[Що таке соціалізм?]

Іван Франко

Соціалізм – то є прагнення усунути всяку суспільну нерівність, всяке визискування і всяке убозтво; запровадити справедливіший, щасливіший лад, ніж нинішній, і то в такий спосіб, щоб нинішній виробничий капітал, тобто грунти, фабрики, машини й інші знаряддя праці, а також сировина перейшли від приватної власності окремих людей до загальної власності.

[Під капіталом розуміємо не тільки гроші, що приносять процент, але н усі інші достатки, які власник не вживає безпосередньо сам, але які тим чи іншим способом мають принести йому прибуток. Бачимо-бо, що, аби мати капітал, не досить мати гроші, машини, фабрики, сировину і т. д., але ті предмети мусять приносити прибуток і збільшувати капітал. Словом, у країні повинні бути люди без капіталу, які для виживання мусять працювати на капіталістів і власників Без робітників нема капіталу. Найкраща прядильна фабрика, наприклад, є капіталом тільки тоді, коли для неї в певній країні є робітники і є сировина для переробки. А коли перенести її до безлюдної пущі або закопати в землю, вона перестає бути капіталом. Так само хазяїна величезних полів у американських степах або хазяїна злитків золота на дні моря не можна назвати капіталістами.

Людина може володіти цінними предметами двоякого роду: предмети для задоволення його власних (або його родини) фізичних чи розумових потреб, наприклад їжа, одяг, помешкання, книжки і т. д., і предмети, потрібні для приготування їх або для їх обміну, наприклад гроші, знаряддя, машини і т. д. Перші називаємо предметами споживчими, другі – предметами виробничими. Якщо предмети споживчі призначені для вжитку самого їх власника, тоді вони не є капіталом, – наприклад, хліб, який їм, сюртук, який ношу на собі, не можна назвати капіталом. Проте як тільки тих предметів не вживаю для себе, а призначаю їх на продаж, тоді вони стають капіталом, – оскільки мають приносити мені зиск; у такому разі ті предмети називаються товарами. Предмети виробничі є капіталом завжди: чи то коли їх вживають до праці, что то є вони на складах, призначені на продаж. – Прим. І. Ф.].

Соціалізм, таким чином, є ворогом усякого поділу. Він не хоче забирати в одних, а давати іншим; вважає все, чим нині володіє людство, наслідком праці всього людства протягом довгих віків. Тому не слід давати його у виключне володіння кільком людям, які можуть знищити те, що зробили інші, або вживати навіть на шкоду працюючим. Було б найсправедливіше, аби те, що досі виробило людство, належало йому всьому, було його спільною і вічною власністю, з якої рівною мірою могла б користатися кожна людина і до якої зі свого боку кожен повинен був би докладати також свою працю, скільки хто зможе.

Чи соціалізм усуває взагалі приватну власність?

Ні. Предмети, що служать для безпосереднього вжитку кожної людини, наприклад їжа, одяг, залишаються приватною власністю. Соціалізм усуває лише власність таких речей, володіння якими допомагає визискувати інших.

Хто і яким чином визискує працюючі класи?

Визискують їх усі власники великих капіталів, – чи то в грошах (рантьє), чи у вигляді фабрик і машин (фабриканти), чи грунтів (власники великих маєтків), чи у вигляді житлових будинків по містах, чи, зрештою, в товарах, призначених на продаж. Отже, все те є капіталом, що виник з праці багатьох людей і багатьох поколінь, тобто повинен служити загалові, а не окремим одиницям на шкоду для інших. Великий капітал у руках таких одиниць може з’явитися тільки внаслідок визиску праці інших, тобто внаслідок часткового привласнення того, що зробили інші. Справедливість же вимагає, щоб той, хто працює, володів тим, що заробить; а коли працює чужим знаряддям, віддавав би їхньому власникові лише стільки, скільки припадає за користування знаряддям.

