Українські «народовці» і радикали

Іван Франко

1

В ряді статей під загальною назвою «Після з’їзду українських радикалів», публікація яких була перервана з причини недуги автора, ми намагалися на тлі суспільного розвитку нашого краю вияснити генезис і структуру українських партій, щоб зрозуміти, яке значення може мати питання створення нової радикальної партії. Оскільки справа ця не втратила й досі свого значення, продовжуємо наші зауваження у статті під зміненим заголовком. У попередніх статтях ми подали коротку характеристику еволюції в лоні так званої партії святоюрської і розподіл її на фракцію клерикальну і «москвофільську»; далі ми подали деякі деталі про перший зародок національного напрямку на галицькому грунті і зазначили врешті, що з цих зародків під впливом сильного розвитку літератури й публіцистики на Україні виникла у Галичині українофільська течія. Історії і характеристиці того дуже цікавого руху варто присвятити кілька слів.

Ми вже згадували, що напрям цей виник у нас в основному під впливом творів Шевченка, до того ж творів, друкованих у Росії і просіяних через сито царської цензури. В силу загального психічного закону, що людина ззовні сприймає найлегше і перетравлює тільки те, до чого вона підготовлена вихованням, суспільним становищем, ступенем освіти й ін., з творів великого українського співця галицька молодь перейняла і зрозуміла тільки деякі уявлення, поняття і антураж, не дійшовши зовсім до основи його суспільних і філософських поглядів. Отже, з творів Шевченка зроблено висновок про якусь самостійну Україну, могутню і нещасливу, про козаків, що являють собою ідеал лицарства, відваги і патріотизму, про поляків та москалів як гнобителів цієї України.

Це була історична схема їхніх поглядів; філософську схему також можна схарактеризувати кількома словами: зла доля або ж господь-бог стоїть як над окремою людиною, так і над народами; сльози – єдиний засіб боротьби з долею, прокляття ж є зброєю слабших проти насильства і т. д. Зрештою, молоді люди навіть і не намагалися виробити собі будь-яких ясніших поглядів. Буйна фантазія, марення, що розпливалися в розкішних краєвидах України, степів і ярів, в широких, хоча і неясних уявленнях про козацьку волю і славу, про славетне минуле, про боротьбу за віру і тому подібне заступали їм реальний світ.

А коли молодечі пориви від слів штовхали їх до діла, то вчинки були страшенно подібні до їхніх понять. Винайдено було так званий козацький одяг, тобто люди, які в дійсності ніколи не бачили справжніх козаків, скопіювали ліврею панських лакеїв, здавна переодягуваних за козаків, і мимоволі взяли цю відзнаку шляхетського «балагульства» за «національний український одяг». З цих уявних козаків скопійовано також хвацькі міни, задерикуватий, а нерідко грубуватий тон і дуже часте пиття горілки.

Мода на «козацтво», започаткована у Львові, як епідемія, ширилася по всій Галичині. Під назвою «козакування» ожило у Львові відмерле вже шляхетсько-польське гультяйство в особах Климковича, Заревича, Вол. Шашкевича і купки їхніх товаришів. Це було українофільство «буйне», «вільне». Водночас у духовній семінарії створюється центр українофільства більш фантастичного, меланхолійного і сентиментального. Головним представником цього відтінку українофільства був Данило Танячкевич, пізніше уніатський піп, людина не без таланту, що мала в той час (1865 – 1869) великий вплив на українську молодь.

Під його впливом по провінційних містах засновувалися громади гімназійної молоді, здається, за зразком Громад, що існували на Україні перед повстанням 1863 р. і частково були приготуванням до нього. Зрештою, українські гімназійні громади з погляду політичного були товариствами зовсім невинними, так само як центральна громада, що існувала у Львові. Не були це навіть гуртки для самоосвіти; збиралися там, декламували вірші Шевченка, фантазували про Україну, нарікали у найзагальнішій формі на «ворогів» і «тиранів», під якими розуміли всіх – від ляха і москаля до професора, котрий вчора поставив двійку замріяному декламаторові. Справити собі «козацький стрій» було вершиною мрій не одного з цих молодиків.

