Наше москвофільство

Іван Франко

Угода народовсько-австрійська витворила в нашім краю такий стан, що люди, котрих звичайно ділила пропасть, раптом найшлися так близько себе, що вистарчила крихітка злої волі, щоби їх перемішати в одну купу. Таке сталося з нами, русько-українськими радикалами й галицькими москвофілами. Здавалось би, що хто має очі і читав хоч трохи уважно програму русько-української радикальної партії та статті «Народу» з 1890 р., той не може перемішати сих двох напрямів. А прецінь вийшло таке, що, власне, ті люди, котрі донедавна ще, бо до 25 падолиста 1890 р., самі, хоть про око, дружили з москалофілами, тепер побачили в нас не те що союзників д. Маркова і братії, а просто рабів російського деспотизму для того тільки, що і д. Марков со братією, і ми случайно найшлися в опозиції проти «нової доби» д. Романчука і товаришів, хоч опозиція москвофільська та опозиція наша так само не похожі на себе, як програма наша не похожа на змагання москвофілів.

Що балаканка про наш союз із москвофілами, котра вийшла з не зовсім чистого джерела партійного роздразнення, на жаль, находить віру навіть у найщиріших народовців на провінції, у таких людей, котрі справді роблять честь назві «народовця» і котрих ми, при всій різниці поглядів суспільних, за їх характер і за їх діяльність серед народу вповні шануємо, – доказує нам письмо одного з таких людей, писане до нас сими днями. Містимо його тут з пропущенням назви автора й місця:

«Я знаю, що Ви, панове, щирі і світлі патріоти южно-руські. Для чого ж Ви лужитеся з нашими кацапами-аристократами – ворогами розвою нашого народу? Для чого Ви підкопуєте програму Ю. Романчука? Як ряд увидить, що значна часть русинів за програмою Р[оманчу]ка стоїть, тоді буде вспомагати розвій нашого народу, як же ж увидить, що за програмою Ром[анчука] мало русинів стоїть, тоді держатиме нас далі під…, як то ся стало, коли дурні короткозорі русини помогли недругам нашим 1869 р. кинути угодові, а для руського народу корисні внесення пок[ійного] Юл. Лаврівського до коша. Не дай Боже, щоби тепер подібно не сталося з програмою посла Романчука. Апелюю до Ваших серць патріотичних, що мете підпирати програму посла Романчука, а не помагати нашим недомосковщеним зрадникам ю звалювати і знищити».

По нашій думці, ш[ановний] автор сього письма помішав з собою дві різні речі: опозицію проти програми Романчука і спільне поступовання з москвофілами. Щодо першого скажемо, що проти програми Романчука ми виступаємо не в угоду москвофілам, не з неприхильності до розвою свого народу, а власне, для того, бо ми глибоко переконані, що програма та не може вийти на користь нашого народу, відвертаючи увагу інтелігенції від справ найважніших, підкопуючи енергію її в здобуванні прав для свого народу і в праці над його організацією та просвітою, деморалізуючи її сервілізмом супроти правительства, затіснюючи свободу думок, переконань, вірувань і підкопуючи таким способом можність справді самостійного, широкого розвою народного. Ми противні програмі Романчука не через те, немов би ми симпатизували з яким-небудь деспотизмом, чи то російським, чи меттерніхівським, чи навіть гр[еко]-к[атолицьким] єзуїтським, а власне, через те, що кождий з тих деспотизмів маємо майже за однако шкідливі для розвою нашою народу і що програму Романчука, котра, коли не признає прямо де котрого з тих деспотизмів, то проти ні одного рішуче не виступає, маємо за реакційну і в значній мірі ворожою поступові нашого народу.

Що опозиція наша проти сеї програми не в чім не похожа на опозицію москвофільську, сього і доказувати не потрібно. Адже ж москвофіли зовсім не виступають проти програми Романчука, а противно, признають, що вона є, була і буде програмою всієї Галицької Руси ще від 1772 р. Коли ж ми де в чому ставали в обороні москвофілів супроти бесідників та газетників «нової доби», так се не для того, що то були москвофіли, а для того тільки, що ми противні всякій нагінці за переконаннями, всякому проскрибуванню думок, поглядів і віровань, чи то релігійних, чи політичних, чи національних.

