Публікації 1878 р.

Іван Франко

Говорячи про наші публікації по процесі 1878 р., д. Лозинський також не все говорить вірно, і тут д. Павлик повинен би був спростувати його твердження.

«За підмогою українців, – читаємо на ст. 7, – видає Павлик разом зі своїм найближчим товаришем Франком журнал «Громадський друг», а коли цензурні умови зробили видання сього журналу неможливим, Павлик продовжує його збірками «Дзвін» і «Молот», в яких містить між іншими свої оповідання «Юрко Куликів», «Ребенщукова Тетяна», «Пропащий чоловік»» (ст. 7).

Отже, д. Лозинський помиляється, думаючи, що «Громадський друг» – щось окреме від «Дзвону» і «Молота». В книжці, яку він мав під руками п[ід] заголовком «Молот, українська збірка, видав М. Павлик» (мій екземпляр, скільки знаю, одинокий у Львові), містяться оба випуски «Громадського друга» і «Дзвін» (усі три в одній пагінації до стор. 300), і «Молот», якого пагінація йде в тексті від 1, а в змісті від 301. Усі ті публікації були в не дуже великій часті плодом праці д. Павлика, хоча він фігурував як її видавець і редактор.

Слова д. Лозинського про те, що «цензурні умови зробили видання «Гром[адського] друга» неможливим», також вимагають деякого пояснення. Цензурні умови 1878 р. були більше-менше такі самі, як сьогодні, і для того, говорячи про неможливість якогось видання, треба завсіди ближче пояснити її.

Видання виходило, і кожний його номер, не виключаючи й великої збірки «Молот» (стор. 301 і далі по змісту екземпляра, більше 10 аркушів друку), був конфіскований. Що про се казати? Очевидно, треба би запитати, за що конфісковано ті номери? Отже, скажу коротко: що було солідне, обдумане, літературно й науково цінне в змісті тих видань, те не було конфісковане. Отже, не був конфіскований переклад Шефле «Суть соціалізму», ані Ланге «Робітницьке питання», не підпали конфіскаті статті Софрона Крутя, не підпали конфіскаті численні дописи («Вісті з Галичини»), де уперве розкривано і фактами ілюстровано економічне та соціальне життя народу, особливо інтересні дописи д-ра Андрія Коса (Н. С.) з Комарна; не були конфісковані літературні критики, дописи з України і т. і.

Підпали конфіскаті всі три повісті д. Павлика та численні уступи тих писань його й інших, де виступалося проти духовенства і властей (в тім числі моя вірша «Про Наума Безумовича» та сильно антимілітаристична «Пісня про рекрутське життя» селянина Романа Гудзмана, передана мені пок[ійним] Львом Василовичем), та моє оповіданнячко «Моя стріча з Олексою» за виклад соціалізму селянам.

Коротко кажучи, конфісковано все, що мало більше публіцистичний характер і говорене було занадто необережно і що mutatis mutandis конфісковано би й тепер. Значить, видання в головній своїй суті було зовсім можливе і могло б мати навіть значний успіх серед публіки, числити на яких 400 – 500 пренумерантів, якби на його чолі стояв обережний і з пресовими законами добре обізнаний редактор.

Та д. Павлик, розпочавши видання на власну руку (коли я вийшов із в’язниці, річ була вже постановлена), взявся до нього, скажу сумлінно, зовсім непідготований, своєю легкомисністю в трактуванні справи зразив собі зараз на початку найбільше з усіх нас тямучого в таких річах Остапа Терлецького і потому вів діло, так сказати, на пропале, не силкуючися зміркувати, що може перейти цензуру, а що ні.

Щобільше, по конфіскаті кожного нумеру не була (після тодішньої практики) виключена можність видобути книжку з прокураторії по вирізанні карток із інкримінованими місцями; зробивши нове видання тих карток із пропущенням сконфіскованих місць, ми могли б були врятувати решту тексту і, хоч зі спізненням, усе-таки випускати видання в світ.

Д[обродій] Павлик, не знаю чому, відразу, при конфіскаті першої книжки «Громадського друга», зрезигнував із зовсім можливої процедури, мислячи на те, що удасться перед конфіскатою врятувати хоч часть кожного накладу. Сей рахунок не був зовсім вірний, наклад майже всіх книжок пропав дуже основно, і цілість видання давно зробилася великою бібліографічною рідкістю. Але що гірше, видання, з якого не роблено легальної едиції, поставлене було тим самим на стопі нелегальності; жандарми і поліція мали пожадану нагоду в разі придибання хоч одного примірника сього видання у кого-будь тягти чоловіка перед суд; таких процесів, що все кінчилися засудами, було справді кілька.