Тим часом тепер бачимо зовсім не те. Робітник зробить за день товарів вартістю, наприклад, 5 злотих, а отримує плати 1 злотий; це значить, що роботодавець 3 злотих його заробітку ховає до своєї кишені. Карл Маркс, відомий німецький соціаліст, ясно вказав, що власне з таких тільки «надлишків», украдених у робітників, постали всі капітали. Тут не обов’язково треба розуміти тільки робітничу плату. Власник дому, який здає в оренду квартири за дорогу ціну, за кілька або кільканадцять років повертає всі кошти, які витратив на його збудування, а подальші прибутки отримує вже задарма від бідніших людей, які не мають власного дому.

Бачимо, отже, що теперішнє визискування не є, як дехто твердить, тільки там, де роботодавці зловживають щодо робітників, – воно всюди, де тільки існують окремі стани: роботодавців і робітників; купців, фабрикантів, багачів і бідних. Воно освячене нинішніми законами. Опір їм з боку визискуваних прирівнюється до опору владі й закону. Бачимо часто, наприклад, що при так званих страйках військо і поліція силою змушують і гонять робітників до праці за таку ціну, яку благоволили встановити роботодавці.

Чи капіталіст може платити робітникам всю вартість їхнього заробітку?

Не може, бо в такому разі капітал його не тільки не зросте, але навпаки, в короткий час зникне цілком.

Чому?

Тому що, як звичайно кажуть, не може витримати конкуренції. Конкуренція в такому разі є вічна боротьба капіталістів між собою. Хто має товари, старається спродати їх якнайшвидше і якнайдорожче; хто має фабрики, намагається виробляти якнайшвидше, якнайбільше і якнайдешевше; хто має помешкання для здачі в оренду, прагне здати його якнайдовше й якнайдорожче; хто має грунти, намагається “обробити їх якнайшвидше і витягнути з них якнайбільше зиску.

Всі будь-що пнуться один поперед другого. Але при тому бачимо, що найчастіше багатший випереджає бідніших і загрібає найбільше зиску, а бідніші втрачають. Купець, наприклад, бажаючи спродати якнайбільше своїх товарів, мусить пустити їх якнайдешевше. Коли пустить дешевше від інших, що продають такі самі товари, то більше покупців піде до нього, а це значить, що інші продадуть менше, а отже, безумовно втратять. Але коли ж може він продати дешевше без втрати? Очевидно тоді, коли виробіток того товару коштував менше.

Відомо, що хто виробляє чогось багато одночасно, тому дешевше обходиться виробіток, наприклад, предмет, вироблений машинами, коштує дешевше, ніж зроблений руками. А отже, тільки багатший капіталіст, який може виробити багато товарів одночасно за допомогою машин і т. п., може продавати їх дешевше. При тому, маючи багато товарів, він продає їх у різних місцях і може бути певним, що хоч в одному місці втратить, то в інших відшкодує. Тим часом дрібніший капіталіст того не може зробити і мусить постійно втрачати в такій боротьбі, бо хоч він робить товари за допомогою машин, та, маючи менше товарів, виносить їх на один ринок і, втративши там раз, занепадає цілком. Бачимо потім, що із-за конкуренції більший капітал постійно ніби пожирає менші і тому скупчується на ринку щораз менше багачів. З другого боку, і товари, принаймні деякі, із-за конкуренції стають щораз дешевші.

Чому ж тоді так діється, що робітники продовжують жити у злиднях, хоч необхідні товари дешевшають?

Справді, різні товари (сукна, металеві вироби і т. д.) дешевшають, але зате дорожчають предмети, найпотрібніші для життя: хліб, м’ясо й інша їжа. А до того ж і плата робітника не збільшується так швидко, як його потреби. Тому, хоч, наприклад, робітникові 100 років тому платили 50 центів, а нині платять гульден, це аж ніяк не можна назвати підвищенням плати, але швидше її зниженням, бо 100 років тому робітник за ті 50 центів міг жити у два рази краще, ніж тепер за гульден. Взагалі праця робітника тепер оплачується за тими самими законами, як усякий інший товар.