Давніші бійки шкільних вихованців з євреями змінилися «боротьбою» з кацапами, тобто русинами старшої генерації, які трималися старих святоюрських поглядів, у письмі вживали церковнослов’янщини і старого правопису і ставилися скептично до українофільських марень. Боротьба була завзята і тим більш завзята, що обидві сторони взялись до неї з великою кількістю суперечливих почуттів і з фантазією, але з незвичайно малою кількістю знання і критики.

На святкуваннях і в гостинах, нарешті і в сім’ях розпочалися завзяті диспути між «батьками» і «дітьми», диспути, які не доводили до жодних позитивних результатів, бо не мали під собою ніякого позитивного грунту, а лише викликали взаємну злість та роздратування. А тим часом обидві сторони мали одні і ті ж самі хиби, обидві не мали ясної провідної думки, бо не бачили реальних стосунків, не бачили народу і його потреб, а витали у сфері якоїсь вищої політики, якихось ідеалів, одірваних від життя.

Та як би там не було, а святоюрці брали гору в сфері політики. Молодь поки що навіть не думала про практичну політику, вона була зайнята виключно поетичними фантазіями і літературно-мовними справами. Їй здавалося, що вона має в своєму таборі великого поета, яким був, відкритий Кобилянським і залучений до українофільства Танячкевичем, , на той час ще австрійський офіцер, що незабаром увільнився від військової служби. Була це без сумніву людина талановита, але без належної освіти, при тому хиткого характеру і якоїсь хворобливої вдачі. Під впливом Танячкевича він почав вчитуватися у твори української літератури – Квітки, Куліша, Марка Вовчка і Шевченка. Вірші цього останнього справили на нього могутній і фатальний вплив.

У своїх перших поезіях Федькович був поетом оригінальним, що в тоні народної пісні оспівував пригоди реального життя, – жовнірського і т. ін. Під впливом Шевченка він утратив цей реальний грунт під ногами і став писати фантастичні і химерні твори, в яких наслідував форму виразу Шевченка, особливо з його найменш зрілих творів. Галицькій молоді якраз ці твори найбільше подобалися. Їх переписували, посилали від громади до громади, декламували і навіть видавали на громадський кошт, а Федьковича відразу поставили нарівні з Шевченком. Більше того, творів справді гарних і оригінальних, його повістей і оповідань з жовнірського і гуцульського життя майже не помітили, їх поминули мовчанням, не заохотили автора до дальшої праці на цьому шляху, і незабаром він залишив його.

2

Коли ми вже згадали про українську пресу в Галичині, то варто сказати кілька слів її історії.

На початку 1860-х років, коли всю галицьку політичну пресу репрезентувало «Слово», в ньому також друкувалися дописи і літературні праці деяких українців – перші українські праці, написані для галицького громадянства. Від 1864 р. антагонізм поглибився, «Слово» перестало друкувати ці праці і за прикладом деяких російських видань стало вбачати в українофільстві «польську інтригу».

Тоді галицькі українофіли почали думати про власні видання. Ініціативу щодо цього подав поляк Павлин Свєнціцький, або Стахурський, людина дуже цікава і в багатьох планах симпатична, відома в українській літературі під псевдонімом Павло Свій і Лозовський. Емігрувавши з України після повстання 1863 р., він знайшов притулок в Галичині і дістав посаду вчителя при академічній гімназії. Як досить талановитий письменник і добрий знавець української мови та літератури, до того ж людина прогресивна, енергійна і жвава, був він, мабуть, першим поляком, який звернув увагу галицьких поляків на необхідність ближчого пізнання українців, їхнього внутрішнього та розумового життя, на необхідність ставитись до них як до братів і на велике значення добрих стосунків з українцями для майбутнього обох народів. Пропаганді цієї ідеї був присвячений квартальний журнал «Sioło».

