від часу вибирає собі найенергійніших борців, які тим чи іншим способом валять і підривають ті перешкоди, стирають різницю станів, – підносячи нижчі, відбираючи у вищих їхні привілеї. Все, що тільки знання відкриє, а думка утворить, – все те праця перетворює в річ, в чин, в життя і дає їх до рук новим поколінням робітників як знаряддя і натхнення для подальшої праці, для подальшої боротьби. Отаке місце науки. Тільки в робітниках і через робітників має вона значення для поступу; тому сподіваємося, що швидко усуне ті останні перешкоди, які ще їх розділяють, відкине геть останні привілеї, знищить останні сліди дикості і варварства на світі!

3. Поділ наук

Наука, як і природа, є завжди одна – нероздільна і нерозривна. Все в ній взаємозв’язане, взаємодіюче, взаємозалежне; вона – ланцюг, в якому всі ланки тісно склепані між собою. Коли ж говоримо про поділ наук, то тим аж ніяк не хочемо сказати, що наука справді розпадалася на окремі частини, які не мають між собою нічого спільного. Навпаки, від порухів найменшої пилинки, найдрібнішої піщинки до найскладніших і найважчих досліджень людської думки – все становить в ній єдину цілість, одне тіло; все підлягає однаковим законам. Говорячи про поділ науки, виражаємо швидше наше власне невміння, слабкість наших відчуттів, які не можуть обійняти всього велетенського матеріалу, всього нескінченного зв’язку сил, діянь і впливів. Мусимо потім завжди брати до уваги певний означений предмет, певну означену силу і слідкувати за її законами, відокремлюючи її в нашій думці від усіх інших, з якими вона справді якнайтісніше пов’язана. Таке відокремлення завжди по праву можна вважати помилкою, але, роз’яснюючи частка за часткою всю грандіозність сил природи, складаючи і комбінуючи її пізніше, доходимо до правильних висновків, до яких не могли б дійти, обдумуючи відразу цілість і не розплутуючи того, що в ній заплутане і злите разом. 1 то дуже важливо (коли будемо говорити про окремі частини або справи науки) завжди пам’ятати, що мова йде не про якісь окремі світи, які не мають ні з чим зв’язку, але що то є тільки різні вияви однієї сили, одного вічного руху, який панує в природі й оживляє всі її найдрібніші частинки.

Оскільки остаточною метою науки є людина і її благо, тому весь обсяг наук також поділимо на два розділи, з яких один дає можливість пізнати світ зовнішній – так, як його бачимо або як він розвивався протягом мільйонів років (наскільки людське знання спромоглося те дослідити). Цей розділ називаємо фізичними, або природничими науками. Другий розділ має за предмет дослідження саму людину від самого початку її появи на землі і всі віки її історичного життя, в тому числі нинішнє її життя, суспільний лад, внутрішні мотиви, діла та ідеали, до яких прагне. Цей розділ називається антропологічними науками (бо вивчають людину). Зупинимося на цих двох великих розділах, хоча дехто долучає до них ще третій – теологічні науки, тобто такі, що вчать про бога, духів і т. п. Але оскільки ті науки грунтуються на вірі, тобто на прийнятті за істину того, що нам згори за істину подано, і оскільки виключають всяке розумове доведення і з’ясування, то ми не можемо ними займатися і мусимо залишити їх костьолові.

Фізичні й антропологічні науки становлять, по суті, єдиний нерозривний ланцюг, одну цілість, бо людина також є витвором природи, а все, що вона зробила і що може зробити, мусить бути зроблене тільки на підставі вроджених сил. Саме тому наш погляд аж ніяк не суперечить тому, про що ми сказали вище відносно єдності природи, а отже, і щодо єдності науки. Але кожен з тих двох головних розділів обіймає таке велике поле, що мусимо в кожному з них розрізнити кілька груп, щоб мати ясне поняття про кожен з них. Для такого розрізнення візьмімо за основу людину, а саме: її поступове пізнавання природи і людей, – і в такому саме порядку згрупуймо різноманітні відділи науки.