Чи, отже, людська праця також є товаром?

Згідно з тим, що тут бачимо, можемо сказати, що вона є по суті товаром, і то найдешевшим і найгірше оплачуваним. Ми вже згадували, що, як правило, оплачують тільки малу частину її вартості і ніколи – повну вартість. Але й та частина не завжди однакова, до того ж капіталісти намагаються постійно її зменшувати, – наскільки лиш можуть. Робітник не може їм опиратись, бо, не маючи власного спожитку, мусить приймати те, що йому дають, або гинути. Інший товар може чекати, доки знайдеться охочий, що дасть за нього стільки, скільки вимагає купець. Але товар робітника – його праця – не може чекати, бо голод не тільки докучає робітникові, а й в короткий строк забирає в нього сили і робить його нездатним до праці.

Яка ж згідно з нинішнім ладом середня ціна праці робітника?

Ціна праці робітника при нинішньому ладі обраховується так само, як ціна кожного іншого товару. Оскільки ціна кожного товару мусить відповідати принаймні витратам на вироблення того товару, то й ціна праці робітника буде залежати від затрат у цілому на підготовку робітника, тобто на його попереднє фахове навчання і на підтримання його життя під час праці. А що витрати на попередню підготовку прирівнюються до ціни праці, того ніхто не заперечить. Бачимо-бо, що робітникам проворнішим платять дорожче; що плата, наприклад, у друкарів, годинникарів, механіків і т. д. є більшою від плати тачечників, підмітальників, лісорубів і т. п. А це тому, що праця перших грунтується на довгім попереднім навчанні, яке самому робітникові коштувало немало часу, сили й грошей. Але ті витрати, понесені попередньо самим робітником підчас науки, власне, вирівнюють ту надбавку плати (і то не завжди!), так що справжня середня ціна, можна сказати, однакова у всіх робітників, незалежно від їх професії, проворності, сили й завзяття.

Чи та ціна є незмінною?

Ні. Вона то спадає нижче міри необхідних потреб робітника, то знову підноситься вище, але ніколи надовго.

Чому так діється?

Так діється і так повинно діятися тому, що коли, наприклад, плата підвищиться в певній місцевості, негайно з інших місцевостей наплине сюди більше робітників; або також місцеві робітники при більш стерпних умовах життя заключають більше одружень, внаслідок чого кількість дорослих і недорослих робітників швидко збільшиться; виникне більший наплив робітників до цих фабрик, а з часом буде їх більше, ніж там треба, – так що всі не зможуть одержати роботу.

Ці безробітні приречені на голодну смерть і тому готові продавати свою працю за будь-яку ціну, аби тільки жити. Це використовують роботодавці. Адже вони бажають мати робітника за нижчу ціну і або приймають тих голодних за низьку плату, або знижують плату всім своїм робітникам. Коли ж плата спаде нижче рівня, необхідного робітникові для виживання, то із-за голоду, хвороб і смертей або й внаслідок відпливу робітників до інших місць кількість їх зменшиться, а роботодавці, бажаючи виробляти товарів стільки ж, як доти, мусять решті робітників підвищити плату, щоб і вони не відійшли або не вимерли.

Бачимо, отже, що те коливання заробітної плати не повністю залежить від людської волі, але від причин, що виникають неодмінно з теперішнього порядку речей. Кожний капіталіст виробляє на власний розсуд товарів якомога більше і пригнічує робітників, хоч не знає, чи на ринку буде хто купувати його товари або чи інші не навезуть їх ще більше і дешевших. Коли ж, по суті, так станеться – він втратить все, а робітники, які досі не могли справитися з роботою, тепер залишаються без роботи і мусять найматися до інших, по нижчій ціні і тим самим знизити плату інших робітників.

