Ювілей Михайла Павлика

Іван Франко

Михайло Павлик – один із визначних діячів серед нашої суспільності і відіграв немаловажну ролю в її розвою протягом остатніх 30 років. Ювілей його 30-літньої діяльності, що відбувся д[ня] 20 падолиста м[инулого] р[оку] у Львові, був дуже цікавим явищем, немов оказом симпатії широких кругів нашої суспільності до особи й провідних ідей Павлика, а властиво, можна сказати, далеко більше до особи, ніж до ідей.

Бо на звиш 170 адресів, листів, привітів, одержаних ювілятом і опублікованих у ювілейній книжці [Ювілей 30-літньої діяльності Михайла Павлика (1874 – 1904). З портретами ювілята і рідні. У Львові, 1905. – [Іван Франко].], заледве 5 виявляє ясніше розуміння провідних ідей Павликової діяльності (борщівська телеграма кладе натиск на його заслуги, «положені на політичне і суспільне освідомлення українського народу», ст. 35; лист «Гуцула» бачить у ньому «смілого і відважного борця за хлопську долю, а тим самим і за зміну теперішнього несправедливого устрою цілої суспільності», ст. 36; центральний виділ нар[одних] спілок у Коломиї признає його провідною думкою те, «що робітний нарід повинен передовсім сам над собою працювати і своїми силами старатися о своє добро», ст. 38; київська адреса шанує його заслуги коло того «правдивого поступу, який зазначується прокиданням світлої думки в людей, скасуванням їх релігійних шкідливих казок та забобонів і ступанням на шлях, прямуючий до мети, де сходяться в одно ідеали громадського життя й віри», ст. 52 – мимоходом кажучи, фраза зовсім неясна); решта обертається щодо ідейного боку в сфері загальників та утертих фраз або признає ювілятові такі заслуги, яких він не зробив, приміром], познайомлення українців із життям Драгоманова (адреса від учнів агрономічної школи в Умані, ст. 57), або, гублячися в загальниках, далеких від якої-будь програмовості, як, прим[іром], адреса з Антонова, що величає д. Павлика «великомучеником народу, синонімом героїзму і самовідречення» і бажає, щоб його ювілей став новою ерою в нашім житті, основанім на братерстві, згоді, єдності і добрі всіх людей, в якій нема «ні сльоз, ні нужди, ні ложі», ст. 33.

Зате майже всі адреси і привіти однодушно підносять непохитність та характерність ювілята, його невтомну працю, його самовідречення, мучеництво та витривалість, його «хрустальну» щирість та ревність (ст. 39), його неустрашеність та сердечність.

Адреса екзекутивного комітету Укр[аїнсько]-руської соціал-демократичної партії у Львові називає його «емігрантом у своїм ріднім краю» (ст. 43), київська адреса ставить його «в ряді всіх великих людей, в тому ряді, який починається (?) Ісусом» (ст. 53), адреса «Руської бесіди» у Львові шанує в ювіляті «чоловіка і громадянина, котрий, бажаючи для мільйонів світла, правди і хліба, боровсь не тільки з ворогами народу, але і з своїми, завдаючи одним і другим і відбираючи від них тяжкі удари, що полишили по собі близни, – найкраще свідоцтво Твоєї праці!»

Ся адреса бачить, як ювілят «з вдоволенням приглядається, як дальші і ближчі, могутні і слабі вороги Твоїх ідей самі стараються обезпечити права і заспокоїти потреби найнижчих суспільних верств, значить, здійснити одиноке Твоє бажання» (ст. 42) – фраза, що або не має ніякого значення, або являється гіркою іронією над ювілятом і його прихильниками, що буцімто тепер не «стараються» про заспокоєння потреб найнижчих суспільних верстов, а полишили се «самим ворогам» ювілята.

Розуміється, від таких принагідних гратуляцій годі ждати ясних і широких ідей і брати їх на критичну вагу. Найважніше те, щоб вони були щирі і щоб не ставляли ювілята та його ідей у фальшивім світлі. Нехай і так, що найбільша часть привітів, присланих д. Павликові, подиктована справді щирою прихильністю до його особи й характеру; та що ідейний бік його праці знайшов у привітах так мало дійсного зрозуміння і відповідної оцінки, се також не вина гратулянтів, може, й не самого ювілята; се вина загально слабої ідейності нашої суспільності, вина нашої преси, яка не постаралася вияснити відповідно та всесторонньо діяльність ювілята, його заслуги й його хиби, вина головно того комітету, що мав приготовити ювілей і властиво не підготовив нічого, бо не то що не видав, як наміряв ізразу, повного видання його творів [Чому сього не зроблено, про се член комітету д[обродій] М. Лозинський у передмові до цитованої ювілейної книжки говорить щось зовсім неясне, буцімто комітет про сей свій намір оповістив у цвітні 1904 р. в «Ділі», але та оповістка «потерпіла повну невдачу, і через те комітет мусив понехати свій намір» (ст. II). Яку невдачу потерпіла оповістка і які заходи робив комітет, окрім видання оповістки, – невідомо. – Іван Франко.], але навіть не зладив і не опублікував хоч би їх бібліографічного покажчика, не видав перед ювілеєм ані одної статті про нього, ані одного газетного фельєтону.

А здається, се був його перший обов’язок, раз він знав, що діяльність д. Павлика як публіциста і політика не може бути так загальновідома і не піддається такій легкій оцінці, як діяльність белетриста або вченого.

Та як сказано, важне при таких ювілеях поперед усього одно, щоб про ювілята й його діяльність не творилися хибні погляди, легенди, оперті на незнанні фактів або їх невідповіднім розумінні. Такі легенди бувають тим шкідливіші, чим видніше становище займав даний чоловік серед громади, чим більший був його вплив на життя тої громади. Ми вважаємо становище М. Павлика серед нашої громади, особливо серед її молодших поколінь, настільки видним, що нам видається попросту обов’язком усякого, хто має для сього спромогу, причинятися до вияснення підстав того становища. Може, покажеться, що, лишаючи на боці всі пересадні епітети, давані йому авторами адрес та привітів, фігура М. Павлика для свого п’єдесталу зовсім не потребує ніяких легенд.

А таких легенд напущено немало і в ювілейній книжці. Напущено їх поперед усього в відчиті д. Лозинського (стор. 2 – 13), певно, не навмисно, а тому, що багато деталів про діяльність д. Павлика автор сього ювілейного відчиту мусив брати на віру, з оповідань, забарвлених суб’єктивно, з традиції, що перейшла крізь призму партійності, а не мав змоги провірити їх. Обов’язок мій, одного з сучасників і близьких свідків Павликової діяльності, висловити тут декілька уваг, що причиняться, може, до прояснення правди.

Примітки

…Укр[аїнсько]-руської соціал-демократичної партії у Львові… – Йдеться про засновану 18 вересня 1899 р. на конференції у Львові Українську соціал-демократичну партію у Львові (УСДП) як складову частину австрійської соціал-демократії. З часом УСДП стає самостійною політичною партією.

«Руська бесіда» – культурно-просвітницьке товариство української інтелігенції народовського спрямування у Галичині, засноване 1861 р. При цьому товаристві у Львові відкрито музично-драматичний театр (1862).

Лозинський Михайло Михайлович (1880 – 1937) – український публіцист, літературознавець, перекладач і громадсько-політичний діяч, доктор права, довголітній член редакції газети «Діло», співробітник часописів «Гасло» у Чернівцях, «Громадська думка», «Рада» у Києві та інших видань. Автор праць «Польський і руський революційний рух і Україна», «Міжнародне право» та ін.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 522 – 525.