Св[ятий] Іван і розбійник

Іван Франко

Милий Боже, скільки в світі дива!

Із острова Патму, із заслання,

Повертає до Ефесу-міста

Вчитель Божий, Богослов Іван.

На розпуттях міста, на майдані,

Він голосить явно Боже слово,

Покріпляє словом душі хорі,

Сіє віру, мов плідну пшеницю.

Тиснуться до нього вбогі люди,

Хорі тілом і слабі душею,

Вірою сліпі й сліпі очима,

Сироти без роду і без Бога, –

Всім у нього є потіхи слово.

Протиснувся й сирота хлопчина.

Голий, босий і давно не митий,

Сам на світі, як билина в полі,

З тих нещасних без кута, без хати,

Що ночують в ямах та гробницях,

Що крадуть та жебрають, щоб жити.

Кілька день вже за святим він ходить,

Здалека за ним очима водить.

На устах святого оком висить,

А в самого ув очах дитячих

Розгорається огонь таємний,

Смагле личко рум’янцем палає.

Та не смів він ближче підступити,

Ані слова мовить до святого.

Та святий Іван його побачив

І, скінчивши слово до громади,

Сам до хлопця вбогого підходить,

І бере його за праву руку,

І глядить йому так любо в очі,

І говорить стиха: «Йди за мною!»

Бризнули з очей у хлопця сльози,

Він не міг промовить ані слова,

Тільки впав до ніг святого мужа,

Цілував їх і росив сльозами.

Після того днів минуло много;

За святим Іваном невідступно

День і ніч ходив отой хлопчина,

День і ніч його кождіське слово

Ухом він ловив і цілим серцем.

Як та губка насяка водою,

Так він словом Божим насичався,

І душа, гірким сирітством бита.

Під промінням теплої любові

Розцвітала, мов чудова квітка.

Та з Ефесу в дальшу путь рушає

Сіять сім’я пресвятого Слова

Вчитель Божий, Богослов Іван.

Приклика єпископа старого

І йому він віддає хлопчину

І таке при тім говорить слово:

«Сього хлопця, сю живую душу,

Перед Богом скарб неоціненний,

Брате, я в твої складаю руки.

Будь для нього, чим був я для нього,

Як поверну, то душі оцеї

Я від тебе, брате, зажадаю».

Тихо-тихо Дунай воду несе,

Ще тихіше рік за роком лине.

Рік за роком лине, проминає,

Не верта учитель до Ефеса.

Аж на сьомий рік вернув учитель,

Приклика єпископа старого

І до нього стиха промовляє:

«Де мій син, що я тобі повірив?»

Похиливсь єпископ, мов кедрина,

Хмара суму на лице насіла:

«Батьку, вмер твій син!» – він промовляє.

«Де, коли і як умер?» – питає

Вчитель. «Батьку, він умер для Бога!

Не оперся він покусам злого,

Згордував любовію моєю,

На погані шляхи він пустився,

А тепер розбійником є в горах».

«За сю душу, брате, ти в день суду

Відповідь даси самому Богу!

Та вкажи мені в ті гори стежку!»

І пішов у ліс святий учитель.

Недалеко перейшов він лісом,

Аж розбійники його напали.

«Заведіть мене, де ваш атаман!»

Як побачив вчителя атаман,

Відвернув лице своє поблідле,

Бо цей погляд тихої любові

Найстрашнішим був йому докором.

«Жди, мій сину, – промовляє вчитель

Не втікай, я ж старець безоружний!

Богу я прирік тебе святому,

То за тебе мушу одвічати.

Радо я віддам життя за тебе,

Та тебе покинути не можу,

Бо за тебе власною душею

Перед Господом я заручився».

Бризнули з очей опришка сльози,

Він не міг промовить ані слова,

Тільки впав до ніг святого мужа,

Цілував їх і росив сльозами.

Зараз він покинув розбійництво

І поніс покірно хрест Христовий,

З шляху правди не схибив до смерті.

Примітки

Уперше надруковано в кн.: Читанка руська для 3 класу шкіл середніх. – Львів, 1896. – С. 216 – 219, без підп.

У 1893 – 1897 рр. Франко брав участь в укладанні читанок для українських шкіл Галичини. Твори вносили до них, як правило, без зазначення авторства. Після виходу у світ покажчика «Матеріали до української бібліографії. Спис творів І. Франка… Вил, 1. – Львів, 1918», який готувався до друку ще за життя письменника, підручникові поезії «Цісарська сльоза», «Чия заслуга більша?» та «Св. Іван і розбійник» стали вважатися оригінальними творами Франка. Під цією маркою їх включено до видання: Франко І. Твори: У 30 т. – Харків: «Рух», 1929. – Т. 18, – С. 218 – 226, а згодом (за винятком «Цісарської сльози») передруковано у двадцятитомному зібранні (К., 1954, т. 13, с. 274-278).