У перші роки свого життя дитина вчиться за допомогою зору і дотику розрізняти оточуючі її предмети від себе і один від другого. Вона ще не звертає уваги на якість тих предметів, не розрізняє напочатку ані їх барви, ані форми, але відзначає їх у пам’яті тільки як окремі враження, тобто бачить в них тільки т і л а, – без уваги на їхню суть і властивість. Подібне місце займає серед наук математика, або наука про числа і числові відношення. Вона також зважає тільки на форму тіл і їхнє положення поруч себе, не враховуючи їх внутрішнього змісту, кольору, ваги і т. д. Це найбільш окрема наука, і тому її наслідки та закони найточніші. Математика утворює ніби найпростіший скелет для інших наук, вчить нас найпростіших речей, але одночасно таких, без яких неможлива жодна інша наука; вчить нас лічити тіла, пізнавати їх форму, визначати їх ставлення до себе і положення в просторі. Математика висновує всі свої правила сама з себе і не потребує допомоги матеріалу з жодної іншої науки, – навпаки, сама всім іншим наукам служить як допоміжний засіб, як матеріал.

Та ось дитина підростає і розвивається щораз більше. Вона вже вміє не лише розрізняти тіла, її відчуття вже навчилися розрізняти форми, зміни (які в них відбуваються), світло, кольори, тепло, рух; вона бачить і зауважує різні явища природи: дощ, сніг, блискавицю, воду, каміння, рослини, звірів. Одним словом, розум дитини сприймає тепер величезну масу вражень з природи. Разом з пробудженням свідомості в голові дитини з’являються перші відблиски розуму, міркування. Вона питає: що означає течи те? Звідки воно береться? Такі питання, повторювані зроду-віку не тільки дітьми, але цілими народами, штовхали людей до досліджень, спостережень і утворили дуже багату науку фізику, яка охоплює цілу так звану мертву природу, тобто все – за винятком рослин, звірів і людей.

Фізика вчить про різноманітні предмети, і саме тому різні її частини називаються по-різному. Передусім, отже, вона описує тіла, які бачимо в природі; описує їх головні й необхідні властивості. Ця частина є ніби перехідною від математики, яка займалася тільки формою тіл без уваги на їх властивість. Далі фізика спостерігає тіла в їх спокої або русі (механіка), – нарешті, різні особливі якості руху: звук (акустика), світло (оптика), електричність і магнетизм. Потім фізика простежує, як усі ті правила виявлені в названих розділах, діють у всьому безмірному всесвіті (астрономія), і як фізичні сили, споконвіку єднаючись, утворили цілий всесвіт (космогонія), як зрештою вони впливали і впливають досі на утворення нашої землі (геологія).

З того бачимо, що фізика, тобто наука про мертву природу, обіймає величезний матеріал, який все ж прагне звести до однієї сили, що рухає цілим всесвітом, а тільки для наших відчуттів з’являється в тій чи іншій формі.

Майже одночасно зі спостереженням природи вчиться дитина свідомо відрізняти природу мертву від природи живої, чи органічної. Так само і наука фізика безпосередньо опирається на науку біологію (науку про життя в природі). Біологія передусім нагромаджує матеріал, тобто описує рослини, що живуть на землі (ботаніка), і звірів (зоологія), вивчає їх будову (анатомія), їх життєві ознаки і спосіб життя (фізіологія) і нарешті час і спосіб їх появи на землі. Зрозуміло, що і людина мусить бути включена до тих рамок, оскільки йдеться про її тілесне життя, народження, живлення і походження. На цьому закінчується розділ фізичних тіл, і наука з людиною сходить на вищий щабель, творячи так звані антропологічні науки.

Певна річ, що людина чим більше зазнає впливів від інших людей та від усього суспільства, тим більше одержує доброчинств. Та лише згодом вона замислюється над життям тих людей, над їх суспільним ладом і порядком і, врешті, над своєю суттю і призначенням. Небо, квіти, кольорові і яскраві предмети, взагалі різноманітні явища природи швидше пробуджують її цікавість, ніж життя людей, що її оточують. Віддалені предмети швидше її зацікавлюють, ніж близькі, звичні, над якими вона мало замислюється. Тут не лише звичка є причиною цього. Адже є багато інших звичних речей, які, проте, вже в дитинстві пробуджують нашу цікавість.