Коли ж капіталістові поталанить на ринку раз, тоді він прагне виробляти ще більше, щоб і надалі витримати конкуренцію, підвищує на певний час плату робітників і таким чином збирає їх більше на своїй фабриці, – що незабаром приводить до нового пониження плати. При сучасній сліпій конкуренції так і повинно діятися, і вчені назвали ці постійні зміни заробітної плати «робочим законом Рікардо», бо англійський учений Рікардо перший відкрив і довів той закон. Він гласить так: середня заробітна плата при нинішньому ладі не може довго перевищувати тої квоти, яка неодмінно потрібна для утримання робітника при звичайних потребах тої країни і при тих відносинах, в яких він живе. Та необхідна потреба не всюди і не завжди однакова. Англійський робітник жодною мірою не обійдеться без багатьох таких речей, без яких обходиться наш; а робітник китайський виживе і при такій платі, при якій наш помре з голоду.

Деякі вчені намагаються спростувати закон Рікардо, доводячи, що заробітна плата, наприклад, протягом останніх 100 років у середньому значно підвищилася. Вище ми вже пояснили, що таке підвищення плати при підвищенні ціни на харчі й інші необхідні для життя речі є тільки удаваним. Тут ще мусимо додати, що не тільки харч став дорожчим, але з поступом освіти збільшилися і всякі інші потреби робітника. Коли, наприклад, 100 років тому книжки і газети читали тільки найбільші пани, то тепер книжка або газета стала майже обов’язковою потребою кожного робітника і т. д. За законом Рікардо, заробітна плата не підвищується взагалі в такому співвідношенні, в якому збільшуються потреби робітників.

Чи той закон є обов’язковим і при соціалістичному ладі?

При соціалістичному ладі дія того закону не тільки не є обов’язковою, але взагалі мусить повністю припинитися, і то з тої причини, що нинішня сліпа капіталістична конкуренція буде знищена, а товари будуть вироблятися залежно від потреб і на замовлення споживача; притому людська праця не буде вже товаром, який можна продати й купити, а буде найпершим обов’язком усіх громадян; робітники перестануть дбати не тільки про шматок хліба, щоб не вмерти з голоду, але й перестануть нищити своє здоров’я надмірною працею, яка збагачує не їх, а роботодавців; усі разом будуть користатися з усіх плодів спільної праці.

До чого прагне ідея соціалізму?

Ідея соціалізму прагне до загальної свободи всіх людей, до їх рівності не тільки перед законом (теперішня рівність перед законом – це те саме, якби хтось втішав голодного тим, що він має право бути ситим, але не дав йому при тому хліба. Що нам з того, що на папері обіцяно рівність перед законом, коли в житті на кожнім кроці бачимо, що то неправда; що на багатого нема рівного закону; що бідний не може нагадати про свою кривду; і що за такий самий злочин бідного карають удвічі тяжче, ніж багатого), але до рівності у суспільстві, яке кожному дає однакову можливість користуватися всіма своїми інституціями. Тепер, наприклад, всі мають право ходити до школи і вчитися, але чи всі мають можливість?

Соціалізм хоче всім дати можливість користуватися наукою, мистецтвом і вигодами життя і всюди, де тільки можна, говорити про справжню свободу. Ідея соціалізму прагне зрештою до найтіснішого збратання (федерації) людей з людьми і народів з народами як вільних з вільними і рівних з рівними; прагне тим самим до зниження всякого підданства, всякої політичної залежності, всякого уярмлення одного народу іншим і до ліквідації воєн як таких, що чужі людській природі, бо знищують поступ, здичавлюють людину. Ідея соціалізму прагне тим самим і до знищення всяких класових привілеїв і усіх станів, і до цілковитого зрівняння прав жінок з правами чоловіків. Бо, доки жінка буде займати другорядне становище, порівняно з чоловіком, доти не можна говорити ні про рівність, ні про жодну свободу.

Чому соціалізм знищує окремі стани?