Одночасно активно працює він серед українців, розбуджуючи, головно серед молоді, любов до України, її минулого та до мови її народу. За його ініціативою і з його допомогою почав виходити український журнал «Вечерниці». Свєнціцький надрукував у ньому початок своєї повісті «Колись було», яка через шляхетсько-польські тенденції не сподобалась редакції і була причиною його відходу. В цьому ж журналі друкувався також його переклад «Гамлета» Шекспіра, праця, між іншим, без літературної вартості. Одночасно Свєнціцький дуже активно займався справою українського народного театру, що тільки-но організувався в той час, і створив для нього кілька п’єс (переробку Мольєрового «Жоржа Дандена» і т. п.), написаних прекрасною українською мовою. Через кілька років цієї діяльності, розчарований, Свєнціцький відійшов від української літератури і цілком віддався польському письменству, в якому здобув собі почесне місце як романіст і драматург.

«Вечерниці» виходили неповних два роки, вміщуючи після відходу Свєнціцького переважно передруки українських творів, а з оригінальних речей – згадувані вже оповідання Федьковича. На галицький рух звернула тоді увагу людина, якій судилося відіграти в ньому визначну, хоч не зовсім щасливу роль, людина надзвичайно талановита, з великими заслугами щодо розвитку українофільства в Росії, з широкими знаннями, але з не найкращим характером і зовсім без тих педагогічних здібностей, без яких неможливо керувати будь-яким масовим рухом, тим більше таким неясним і незрілим, яким було галицьке українофільство.

Ця людина – Пантелеймон Куліш, приятель і товариш по недолі Шевченка і Костомарова, автор цінних «Записок о Южной Руси», численних українських повістей і поем, критичних та історичних праць. Який же був його вплив на галицьке українофільство?

3

На початку цієї статті я повинен виправити помилку, якої припустився в попередній. Отож літературний журнал, що виник при співучасті Свєнціцького, називався не «Вечерниці», а «Нива». «Вечерниці» виходили вже після закриття «Ниви» і, витримавши неповних півтора року, теж були закриті. Пізніше редактори цих журналів розійшлися різними шляхами: Вол. Шашкевич видавав деякий час літературний журнал «Русалка», Ксенофонт Климкович – літературно-політичний журнал «Мета», а Горбаль навіть погодився на місце редактора напівурядового часопису «Русь», що був органом Голуховського, і хоч редагована була непогано, вже самою своєю появою дуже дискредитувала молоду партію українофілів, даючи до рук святоюрцям бажану зброю і підставу до закиду, що українофільство – це польська інтрига. Наскільки безпідставним був тоді цей закид, доводить не тільки особистий характер самого Горбаля, людини надзвичайно чесної і незалежних, поступових поглядів, а й той напрямок, що його намагався надати галицькому українофільству головний його репрезентант на Україні – Куліш.

Попередню статтю я закінчив згадкою про вплив Куліша. Цей вплив заслуговує докладнішої характеристики, до якої, на жаль, досі не зібрано відповідних матеріалів. В той час (1865 – 1868) Куліш займав урядову посаду в Варшаві: те, що на цю службу пішов недавній член Кирило-Мефодіївського братства, було фактом не зовсім гарним. З галичанами Куліш увійшов у взаємини, мабуть, за посередництвом проф. Головацького, згодом він листується з Партицьким, братами Барвінськими і вступає в особливо близькі, приязні стосунки з Пулюєм і М. Подолинським. Отож, говорячи про ставлення українофілів до поляків, Куліш у той час рішуче застерігав своїх молодих прибічників від союзу з польською шляхтою. В одному з своїх листів до Барвінського він писав, напр., таке: «А щодо поляків, то завжди стійте так, як я сказав у своїй пісні:

Поки Рось зоветься Россю,

Дніпро в море ллється,

Поти серце козацькеє

З панським не зійдеться.