К. Сєкарєва у статті «До питання атрибуції поетичних творів І. Франка, надрукованих у шкільних підручниках» (Питання текстології. Поезія і проза. – К., 1980) заперечила оригінальність цих поезій. Дослідниця зіставила їх із польськими аналогами С. Яховича («Święty Jan», «Uboga wdowa») та Ф. Валігурського («Łza monarchy»), віднайденими нею в польських хрестоматіях і дійшла до висновку, що всі три українські тексти є перекладними. Більше того, вірш «Св. Іван і розбійник» виявився, за К. Сєкарєвою, метаперекладом, оскільки С. Яхович, у свою чергу, послуговувався німецьким оригіналом Й.-Г. Гердера «Der gerettete Jüngling».

Явище, за якого Франко не помітив атрибуційної неточності при перегляді вищезгаданого покажчика, дослідниця відносить до розряду «помилок пам’яті». Для ілюстрації своїх компаративістських спостережень дослідниця використовує тільки початки поезій. Перекладний характер українських уривків тут і справді очевидний. Однак далі перекладач інколи вдається до суттєвих змін. Наприклад, розширює і поглиблює образ хлопчика («Св. Іван і розбійник»), наділяючи його, крім квітучого здоров’я, ще й сирітською долею; ретушує містичне тло вчинку убогої вдови («Чия заслуга більша?); із «Цісарської сльози» усуває надто вже вірнопідданську останню строфу.

Ці модифікації – сліди саме Франкового «духа печаті», що є додатковим аргументом на користь атрибуції інваріантів (К. Сєкарєва залишає остаточне вирішення проблеми авторства відкритим). З огляду на це вважаємо вірші поетичними переробками Франка і подаємо у примітках твори С. Яховича, Ф. Валігурського та Й.-Г. Гердера, що були для поета взірцями.

Легенда Й.-Г. Гердера «Der gerettete Jüngling», переробкою якої є цей вірш, згадується в одній із записних книжок Франка серед творів, що готувалися ним для вищезгаданої читанки (автограф записної книжки: ф. 3, № 198, с 44 – 45). Найімовірніше, Франко користувався підручником «Німецька хрестоматія для старших класів…», 1888, де вірш Гердера вміщено на с. 475 – 476. Подаємо за віщанням «Herders Werke. Zweiter Teil. Hrg. von Hans Lambel».

Der gerettete Jüngling

Eine schöne Menschenseele finden,

Ist Gewinn; ein schönerer Gewinn ist,

Sie erhalten, und der schönst’ und schwerste,

Sie, die schon verloren war, zu retten.

Sankt Johannes, aus dem öden Pathmos

Wiederkerend, war, was er gewesen,

Seiner Herden Hirt. Er ordnet’ ihnen

Wächter, auf ihr Innerstes aufmerksam.

In der Menge sah er einen schönen

Jüngling; fröhlische Gesundheit glänzte

Vom Gesicht ihm, und aus seinen Augen

Sprach die liebevolle Feuerseele.

«Diesen Jüngling, – sprach er zu dem Bischof, –

Nimm in deine Hut. Mit deiner Treue Stehst du mir für ihn! –

Hierüber zeuge Mir und dir vor Christo die Gemeine».

Und der Bischof nahm den Jüngling zu sich,

Unterwies ihn, sah die schönsten Früchte

In ihm blühn, und weil er ihm vertraute,

Ließ er nach von seiner strengen Aufsicht.

Und die Freiheit war ein Netz des Jünglings;

Angelockt von süßen Schmeicheleien,

Ward er müßig, kostete die Wollust,

Dann den Reiz des fröhlichen Betruges,

Dann der Herrschaft Reiz; er sammlet um sich

Seine Spielgesellen, und mit ihnen

Zog er in den Wald ein Haupt der Räuber.

Als Johannes in die Gegend wieder

Kam, die erste Frag’ an ihren Bischof

War; «Wo ist mein Sohn?» – «Er ist gestorben!» –

Sprach der Greis und schlug die Augen nieder.

«Wann und wie?» – «Er ist Gott abgestorben,

Ist (mit Tränen sag’ ich es) ein Räuber».

«Dieses Jünglings Seele, – sprach Johannes, –

Fodr’ ich einst von dir. Jedoch wo ist er?» –

«Auf dem Berge dort!» –

«Ich muß ihn sehen!»

Und Johannes, kaum dem Walde nahend,

Ward ergriffen (eben dieses wollt er),

«Führet, – sprach er, – mich zu eurem Führer».

Vor ihn trat er! Und der schöne Jüngling

Wandte sich; er konnte diesen Anblick

Nicht ertragen.«Fliehe nicht, о Jüngling,

Nicht, о Sohn, den waffenlosen Vater,

Einen Greis. Ich habe dich gelobet

Meinem Herrn und muß für dich antworten.

Gerne geb’ ich, willst du es, mein Leben

Für dich hin; nur dich vortan verlassen

Kann ich nicht! Ich habe dir vertrauet,

Dich mit meiner Seele Gott verpfändet».

Weinend schlang der Jüngling seine Arme

Um den Greis, bedeckete sein Antlitz,

Stumm und starr; dann stürzte statt der Antwort

Aus den Augen ihm ein Strom von Tränen.

