Самооцінка
Іван Франко
Не без помилок і дальше оповідання д. Лозинського про життя й діяльність д. Павлика по повороті з Женеви до Львова. Що д. Павликові була замкнена дорога до урядової служби, се можна припускати, але не можна твердити напевно, бо д. Павлик ніколи не пробував ступити на ту дорогу. Що, одначе, йому була замкнена дорога «до зарібку між своїми», се рішуча неправда.
Остап Терлецький через процес 1878 р. потерпів, певно, далеко більше, ніж Павлик, бо стратив уже готову посаду, був старший від нас і надто був хорий на епілепсію, а проте знайшов у собі настільки сили волі, що, маючи укінчену філософію і бачачи перед собою замкнену урядову кар’єру, переписався на права, тяжко бідуючи скінчив їх і таки знайшов собі постійний заробіток.
Не можна сказати й так, щоб тодішні русини так дуже цуралися Павлика, але все треба тямити, що заробітки, а ще до того літературні заробітки, одинокі, на які міг і хотів числити д. Павлик, були тоді серед русинів дуже скупі. Я редагував та коригував «Зорю» в 1883 і 1884 роках за плату 20 гульд[енів] на місяць, а по смерті Вол. Барвінського працював у «Ділі», і можу сказати, працював щиро й інтенсивно, день у день, за 40, потім за 45 гульд[енів] на місяць.
Оскільки тямлю, я виєднав у пок[ійного] Д. Гладиловича, і виєднав не без деякого труду те, що д. Павликові поручено переклади повістей, що друкувалися додатком до «Діла», по аркушеві на тиждень. Певна річ, се було заняття мізерне, за аркуш перекладу платили 5 гульденів, а що на місяць виходило 4 аркуші, то й заробити з того джерела можна було найбільше 20 гульденів місячно. Але перекласти 4 аркуші повісті на місяць – се знов не така велика робота; на се досить було й двох тижнів, а два тижні (в найгіршім разі) лишалися на іншу роботу, якою можна було заробити друге стільки.
Тим часом покійний Гладилович швидко почав жалуватися на д. Павлика, що не достарчає на час рукопису і переклад його дедалі все більше недбалий, так що приходилося платити майже друге стільки пок[ійному] М. Подолинському за поправлювання рукопису. Се й було зазначено в титулі перекладу «Князя Серебряного».
Тоді спілка «Діла» постановила відібрати д. Павликові переклад; се було, скільки тямлю, перед похороном Нарольського, так що представляти сей похорон і участь у нім д. Павлика причиною його «елімінування» нема ніякої підстави.
Всі ті фактичні спростовання подаю не в докір д. Лозинському; історія тих часів, про які він узявся говорити, не написана і не швидко буде написана, та й із того, що було написане, не все було йому доступне.
Далеко менше можна зрозуміти, коли сам д. Павлик у своїй ювілейній промові, не імпровізованій під вражінням хвилі, а написаній нахолодно і з повною розвагою і відчитаній на вечірку, замість піти дорогою, вказаною вірним жіночим чуттям пані Кулішевої, «оглянутись на свої кроки і аналізувати їх» (ст. 57), і сам помагає творити легенди довкола своєї особи.
Я вже вказав на легендово неясні його слова про поводження його в суді, ті слова, що їх можна приложити до процесу з марта 1878, але які зовсім не підходять до розправи в справі «Тетяни Ребенщукової», ані до першої розправи з Черепахіним, Ястрембським та Ляхоцьким. Не свідчать про вироблене розуміння дійсності його слова про «таку дику суспільність, як була наша» (ст. 75), ані кількаразове підкреслювання своїх терпінь та зазнаних переслідувань (ст. 73, 74, 75), ані слова про те, що земляки в боротьбі з ним уживали звичайно некультурних способів (ст. 74), що «наша суспільність кричала на мене: розпни його!»
Такі речі треба б мотивувати трохи докладніше або здобутися на резигнацію і не порушувати їх, ховаючи свої терпіння для себе, а подаючи на оцінку загалу свої діла. Щодо криків «розпни його», то мені здається, що навіть окричана стаття «Діла» про «виелімінування з суспільності» не може мати такого значення.
Я далеко не годився ані зі змістом, ані з тоном тої статті; навпаки, вважав, що і з партійного, і з загальнополітичного погляду вона була зовсім дитиняча і зайва, і автор її не мав права промовляти іменем усієї суспільності, а міг промовляти хіба іменем партії, і то додам, іменем партії, до якої д. Павлик ані перед тим, ані тоді не зачисляв себе.
Зредукована до тої натуральної міри стаття «Діла» набирає зовсім не трагічного характеру, в якім бачать її д. Павлик і д. Лозинський (ст. 9), а радше комічного: «Діло» елімінує з народовецької партії чоловіка, який зовсім і не належав до неї! Овва! І для самого д. Павлика ся подія не мала ніякісіньких злих наслідків; злі наслідки її далеко більше окошилися на мені, що зовсім не брав участі в похороні Нарольського, бо я стратив заробіток у «Ділі», та й Партицький узяв назад «Зорю», яку мав намір передати мені на власність, і передав (радше сказати, продав) її Товариству ім. Шевченка.
В своїй ювілейній промові д. Павлик висловив деякі думки дуже інтересні. Він каже про себе: «Я взагалі дивлюся на себе навіть дуже критично» (ст. 77), «сам, розуміється, найліпше бачу свої особисті хиби і ставлюся до них дуже остро» (ст. 76).