Соціалізмові мусять бути чужі стани, або суспільні класи, які тепер бачимо, саме тому, що вони є найбільшою перешкодою для людської рівності; що перекладають вічно одну й ту ж працю на одних, не дозволяючи їм розвиватися всебічно. І це в той час, коли інших утримують і годують без праці, роблячи їх дармоїдами і п’явками працюючих класів.

Який же новий лад пропонує соціалізм замість нинішнього?

Передбачити у подробицях той майбутній лад важко, але головні засади, на яких він має грунтуватися, такі: замість приватної власності капіталу – власність загальна, народна, общинна; замість суспільних класів – всебічний розвиток кожного громадянина і наступна праця в різноманітних робітничих галузях; замість нинішньої сліпої конкуренції – вільний договір общини з общиною, народу з народом; замість нинішніх злиднів і боротьби за існування – сталий добробут, що грунтується на постійній праці; а також невпинний розвиток усіх вроджених здібностей кожного громадянина.

Хто буде турбуватися про все те?

Суспільство громадян піклуватиметься про те, щоб усі співгромадяни були якнайкорисніші всім. А це можливо тільки за якнайкращого і якомога всебічного розвитку.

Чи суспільство буде мати засоби для такого розвитку кожного свого члена?

Суспільство, що складається з самих працюючих людей, напевно буде мати стільки засобів, тому що буде творити немовби одне велике господарство. А ми знаємо, що велике господарство завдяки належному управлінню та організації (хорошій економії) може завжди мати більше запасів і достатків, ніж кілька малих окремих господарств разом узятих, – хоча б у них разом і було стільки ж робочої сили, скільки є у великім господарстві. До того ж треба зважити й нате, що при соціалістичному ладі кожний працюючий буде переконаний, що від його праці залежить збільшення суспільного добра, а отже, і його добра – буде тому працювати краще і з більшим бажанням, ніж тепер, коли знає, що зі своєї праці він сам буде мати щонайменше користі. Зрештою і нині навіть того капіталу, що його народ віддає на потреби держави (разом з капіталом, який висмоктують з нього багачі і лихварі), вистачило б на те, щоб кожній людині в державі дати належне виховання, – якби, зрозуміло, весь капітал витрачався б на ту мету і коли б найбільша його частина не йшла на військо, зброю, фортифікації, на плату дармоїдам чи просто на збиткові речі та розпусту вищих станів.

Чи можна, однак, майбутнє соціалістичне суспільство вважати за щось подібне до нинішньої держави?

Ніяким чином не можна, бо майбутнє суспільство буде складатися з людей рівних між собою, з самих робітників, які всі будуть справді людьми політичними, подібно як нинішні чиновники, але якоїсь особливої плати за те брати не будуть, крім того, що зароблять.

Чи ідея соціалізму нова в історії?

Зовсім ні. Вже в найдавніші часи вона сприймалася близько до серця в житті і в науці. Знаємо також, що у найбільшої частини нинішніх європейських народів у дуже давні часи земля була спільною общинною власністю. (Рештки тієї общинної власності збереглися в багатьох місцях ще й донині, а в Росії вся земля досі вважається общинною власністю.) Знаємо далі, що перші християнські общини жили спочатку згідно з засадами, подібними до нинішнього соціалізму; що у багатьох давніх і сучасних учених соціалістичні ідеї виявлялися досить чітко, хоча справжнього, нинішнього соціалізму на світі ще не було. Зрештою і весь людський поступ є частково соціалізмом, бо грунтується на спільній діяльності людей і частково на спільному користуванні тим, що давніше зроблено чи винайдено. Особливо найновіші часи великого фабричного промислу і машин найчіткіше показують образ соціалістичного способу праці.

Але чому ж не втрималися давніші соціалістичні спроби?