Запевне, боронячи принципу свободи, в прикладі до москвофілів ми не думали боронити самих їх поглядів ані, тим менше, солідаризуватися з ними. Та тільки нам бачиться, що з поглядами, переконаннями та віруваннями треба боротися доказами, наукою та освітою, а не поліцейськими мірами. Додамо, що, говорячи про москвофілів і боронячи їх від проскрипції, ми завсігди додавали, що говоримо про чесних москвофілів, то значить, ми мали на думці людей переважно з провінції, котрі з таких чи інших причин, триваючи при певних поглядах на нашу національність, в практиці являють себе такими ж щирими народолюбцями та защитниками конституційних свобод, як і найліпші з народовців. Що такі люди на провінції є, сього нам чейже ніхто не заперечить. Тільки таких людей ми й можемо назвати чесними москвофілами, а всіх тих, котрі, власне, не мають ніяких переконань, а справді працюють в наймах у слуг деспотизму за добру плату та впоюють в своїх читателів ненависть до свободи, погорду для рідного народу і його мови, ми, очевидно, ані не станемо називати чесними, ані не станемо з ними водити компанію. Противно, з ними, яко з ворогами поступу і розвою нашого народу, ми все і всюди боролися і будемо боротися.

Через те нам бачиться, що є деяке непорозуміння і в отсім письмі д. М. Драгоманова, котре ми дістали сими днями і на домагання автора містимо:

«До ситуації і я скажу, що, згоджуючись майже зо всім, що писано було про неї в «Народі», я запитаю: чи не багато вже даєте авансів галицькому москвофільству? Ви немов кличете до себе «общеруськість» в більше симпатичній формі, ніж вона виявлялась у Галичині, де вона була досі просто рутенщиною з замахами російської реакції. Я ж думаю, що в Галичині інша «общеруськість» і неможлива, і не корисна для народу.

Російська Україна вже дуже втяглась у всеросійщину, а до того там українофільство само себе поставило так, що в російщині більше прогресивного елементу, ніж в українофільстві. У Вас же народовство все-таки має в собі більше нового європеїзму, ніж москвофільство. На собі й на близьких Вам особах з «Академического кружка» 1875 – 77 рр. можете бачити, що у Вас прогресист-москалофіл переходить до українства і що хто на сю дорогу не ступа, той зостається при рутенській реакції. Навряд, щоб і надалі було інакше. Коли б же й було інакше, то се навряд було б добре, бо все-таки існування серед одної нації двох мов: одної для вищої літератури, другої для нижчої – проява патологічна й шкідлива для загалу народу, бо затрудня природний ендосмос культурний.

Ось через що тепер у Галичині треба боронити москалофільську ідею від поліцейської проскрипції, треба притягати щирих і чесних москалофілів до спільної праці на користь демосу. Та тільки ж при першому треба вказувати москалофілам на потребність стати на поле загальних прав, котрі б боронили від проскрипції всяку ідею й працю для неї, а при другому треба роз’ясняти й їм, а надто молодшим, що ширення культури серед народу не може йти при зневазі його мови.

Галицьким радикалам треба ширити в Галичині те добре, що є в російській літературі і на що кинеться тепер новорутенська реакція з барвою українофільства, а при тому треба якнайенергшійніше працювати й над своєю літературою на грунті народної мови і в дусі новоєвропейської освіти так, щоб незабаром народ ваш і навіть більш культурна людина якнайменше мали потреби в літературі російській і взагалі в чужих літературах, щоб своя література вдовольняла їх якнайчастіше. Тим ви прислужитесь і для російської України, де нормальний стан речей з сього боку настане теж і тільки тоді, коли російська література стане більше посередником між українцями і москалями, а далі й другими слов’янами, ніж домовою просвітньою справою і для українців, якою вона все-таки є й тепер, дякуючи, між іншим, недбалості й необразованості українофілів».

На се відповідаємо. Чи багато, чи не багато авансів ми даємо галицькому москвофільству, сього ми самі, очевидно, не можемо зміряти. Нам бачиться, що ми взагалі не даємо йому ніяких авансів. Ми сказали виразно в 21 ч[ислі] з 1890 р., що народовці з многих причин нам ближчі, ніж москвофіли, а щодо сих остатніх, іменно до чесних, то ми ставили до них такі вимоги, що, сповнивши їх, вони, очевидно, перестали би бути москвофілами в теперішнім значенні.