Auf die Kniee sank Johannes nieder,

Küste seine Hand und seine Wange,

Nahm ihn neugeschenket vom Gebirge,

Läuterte sein Herz mit süßer Flamme.

Jahre lebten sie jetzt unzertrennet

Mit einander; in den schönen Jüngling

Goß sich ganz Johannes schöne Seele.

Sagt, was war es, was das Herz des Jünglings

Also tief erkannt’ und innig festhielt?

Und es wiederfand, und unbezwingbar Rettete?

Ein Sankt-Johannes Glaube, Zutraun,

Festigkeit und Lieb’ und Wahrheit.

У примітці до вірша Гердера («Herders Werke…») зазначено: «Порятований юнак. Зі зб.: «Розсіяні листки», VI, 285 – 289. Джерелом цієї легенди звичайно вважається (вслід за Дюнцером) Климент Александрійський (Guis dives salvetur, с. 42, або Eusebius Historia ecclesiastica, III, 23, куди ця легенда перейшла від Климента). Гердера могла надихнути також «Legenda Aurea (IX, 6)», котра покликається на Климента і на церковну історію; однак вона не може вважатися реальним джерелом, оскільки Гердер багато разів виказує детальне знання оповідань Климента у дрібних деталях, котрих бракує у скороченому варіанті «Legenda Aurea» (S. 261).

Франко з’ясовував генезу апокрифічного повір’я про святого Івана та парубка-розбійника у передмові до 3 тому видання: «Апокрифи і легенди з українських рукописів… – Львів, 1902», де вміщене у розділі «Оповідання про св. Івана Богослова» (тексти В, Г, И) (див. 38, 206). При цьому використовував не Г. Дюнцера, а Р. Ліпсіуса («Апокрифічні оповідання і легенди про апостолів»). Полемізуючи з версією останнього про локальне походження легенди, яку Климент Александрійський начебто «узяв не з жодного писаного джерела, а з усного переказу», Франко пропонував вважати її уривком «із якогось більшого оповідання про Іванову подорож», уступом «із якихось давніх апокрифічних «обходів Іванових»».

Твір подається за першодруком.

Гердер Йоганн-Готфрід (1744 – 1803) – німецький філософ, письменник, фольклорист, етнограф і літературознавець. Один із родоначальників романтизму в німецькій та інших європейських літературах, чому особливо послугувала його славнозвісна антологія фольклору «Голоси народів у пісних» («Stimmen der Völker in Liedern»), 1807 р. Цікавився Україною Франко неодноразово відзначав величезний уплив Гердера на подальшу долю німецької та слов’янських літератур, хоча й критикував як історично недостовірні його ідеалістичні погляди на «голубіше» слов’янське плем’я, що довгий час надихали слов’янофільський рух.

Дюнцер Генріх (1813 – 1901) – німецький філолог та історик. Укладаючи примітки до свого перекладу «Фауста» Гете, Франко опирався на коментарі Дюнцера. Був знайомий із його працею «Пояснення до німецьких класиків».

Климент Александрійський (бл. 150 – до 215) – ранньохристиянський мислитель і письменник, У творах прагнув синтезувати християнське вчення з елліністичною філософією та культурою.

«Legenda Aurea» («Золота Легенда») – популярний у середньовічній Європі класичний досвід казань про святих, створений італійським теологом-домініканцем Яковом Ворагінським (бл. 1229 – 1298).

Ліпсіус Ріхард-Адальберт (1830 – 1892) – німецький теолог, дослідник апокрифічної літератури.

Святий Іван (Іоанн Богослов, Йоанн Євангеліст) – апостол, улюблений учень Ісуса Христа, автор четвертого Євангелія та Апокаліпсису. Його називали Євангелістом любові, бо акцентував не на детальному описі діянь Учителя, вже відомих зі свідчень синоптиків Матфея, Марка та Луки, а лише на тих проповідях і чудах, котрі потверджують Божественність Христа. Почуття, з яким Іоанн пише про любов до Бога і ближніх, особливо глибоке. Єдиний з апостолів, що йшов слідом за Ісусом на Голгофу, а там умираючий віддав йому в опіку свою Матір. До смерті Богородиці Іоанн проживав у Ефесі – великому місті на західному узбережжі Малої Ази, і був тут «стовпом» Церкви, заснованої св. апостолом Павлом. Зазнавав переслідувань від римського імператора Доміціана. Найтяжче випробування – казан із розтопленою оливою, з якого вийшов неушкодженим. Своє Євангеліє Іоанн Богослов теж написав у Ефесі, наприкінці І ст.

Із острова Патму, із заслання – Заслання на острів Патм (Патмос) – ще одне випробування, завдане Іоаннові імператором Доміціаном. Тут євангеліста навідало Одкровення. Він написав Апокаліпсис, у першій главі якого пояснив причину свого вигнання: «Я, Йоанн, брат ваш і спільник у скорботі й у царстві, і в терпінні Ісуса, був на острові, званому Патмос, – за слово Боже і за свідчення Ісуса». Після смерті імператора Іоанн повернув до Ефеса, де й помер у столітньому віці.

Андрій Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 164 – 166 (текст), 842 – 847 (примітки).