Щоб галицьким українофілам не закидали, що вони діють в інтересах польської інтриги, вживаючи фонетичного правопису, укладеного ним, Куліш готовий був навіть радити галицьким українофілам, щоб ті відкинули фонетику й писали старою етимологією.

До речі, треба сказати, що Куліш не знав Галичини, не знав ні умов, ні людей, з якими хотів починати працювати, а тому не міг мати ясних поглядів на те, що і як треба робити в Галичині для зростання українофільського руху. Як людина надзвичайно нервова та імпульсивна, він смикав своїх молодих прибічників то в один, то в другий бік, не даючи їм, власне, ніяких позитивних вказівок, залишав їх, коли відкривав у них якісь ознаки звичайної «галицької цивілізації», тим самим відштовхуючи від себе.

І все-таки дві заслуги треба признати за Кулішем, хоча обидві з певними застереженнями. Він перший звернув увагу молодих галицьких українофілів на потребу ґрунтовного вивчення історії України, вказував їм джерела, акти, рукописи, а в своїх власних історичних творах, у яких поруч з влучними і правдивими поглядами було багато неясностей разом із зарозумілістю дилетанта, він подавав навіть початкуючим історикам матеріали для критичного розгляду та імпульс до глибшого вивчення обраної теми. Помилки справжніх талантів, як відомо, більш повчальні для учнів, ніж здобуті ними непохитні істини.

Другою заслугою Куліша було те, що він звернув увагу галичан на потребу літератури для простого народу. Правда, сам Куліш ніколи не був популярним письменником, а його переклади святого письма, призначені, звичайно, для простого люду, є зразком важкої, штучної і неприродної мови, зразком, як таких речей не слід робити. Та як-не-як, а в своїх творах Куліш завжди звертав увагу на простий люд, на його пісні й оповідання, на його життя і злидні, на потребу протидіяти цим злидням і працювати для освіти простого народу. Виразної програми цього протидіяння і навіть цієї освітньої праці Куліш не подавав, він тільки робив наголос на необхідності провадити освітню роботу в національному українському дусі. Та в Галичині під тиском реальних обставин ці думки мали живо проростати, і в результаті привели до заснування товариства «Просвіта» в 1867 р. Ця подія, надзвичайно важлива в історії розвитку галицьких українців, була разом з тим і закінченням доби галицького українофільства.

4

Думка, що з заснуванням «Просвіти» власне закінчилось галицьке українофільство, може здаватися парадоксальною, проте вона правдива. Ми вже згадували раніше, що галицьке українофільство було так само романтичне, спиралось на мрії і фантазії, так само було далеке від реального галицького народу, як і ретроградне та аристократичне святоюрство. Воно любило Україну, про яку мало туманне уявлення, любило і захоплювалось мовою Шевченка й Куліша, але мови свого власного народу або не знало добре, або вважало її зіпсованою; воно захоплювалось українськими думами й піснями, але не звертало уваги на ті пісні, що їх співав галицький народ.

Те, що такий напрям не міг бути тривалим, зрозуміло само собою. Умови реальної дійсності надто болюче контрастували з вимріяним українським раєм, щоб його не перевтілити. Такі натури, які серед найбільш суперечливих обставин могли б зберегти давній, неясний ідеал і йти за ним крізь життя, належать всюди до винятків, а тим більше в Галичині.

Навпаки, надто часто тут можна було зустріти натури цілком протилежні, які здатні були протягом одного дня докорінно змінювати свій ідеал, сьогодні топтати те, що вчора обожнювали. Так, наприклад, найбільш талановитий і палкий, на перший погляд, українофільський публіцист, редактор «Вечерниць» і «Мети» Ксенофонт Климкович після закриття цього журналу без вагання перейшов до прямо протилежного табору, став у ряди вже не консервативного і безпорадного святоюрства, а новонародженого, войовничого «москвофільства», в суті своїй ворожого ідеї самостійності України і її національного розвитку в Галичині.