Невірне і д. Павликом також не спростоване твердження д. Лозинського, буцімто «Гром[адський] друг» був видаваний «за підмогою українців». Скільки знаю, на те видання посвятив Драгоманов свою часть Уваровської премії, одержаної за доконане спільно з Антоновичем видання «Історичних пісень укр[аїнського] народу». Надто Драгоманов присилав д. Павликові з Женеви щомісяця певну квоту на удержання.

На видання «Дзвона» дістали ми надто 50 гульд[енів] від польського соціаліста з Варшави Мендельсона, що пробував тоді у Львові, а то з такого титулу, що перехований у його кватирі запас 2 н[оме]ру «Гром[адського] друга», захований від конфіскати, при якійсь ревізії був знайдений і забраний поліцією. Чи і які гроші понад то діставав відки д. Павлик, я не знаю; знаю лише, що аж до його від’їзду до Женеви я жив із ним разом на його кватирі й їжі, за що й присвячував усю свою працю редагуванню та коригуванню нашого спільного видання.

Переходжу тепер до делікатної справи Павликового процесу і засудження за «Ребенщукову Тетяну».

Д[обродій] Лозинський представляє діло так, що в тій повісті автор, «невважаючи на приписи законів, поважився виступити проти «святості родинного огнища» і за се заплатив 6-місячною тюрмою» (ст. 7). Се не зовсім вірно, так само не зовсім вірно й те, що каже сам д. Павлик, згадуючи про свою своячку Ребенщукову Тетяну, «ту саму, що за її гірке подружжя написав 1878 р. оповідання і дістав за те 6 місяців арешту» (стор. XVI).

Процес д. Павлика за Тетяну Ребенщукову свого часу справді зробив був невеличку сенсацію у Львові. Се була незвичайна поява: судії присяглі (бо то був процес пресовий і як такий належав до судіїв присяглих) признали журналіста винуватим! Се у Львові велика рідкість. А друга рідкість – дістати за пресовий делікт 6 місяців арешту.

Як наочний свідок того процесу скажу одверто, що виною тут була не Тетяна Ребенщукова, не повість про неї д. Павлика, а тільки крайнє чудна і незручна його оборона. Чудна і незручна не в тім значенні, буцімто д. Павлик не вмів викручуватися, не хотів ховати своїх поглядів і переконань, але чудна і незручна власне тим, що він висловляв погляди крайнє наївні, що не мали нічого спільного ані з соціалізмом, ані з емансипаційним рухом новочасного жіноцтва, а тільки давали сумне свідоцтво розумінню їх у д. Павлика.

Діло було таке: один із персонажів повісті, говорячи про сумне подружжя Тетяни, висловляє погляд, що було б ліпше, якби люди не в’язалися з собою церковним шлюбом, а «парувалися, як птахи».

За сей уступ книжку сконфісковано, і се був один із головних пунктів оскарження. Розуміється саме собою, що сей уступ перед присяглими можна було оборонити – не жодним крутійством ані вибріхуванням, а просто подаючи його як погляд наївного селянина та й ще гуцула, приведений у повісті для характеристики людей і ситуації.

Але яке ж було зачудування всіх присутніх на розправі, коли д. Павлик поставив справу зовсім інакше і зсолідаризувався з сим поглядом. Він признав, що противиться церковному шлюбові і стоїть за цивільним шлюбом, але таким, щоб чоловік із жінкою могли законтрактовувати себе обопільно, прим[іром], на три роки.

І коли д. Павлик і з огляду на сю розправу говорить у своїй ювілейній промові, що «перед судом не то що не відрікався своїх переконань і вчинків, але й боронив їх, доказуючи, що се мені вільно навіть по теперішнім австрійським законам» (стор. 73), то мушу сказати, що спеціально того погляду на пташачу форму подружжя [З наукового боку те речення не має ніякої вартості вже хоч би тому, що між птахами знаходимо всі три первісні форми подружжя: стадну, полігамічну й моногамічну. – Іван Франко.] д. Павлик не боронив і не мотивував, а його погляд на цивільний шлюб «на короткий термін» викликав у суді загальний сміх.

І повторяю, що не повість про Тетяну і не висловлені там через уста повістевих персонажів погляди, а тільки отсей його власний, нічим не мотивований, погляд на цивільний шлюб спричинив йому засуджуючий вердикт лави присяглих.