Набагато важливішою причиною цього пізнього замислення є велика складність людських стосунків, величезна кількість причин і наслідків, що переплітаються між собою, породжують щораз нові причини і наслідки, діють то явно, то потай і є важкими для розв’язання не тільки простому розумові, але навіть великій кількості вчених і мислячих людей. Немає такої важкої, такої заплутаної, але одночасно такої важливої науки, як наука про людину і про людське життя. Лише вона може визначити справжнє місце людини в природі і серед інших людей; вона тисячами прикладів підкріплює свої міркування про те, як нам слід жити і керувати власним розвитком; вказує на початок людського поступу. І хоча наука про людину не може вказати його остаточного кінця, то принаймні виразно вказує на найближчу мету – рівність і щастя всіх людей. Але як окрема людина разом з поступом віку і мислі чи не найпізніше замислюється над людиною і суспільством, так і все людство почало найпізніше займатися антропологічними науками, і лише в нашім столітті, в останні десятиріччя ми бачимо їх більший розвиток і швидке просування вперед.

Ще в молодості вчили ми по катехізису, що людина складається з тіла і душі. Не вдаючись до розбору цього твердження, а саме, не замислюючись над тим, що таке душа і яка вона, зазначимо лише, що і наука приймає подібний поділ. Вона ділить властивості людини на тілесні і духовні.

Про тілесне, як ми вже знаємо, вчать фізичні науки, а саме: анатомія (наука про частини тіла) і фізіологія (наука про функції тих частин, коли тіло живе). Властивості духовні належать вже до антропологічних наук, бо вони відрізняють людину від решти тварин і від всяких інших створінь природи, вони надають їй здатність жити і працювати спільно, мислити, відчувати, робити висновки і спостерігати; вони роблять її людиною в повному значенні цього слова.

В ряді фізичних наук ми бачили на самому початку математику, яка вчить про кількість і форми тіл, не розглядаючи їхньої суті і якості. Ми сказали, що це найпростіша наука, яка всі свої істини виводить сама з себе і до того ж вона є найдосконалішою. Подібно до цього вступом до антропологічних наук є наука логіка, тобто наука мислення. Людина, щоб бути справжньою людиною, мусить мислити, а логіка вкладає людське мислення в певні форми. Вона не задумується над змістом, над тим, про що людина мислить, а зважає лише на те, як людина мислить, з яких елементів складається її мислення і чи правильно вона користується цими елементами. Отже, логіка, як і математика, є наукою формальною по відношенню до інших антропологічних наук і є найбільш відособленою і найпростішою.

Мисляча людина перш за все прагне пізнати себе, зважає на свої дії і старається погоджувати їх із своїми думками; розглядає і впорядковує свої поняття, відчуття і замислюється над їх суттю. Цьому міркуванню відповідає наука психологія, тобто наука про людську душу. Ця наука розбирає всі духовні функції людини, але не формально, як логіка, а приймаючи до уваги їх зміст, причини, процес і наслідок. Тому психологія дає найбільше матеріалу і найбільше вказівок педагогіці, тобто науці про виховання людей.

Пізнавши саму себе (тобто пізнавши немов одну цеглину, мільйони яких складають все людство), мисляча людина підходить до пізнання того людства, а передусім до пізнання тої долі, яку вона пережила досі. З цим її знайомить історія (тобто наука про долі народів від найдавніших часів аж дотепер) і етнологія (тобто наука про життя різних народів, про їх спосіб життя, звички і т. д.).

Досягнувши зрілого віку, людина стає громадянином країни, батьком сім’ї, господарем і власником різноманітних предметів, – а отже, з часом починає справляти вплив на долі інших подібних людей і сама зазнає на собі їх впливів. Одним словом, людина стає активним членом суспільства і відчуває всі суспільні зв’язки, які перед тим хоча і впливали на неї, але не так сильно і не прямо. Вона замислюється тоді над суттю цих зв’язків, досліджує їх початок і мету. Тими дослідженнями займається в науковій сфері суспільна економія, тобто наука про суспільне господарство. Ця наука є найважчою і найважливішою з усіх, які ми пізнали дотепер, тому що досліджує між іншим причини злиднів і багатства людей; вчить про працю, про плоди праці та їх розподіл; одним словом, показує нам життя людини в її щоденній повній сфері із всіма її потребами. Для свого пояснення вона потребує всіх інших наук, а вони повинні їй служити матеріалом. І лише наскільки яка наука має з нею зв’язок, настільки й можна таку науку називати корисною. Безперечно, ця наука (суспільна економія) має найбільше значення для працюючих класів, бо вчить, що єдиною основою людського щастя і добробуту є праця. Ця ж наука завжди сміливо і чітко вказує на право працюючих класів, їх потреби і недоліки і прагне до запровадження справедливого розподілу і самої праці, і її плодів.