Ми не кликали до себе ніякої «общерускости», а тільки вказували людям «общеруских» переконань у Галичині дорогу, на котрій би вони могли більше користі принести народові, ніж тепер, а заразом указували їм, що консеквенцією їх «общеруских» поглядів було би писати «общерускою», чи то російською, мовою іменно для інтелігенції. Конечно, ми не казали нічого про те, чи така «общеруска» література в Галичині була би корисна для розвою суспільності; ми згоджуємося вповні з д. Драгомановим, що вона була би проявою ненатуральною; що-більше, ми твердо переконані, що така література в Галичині, в теперішнім її політичнім зв’язку, зовсім неможлива, коли ж ми радили нашим москвофілам зважитися принципіально на таку дорогу, то мали ми на думці те, що, бажаючи писати «общерускою» мовою, наші москвофіли мусили би або її вивчитися, або, переконавшися, що се неможлива річ, писати народною русько-українською мовою.

Чи сяк, чи так була би се смерть теперішній язиковій мертвечині, якою пишуть наші москвофіли, особливо для інтелігенції, а се було би, безперечно, корисне діло. Ми переконані, що жива література може бути тільки дзеркалом живої суспільності, себто й її мови, і що на грунті суспільності русько-української живою може бути тільки русько-українська література.

Інше діло відносини до існуючої живої російської літератури в Росії. Ми завше напирали й будемо напирати на те, щоби русини загалом, а особливо москвофіли, знайомилися з її передовими представителями. Що з сього виходила би й далі користь тільки для радикального українства, про се ми аж надто переконані.

Але ж, окрім літературного, можливе ще москвофільство економічне. Сам д. Драгоманов у 1 ч[ислі] «Народу» з сього року вказує на можливість такого, по своїй суті радикального москвофільства серед інтелігенції, і ми не знаємо, чому би справді йому у нас не постати. Правда, і таке москвофільство не було би корисне для самодвигнення народу, власне, тим, що опиралось би на фікції та підносило би повагу царя та ще самодерж[ця]. І проти такого москвофільства ми мусили би, очевидно, всіма силами боротися, хоч певно, що воно заставило би і наших народовців, і навіть правительство щиріше зайнятися економічними справами народу.

Затим, відносини австро-угорських русинів до людей у Росії не мусять кінчитися на одній прихильності до урядових верств, на котрих тепер стоїть абсолютизм.

Є ж уже й тепер круги чисто російські, котрі навіть борються з тим абсолютизмом, а проте стоять на становищі «общерускім». Чому ж не могла би у нас постати «общеруска партія», котра хотіла би піддержувати зносини, власне, з тими поступовими російськими «общерусами»? Що досі у нас москвофільство було на ділі рутенством з нахилом до абсолютизму, сьому не будемо перечити, хоч були й серед нього одиниці, котрі писали напівсоціалістичні «Гадки о власності» (Лозинський) та сатиричні вірші на конституцію 4-го марта 1849 р., котра була накинена австрійським урядом (Л. Данкевич).

Або хоч би такий Осафат Кобринський, в котрого голові могли погодитися проекти соціалістичного устрою громад з дивоглядною радою – покинути всякі живі мови і писати по-старослов’янськи! Конечно, одна ластівка весни не чинить, два-три чоловіки з такими поглядами не вчинять партії, та все-таки сам факт існовання таких людей показує, що москвофільство в Галичині не мусить бути рутенством.

Се, зрештою, бачимо і з приміру інших народів, де, як наприклад, у Сербії, москвофіли є радикалами. Така москвофільська партія можлива у нас при зрості світської інтелігенції та освіченого мужицтва. Що вона могла би бути корисна навіть для справи свободи в Росії, – се легко зрозуміти.

Се ми мали завважити на уваги д. Драгоманова. На все ж інше в його письмі не потребуємо відповідати, бо ми і теоретично з тим годимося, і практично, власне, те робили, що він радить.

Скажемо ще кілька слів про інші закиди, підношені деякими українцями проти русько-українських радикалів, а головно проти редакції «Народу», з поводу нашого буцімто москвофільства. Закидають нам головно поміщення буцімто цареславної статті д. М. Ф. про десятиліття пановання Олександра III, похвалу творам Успенського і взагалі підношення літератури російської як чогось такого, з чим слід знайомитись русинам, занедбання оборони русько-українського письменства, напр[иклад], проти уваг Пипіна в його рецензії «Історії р[уської] літератури» Огоновського і взагалі маловаження національної справи.

Заміти сі почасти походять з недостаточної знайомості того, що було писано в «Народі», не досить пильного або надто пристрасного сторонничого читання того, що там було написано, або, врешті, порушують справи спірні і не досить ще вияснені, справи, в котрих повинна бути допущена свобода думки й розмови. До таких спірних справ ми відносили би значення російської літератури для галицько-руської публіки.