Не зовсім вірне й те, що каже далі д. Лозинський, буцімто «через натовп кар і процесів виїхав Павлик з початком 1879 р. до Женеви» (стор. 7). Процесів по нефортунній розправі за Тетяну проти нього не було ніяких, а висіла над ним лиш одна кара, власне той 6-місячний арешт, на який його засуджено тоді. Певна річ, його здоров’я було не крепке, і ми всі, молодші товариші, радили йому поїхати на якийсь час до Женеви, тим більше, що думали, що д. Павлик під оком Драгоманова скористає немало і зможе бути йому помічним при видаванні «Громади».

Не зовсім вірно згадує д. Лозинський і про женевську діяльність д. Павлика. Оскільки тямлю, в Ріхтеровім (чи й Бернштайновім ?) «Jahrbuch für Social-wissenschaft und Socialpolitik» був поміщений не цілий ряд його праць, а тільки одна допись. Що ж до «Друкованого листа до людей», про який згадує д. Лозинський (стор. 8), то я не знаю, чи він читав його і чи справді там був популярний виклад соціалізму. Знаю лише, що кінчився той лист покликом до «людей», аби повстали і силою боронили його сестру й рідню від переслідування властей.

Щось зо 100 екземплярів того «Друкованого листа» д. Павлик прислав був на мої руки, написавши мені рівночасно мандат, аби я зараз же їхав зі Львова до Коломиї і там, ідучи від села до села, роздавав «людям» той лист. Се було якось зимою в початку 1880 р. Я ходив тоді на університет і немало здивувався, одержавши таке поручения і пакет брошур із таким покликом, надрукованим у додатку грубими буквами. Товариші правники, прочитавши брошуру, заявили, що не лише розширювання її по селах, але само посідання сотки екземплярів у Львові в разі ревізії може накликати на посідача біду (не сумніваюся, що накликало би й сьогодні).

Я написав у тій справі лист до Драгоманова та запитав його, чи се зроблено за його згодою і чи то була його воля, аби я їхав у Коломийщину з Павликовими брошурами? Драгоманов написав мені щось невиразне, з чого я не міг бути мудрий, а тим часом товариші, у яких я тоді квартирував, боячися ревізії, спалили всі екземпляри «Друкованого листа». От тим-то зміст його, крім сього кінцевого уступу, не лишився мені в пам’яті.

Примітки

«Дзвін» і «Молот» – літературно-політичні збірники, що їх 1878 р. видавали І. Франко і М. Павлик як продовження журналу «Громадський друг» після його закриття.

Ланге Фрідріх-Альберт (1828 – 1875) – німецький історик філософії, неокантіанець.

Кос Андрій Михайлович (1864 – 1918) – український громадський діяч, адвокат у Калуші, депутат австрійського парламенту, приятель І. Франка, надавав юридичну допомогу у справі розподілу земельної спадщини з братом Онуфрієм у с. Підгірках (тепер у межах Калуша).

…де виступалося проти духовенства і властей (в тім числі моя вірша «Про Наума Безумовича»…)… – У вірші «Про Наума Безумовича» І. Франко змалював у негативному світлі представника духовенства Галичини, москвофіла, журналіста Івана Наумовича (1826 – 1891).

…«Пісня про рекрутське життя»… – Точна назва антивоєнного вірша, що його написав селянин Роман Гудзман, – «Гриць Турчин. Пісня про рекрутське життя». Його було вміщено у збірнику «Молот» (1878. – С.301 – 306) з примітками І. Франка (видано й окремим відбитком).

…та моє оповіданнячко «Моя стріча з Олексою»… – Це оповідання І. Франка вміщено у збірці «Дзвін» (1878. – С. 285 – 296) з підзаголовком «Оповідання Мирона Сторожа».

Уваровська премія – премія за кращі наукові праці на честь Сергія Сергійовича Уварова. Премію заснував 1857 р. при Академії наук син С. С. Уварова, російський археолог Олексій Сергійович Уваров (1828–1884).

Мендельсон Станіслав (1858 – 1913) – польський публіцист, організатор соціалістичних гуртків у Польщі, активний учасник визвольного руху.

Бернштайн – львівський меценат, який утворив фонд свого імені, що утримував, зокрема, ремісничу єврейську школу.

«Jahrbuch für social Wissenscheft und social Politik» – «Річник суспільних наук і соціальної політики», журнал соціал-реформістського спрямування, виходив у Цюріху в 1879 – 1881 рр.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 530 – 535.