Але ті частини, однак, ще не вичерпують всієї науки, подібно як праця і турботи про хліб насущний не вичерпують ще всього життя. Кожна людина, а тим більше людина, то живе в суспільстві і на кожному кроці із суспільством тісно пов’язана, мусить виробити в собі певні поняття про життя з людьми, про обходження з ними; то є поняття істинності, справедливості, правди, приязні та добра. Ці поняття є основою моральності, що є предметом останньої і найвищої науки – етики.

Етика вчить людину жити по-людськи – вона керує завжди і всюди її кроками; вона змінює тваринну природу людини і облагороджує, – і в такий спосіб робить її здатною до сприйняття щастя як внутрішнього самозадоволення, так і суспільного, що грунтується на узгодженій праці всіх людей і на братській взаємній любові. Щоправда, нині ще далеко до здійснення цього високого етичного ідеалу, але наука і життя, хоча й повільно, прагнуть до нього; і кожне слово, що ширить здорові, світлі думки поміж людьми, прискорює його; кожний вчинок, що диктується справжньою людською моральністю в душі, прискорює його; кожне благородне братське спонукання прискорює його. Прискорюйте, прискорюйте ж появу на світ ідеалу любові, братерства і щастя всіх людей!

Примітки

Вперше надруковано польською мовою під назвою «Nauka i jej stanowisko wobec klas pracujących» в газ. «Praca», 1878, № 7, с. 25 – 26; № 8, с. 29 – 30; № 9, с. 33 – 34; № 11, с. 41 – 42; № 12, с. 45 – 46, без підпису.

Однією з передумов засвоєння соціалістичних ідей І. Франко вважав поширення освіти серед трудящих. Цій меті – ознайомленню робітників з досягненнями суспільних наук – присвячено статтю. В ній український революціонер-демократ піддає гострій критиці ідеалістичні філософські вчення, обгрунтовує роль народу як рушія історії, обстоює об’єктивний характер законів історії.

Подається за першодруком в українському перекладі.

«Praca» – двотижнева робітнича газета, орган друкарів, що видавалася у Львові в 1878 – 1892 рр. Протягом 1878 – 1881 рр. в ній активно співробітничав І. Франко, популяризуючи соціалістичні ідеї серед робітників.

Александр Македонський (356 – 323 до н. е.) – цар Македонії, один з найвидатніших полководців і державних діячів стародавнього світу. Після підкорення всієї Греції від 334 р. до н. е. до кінця життя вів завойовницькі війни на Сході. Створив найбільшу в стародавньому світі імперію (від Дунаю до Інду) з столицею у Вавілоні.

Пунічні війни (264 – 146 до н. е., з перервами) – війни між Римом і Карфагеном за панування в Західному Середземномор’ї. Всього було три Пунічні війни. Остання (149 – 146 до н. е.) велась в Африці і завершилася поразкою Карфагену. Місто було зруйновано, жителів його продано в рабство.

Ганнібал (бл. 248 – 183 до н. е.) – карфагенський полководець і політичний діяч.

Карл Великий (742 – 814) – король франків з 768 р.), імператор (з 800 р.).

С. W. «Александрійські Учені» – так звана александрійська школа античної філософії, яка охоплювала представників ідеалістичних філософських напрямів пізнього еллінізму (І ст. дон. е. – VI ст. н. е.). До її складу входили прибічники різних ідеалістичних вчень і напрямів, яких об’єднував зв’язок з містичною умоглядністю і філософською міфологією.