Він виїхав у Відень, щоб там разом із Ливчаком видавати «москвофільський» часопис «Славянская заря», який, щоправда, не тримався довго, зате вселив у Климковича почуття власної гідності і назавжди поклав на нього тавро відступника від своїх принципів. Він скінчив як редактор і коректор церковно-ультра-клерикального часопису «Рускій Сіон», що виходив за попереднього митрополита Йосифа Сембратовича.

Климкович не був явищем поодиноким. Він був найяскравішим проявом цієї кризи в поглядах галицьких українофілів, яка відбувалася в бурхливі 1867 – 1868 роки. Сліди такої кризи бачимо, напр., у діяльності Ом. Партицького, який у своїй книжці «Провідні ідеї в творах Т. Шевченка» висловлював дуже сміливі погляди і з запалом підносив радикальні думки Шевченка про «церкву-домовину» та про те, що аж після розвалу церкви-домовини з-під її руїн постане Україна, а пізніше в «Просвіті», як і в публіцистиці, став захисником напряму поміркованого, навіть консервативного в справах політики і більш галицького, ніж українського, в справах літератури й мови.

Подібна еволюція відбулася також у поглядах Володимира Барвінського, Данила Танячкевича та інших українофілів, які спочатку були палкими прихильниками Куліша і поклонялися Шевченкові, але поволі з радикальних і революційних віршів останнього вирізали щораз більше, відповідно до того, як їхні власні інтереси тягнули одного з них у бік політичного опортунізму на галицькому грунті, а другого в бік організації уніатського духовенства в Галичині в одностайну фалангу, пройняту народним духом, здатну ставити опір ультраклерикалізму, але при цьому уже по своїй природі клерикальну, що ототожнювала інтереси церкви з інтересами народу. Цілком очевидно, що ні одна, ні друга дорога не відповідала програмі Шевченка, хоч обидві прикривали свою наготу уривками з його поетичних творів.

Цілком очевидно, що цей напрям, уже не українофільський, а галицький, національний, продиктований умовами цього краю, а ще більше власними, а не тимчасово позиченими у Шевченка поглядами окремих осіб і гуртків галицьких русинів, мусив взяти перевагу в «Просвіті», товаристві виключно галицькому, що було призначене для місцевого люду і було змушене жити й працювати в місцевих умовах.

Дисгармонія між українофільською фразеологією і згаданими умовами відразу виявилась надзвичайно яскраво. В «Меті» можна було говорити про тиранію поляків і москалів на Україні, – в популярних виданнях «Просвіти» принаймні про перших не можна було згадувати. В часописах і теоретичних, брошурах можна було писати про «церкву-домовину», а в виданнях «Просвіти» цю церкву спочатку мовчки, а дедалі зовсім виразно було визнано за одну з найголовніших святощів України.

В часописах можна було фантазувати про Україну, про козаків і козацьку «волю», – для простого народу треба було писати про речі практичніші, ближчі до його життєвих інтересів. Оскільки ж до цих інтересів найближче стояло духовенство, то й не дивно, що в виданнях «Просвіти» відбилися одразу основні погляди на простий народ і народне життя – не радикального і ліберального українофільства, а консервативного, мало освіченого, а в справах політичної економії просто наївного українського духовенства. «Молися і працюй», «ощадливість і тверезість», «віра і лояльність» – ось головні засади, головні практичні поради, які вміли подати українському народові ті самі, що між собою дискутували про «церкву-домовину» і з запалом декламували Шевченків «»:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте!