Давніші соціалістичні спроби не могли втриматися внаслідок великих недоліків, які бачимо в кожній спробі. Давня спільність грунтів, наприклад, не змогла втриматися тому, що їй бракувало спільного обробітку тих грунтів і справедливого, що грунтується на справедливій праці, поділу достатків. Так само і соціалістична християнська община не втрималася через брак спільної праці. Відомо, що спільна праця є першою умовою соціалізму. В наш час, – коли на вироблення найменшої голки потрібна спільна праця кількох чи кільканадцяти людей, – згадана умова дійсно існує. Таким чином, половина соціалістичного ладу, і то половина найважча, вже втілена вжиття.

Чого ж ще бракує для цілості?

Бракує тільки справедливого розподілу добра для спільного вжитку працюючих, – а саме це, власне, має на меті соціалістична реформа.

Чи така реформа можлива?

Така реформа (аж до усунення причин всякої нерівності і всілякого визискування – тобто приватної власності виробничого капіталу) не тільки можлива, але навіть необхідна, бо нинішній стан справ, попри всілякі дрібні запобіжні засоби, довго тривати не може.

Що ж має наметі соціалістична пропаганда, якщо реформа неминуча сама собою, – чи з нею, чи без неї?

Соціалістична пропаганда має на меті не раптове проведення реформи, а власне, розумне, продумане і якнайдосконаліше її впровадження. Одночасно хоче вона шляхом підготовки й освіти народу запобігти страшному, кривавому вибухові, який через зростаючий утиск, злидні і збільшення кількості пролетаріату був би невідворотним і для всієї народної освіти, для всього поступу дуже шкідливим.

Чи робітники і при нинішньому стані можуть мати якусь користь від уряду?

Можуть, але тільки тоді, коли їхні представники подаватимуть свої голоси при виробленні законів для всієї держави і коли їхні інтереси як класу не тільки найчисленнішого, але й найважливішого в державі стануть вищими від інтересів усіх інших верств. До такого впливу на уряд повинні прагнути робітники, коли ухвалюють закони на свій розсуд і для власного добра, – щоб мати можливість поступово впроваджувати в життя той високий ідеал, який їм накреслює наука і природна необхідність.

Але чи система, якої хоче соціалізм, згідна з природою людини; чи є вона натуральною, а не штучною, як її називає дехто?

Подібні звинувачення можуть робити тільки люди, які нічого не тямлять. Адже від самого початку свого існування людина прагне до щастя і добробуту, який дозволив би їй піднестися вище тваринної боротьби за існування і осягнути певний ідеал людської досконалості. Якщо осягнення такого ідеалу було можливе досі тисячу й тисячу разів, якщо люди завдяки науці, праці, доброчинності і всебічному розвитку, при належнім матеріальнім достатку доходили до дуже значного ступеня людської досконалості й задоволення (згадаймо тут Сократа, Шекспіра, Гете, Мілля) і те не суперечило їхній натурі, то чому щастя, добробут, розвиток мають суперечити цілим масам народів?

Твердження, що люди так вже створені, щоб одні були щасливими, а другі ні, щоб одні працювали і терпіли злидні, а інші споживали й розкошували без праці, – то є вищою мірою обмежене, нелюдське й егоїстичне розуміння вищих верств. Що ж до робітничого стану – є то найбільший злочин, який тільки може вчинити людина. Зрештою, то старі байки, які не мають щонайменшого значення, найменшого здорового глузду. Колись так само вірили й твердили, що земля так вже створена, щоб плавати на воді і щоб сонце оберталося навколо неї. А проте нині ніхто вже в ту дитячу байку не вірить.

Але чи можливий соціалізму нас, в Польщі, а зокрема в Галичині?