Платон (428 або 427 – 348 або 347 до н. е.) – давньогрецький філософ, основоположник об’єктивного ідеалізму. Основу філософії Платона становить вчення про ідеї як первинні сутності (буття), матерію (небуття), природні речі, про світову душу та матеріалістичні сутності. В теорії пізнання Платон дотримувався ідеалістичного раціоналізму. Раціональний елемент філософії Платона становлять його діалектика основних родів сущого (буття) та діалектика понять. У соціології Платон – ідеолог рабовласницької аристократії. Його вчення про «ідеальну державу» увічнювало поділ суспільства на три основні стани: філософів – правителів, воїнів – охоронців та виробників. Етика, теорія виховання, естетика Платона мали відверто ідеалістичний характер.

Арістотель (384 – 322 до н. е.) – давньогрецький філософ і вчений. Залишаючись в основному на позиціях ідеалізму, в ряді питань (особливо в теорії пізнання) відстоював принципи матеріалізму. Матеріалістичні тенденції Арістотеля відіграли важливу роль у розвитку прогресивних ідей. Ідеалістичні елементи вчення Арістотеля за середньовіччя були підхоплені церковниками, які перетворили його на мертву схоластику.

Антісфен (бл. 435 – 370 до н. е.) – давньогрецький філософ, засновник школи кініків (циніків). В основі пізнання лежать, на його думку, одиничні чуттєві сприйняття, які заперечують можливість узагальнень. Ця позиція пела до агностицизму. Головну увагу Антісфен та його школа приділяли проблемам етики.

Кініки (циніки) – кінічна школа. Заснована в IV ст. до н. е. Антісфеном. Vi представниками були також Діоген Сінопський, Кратес та ін. Кініки виступали з критикою об’єктивно-ідеалістичного вчення Сократа і Платона про об’єктивне існування загальних понять – ідей добра, справедливості, краси тощо і вважали, що реально існують тільки конкретні, сприймані чуттями речі. Особливу увагу приділяли проблемам етики. Етичні погляди кініків грунтувалися на ідеї самоізольованості людини від суспільного життя, відмови від підкорення будь-яким законам, суспільним нормам. Кініки мали значний вплив на розвиток етичних вчень Давньої Греції, зокрема на погляди античних стоїків.

Діоген Сінопський (бл. 404 – 323 до н. е.) – давньогрецький філософ, один з головних представників школи кініків. Заперечуючи вчення Платона про об’єктивне існування ідей як загальних понять, Діоген визнавав лише реальне існування конкретних речей, тобто одиничне. Проповідував аскетизм. Істинну доброчесність вбачав у досягненні незалежності людини від зовнішнього світу і всіх умовностей, у зведенні потреб до мінімуму.

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770 – 1831) – німецький філософ-ідеаліст, представник класичної німецької філософії, який розробив на ідеалістичній основі систему принципів діалектичного способу мислення. Метод Гегеля, його діалектика – це містифікована діалектика понять. Вона застосовувалась для розробки й обгрунтування системи ідеологічного світогляду, що докорінно позначилось на її змісті. Революційні демократи XIX ст., зокрема російські та українські (В. Г. Белінський, О. І. Герцен, М. Г. Чернишевський, І. Я. Франко та ін.), намагалися здійснити матеріалістичну переробку діалектичного методу Гегеля. К. Маркс і Ф. Енгельс розвинули «раціональне зерно» діалектики Гегеля і створили якісно нову, матеріалістичну діалектику.

…світ зовнішній є тільки відбиттям нашого «я»… – І. Франко характеризує тут погляди Гегеля як суб’єктивно-ідеалістичні. Насправді в розв’язанні основного питання філософії Гегель стояв на позиціях об’єктивного ідеалізму.

Шопенгауер Артур (1788 – 1860) – німецький філософ-ідеаліст. Розвивав погляди на волю як абсолютний початок, коріння всього сущого. Філософія Шопенгауера стала одним із джерел ірраціоналізму в сучасній буржуазній філософії.

Гартман Едуард (1842 – 1906) – німецький філософ, послідовник Шопенгауера, обстоював позиції ірраціоналізму. Згідно з Гартманом, в основі всього сущого лежить несвідоме духовне начало, яке утворюється як абсолютна єдність волі й уявлення. Як і Шопенгауер, розробляв етику песимізму.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 45, с. 24 – 40.