Не вдаючися в ніякі докази, відкличемося тут тільки до статей д. Чудака, друкованих 1889 р. в «Зорі», і до того, що проти сього було писано в «Правді».

Д[обродій] Чудак доказав там фактами з історії розвою Галичини, яка користь вийшла для гал[ицько]-руської інтелігенції зі знайомості з літературою російською, а також підніс те значення, яке та література виробила собі тепер в цілім просвіченім світі. Проти тих фактів змогла «Правда» навести тільки дуже поверхові уваги ішпанця Хенера про деякі твори російської літератури, а також те, що, крім немногих чільних писателів, література російська складається з маси писателів бездарних та ретроградних.

Очевидно, що ми тих писателів бездарних та ретроградних нікому не захвалюємо. Зрештою, то само і не раз навіть в ще більшій мірі можна сказати і про всяку іншу літературу європейську, та ніхто ж не буде промовляти проти ширення німецької літератури для того, що там є маса Коцебу, Мозерів, Шентанів, Кенігів і т. д. і що їх писання чинять більшість усього друкованого по-німецьки. В літературі, як і всюди, звичайно меншість має рацію.

До таких спірних справ належить також обов’язкова полеміка з Пипіним по поводу його рецензії.

Конечно, ми дуже добре бачимо хиби тої рецензії, та нам бачиться, що там, де Пипін хотів підкопати ідею самостійності южноруської літератури, там він тільки дав сумне свідоцтво своїй власній логіці й науковості. Його ж основна теза, що самостійну літературу має тільки той народ, що має самостійну державу, щодо своєї наукової стійності може гідно стати побіч тези д. Огоновського, що самостійну літературу має тільки той народ, що має самостійну державу. Тут можна сказати сміливо: один за вісімнадцять, другий без двох двадцять.

Що ж до націоналізму, то ми вважаємо потрібним сказати ось що. В своїй програмі русько-укр[аїнська] рад[икальна] партія виразно заявила і навіть своєю назвою зазначила, що стоїть на національнім русько-українськім грунті. Наші завзяті націоналісти закидали тій програмі, що вона справу національну поставила десь у куточку, а не піднесла на самім переді. Вони не вміли чи не хотіли добачити, що націоналізм є остаточно сумою прикмет і потреб нації і що коли ми в своїй програмі старались узгляднити всі ті прикмети, обняти та вдоволити всі ті потреби, то ми тим самим поставили націоналізм не назаді, ані напереді, але в основі всієї нашої програми. Бо коли ми домагаємося повних горожанських прав для кождого русина, для кождої громади і провінції руської то очевидна річ, що се мусить значити повноправність для всієї Руси. Коли ми домагаємося поправи економічного биту руського робучого люду, то се значить, що домагаємося першої і головної основи для всякого, отже ж, і національного розвою того люду. Коли ми домагаємося повної освіти для кождого русина-українця на його рідній мові, то чейже се значить, що ми хочемо бачити сю мову якнайвище розвитою і рівноправною з усіма мовами просвічених народів. Якого ж вам іще націоналізму потрібно?

Самостійності русько-укр[аїнського] народу від польського і великоруського ми через те не ставили в програму, бо, по-нашому, се річ не програмова, т. є. не така, до котрої треба би змагати, але се факт, котрий ми признаємо елементарним. Що ми признаємо той факт і числимося з ним, то є, що ми фактично не тільки не перестаємо бути русинами-українцями, але противно, віддаємо всі свої сили роботі над піддвигненням добробуту, освіти й письменства русько-українського народу – сього чейже ніхто не заперечить.

Тільки ж, говорячи про національний розвій, національну літературу і т. и., ніколи не треба забувати, що розвій та просвіта взагалі діло інтернаціональне, оскільки вони означують призбирання певного засобу інтернаціонального знання, теоретичного й прикладного, вироблювання певного круга привичок, поглядів та установ, що характеризують всякого освіченого чоловіка і взагалі вступ нашого народу в той круг міжнародної праці фізичної й духової, що відбувається через обопільну обміну всяких здобутків і в’яже ті народи немов ув одну тісно зорганізовану спілку. Введення нашого народу в сю спілку освічених народів ми вважаємо конечною метою всякої праці нашої інтелігенції, і тільки на сій дорозі ми бачимо можність нашого національного розвою.