Як усюди, так і в нас, є визискувачі і визискувані – є працюючий клас по селах і по містах, якому живеться не тільки не краще, але навіть гірше, ніж будь-де. Грунт наших рільників надзвичайно подрібнений, а тому неспроможний навіть прогодувати протягом року родину і, – змусивши її залізти в борги, – дуже швидко стає власністю лихварів, банків або багатіїв. А якщо й може напів з бідою прогодувати селянську родину, то не дає їй ніякої можливості послати дітей до школи, де б вони могли одержати належну освіту по вдосконаленню грунту і господарського реманенту, а також набути потрібних у господарстві знань. Все це також веде до занепаду селянські господарства, які ніяким чином не можуть витримати конкуренції з більшими, що ведуть бодай трохи вміліше своє господарство. Величезна частина нашого сільського люду – то справжній пролетаріат, друга – напівпролетаріат, тому що хоч і володіє нерухомим майном, мусить протягом більшої частини року шукати заробітку деінде, – мусить навіть підкорятися тому самому залізному законові Лассаля, про який ми говорили вище. Серед міських робітників діється щось подібне, – хіба що на вищому рівні.

Бачимо, отже, що грунт для соціалізму в нас достатній і що стосунки наші, – такі ж хороші, які всюди, – вимагають швидких змін.

Але чи соціалізм суперечить нашому патріотичному почуттю?

Зовсім ні. І такий закид навіть смішний. Бо, як вже сказано, соціалізм суперечить всілякому гніту й визискуванню, – чи то людини людиною, чи народу народом. Отже, як тільки запанує свобода і єдність серед народів, тоді кожен зможе розвиватися якнайкраще, – бо не буде гноблений іншим так, як нині. Навпаки, можна сказати, що розвиток кожної народності, – справді прекрасний і вільний, – може настати тільки при соціалістичному ладі як найвільнішому і такому, що забезпечує народові матеріальне існування.

Але, може, для нас, поляків, вистачить самого патріотичного почуття? Може, саме тільки виборення політичної незалежності ощасливить наш народ, а тому і соціальна реформа нам не потрібна?

Хто так каже, той або засліплений, або нічого не тямить. Бо незалежність політична взагалі нічого не значить для людей порівняно з внутрішнім соціальним рабством. Яка користь буде для нашого народу з того, що наші податки замість росіянина чи пруссака буде брати і витрачати уряд, який складається з наших власних панів, що дбають так само як росіянин і пруссак лише про самих себе, а не про благо народу? Яка користь нам з того, що будемо мати власного короля, в той час як лихварі і капіталісти будуть нас обдирати і визискувати, як і раніше? Доки не подамо народові надії на соціальну реформу, тобто на поліпшення його матеріального існування, він не стане всім гуртом до виборення своєї і нашої політичної незалежності. Треба забезпечити його передусім хлібом і всіма плодами його праці, а тоді жодна сила, жодна навала не запряже наш народ в ярмо неволі, не позбавить незалежності. Іншого способу немає!

Лейпціг, дня 8 серпня 1878

Примітки

Вперше надруковано 1878 р. польською мовою у вигляді окремої брошури без заголовку й без зазначення імені автора. Стаття написана в 1878 р. В своїй автобіографії І. Франко називає цю статтю «Катехізм економічного соціалізму». Вона мала на меті популярний виклад теорії соціалізму й містить матеріал для характеристики поглядів І. Франка на закономірності суспільного розпитку. Зміст статті переконливо свідчить про значний вплив марксизму на формування філософсько-соціологічних поглядів І. Франка.

Подається за першодруком в українському перекладі.

…у такому разі ті предмети називаються товарами. Предмети виробничі є капіталом завжди… – І. Франко ототожнює товар з капіталом. Згідно з марксистським розумінням капітал як категорія характерний лише для певного історичного етапу розпитку товарних відносин. К. Маркс показав, що засоби виробництва самі по собі не є капітал. Вони перетворюються в капітал лише на певному ступені історичного розвитку, стаючи засобом експлуатації найманої робочої сили.

…їжа, одяг залишаються приватною власністю. – Термін «приватна власність» тут вживається в розумінні «особиста власність».

Рікардо Давід (1772 – 1823) – англійський економіст, ідеолог промислової буржуазії. В його працях знайшла завершення англійська класична буржуазна політична економія. Аналізуючи закони економічного розвитку буржуазного суспільства, Рікардо вперше сформулював теорію трудової вартості, що мало велике значення для розвитку політичної економії. Капіталістичні виробничі відносини він вважав природними й вічними.