Та жаль великий, що того автокритицизму, того змагання – пізнати свої хиби, та не то вже остро, але просто об’єктивно поставитися до них – ані в його промові, ані в інших автобіографічних частинах ювілейної книжки ми не бачимо ані сліду. Навпаки, коли д. Павлик аналізує де в чому свій особистий характер, то се, власне, свої добрі сторони. Він підносить свою «любов до просвіти», перейняту від діда, «остре почуття правди і завзятість», перейняті від батька, «лагідність, делікатність і добрість», перейняті від мами (ст. XIII – XIV). Він являється дуже великодушним, прощаючи своїм
«просвіченим землякам не тяжкі кривди, заподіяні ними мені (бо особисті кривди не грали в моїй діяльності ніякої ролі; простив я їх давно, цілу купу, та ще й яких, а кілько ще прийдеться простити!), але простив я моїм просвіченим землякам іще тяжчі кривди, заподіяні ними народові» (ст. VIII).
Се вже справді верх гуманності, до якого не підіймався навіть сам Христос, бо ж він простив тільки тим, що мучили його, а тим, що кривдили брата, обіцяв тьму кромішню й безплатний опал в огні вічнім. Зрештою, здасться, що д. Павлик і не мав права мішатися в рахунки тих земляків з народом і прощати там що-будь, та й саме те прощення не дуже щире, коли вірити іншому його признанню, що «найбільше мені ненависний той нібито «інтелігентний» фарисейський рід» (ст. 75).
З тим усім, одначе, д. Павлик, коли судити з його власних признань, – незвичайно ідеальний і щасливий чоловік. Він любить просвіту, має остре почуття правди і завзятість, він лагідний, делікатний і добрий, у нього «нема на совісті ані найменшої кривди якої хлопської душі» (ст. VII). «Своє селянолюбство та й взагалі основи культурності він виніс із-під рідної селянської стріхи», а роль Драгоманова в його розвою – се було тільки «пояснення і підмога моральна» (ст. 75).
Всі ті його прикмети зложилися на таку чудову цілість, що д. Павлику «рідко коли приходилося думати довго про те, як йому поступити якого разу в політиці. Боротьби з самим собою за політичні справи він не знав; він потребував бути лише самим собою – і виходило гарно» (ст. 75). Ось який рожевий малюнок!
А що кажуть факти? Д[обродій] Павлик пильно стережеться покликати їх на свідоцтво, та ми, хоч би з чисто артистичного нахилу, щоб ліпше відтінити світло, пригадаємо дещо з публічної діяльності д. Павлика. Та поки почнемо говорити далі, зацитуємо ще одно, дуже гарне речення з його промови:
«Признавай і заслуги ворогові, коли вони є, навіть оборони його слушного разу, а знов, з другого боку, критикуй і прихильника, навіть приятеля, коли є за що, коли треба його звести з хибної дороги» (ст. 74).
Свідчуся сумлінням, я не ворог д. Павлика, вже хоч би тому, що ніколи не забуду прожитих із ним літ, спільно перебутих терпінь і світлих хвиль, яких, признаюся, було більше, ніж прикрих. Я не ворог д. Павлика вже хоч би тому, що в такім разі мусив би бути ворогом і своєї власної минувшини, і многих найкращих хвиль свого життя, що нерозривно в’яжуться зі згадкою про д. Павлика. Я ніколи не забуду його щирості й делікатності в поводженні зо мною в не одній важкій і прикрій для мене хвилі.
І свідчуся сумлінням, що, пишучи отсе, я не кермуюся низькою думкою вменшити як-будь і в чім-будь заслуги д. Павлика. Коли я помагаю розбивати легенду, яка не без його причини вже почала творитися довкола його особи, то прошу не забувати, що деякий німб із тої легенди міг би впасти й на мою особу. Та я вважаю такі легенди шкідливими і в старій, і в новій історії, а тим паче в сучасній. Я присвятив немало праці на слідження й аналізування таких легенд із давньої минувшини, а ювілей д. Павлика, видана з його приводу книжечка і вся теперішня діяльність д. Павлика дають мені найкращий приклад, як шкідливо, мов якесь моральне оп’яніння, впливають такі легенди на живого чоловіка, коли він почує себе їх героєм і повірить у своє геройство.
Примітки
Гладилович Дем’ян (1846 – 1892) – український галицький громадський діяч; голова Товариства імені Шевченка, один із засновників «Діла» й товариства «Дністер».
Подолинський Михайло (1844 – 1894) – український галицький громадський діяч, журналіст, літературний критик. Співробітник періодичних видань «Правда», «Діло», «Зоря». Автор перекладів із європейських літератур, подорожніх записок.
«Князь Серебряный» – історичний роман російського письменника Олексія Костянтиновича Толстого (1817 – 1875), опублікований у Росії 1863 р. В українському перекладі вийшов друком у Львові 1885 р.
…перед похороном Нарольського… і участь в нім д. Павлика… – М. Павлик виголосив 29 листопада 1884 р. промову на громадському похороні народовця Адольфа Нарольського, який заповів поховати його без церковної відправи.
…пані Кулішевої… – Йдеться про Олександру Михайлівну Куліш (Ганну Барвінок).
Черепахін Олександр Йосипович – дворянин Полтавської губернії, студент-народник, входив до київської «Громади». 1877 р. притягнутий до кримінальної відповідальності за те, що був посильним з книжками від М. Драгоманова. Разом з М. Павликом, І. Франком проходив у справі так званого соціалістичного судового процесу у Львові. Засуджений до місячного тюремного ув’язнення і виселений за межі Австро-Угорщини, проживав у Парижі, де співпрацював з Ф. Вовком.
Ляхоцький Антін Михайлович (1854 – 1918) – український громадський діяч, політичний емігрант, друкар. 1877 р. заарештований разом із М. Павликом та І. Франком, проходив у справі «соціалістичного» судового процесу, висланий австрійським урядом за межі держави. У Женеві друкував українські видання, зокрема, збірники «Громада», твори Т. Шевченка.
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 535 – 539.