Націоналізм, котрий би старався відгородити нас від такої спілки з освіченими народами, ми вважаємо напрямом шкідливим, китайським. Те саме треба сказати й про національну літературу, котра у нас доти не стане справді національною, доки не буде правдиво людською, т. є. доки не буде в національній формі, т. є. рідною мовою, без ніяких патріотичних чи національних оглядів зображувати дійсних людей, яких виплоджує наш край з його географічними, кліматичними, етнографічними та суспільно-політичними особливостями. Шукаючи ідеалу чисто людського, будьмо певні, що тим, власне, будемо змагати й до ідеалу національного, бо ж поза ідеалом чисто людським ніякого ідеалу взагалі нема.

Примітки

Вперше надруковано в журн. Народ, 1891 р., № 3, с. 35 – 38, за підп.: Редакція. Статтю написано спільно з М. Павликом. Авторство: Павлик М. Спис творів Івана Франка… – С. 75; Переписка Михаила Драгоманова з Михайлом Павликом. 1876-1895: Т. 2-8. – Чернівці, 1910 – 1912. – Т. 6. – С. 100 (прим. 3, додана М. Павликом).

Подається за першодруком.

…і ми случайно найшлися в опозиції проти «нової доби» д. Романчука і товаришів… – У 1890 р. народовці на чолі з Ю. Романчуком робили спроби укласти угоду з урядом (так звана нова ера). У політичному українському середовищі тоді відбувся розкол, група на чолі з І. Франком та М. Павликом не погодились із позицією «новоерівців» і заснувала Русько-українську радикальну партію.

Лозинський Владислав (1843 – 1913) – польський історик, автор праць «Львівський патриціат і міщанство XVI – XVII ст.» (1890), «Львівське мистецтво XVI – XVII ст.» (1898) та ін. Проводив ідею «цивілізаторської ролі» польської шляхти на українських землях, хоча нерідко зібраний ним історичний матеріал суперечив цьому.

…сатиричні вірші на конституцію 4-того марта 1849 р. – Вірш Л. Данкевича «Надгробное слово карті з 4 марта 1849 р.», написаний 1851 або 1852 р., поширювався у списках, уперше його опублікував I. Франко у тексті статті «Давні акти до нового спору» (Діло. – 1883. – № 144. – 22. XII [3.1.1884]).

Данкевич Лука Якович (1791 – 1867) – український поет і громадський діяч, греко-католицький священик у Коломиї, автор віршів і байок, що підписував їх псевдонімом Лука з Ракова.

Кобринський Йосафат Миколайович (1818 – 1901) – український педагог і громадський діяч. 1842 року видав у Львові «Буквар, новим способом уложений для домашньої науки» та методичний посібник до нього, де вперше у Західній Україні запропонував звуковий метод навчання грамоти.

Успенський Микола Васильович (1837 – 1889) – російський письменник, автор реалістичних оповідань з життя селянства.

до статей д.Чудака, друкованих 1889 р. в «Зорі», і до того, що проти сього було написано в «Правді». – І. Франко має на увазі полеміку, викликану публікацією статті М. Драгоманова (під псевдонімом Чудак) «В справі відносин українців до російської літератури (Листи до редакції “Зорі”)» (Зоря. – 1889. – № 8. – С. 143 – 144; № 9. – С. 158 – 159; № 10. – С. 174 – 175; № 11. – С. 191 – 192) та відгуком на неї у редакційній передмові «Про національно-політичне виховання» (Правда. – 1889. – Вип. 10. – С. 1 – 4).

Хенер Помпейо (? – ?) – іспанський критик другої половини XIX ст., автор статті про російську літературу в мадридській газеті «El liberal». У цій статті, зміст якої переказав В. Антонович у «Листі подорожнього», опублікованому під псевдонімом Турист (Правда. – 1889. – Вип. 6), давалась негативна оцінка тогочасній російській белетристиці.

Коцебу Август-Фрідріх-Фердинанд (1761 – 1819) – німецький письменник, драматург, один із основоположників жанру сімейно-побутової міщанської комедії і мелодрами.

Мозер Густав фон (1825-?) – драматург, автор більше ста комедій, частину з яких написано у співавторстві з П. Шентаном.

Шентан Пауль (1853 – ?) – німецький письменник-сатирик.

Кеніг Генріх-Йосиф (1790 – 1869) – німецький історик-романіст.

Наталія Тодчук

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 250 – 258.