…замість нинішньої сліпої конкуренції – вільний договір общини з общиною, народу з народом. – Вважаючи суспільну власність економічним грунтом соціалістичного устрою, І. Франко розумів її передусім як спільну власність громад трудящих, а соціалістичне суспільство як федерацію вільних громад. Насправді плановий розвиток соціалістичного народного господарства здійснюється в масштабах не лише господарської одиниці, а й суспільства в цілому.

… перші християнські общини жили спочатку згідно з засадами, подібними до нинішнього соціалізму… – Утопічна ідеалізація громад як прообразу майбутнього соціалістичного устрою подекуди зумовлює й їх оцінку І. Франком. Насправді вони не мали нічого спільного з принципами соціалістичного суспільства.

…половина соціалістичного ладу, і то половина найважча, вже втілена в життя… Бракує тільки справедливого розподілу добра… – За капіталізму складаються лише матеріальні й духовні передумови соціалізму. Не можна ототожнювати суспільний характер продуктивних сил при капіталізмі із суспільною класністю на знаряддя й засоби виробництва при соціалізмі.

щоб мати можливість поступово впроваджувати в життя той високий ідеал, який їм накреслює наука і природна необхідність… – І. Франко вважає, що, спираючись на капіталістичну державу, робітники, які захоплять більшість у парламенті, зможуть здійснити поступовий перехід до соціалізму. Тут у питанні про перехід від капіталізму до соціалізму він стояв на позиціях парламентаризму. Але було б помилкою ототожнювати погляди І. Франка з реформізмом, який він у цей час піддавав гострій критиці (див. «Програму галицьких соціалістів» та інші праці). Як відомо, марксизм не заперечує можливості в певних конкретно-історичних умовах мирного переходу від капіталізму до соціалізму, але виступає проти спроб абсолютизації цього шляху як єдино можливого. З часом Франко переконався в необхідності революційного переходу до соціалізму («Чого хоче Галицька робітницька громада?» й ін.). Парламентські ілюзії не відіграли суттєвої ролі в світогляді революційного демократа в цілому.

Шекспір Вільям (1564 – 1616) – англійський поет і драматург, автор багатьох комедій, історичних драм-хронік, трагедій.

Гете Йоганн-Вольфганг (1749 – 1832) – німецький поеті мислитель, один з основоположників нової німецької літератури.

Мілль. – Можливо, мається на увазі Мілль Джеймс (1773 – 1836), англійський буржуазний економіст, публіцист і філософ. Захищав теорію Д. Рікардо, хоча й вульгаризував її, твердячи, наприклад, що прибуток є винагородою за працю капіталіста. Заперечував неминучість загальних криз надвиробництва.

Лассаль Фердінанд (1825 – 1864) – діяч німецького робітничого руху, засновник однієї з опортуністичних течій у міжнародному робітничому русі, дрібнобуржуазний соціаліст і філософ-ідеаліст. Виступаючи проти економічної боротьби пролетаріату, Лассаль, згідно з оцінкою класиків марксизму-ленінізму, вносив у робітничий рух буржуазну ідеологію.

…залізному законові Лассаля. – «Залізний закон заробітної плати», сформульований Рікардо й запозичений у нього Лассалем, визначав залежність між розмірами заробітної плати й мінімумом витрат, необхідних для існування трудівника. Спираючись на цей закон, Лассаль засуджував економічні страйки, виступав проти боротьби робітників за підвищення заробітної плати. К. Маркс у «Капіталі» й ряді інших праць піддав критиці цю теорію.

…для нас, поляків… – Пропаганду соціалістичних ідей І. Франко пов’язує з широкою організаційною діяльністю серед львівських робітників, значна частина яких була польської національності. Звертаючись до поляків, пін мав на увазі трудящих – представників різних національностей Східної Галичини.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 45, с. 44 – 55.