«Прискали пречисті звуки…»

Іван Франко

Прискали пречисті звуки,

Мов рожанці кришталеві,

Геть угору, під склепіння,

До привітних ангелят,

А від них плили лагідно

Вниз, у сльози, таючи,

І бальзамом пречудовим

Капали на хорі душі –

І зробилось світло в мні:

Гнів, ненависть, сумнів, злість

Видались душі скрушеній

Так нікчемним тягаром,

Так не гідним її змагань

1 глубокого чуття!..

І замість з чолом похилим

Враз із другими молитись,

Я згадав про чисте те

І побожнеє бажання

Непобожного поета:

«До нічного небозводу,

Де зірки святі видати,

Я б устами рад припасти

І бурливо заридати!»

Я не можу гнуть колін

Перед тим знаком терпіння,

Що ще жодної потіхи,

Ні надії мні не дав.

Що мені оті минущі

Марні людські установи,

Сли вся суть моя мні мовить:

«Ніколи не проливав

Бог на древі свої крові!»

Я не можу вірить, Христе,

В божеську твою натуру,

Але вірю, щиро вірю

В божеську твою любов

І глубоко поклоняюсь <…>

Примітки

Твір із рукописної спадщини І. Франка. На його існування та, зокрема, на наявність у ньому віршової цитати із Г. Гейне свого часу вказував франкознавець Я. Ярема у статті: Іван Франко і творчість Генріха Гейне // Радянське літературознавство. – 1960. – № 1. – С. 23. Твір не входив у жодне із досі здійснених видань. З якихось причин виявившись поза увагою Франка за його життя, цей твір на час, коли розпочалася робота із систематизування архіву поета, окремими мотивами та ідеями, що засвідчують Франкову симпатію до християнського віровчення та сповідь зворушення культовим дійством, уже не міг не викликати остороги упорядників, котрі були змушені обсяг публікованої спадщини вписувати в ідеологічні настанови доби.

Вірш не закінчений. Змальовано переживання й роздуми героя – учасника церковної відправи, особистості неординарної, яка не може й не бажає сліпо наслідувати оточуючих у своєму духовному житті. Роздуми ці складні: з одного боку, наявна атеїстична теза, за якою герой не вірить в існування Христа як реальної особи, як «Божеської натури», з усіма пов’язаними з цим подіями, як-от: розп’яття та чудесне воскресіння Сина Божого (зразки такого вільнодумства виявляються у цілому ряді статей І. Франка, див. т. 45 та ін.), з іншого боку, – герой з пієтетом приймає те людинолюбне почуття, яке, за його переконаннями, лежало в основі вчення Христа. Очевидно, розвиток думки про «Божеську любов» мав становити продовження цього твору.

…побожнеє бажане Непобожного поета… – Так характеризуються далі цитовані (у перекладі самого Франка) чотири рядки з вірша Г. Гейне «Уночі в каюті» («Nachts in der Kajüte») циклу «Північне море», збірки «Книга пісень».

Публікується вперше, за автографом (ф. 3, № 293).

Микола Бондар

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 111 – 112.