Примітки

Вперше надруковано польською мовою в газ. «Kurjer Lwowski», 1891, № 316, 14 листопада, с. 1; № 322, 20 листопада, с. 2; № 326, 24 листопада, с. 1 – 2, і № 328, 26 листопада, с. 1, без підпису, під заголовком «Narodowcy i radykali ruscy».

Подається за першодруком в українському перекладі. Стаття, мабуть, не закінчена, бо в ній нічого нема ані про народовців, ані про радикалів.

І. Франко та інші прогресивні діячі, беручи участь в окремих «народовських» виданнях 70 – 90-х років, не поділяли політичної програми «народовців».

В ряді статей під загальною назвою… – Мова йде про чотири статті, які І. Франко під спільною назвою «Po zjezdzie radykałów ruskich» опублікував у газ. «Kurjer Lwowski», 1891, № 279, 8 жовтня, с. 1; № 280, 9 жовтня, с. 1 – 2; № 283, 12 жовтня, с. 1; № 285, 14 жовтня, с. 1.

Климкович Ксенофонт Григорович (1835 – 1881) – український письменник, перекладач.

Заревич Федір (літ. псевдонім Юрко Ворона, 1835 – 1879) – український письменник і журналіст. У 1862 – 1863 рр. редагував у Львові журнал «Вечерниці».

Шашкевич Володимир Маркіянович (1839 – 1885) – український письменник.

Танячкевич Данило (1842 – 1906) – український культурно-громадський діяч.

…відкритий Кобилянським… Осип Федькович… – Кобилянський Антон (1837 – 1910) – український культурноосвітній діяч «народовського» напряму. Сім українських поезій О. Федьковича вперше були опубліковані А. Кобилянським 1861 р. у Чернівцях у його брошурі «Слово на слово до редактора «Слова» як зразки справжньої української народної мови й поезії.

Свєнціцький Павлин (літ. псевдоніми Павло Свій, Стахурський, 1841 – 1876) – польський і український письменник.

«Sioło» («Село») – двомовний польсько-український літературно-науковий журнал. Видавався у Львові в 1866 – 1867 рр.

«Вечерниці» – літературно-громадський тижневик. Виходив у Львові в 1862 – 1863 рр.

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819 – 1897) – український письменник, критик, історик, етнограф.

«Нива» – орган «народовців», виходив як літературний додаток журналу «Мета», в 1865 р. – як окремий журнал у Львові.

«Русалка» – літературний тижневик, орган «народовців», виходив у Львові 1866 р. за редакцією В. Шашкевича.

«Мета» – літературно-політичний щомісячний журнал, орган «народовців». Виходив у Львові 1863 – 1865 рр. Видавець і редактор К. Г. Климкович.

Горбаль Кость (1836 – 1903) – український діяч, педагог і журналіст. У 1887 р. видавав газету «Русь», що виходила у Львові двічі на тиждень при співучасті Ф. Заревича; був також редактором журналу «Нива».

Голуховський Агенор (1812 – 1875) – австрійський державний реакційний діяч, був тричі намісником Галичини. Проводив політику на обмеження прав і полонізацію українців, підтримуючи проект примусового переведення української писемності на латинський алфавіт.

Головацький Яків Федорович (1814 – 1888) – український поет, вчений і педагог. Член літературного угруповання «Руська трійця».

Партицький Омелян Осипович (1840 – 1895) – філолог, історик, педагог. В 1880 – 1885 рр. редагував журнал «Зоря».

Пулюй Іван (1845 – 1918) – український культурно-громадський діяч і вчений.

Подолинський Михайло (1844 – 1894) – український культурно-громадський діяч.

Ливчак Йосип Миколайович (1839 – 1914) – культурний і громадський діяч москвофільського напряму, вчений i винахідник. Видавав у Відні в 1867 – 1868 рр. журнал «Славянская заря».

«Рускій Сіон» – клерикальний журнал, орган львівської митрополії. Виходив у Львові в 1871 – 1883 рр.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 198 – 206.